Причини правопорушень

Причини правопорушення – це об’єктивні і суб’єктивні чинники, що спонукують особу до вчинення правопорушення.

До об’єктивних чинників вчинення правопорушень сучасна наука відносить обставини, не залежні від індивіда (наприклад, соціальні проблеми у вигляді безробіття, бідності, а також низький рівень правової культури, недоліки в роботі державних органів, зловживання владою, недосконалість законодавства).

Суб’єктивні чинники здійснення правопорушень пов’язані з правосвідомістю особи, безпосередньо визначаються нею (наприклад, незнання індивідом вимог закону, неповага до права і закону, психологічна установка на протиправну поведінку).

Причини правопорушень відвіку цікавили філософів і юристів, але і тепер вони не мають однозначного пояснення. Існує декілька теорій причин неправомірних видів поведінки.

Теологічна теорія (розвинена, головним чином, в християнстві) бачить причину правопорушень в недосконалості світу, який є ареною боротьби Бога і диявола. Бог і диявол ведуть спір за людину, за душу людини. Бог звертається до кращих і світліших проявів людської душі, а диявол спокушає різноманітними спокусами. Піддавшись дияволу і опинившись у владі одного або декількох смертних гріхів, людина ступає на шлях порушення як божественних, так і людських законів.

З цієї теорії витікає, що єдиний шлях усунення правопорушень – це релігійне виховання людини, покаяння тих, що порушили Божі заповіді.

Метафізична теорія (старогрецькі мислителі, німецький філософ ХІХ ст. Артур Шопенгауер) стверджує, що причини правопорушень лежать за межами людини і людського світу. Людиною керують деякі безособові сили (доля, світова воля), перебороти які вона не в змозі. Причому, ці надприродні сили, як правило, або дуалістичні і сполучають в собі добро і зло, або відкрито ворожі добру. Так, Світова Воля у Шопенгауера виступає як сліпа і зла сила, що перетворює людину на подібність тигра або гієни. Лише охоронна функція права і держави запобігає самознищенню людства.

Перспективи подолання правопорушень з погляду цієї теорії дуже песимістичні. Людство повинне примиритися з недосконалістю світового порядку і всього лише спробувати зменшити прояви зла.

Антропологічні теорії (італійський криміналіст XІХ ст. Чезаре Ломброзо, австрійський лікар-психіатр ХХ ст. Зігмунд Фрейд) пояснюють причини правопорушень психофізіологічними властивостями людини: спадковістю, комплексом неповноцінності, душевною хворобою і психічними аномаліями. З погляду прихильників цього підходу до причин правопорушень, правопорушення – це не стільки юридична проблема, скільки проблема психології, психіатрії і медицини. Правопорушник потребує лікування, психологічної допомоги, а найбільш небезпечних злочинців потрібно ізолювати від суспільства.

Соціологічні теорії (утопіст-соціаліст Томас Мор, юрист епохи Просвітництва Чезаре Беккаріа, юристи соціологічного, зокрема – марксистського напряму) бачать причини правопорушень в різноманітних суспільних явищах. Так, Мор вважав головною причиною правопорушень власність. Беккаріа вважав причиною порушення законів бідність, різку майнову нерівність, несправедливий характер правових і державних інститутів. Марксисти розглядали правопорушення як породження класового суспільства.

Сучасні прихильники соціологічного підходу виділяють декілька чинників-причин правопорушень: дегуманізація людини і суспільства в цілому в результаті науково-технічної революції; наростаючий розрив між бідністю більшості і розкішшю меншини; міжнаціональні суперечності; руйнування традиційних суспільних зв’язків в результаті урбанізації, міграційних процесів, економічної і професійної конкуренції. Неоднакове положення соціальних спільнот (класів, шарів, груп) в системі суспільних відносин, в соціальній структурі суспільства обумовлює соціально-економічна нерівність, відмінності (і вельми істотні) в реальних можливостях задовольнити свої потреби. Це не може не породжувати заздрість, незадоволеність, соціальні конфлікти, протестні реакції, що приймають форму різних девіацій.

Соціологічні теорії правопорушень є найбільш популярними і містять найбільш реалістичну програму протидії правопорушенням. Правопорушення завжди складатимуть елемент суспільного життя, але їх можна мінімізувати, навіть запобігти шляхом цілеспрямованих соціальних і державних заходів. Наприклад, соціальна політика держави, направлена на подолання бідності, сприяє зменшенню кількості майнових злочинів.

Правильне встановлення причин певних правопорушень – неодмінна умова їх профілактики і зниження загального рівня протиправної поведінки.

Розділ 21. Юридична відповідальність

21.1. Юридична відповідальність, її ознаки і підстави

Юридична відповідальність є одним із видів соціальної відповідальності. Соціальна відповідальність – це ставлення суспільства до вчинків особи з погляду виконання нею соціальних норм.. До видів соціальної відповідальності можна віднести: моральну, релігійну, політичну, партійну. Юридична відповідальність відрізняється від усіх інших видів соціальної відповідальності лише тим, що вона ґрунтується на нормативних вимогах, які забезпечуються в необхідних випадках державним примусом.

Виділяють два аспекти юридичної відповідальності:

1) позитивний (проспективний або заохочувальний) – передбачає заохочення за виконання корисних для суспільства і держави варіантів поведінки на рівні, що перевищує загальні вимоги (етично-свідоме ставлення до виконання обов’язків). Такими є, наприклад, державні нагороди, різноманітні за характером премії та інші заохочення;

2) негативний (ретроспективний або охоронний) – передбачає обмеження та покарання за правопорушення, тобто за вже вчинене діяння. Саме цей аспект юридичної відповідальності, як правило, має особливе значення в теорії та практиці.

З позицій соціального управління негативна юридична відповідальність предстає як застосування заходів державного примусу до особи, винної у вчиненні правопорушення. В той же час юридична відповідальність – це своєрідні правові відносини між державою і правопорушником, в межах яких держава має право здійснити щодо правопорушника певні заходи, а правопорушник зобов’язаний зазнати встановлені державою позбавлення особистого і майнового характеру.

Ознаки юридичної відповідальності:

1) спирається на державний примус, який реалізується через діяльність спеціальних державних органів (поліція, державні пенітенціарні установи, виконавча служба) або інших суб’єктів, уповноважених на цю діяльність державою (так, у ряді країн існують приватні виправні установи, особливо для неповнолітніх);

2) тягне за собою певні негативні наслідки для правопорушника, які виражаються в особистих обмеженнях (наприклад, позбавлення або обмеження свободи, позбавлення права займатися певним видом діяльності) та/або майнових стягненнях (конфіскація майна, обов’язок відшкодувати заподіяний збиток);

3) є реакцією на винне антисуспільне діяння. Думки, почуття, бажання вчинити правопорушення, не реалізовані зовні, не можуть бути підставою для притягнення особи до юридичної відповідальності;

4) має процесуальну форму втілення. Юридична відповідальність реалізується компетентним органом держави в строгій відповідності до встановленої законом процедури.

Для виникнення юридичної відповідальності потрібні певні обставини, що складають її фактичні та юридичні підстави:

1) фактичною підставою є склад правопорушення, тобто сукупність його елементів: об’єкту, суб’єкту, об’єктивної та суб’єктивної сторін (складний юридичний факт);

2) юридичною підставою є норма права, що передбачає застосування заходів відповідальності за протиправну поведінку (санкція правової норми), і правозастосовчий акт – рішення конкретного органу (наприклад, вирок суду).

21.2. Мета і функції юридичної відповідальності

Мета юридичної відповідальності – формування правомірної поведінки суб’єктів права: як осіб, що вчинили правопорушення, так і всіх інших членів суспільства. Вона є результатом здійснення функцій юридичної відповідальності.

Функції юридичної відповідальності:

1) охоронна – полягає в захисті правопорядку. Юридична відповідальність є мірою захисту особи, суспільства, держави від неправомірних соціально шкідливих діянь. Правопорушник зобов’язаний зазнати певні обмеження своїх прав як кару, покарання. У цьому виявляється справедливість юридичної відповідальності;

2) правовідновна (компенсаційна) – полягає у відновленні порушеного права. Ця мета особливо характерна для цивільно-правової відповідальності. Вона полягає в необхідності відшкодувати завдану матеріальну і моральну шкоду;

3) профілактична (превентивна) – полягає в попередженні вчинення нових правопорушень (превенція). Юридична відповідальність покликана, з одного боку, обмежити можливості правопорушника вчинити нове правопорушення, з іншою – утримати від правопорушень інших осіб;

4) виховна – юридична відповідальність виховує пошану до права. Застосування заходів юридичної відповідальності повинне сприяти виправленню і перевихованню правопорушника. В його свідомості та поведінці повинні сформуватися і закріпитися поважне ставлення до права і закону, прав, свобод і законних інтересів інших осіб.

 

21.3. Принципи юридичної відповідальності

Принципи юридичної відповідальності – основоположні, загальноприйняті норми імперативного характеру, що виступають як незаперечні вимоги до діяльності компетентних органів по застосуванню санкцій правових норм до правопорушників. Вони закріплені в конституціях, законодавстві, міжнародних договорах:

1) принцип законності полягає в строгому і неухильному дотриманні та виконанні законів у процесі реалізації юридичної відповідальності;

2) принцип обґрунтованості виражається у встановленні самого факту вчинення правопорушником протиправного діяння як об’єктивної істини, а також встановлення інших значущих фактів, пов’язаних з висновками про факт і суб’єкт правопорушення. Фундаментальний принцип кримінальної відповідальності, який діє у всіх цивілізованих країнах – це «презумпція невинуватості»;

3) принцип справедливості полягає в тому, що відповідальність повинна бути відповідною вчиненому діянню, а також це означає, що за одне і те ж правопорушення суб’єкт не повинен нести відповідальність двічі;

4) принцип доцільності передбачає вибір найбільш оптимального (економного і одночасно ефективного) варіанту юридичної відповідальності. Особі, що вчинила правопорушення, повинні бути визначені вид і міра відповідальності, необхідні та достатні для її виправлення і попередження вчинення нових правопорушень. Якщо мета юридичної відповідальності може бути досягнута іншим шляхом, заходи відповідальності можуть бути пом’якшені або навіть скасовані;

5) принцип невідворотності означає, що кожне правопорушення в ідеалі неминуче тягне за собою відповідальність винної особи. Жодне правопорушення не повинне залишатися без оцінки з боку держави і суспільства, правопорушник обов’язково повинен зазнавати несприятливих наслідків;

6) принцип своєчасності передбачає можливість притягнення правопорушника до відповідальності в перебігу терміну давності (залежить від ступеня тяжкості правопорушення), тобто періоду, не дуже віддаленого від факту вчинення правопорушення. І навпаки, закінчення такого терміну тягне за собою звільнення від юридичної відповідальності, що прямо передбачено адміністративним, кримінальним, трудовим законодавством.

21.4. Види юридичної відповідальності

Юридична відповідальність є наслідком правопорушення. Залежно від галузевої приналежності розрізняють такі види юридичної відповідальності:

1) кримінальна – застосовується тільки за вчинення злочину. Це найбільш суворий вид відповідальності, що передбачає найжорсткіші обмеження особистого і майнового характеру, наступає з моменту набрання вироком суду законної сили, реалізується виключно в судовому порядку;

2) адміністративна – застосовується за вчинення адміністративного проступку. Стягнення особистого і майнового характеру, що накладаються в цьому випадку, носять набагато м’якший характер (наприклад, якщо арешт як кримінальне покарання встановлюється на строк від одного до шести місяців, то адміністративний арешт не перевищує 15 діб);

3) цивільно-правова – наступає за невиконання договору, заподіяння майнової шкоди. Носить виключно майновий, компенсаційний характер. Її особливість полягає у можливості добровільного виконання правопорушником заходів відповідальності, без застосування державного примусу (договірна відповідальність). Державний примус використовується у разі виникнення конфлікту між учасниками цивільних правовідносин (позадоговірна відповідальність);

4) дисциплінарна – наступає за порушення трудової, службової, навчальної дисципліни і носить, як правило, особистий характер (зауваження, догана, сувора догана, переведення на нижчу посаду, відрахування з навчального закладу тощо). Особливість цього виду відповідальності полягає в тому, що вона застосовується не тільки державними органами, але й недержавними суб’єктами (адміністрацією підприємства, установи, організації);

5) матеріальна відповідальність - полягає в обов’язку відшкодувати збиток. Шкода, заподіяна власнику підприємства, установи, організації працівником при виконанні своїх трудових обов’язків передбачає відшкодування прямого реального збитку. Упущена вигода не відшкодовується;

6) конституційно-правова відповідальність – виражається у можливості настання несприятливих наслідків для суб’єктів конституційного права, що порушили норми конституційного законодавства. Цей вид відповідальності є порівняно новим для вітчизняної практики. Прикладами такої відповідальності є розпуск парламенту, імпічмент президента, відставка уряду.

В юридичній науці дискутується питання про самостійність процесуальної, екологічної, сімейної, фінансової, ювенальної юридичної відповідальності.

Особливим видом відповідальності є міжнародно-правова відповідальність держави. Такі, наприклад, економічні санкції (заборона на торгівлю, спільну економічну діяльність) проти держави – порушника норм міжнародного права.

Класифікація юридичної відповідальності за її основними цілями:

1) правовідновна (репараційна) – добровільне виконання правопорушником відповідальності перед потерпілим. Особа, яка вчинила правопорушення, відшкодовує заподіяний збиток, відновлює порушені права, виконує обов’язки, припиняє протиправне діяння без примусу держави (прикладом тому є договірна цивільно-правова і матеріальна відповідальність). Правовідновна відповідальність вважається такою, що наступила після добровільного виконання обов’язків правопорушником. Державний примус застосовується у разі виникнення конфлікту між учасниками правовідносин;

2) каральна (репресивна) – особа, яка вчинила правопорушення, притягується до покарання або стягнення на основі рішення, винесеного у встановленому законом порядку (кримінально-правова, адміністративно-правова відповідальність). У радянський період історії держави саме цьому виду відповідальності надавалося головне значення.

В умовах формування цивільного суспільства і правової держави зросло значення правовідновної відповідальності. У випадках, коли правопорушенням заподіяна шкода правам людини, першочерговим завданням є відновлення порушених прав, відшкодування шкоди за рахунок правопорушника. Проте каральна відповідальність, як і раніше, грає значущу роль в забезпеченні правопорядку і захисті прав людини.

Розділ 22. Правосвідомість і правова культура

22.1. Правосвідомість, її структура і функції

Правосвідомість – це сукупність ідей, поглядів, уявлень, почуттів, оцінок і установок, що виражають ставлення людей і соціальних спільнот до чинного, минулого і бажаного права.

Носіями правосвідомості є різні суб’єкти права: особа, громадські об’єднання, політичні партії, державні органи та їхні посадовці, юристи-учені, юристи-практики, суспільство в цілому.

Правосвідомість виявляється на всіх стадіях механізму правового регулювання, впливає на функціонування практично кожного елементу правової системи.

Структура правосвідомості:

1) правова психологія– переживання, почуття, настрої, звички, стереотипи, які виникають у людей у зв’язку з правовими нормами і практикою їх реалізації. Вона є стихійним пластом правової свідомості. Так, проявами правової психології є почуття справедливості, пошана до прав і свобод людини, нетерпимість або, навпаки, байдужість до беззаконня, страх перед відповідальністю, емоційна реакція на правові явища

2) правова ідеологія– ідеї, теорії, погляди, які відображають та оцінюють правову реальність. Це більш глибоке осмислення суб’єктами правових явищ, що характеризує раціональний рівень правових оцінок.

Правова ідеологія – головний елемент в структурі правосвідомості. Відмінність правової ідеології від правової психології полягає в наступному. Правова психологія носить емоційний характер, складається стихійно, переважно на основі повсякденного досвіду людей. Правова ідеологія є, перш за все, знання про право, складається на основі досліджень нормативно-правового матеріалу, наукової та навчальної літератури. Правова ідеологія прагне, виявивши суть і закономірності в бутті права, представити ці знання у вигляді певної догми. Разом з тим правова психологія і правова ідеологія тісно взаємопов’язані. Правова психологія є необхідним фоном, на якому складаються правові погляди, ідеї, теорії.

Правова свідомість виконує ряд основних функцій, а саме:

1) гносеологічна (пізнавальна)функція, яка передбачає накопичення знань про право і осмислення правових явищ;

2) регулятивнафункція, яка реалізується через систему мотивів, ціннісних орієнтацій, правових установок, виступаючих специфічним регулятором (внутрішнім регулятором) поведінки людей;

3) оціннафункція, яка передбачає оцінку правових явищ: правової поведінки людей (зокрема – власної поведінки), правових норм, правозастосовчих органів та їхньої діяльності. Оцінки можуть бути позитивними і негативними. Негативна оцінка права може носити конструктивний характер, коли пропонуються заходи по удосконаленню права і юридичної практики, і деструктивний характер, коли право відкидається як таке.

22.2. Рівні і види правосвідомості

Рівні правосвідомості розрізняють по глибині віддзеркалення правової дійсності:

1) буденна– масові уявлення і настрої людей з приводу права, що виникають на основі життєвого досвіду і уривчастих, несистематизованих правових знань. В її структурі домінує правова психологія. Для людей з таким рівнем правосвідомості характерні уривчасті, безсистемні знання окремих норм, інститутів, принципів права, а також поєднання правових поглядів з моральними установками;

2) професійназнання, переконання, традиції, почуття професійних юристів. Вона формується в результаті отримання спеціальної професійної (юридичної) підготовки, а також під час роботи в юридичній сфері (у правоохоронних органах, суді, адвокатурі, нотаріаті і тому подібне). Рівень правової підготовки має вирішальне значення і повинен бути вищим за рівень знань пересічного законослухняного громадянина. Основним елементом професійної правосвідомості є правова ідеологія. Носії професійної правосвідомості не тільки володіють знанням чинного права, але і уміннями та навиками його застосування;

3) наукова– ідеї, поняття, концепції, що виражають теоретичне освоєння права. Воно властиве науковцям, викладачам вищих навчальних закладів юридичного профілю, які займаються теоретичною розробкою загальних або галузевих правових проблем. У науковій правосвідомості, як і в професійному, переважає ідеологічний компонент. Але носій наукової правосвідомості здатний не тільки засвоювати, але й одержувати і поширювати нове знання про право, розробляти концепції і проекти нових нормативно-правових актів (інноваційний компонентправосвідомості).

Види правосвідомості за суб’єктами:

1) індивідуальна– сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда. Вона формується під впливом індивідуальних обставин життя, зовнішнього середовища і залежить від рівня правової освіти індивіда;

2) групова– відображає ставлення до права, його оцінку соціальних груп (соціальних спільнот, професійних, територіальних, неформальних груп). На процес її формування впливає спільність інтересів, традицій, умов життя, а також авторитет лідера групи;

3) суспільна– виражає ставлення до права всього суспільства. Вона властива великим соціальним спільнотам (населенню країни, окремого регіону, певному етносу). Суспільна правосвідомість містить найбільш поширені і узагальнені оцінки права та правової реальності.

Розвиток правосвідомості певною мірою обумовлений чинним правом. Але й саме право залежить від правосвідомості як на рівні правотворчості (приймаючи нормативні акти, законодавець повинен враховувати рівень правосвідомості суспільства і окремих груп населення), так і на рівні правореалізації (правосвідомість забезпечує добровільне дотримання норм права і допомагає правозастосуванню).

22.3. Правова культура та її структура

Правова культура є частиною загальної культури і обумовлена соціальним, духовним, політичним, економічним ладом суспільства. Підкреслимо, що правова культура включає тільки прогресивні, соціально корисні та цінні правові явища. У свою чергу правова культура також є цінністю, оскільки дозволяє людям користуватися благами свободи і справедливості, служить забезпеченню правопорядку, вищих інтересів суспільства і держави.

Залежно від носія правової культури розрізняють: 1) правову культуру особистості; 2) правову культуру професійної групи; 3) правову культуру суспільства.

Правова культура особистості – це якісний правовий стан особистості, що включає знання і розуміння індивідом права, пошану до нього, а також його дії відповідно до нього.

Структура правової культури особистості:

1) ідеологічний елемент– знання і розуміння права, здатність особи тлумачити зміст норм права, визначати мету видання певного нормативно-правового акту, сферу його дії; уміння особи використовувати в практичній діяльності правові знання, реалізовувати і захищати свої суб’єктивні права і законні інтереси, виконувати юридичні обов’язки;

2) психологічний елемент– пошана до права, заснована на особистій переконаності в його ефективності як засоби регулювання суспільних відносин. Така пошана повинна мати місце навіть у разі несхвалення індивідом окремих правових розпоряджень;

3) поведінковий елемент– переконання в необхідності діяти відповідно до розпоряджень правових норм, уміння користуватися юридичним інструментарієм.

Не всякого індивіда, що знає і розуміє юридичні норми, можна вважати правокультурною людиною. Правокультурну особистість характеризують: фактична правомірна поведінка; позитивне ставлення до права, усвідомлення соціальної значущості права і правопорядку, поважне ставлення до прав інших індивідів; правова активність.

Правова культура професійної групи характерна для осіб, що безпосередньо займаються юридичною практикою. Їм властиві глибокі правові знання, розуміння права і уміння його застосовувати в конкретній області юридичної практики.

Правова культура суспільства – це система загальнолюдських і національних цінностей, досягнутих суспільством в правовій сфері, що характеризують рівень його правового прогресу.

Структура правової культури суспільства складається з наступних елементів:

1) правояк вираз загальнолюдських і національних цінностей – свободи, справедливості, природних прав людини, демократії, – а також механізмів їх закріплення і реалізації;

2) культураправотворчої, правозастосовчої та правоохоронної діяльності державних і недержавних органів і посадовців, тобто ефективна, відповідна правовим цінностям та ідеалам діяльність по виданню, тлумаченню і реалізації правових приписів;

3) високий рівень суспільної правосвідомості, для якої характерні правова інформованість населення, пошана до права і закону, наявність стійких установок на правомірну поведінку;

4) правомірністьяк відповідність явищ соціального життя вимогам, що містяться в нормах і принципах права. Правомірність як стан суспільного життя тісно пов’язана з правовою активністю індивідів. При реалізації правових норм суб’єкти діють ініціативно, прагнучи здійснювати правові приписи якомога ефективніше, принести максимум користь суспільству, досягти поставлених перед собою цілей, не порушуючи прав інших людей. Правова активність може виявлятися в різних сферах суспільного життя.

Правова культура суспільства є складовою частиною і найважливішою передумовою існування демократичної правової держави.

22.4. Деформації правосвідомості

Деформація правосвідомості – це спотворене уявлення про цінність права. Існує декілька різновидів деформацій правосвідомості, найбільш небезпечним з яких є правовий нігілізм.

Правовий нігілізм– це деформація правосвідомості, для якої характерне негативне ставлення до права, закону і правових форм організації суспільних відносин. Носієм правового нігілізму може виступати особа, соціальна спільність, суспільство в цілому.

Правовий нігілізм є продуктом дії багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників:

1) історичні традиції. У Україні, подібно до інших пострадянських країн, правовий нігілізм має глибоке історичне коріння. Протягом багатьох століть право і закон служили інтересам влади, а не суспільства і особи. Негативне ставлення до права, його другорядність у порівнянні з мораллю і релігією було вельми характерними як для української, так і для російської інтелектуальної еліти. Свій внесок в зміцнення нігілістичного ставлення до права принесла епоха засилля партійно-комуністичної ідеології;

2) кризовий стан суспільства. Було б наївним чекати пошани до права і закону в умовах наростаючої бідності, соціального розшарування українського (і російського, і всіх пострадянських) суспільства і правової незахищеності більшості населення;

3) відсутність справжньої демократіїв системі і функціонуванні державної влади. Владолюбство і некомпетентність бюрократія, нестабільність влади, чиновницька тяганина, що проникла у всі пори державного механізму корупція і інші негативні явища сучасної державності підривають авторитет навіть справедливих і об’єктивно необхідних суспільству законів;

4) низький рівень правової культури суспільства. Він виявляється в слабкому знайомстві з діючим у країні правом, прагненні не стільки діяти згідно із законом, скільки обійти його. Власне, правовий нігілізм – це і наслідок, і прояв низької правокультурності.

Правовий нігілізм може виступати в двох формах – теоретичнійі практичній. У першому випадку має місце концептуальне виправдання і обґрунтування правового нігілізму. Праву протиставляються інші, вищі з погляду теоретиків правового нігілізму цінності – релігійний фундаменталізм, світова революція тощо У другому випадку відбувається реалізація вказаних теоретичних концепцій.

Поряд із правовим нігілізмом існує прямо протилежне явище – правовий ідеалізм (романтизм). Під ним розуміють фетишизацію права, перебільшення реальних можливостей його впливу на долю особистості та суспільства, наївне переконання в тому, що справедливі і розумні закони здатні вирішити всі проблеми людства. Очікування дива від прийнятого закону дуже швидко перетворюється на розчарування через те, що закон не діє або діє зовсім не так, як мріялося.

Правовий інфантилізмяк різновид деформації правосвідомості відрізняється слабкістю правових знань при твердій переконаності особи в достатньому їх рівні. На відміну від правового нігілізму і правового ідеалізму він є менш небезпечним, порівняно легко переборним різновидом деформації правосвідомості. З правовим інфантилізмом граничить правовий дилетантизм, який означає легковажне ставлення до права, вільне поводження із законом за наявності поверхневих, безсистемних правових знань (про все – помалу).

Правова демагогіяхарактерна для осіб, які володіють правовими знаннями, але виключають або принижують його соціальну цінність і використовують право виключно в своїх особистих, часто антисуспільних інтересах.

Всі деформації правосвідомості представляють реальну або потенційну небезпеку для правопорядку, через що боротьба з ними повинна постійно перебувати у полі зору держави і суспільства.

Основні напрями боротьби з деформаціями правосвідомості:1) підвищення загальної та правової культури громадян; 2) вдосконалення законодавства; 3) профілактика правопорушень; 4) зміцнення законності і правопорядку; 5) пошана і всебічний захист прав особи; 6) ліквідація негативних явищ у сфері державної влади.

22.5. Правове виховання, його мета, форми і методи

Правове виховання – це постійна, систематична дія на індивіда і суспільство з метою формування у них правової культури. Мета правового виховання конкретизується через окремі його завдання:

1) засвоєння індивідами правових знань, тобто знань законодавства, знань своїх прав і обов’язків;

2) підвищення авторитетності права в свідомості індивідів;

3) формування чіткої орієнтації на правомірну поведінку.

Суб’єктами правового вихованнявиступають як інститути держави, так і інститути громадянського суспільства: сім’я, трудові колективи, об’єднання громадян, навчальні заклади, ЗМІ, політичні діячі, викладачі, журналісти тощо. Правове виховання населення в сучасній державі виступає як одне із завдань, що реалізовуються, як правило, в ході виконання цільових програм. Так, в Україні розроблена і діє Національна Програма правової освіти населення.

Форми правового виховання:

1) правове навчання– полягає в передачі, накопиченні і засвоєнні правових знань в школі та інших навчальних закладах. Ця форма є найбільш ефективною і результативною, оскільки вона надає виховуваному індивіду певну систему правових знань;

2) правова пропаганда – полягає в розповсюдженні правових ідей і правових вимог серед населення за допомогою публікацій юридичної літератури (тексти нормативно-правових актів, коментарі до них) і ЗМІ (преса, телебачення, радіомовлення, Інтернет). Дана форма правового виховання привертає своїми широкими можливостями – вона доступна практично необмеженому числу індивідів;

3) юридична практика– сприяє передачі юридичної інформації, знань за допомогою участі людей в процесі, перш за все, правозастосовчої діяльності (судів, правоохоронних органів і ін. органів держави). Виконання рішень правозастосовчого органу сприяють закріпленню знань права, що є у нього;

4) безпосередня реалізація права. Юридичні дії, здійснювані індивідом самостійно (наприклад, участь у виборах, укладення оборудок), на практиці підтверджують одержані знання, сприяють виробленню умінь і навиків виконання, дотримання і використання правових норм;

5) самовиховання– пов’язано з особистим досвідом, самоосвітою, власним аналізом правових явищ. Без самовиховання не може бути ефективною жодна з форм правового виховання. Тільки власні зусилля по придбанню правових знань, роздуми про правову дійсність сприяють виробленню справжньої правової культури особи.

Методи правового виховання – це сукупність прийомів і способів, за допомогою яких отримуються правові знання, уміння і навики, формується пошана до права і соціальних цінностей, які воно охороняє. Основні методи правового виховання – переконання, заохочення, позитивний приклад, примус і покарання.

22.6. Професійна правосвідомість і професійна правова культура

Професійна правосвідомість (правова свідомість юриста) включає структурні елементи, властиві всім індивідам. Проте специфіка виконуваних завдань, прав і обов’язків накладає на нього певний своєрідний відбиток. Особливості правосвідомості юриста-професіонала формуються в період навчання, коли він одержує різносторонню загальну і спеціальну правову підготовку.

Зміст професійної правосвідомостівключає наступні елементи:

1) система теоретичних правових знань, виражених в юридичних принципах, нормах і категоріях, в знанні основних тенденцій і закономірностей державно-правової дійсності;

2) переконаність в соціальній корисності права, його цінності як міри свободи і справедливості, солідарність з правовими приписами, розуміння необхідності застосування правових норм. Для юриста-професіонала характерним є засудження протиправної поведінки і протидія ній;

3) уміння та навики правильного застосування права. Юрист-професіонал повинен уміти користуватися законами і іншими правовими актами, володіти юридичною технікою, орієнтуватися в досягненнях юридичної науки і практики;

4) переконання в необхідності дотримуватись законності при виконанні службових обов’язків.

Для формування правової культури юриста важливе значення має правове мислення – процес віддзеркалення і подальшої оцінки соціальної дійсності з позицій діючого та/або бажаного права, пов’язаний з реалізацією правових норм, правотворчістю і правозастосуванням.

Професійна правова культура (правова культура юриста) передбачає глибоке знання системи права і законодавства, переконаність в необхідності їх дотримання, уміння користуватися всією сукупністю правових засобів при виконанні службових обов’язків.

Юридична професія в сучасному суспільстві пред’являє високі вимоги не тільки до правової, але й до загальної культури юриста:

1) засвоєння гуманістичних принципів моралі, уміння ними керуватися на практиці;

2) знання основних тенденцій в політиці держави, провідних політичних партій, уміння користуватися інструментарієм політичної діяльності, політична активність;

3) комплекс психологічних знань, що включає психологію особи і діяльності, психологію юридичної праці і психологічні характеристики окремих юридичних професій, навики і прийоми використання цих знань в професійних ситуаціях, пов’язаних з вирішенням конкретних юридичних справ (наприклад, спілкування з потерпілим, з свідком, з клієнтом юридичної консультації тощо);

4) дотримання службового етикету, культури мови спілкування і зовнішнього вигляду, естетики документів.

Національним компонентом правової культури юриста є знання державної мови, особливостей етнічної культури і національних традицій того регіону, де він здійснює професійну діяльність.

В цілому, професійна правова культура повинна бути вищою, ніж правова культура непрофесіоналів.

22.7. Правове мислення: поняття, засоби, стадії

Правове мислення - це інтелектуальна діяльність, що полягає в рішенні задач, пов'язаних із використанням правових засобів і правових аргументів. Уміння юридично мислити означає цілеспрямовано оперувати поняттями в умовах юридично значущого практичного завдання. Розумова діяльність юриста-теоретика (ученого) здійснюється на шляху переходу від практики до абстракції, теорії, а юриста-практика - від абстракції до правової дійсності.

Засоби правового мислення:

1) процедурні засоби, тобто прийоми формальної логіки, моделювання (висунення версій), програми, методики. Процедурні засоби правового мислення набувають форму процесуальних і технологічних правил, виконання яких розглядається як гарантія правильного рішення.

2) змістовні засоби, тобто початкові положення, принципи, презумпції, аксіоми, доктрини, концепції, гіпотези, теорії, твердження, соціальні факти, правова інформація: (тексти законів, судова і арбітражна практика і ін.);

3) позначальні засоби, тобто понятійний апарат, правові дефініції, юридичні конструкції, тексти правових актів, наукові тексти і т.д. У ряді випадків позначальні та змістовні засоби співпадають.

Стадії правового мислення:

1) виявлення, створення і формулювання ситуації, пов'язаної з певним об'єктом мислення, отримання його фактичної і правової характеристики, формулювання завдання;

2) аналіз можливостей використання правових засобів і способів рішення задачі з урахуванням наслідків і існуючих обмежень;

3) вибір оптимального варіанту рішення, визначення можливих результатів і негативних наслідків.

Правове мислення дозволяє вирішувати різноманітні професійні юридичні задачі: правотворчі, правозастосовчі, правозабезпечувальні, правоорганізуючі, легітимаційні, навчальні та науково-методичні.

Розділ 23. Законність і правопорядок

23.1. Законність та її принципи

Законність –це режим суспільно-політичного життя, що заснований на правовому характері його організації і виражається у вимозі точного, строгого і неухильного дотримання і виконання чинних правових актів всіма суб’єктами права.

Сутністьь законності полягає в добросовісному і неухильному дотриманні і виконанні всіма суб’єктами права діючих законів, яке й забезпечує стан правомірності суспільних відносин. Мета законності в демократичній державі полягає в забезпеченні прав і свобод людини і громадянина. Засоби і методи реалізації вимог законності повинні носити правовий характер. Єдність суті, мети і засобів реалізації вимог законності виражається в категорії правозаконності. За класичним визначенням англійського конституціоналізму Альберта Дайсі: «Правозаконность – це абсолютний авторитет і верховенство чинного законодавства, що протиставлені довільним розпорядженням влади і виключають не тільки свавілля з боку уряду, але й саму можливість діяти в якихось ситуаціях на свій розсуд».

Принципи законностіє основними ідеями, що розкривають зміст законності як стани правомірності суспільних відносин, законодоцільності поведінки індивідів:

1) принцип верховенства закону передбачає, що закон очолює положення систему нормативно-правових актів, а правозастосовчі акти повинні відповідати законам і виданим відповідно до них підзаконним актам;

2) принцип єдності законності, що означає одноманітне розуміння і застосування законів на всій території держави;

3) принцип загальності законності,який передбачає, що вимоги законів і підзаконних актів поширюються на всіх суб’єктів права без будь-якого винятку;

4) принцип рівності всіх перед законом, тобто наявність рівних прав і обов’язків у кожного, незалежно від соціального положення, посади, раси, статі; рівна захищеність всіх і кожного; однакові гарантії від зловживань з боку посадовців і органів державної влади;

5) принцип гарантованості основних прав і свобод людини, що полягає в необхідності забезпечення пріоритету прав індивіда , а також гарантіях їх з боку держави;

6) принцип взаємозв’язку законності і демократії. Законність є основою для становлення і розвитку демократії, і навпаки, демократія є основним чинником зміцнення режиму законності. Без демократії законність може перерости у свавілля держави щодо особи, без законності демократія може виродитись в охлократію (влада натовпу), анархію і свавілля натовпу щодо особи. Цей принцип пов’язує дію законності тільки з правовими законами. Тоді законність набуває якості правозаконності;

7) принцип доцільності,що розкриває, як співвідносяться цілі та засоби їх реалізації в діяльності держави. Передбачається, що закон утілює в собі вищу суспільну доцільність, тобто відповідає цілям і завданням суспільства. В рамках закону слід обирати найбільш оптимальне рішення. Неприпустиме порушення закону під приводом доцільності (житейської, місцевої, корпоративної), рівно як неможливо досягти навіть найблагородніших цілей шляхом утиску і відчуження прав людини;

8) принцип невідворотності відповідальності, що означає, що будь-яке протиправне діяння повинно бути своєчасно розкрито, а винні в його вчиненні особи повинні понести справедливе покарання. Усвідомлення неминучості відповідальності є головним стримуючим чинником для потенційних правопорушників.

Законність, у свою чергу, розглядається як загальноправовий принцип, суть якого полягає в категоричній вимозі правомірної поведінки всіх суб’єктів права у всіх сферах правового життя.

23.2. Гарантії законності

Гарантії законності– це система умов і засобів, що забезпечує процес реалізації законності.

Законність як суспільний феномен є результатом взаємодії різних чинників, які й визначають її природу. За характером дії цих чинників на створення режиму законності їх можна умовно розділити на дві групи: загальні умови і спеціальні (юридичні) засоби.

Загальні умови впливають на формування законодоцільної поведінки особи побічно, створюючи передумови для зміцнення режиму законності. У розряд загальних включаються наступні умови:

1) економічні (безкризовий економічний розвиток суспільства, ефективна організація системи господарювання, стійка грошова система тощо);

2) політичні (стан державної влади, її легальність і легітимність, здатність реагувати на потреби населення, а також демократична політична культура і зрілість інститутів цивільного суспільства – партійна система, наявність опозиції, вільна преса тощо);

3) духовні (рівень духовної і правової культури, система правових ціннісних орієнтації, організація правової пропаганди і виховання, характер ідеології, стан етичної свідомості);

4) соціальні (достатній рівень життя і забезпечення соціальної захищеності населення).

Спеціальні (юридичні) засоби забезпечення законності – це сукупність умов і засобів, закріплених в чинному законодавстві, безпосередньо направлених на забезпечення режиму законності, дотримання і захист прав і свобод особистості.

Серед юридичних гарантій слід зазначити:

1) досконале і повне законодавство, що адекватно відображає тенденції суспільної еволюції, ефективний механізм реалізації правових норм, засоби правового регулювання. Прогальне, колізійне законодавство, яке відстає від суспільних потреб, саме по собі є перешкодою для здійснення режиму законності;

2) засоби попередження правопорушень, призначення яких полягає в своєчасному запобіганні можливим правопорушенням (наприклад, митний огляд);

3) засоби виявлення правопорушень,направлені на ефективне виявлення правопорушень правоохоронними органами;

4) засоби припинення правопорушень (затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд, скасування незаконних актів посадовців і органів тощо);

5) засоби захисту і відновлення порушених прав, усунення наслідків правопорушень;

6) заходи юридичної відповідальності як заходи державного примусу за вчинене правопорушення;

7) процесуальні гарантії – наявність ефективного механізму реалізації правових норм. Законодавчо закріплені права і обов’язки суб’єктів права можуть бути успішно реалізовані тільки за наявності надійних і доступних юридичних процедур і юридичних процесів;

8) гарантії правосуддя – наявність незалежної судової влади, що своєчасно вирішує цивільні та кримінальні справи.

Загальні умови і спеціальні (юридичні) засоби забезпечення режиму законності повинні існувати і функціонувати в комплексі, у взаємозв’язку один з одним.

23.3. Правопорядок і громадський порядок

Правопорядок– це заснований на праві стан впорядкованості і організованості суспільного життя, що склався в результаті здійснення режиму законності. Правопорядок є метою і одночасно підсумком, результатом правового регулювання.

Ознаки правопорядку:

1) правопорядок є станом впорядкованості суспільних відносин, передбаченим нормами права. Антиподом правопорядку виступає свавілля суб’єктів права щодо один одного, породжений свавіллям хаос;

2) правопорядок – це результат проведення в життя принципу законності та інших принципів права;

3) змістом правопорядку є правомірна поведінка суб’єктів права;

4) правопорядок забезпечується державою.

Правопорядок як система є складовою частиною системи вищого рівня – громадського порядку. Проте на відміну від правопорядку громадський порядок утворюється під впливом не тільки правових, але й інших соціальних норм: норм моралі, звичаїв, корпоративних норм тощо. Отже, громадський порядок є станом врегульованості суспільних відносин, заснованим на реалізації всіх соціальних норм і принципів.

Між громадським і правовим порядком існує тісний взаємозв’язок, який виражається в єдиній соціальній природі цих явищ. В той же час між правопорядком і громадським порядком існують відмінності. У них різна соціально-нормативна основа: для правопорядку такою основою є право і законність, для громадського порядку – вся сукупність соціальних норм і засобів соціального впливу.

Правопорядок і громадський порядок співвідносяться як частина і ціле. Стан громадського порядку багато в чому обумовлений станом правопорядку. В той же час неможливо підтримувати правопорядок, не впливаючи на громадський порядок.

23.4. Проблема формування світового правопорядку

Світовий правопорядок– це система суспільних планетарних відносин, що формуються на основі загальногуманістичних і природно-правових засад і функціонують відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного і внутрідержавного права.

Необхідність створення і зміцнення світового правопорядку обумовлена наявністю глобальних проблем, рішення яких можливе тільки при згоді і співпраці різних держав. Право, його загальнолюдські сутнісні якості забезпечують можливість становлення і розвитку світового правопорядку. Властивості права дозволяють взаємодіяти нормам внутрідержавного і міжнародного права у справі формування світового правопорядку.

Реальний характер світового правопорядку забезпечується наявністю і функціонуванням мережі міжнародних організацій планетарного і регіонального масштабу. Перш за все, це Організація Об’єднаних Націй (ООН) – універсальна міжнародна організація, створена в 1945 р., що діє на основі Статуту ООН. Її статутні цілі:

1) підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективні колективні заходи для запобігання і усунення загрози миру;

2) розвивати дружні відносини між націями на основі пошани принципу рівноправ’я і самовизначення народів;

3) здійснювати міжнародну співпрацю у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру і в заохоченні і розвитку пошани до прав людини і основних свобод для всіх, без відмінності раси, статі, мови і релігії;

4) бути центром для узгодження дій націй в досягненні цієї загальної мети.

Важливе значення для встановлення світового правопорядку мають міжнародні організації, які примикають до ООН: Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров’я, Всесвітня організація інтелектуальної власності, Міжнародна організація цивільної авіації і ін.

Реальний характер міжнародно-правових відносин забезпечується наявністю міжнародних судів, міжнародно-правових процедур. До розгляду Міжнародним судом ООН (Гаага) приймаються всі справи, які передаються йому сторонами (державами) - учасниками спору, і справи, які виникають з питань, спеціально передбаченим Статутом ООН або чинними договорами і конвенціями. Широкі повноваження регіонального характеру мають Суд Європейського Союзу, Європейський Суд з прав людини, Економічний суд СНД.

Світовий правопорядок – це складна і динамічна система взаємин різних держав, міжнародних організацій, соціальних і національних спільнот. Світ постійно змінюється, змінюються і уявлення про нього, виникає необхідність у вдосконаленні міжнародного і національного законодавства, в рішенні нових проблем глобального характеру (охорона природи, комп’ютерні війни, боротьба з організованою злочинністю, тяжкими хворобами, голодом тощо).

Світовий правопорядок – це результат узгодження інтересів держав і народів. Кожна держава є самостійним суверенним утворенням і будує свої взаємини з іншими учасниками на принципах невтручання у внутрішні справи, територіальної цілісності держав, рівноправ’я і самовизначення народів.

Світовий правопорядок – це умова і гарантія успішної міжнародної співпраці в самих різних сферах життєдіяльності людей.

Розділ 24. Механізм правового регулювання

24.1. Правове регулювання, його межі, способи і типи

Правове регулювання– це здійснюване правовими засобами впорядкування суспільних відносин за допомогою закріплення прав і обов’язків їх учасників і забезпечення їх належного виконання. Правовому регулюванню підлягають не всі суспільні відносини. У зв’язку з цим його межіповинні бути чітко визначені, повинен бути визначений оптимальний об’єм правового регулювання. Інакше можливі дві ситуації:

1) якщо сфера правового регулювання виявляється занадто звуженою, то неминучими є хаос і свавілля в суспільному житті. Наприклад, в період індустріальної революції XVIII-XIX ст. трудові відносини розглядалися як сфера регулювання тільки з боку працедавців. Незахищеність працівників, їх безправ’я спричинили соціальні хвилювання, повстання, аж до збройних;

2) якщо сфера правового регулювання дуже розширена і всі сторони суспільного життя дріб’язково регламентовані і контролюються з боку держави, то неминучою є соціальна пасивність і апатія громадян, що потенційно загрожує свавіллям з боку влади. Багато в чому саме цим пояснюється законний (з формальної точки зору) прихід нацистів до влади в одній з найбільш розвинених у правовому відношенні країн Європи – Німеччини.

Представляється, що правовому регулюванню підлягають суспільні відносини, що володіють наступними ознаками:

1) відносини, які поєднують індивідуальні інтереси і загальносоціальні інтереси. Це поєднання не є незмінним впродовж історії цивілізації. Так, в римському праві міжособистісні відносини членів сім’ї не підлягали правовому регулюванню. Сучасне ж право, що розглядає сім’ю не тільки як особисту, але і як соціальну цінність, «втручається» в них, щоб виключити, наприклад, домашнє насильство, нерівноправ’я членів сім’ї та інші негативні явища;

2) відносини, в яких можливий розумний компроміс інтересів їхніх учасників, в яких кожен погоджується з певним обмеженням своїх інтересів ради соціального миру, безпеки і спокою і, кінець кінцем, ради задоволення інтересів іншого. Наприклад, громадяни цивілізованих держав сплачують податки, розуміючи необхідність підтримки слабозахищених верств населення, підтримки національної безпеки держави тощо;

3) відносини, які будуються на основі згоди людей з певними правилами і визнання їх обов’язковості для себе. Більшість діючих правових норм виросли на цьому ґрунті. Наприклад, саме тому, що покупець розуміє і визнає обов’язковість сплати ціни товару, виникає правове регулювання договору купівлі-продажу. І ця думка поширюється на більшість правовідносин, як правило, здійснюваних людьми добровільно, через свою правосвідомість;

4) відносини, які у принципі можуть бути захищені і підкріплені зовнішнім, зокрема державним примусом. Наприклад, відносини, які будуються на основі емоцій і почуттів (дружба, любов, неприязнь), не піддаються правовому регулюванню і не можуть підтримуватися або обмежуватися зовнішнім примусом. Тому безглуздо включати їх до сфери правового регулювання.

Межі правового регулювання не залишаються незмінними. Сучасному суспільству властива юридизація соціальних відносин, які раніше виключалися з сфери правового регулювання (такими, наприклад, є підприємницька діяльність, сімейне життя, природокористування).

У правовому регулюванні використовується великий арсеналспособів (прийомів) правового регулювання:

1) дозволи (полягають в наданні суб’єктам прав на здійснення певних позитивних дій);

2) зобов’язування (полягають в покладанні обов’язку здійснювати певні позитивні дії);

3) заборони (зводяться до покладання обов’язку утримуватися від заборонених дій);

4) заохочення (виражаються в нагородженні суб’єктів за певну позитивну поведінку);

5) рекомендації (полягають в пропозиції вибрати найбільш доцільний (оптимальний) варіант поведінки).

У практиці правового регулювання в різних сферах суспільного життя в певному співвідношенні використовуються два типу регулювання:

1) загально-дозвільний тип правового регулювання виражається у принципі: «Дозволено все, що прямо не заборонено законом». Означає, суб’єкти мають право здійснювати будь-які дії, що не потрапили в розряд заборонених. Цей тип правового регулювання співвідноситься з діями індивідів та їх об’єднань;

2) спеціально-дозвільний тип правового регулювання виражається у принципі: «Заборонено все, що прямо не дозволено законом». Отже, суб’єкт має право вибрати тільки такі форми поведінки, які прямо наказані правом. Такий тип регулювання властивий діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування. Посадовець, державний орган має право діяти тільки так, як прямо приписано законом, посадовою інструкцією, нормативним наказом.

 

24.2. Механізм правового регулювання та його стадії

Механізм правового регулювання– це функціонуюча як єдине ціле система правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин.

Метою механізму правового регулювання є оптимізація суспільних відносин, забезпечення громадського і правового порядку на основі режиму законності.

Елементи механізму правового регулювання:

1) норми права – нормативна основа механізму правового регулювання, яку складають всі джерела права;

2) юридичні факт – підстава для переходу абстрактних правових норм в конкретні права і обов’язки учасників суспільних відносин;

3) акти безпосередньої реалізації права (у правовідносинах і поза правовідносинами) – фактична поведінка суб’єктів права по здійсненню своїх прав і обов’язків;

4) акти застосування права – забезпечують реалізацію права (факультативний елемент). У таких актах персоніфікуються загальні права і обов’язки, а якщо необхідно, індивідуалізуються санкції правових норм.

Окремі елементи механізму правового регулювання домінують на різних його стадіях. Використання їх в певному порядку характеризує процес правового регулювання.

Стадії механізму правового регулювання:

1) стадія регламентації суспільних відносин. На цій стадії створюються норми права, формуються правила поведінки суб’єктів, умови виникнення у них прав, обов’язків, повноважень, відповідальності;

2) стадія виникнення умов, при яких відбувається перехід від правових норм до конкретних актів поведінки суб’єктів права. Ключовим елементом, що позначає цю стадію, є юридичний факт (фактичний склад). У певних випадках юридичним фактом виступає акт застосування права, особливо, коли йдеться про фактичний склад;

3) стадія безпосередньої реалізації норм права, зокрема – виникнення правових відносин.

В деяких випадках для реалізації норм права у фактичній поведінці суб’єктів необхідне видання правозастосовчого акту (наприклад, виникнення прав і обов’язків у подружжя можливе тільки за наявності видання акту державної реєстрації шлюбу). Тоді виділяють четверту, факультативну стадію механізму правового регулювання – стадію застосування права. В реальності вона співпадає з другою або третьою стадіями механізму правового регулювання.

Сучасне суспільство потребує вдосконалення механізму правового регулювання і підвищення його ефективності, що може бути досягнуто шляхом вдосконалення норм права, практики їх застосування, підвищення правової культури суспільства в цілому і окремих індивідів.

 

24.3. Правові акти, їх види і співвідношення

 

Правові акти– це прийняті в офіційно визнаній (найчастіше – документальної) формі акти суб’єктів права, що мають юридичне значення.

Ознаки правових актів:

1) мають соціально-регулятивний характер, тобто регламентують поведінку адресатів (невизначеного кола осіб або конкретної особи);

2) мають активний, вольовий, свідомий характер. Бездіяльність (пасивна поведінка), а також неусвідомлені дії та дії, здійснені під примусом, не можуть розглядатися як правовий акт;

3) тягнуть за собою певні юридичні наслідки, оскільки впливають на права і обов’язки суб’єктів, які уклали правовий акт або яким адресований акт;

4) мають певну об’єктивно втілену форму (закон, розпорядження, договір, вирок тощо). Найчастіше правові акти мають документальне оформлення. У багатьох випадках документальна форма правового акту є єдиною можливою (наприклад, наказ про прийом на роботу). Але при цьому не виключаються усна і конклюдентна (мовчазна) форми правових актів (особливо в цивільному праві, де більшість операцій здійснюються усно);

5) підтримуються силою державного примус. Як правило, більшість правових актів здійснюються добровільно, але у разі невиконання визначеного актом обов’язку можливо державне.

Види правових актів:

Залежно від спрямованості дії, тобто від породжуваних юридичних наслідків, всі правові акти діляться на:

1) нормативно-правові акти – направлені на встановлення, зміну або відміну норм права;

2) акти безпосередньої правореалізації (договори, угоди);

3) правозастосовчі акти – направлені на реалізацію розпоряджень правових норм;

4) інтерпретаційні акти (акти тлумачення права) – направлені на роз’яснення норм права.

Співвідношення між правовими актами таке: нормативно-правові акти служать основою для всіх інших правових актів.

Крім того, правові акти можна підрозділити на нормативно-правові і казуально-правові (індивідуальні). Нормативно–правові акти містять загальнообов’язкові правові приписи (норми права), поширюються на безліч суб’єктів права і життєві ситуації, що повторюються. Казуально-правові акти обов’язкові для певного кола конкретних суб’єктів і діють «разово» на конкретний життєвий випадок.

26.4. Пільги, заохочення і обмеження в праві

Правова пільга– це правомірне полегшення положення суб’єкта, що виражається як в наданні додаткових прав (переваг), так і в звільненні від обов’язків.

Ознаки правової пільги:

1) пільга – це особливе додаткове суб’єктивне право. Наприклад, характер пільги мають субсидії на оплату комунальних послуг, безкоштовний проїзд в громадському транспорті для учасників війни і бойових дій, різні види державної допомоги (самотнім матерям, сім’ям з дітьми тощо), особливі умови праці для інвалідів, вагітних жінок, неповнолітніх;

2) пільга переслідує цілі – з одного боку, вирівнювання можливостей для розвитку осіб, що знаходяться в нерівних умовах через біологічні та соціальні причини (такими є малозабезпечені сім’ї, діти, громадяни літнього віку, інваліди), з іншого боку – посилення інтересу суб’єктів права у соціально-корисній діяльності (наприклад, добродійності);

3) пільга юридично закріплюється нормативно-правовими актами. Заборона надавати пільги в індивідуальному порядку, шляхом видання правозастосовчих актів, переслідує мету звести до мінімуму можливі зловживання. Більшість пільг встановлюються законом, але можливі також пільги, що надаються підзаконними актами (особливо на місцевому рівні).

Специфічним різновид








Дата добавления: 2015-04-25; просмотров: 1945;


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам перенёс пользу информационный материал, или помог в учебе – поделитесь этим сайтом с друзьями и знакомыми.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2024 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.175 сек.