Причини правопорушень

Причини правопорушення – це об’єктивні і суб’єктивні чинники, що спонукують особу до вчинення правопорушення.

До об’єктивних чинників вчинення правопорушень сучасна наука відносить обставини, не залежні від індивіда (наприклад, соціальні проблеми у вигляді безробіття, бідності, а також низький рівень правової культури, недоліки в роботі державних органів, зловживання владою, недосконалість законодавства).

Суб’єктивні чинники здійснення правопорушень пов’язані з правосвідомістю особи, безпосередньо визначаються нею (наприклад, незнання індивідом вимог закону, неповага до права і закону, психологічна установка на протиправну поведінку).

Причини правопорушень відвіку цікавили філософів і юристів, але і тепер вони не мають однозначного пояснення. Існує декілька теорій причин неправомірних видів поведінки.

Теологічна теорія (розвинена, головним чином, в християнстві) бачить причину правопорушень в недосконалості світу, який є ареною боротьби Бога і диявола. Бог і диявол ведуть спір за людину, за душу людини. Бог звертається до кращих і світліших проявів людської душі, а диявол спокушає різноманітними спокусами. Піддавшись дияволу і опинившись у владі одного або декількох смертних гріхів, людина ступає на шлях порушення як божественних, так і людських законів.

З цієї теорії витікає, що єдиний шлях усунення правопорушень – це релігійне виховання людини, покаяння тих, що порушили Божі заповіді.

Метафізична теорія (старогрецькі мислителі, німецький філософ ХІХ ст. Артур Шопенгауер) стверджує, що причини правопорушень лежать за межами людини і людського світу. Людиною керують деякі безособові сили (доля, світова воля), перебороти які вона не в змозі. Причому, ці надприродні сили, як правило, або дуалістичні і сполучають в собі добро і зло, або відкрито ворожі добру. Так, Світова Воля у Шопенгауера виступає як сліпа і зла сила, що перетворює людину на подібність тигра або гієни. Лише охоронна функція права і держави запобігає самознищенню людства.

Перспективи подолання правопорушень з погляду цієї теорії дуже песимістичні. Людство повинне примиритися з недосконалістю світового порядку і всього лише спробувати зменшити прояви зла.

Антропологічні теорії (італійський криміналіст XІХ ст. Чезаре Ломброзо, австрійський лікар-психіатр ХХ ст. Зігмунд Фрейд) пояснюють причини правопорушень психофізіологічними властивостями людини: спадковістю, комплексом неповноцінності, душевною хворобою і психічними аномаліями. З погляду прихильників цього підходу до причин правопорушень, правопорушення – це не стільки юридична проблема, скільки проблема психології, психіатрії і медицини. Правопорушник потребує лікування, психологічної допомоги, а найбільш небезпечних злочинців потрібно ізолювати від суспільства.

Соціологічні теорії (утопіст-соціаліст Томас Мор, юрист епохи Просвітництва Чезаре Беккаріа, юристи соціологічного, зокрема – марксистського напряму) бачать причини правопорушень в різноманітних суспільних явищах. Так, Мор вважав головною причиною правопорушень власність. Беккаріа вважав причиною порушення законів бідність, різку майнову нерівність, несправедливий характер правових і державних інститутів. Марксисти розглядали правопорушення як породження класового суспільства.

Сучасні прихильники соціологічного підходу виділяють декілька чинників-причин правопорушень: дегуманізація людини і суспільства в цілому в результаті науково-технічної революції; наростаючий розрив між бідністю більшості і розкішшю меншини; міжнаціональні суперечності; руйнування традиційних суспільних зв’язків в результаті урбанізації, міграційних процесів, економічної і професійної конкуренції. Неоднакове положення соціальних спільнот (класів, шарів, груп) в системі суспільних відносин, в соціальній структурі суспільства обумовлює соціально-економічна нерівність, відмінності (і вельми істотні) в реальних можливостях задовольнити свої потреби. Це не може не породжувати заздрість, незадоволеність, соціальні конфлікти, протестні реакції, що приймають форму різних девіацій.

Соціологічні теорії правопорушень є найбільш популярними і містять найбільш реалістичну програму протидії правопорушенням. Правопорушення завжди складатимуть елемент суспільного життя, але їх можна мінімізувати, навіть запобігти шляхом цілеспрямованих соціальних і державних заходів. Наприклад, соціальна політика держави, направлена на подолання бідності, сприяє зменшенню кількості майнових злочинів.

Правильне встановлення причин певних правопорушень – неодмінна умова їх профілактики і зниження загального рівня протиправної поведінки.

Розділ 21. Юридична відповідальність

21.1. Юридична відповідальність, її ознаки і підстави

Юридична відповідальність є одним із видів соціальної відповідальності. Соціальна відповідальність – це ставлення суспільства до вчинків особи з погляду виконання нею соціальних норм.. До видів соціальної відповідальності можна віднести: моральну, релігійну, політичну, партійну. Юридична відповідальність відрізняється від усіх інших видів соціальної відповідальності лише тим, що вона ґрунтується на нормативних вимогах, які забезпечуються в необхідних випадках державним примусом.

Виділяють два аспекти юридичної відповідальності:

1) позитивний (проспективний або заохочувальний) – передбачає заохочення за виконання корисних для суспільства і держави варіантів поведінки на рівні, що перевищує загальні вимоги (етично-свідоме ставлення до виконання обов’язків). Такими є, наприклад, державні нагороди, різноманітні за характером премії та інші заохочення;

2) негативний (ретроспективний або охоронний) – передбачає обмеження та покарання за правопорушення, тобто за вже вчинене діяння. Саме цей аспект юридичної відповідальності, як правило, має особливе значення в теорії та практиці.

З позицій соціального управління негативна юридична відповідальність предстає як застосування заходів державного примусу до особи, винної у вчиненні правопорушення. В той же час юридична відповідальність – це своєрідні правові відносини між державою і правопорушником, в межах яких держава має право здійснити щодо правопорушника певні заходи, а правопорушник зобов’язаний зазнати встановлені державою позбавлення особистого і майнового характеру.

Ознаки юридичної відповідальності:

1) спирається на державний примус, який реалізується через діяльність спеціальних державних органів (поліція, державні пенітенціарні установи, виконавча служба) або інших суб’єктів, уповноважених на цю діяльність державою (так, у ряді країн існують приватні виправні установи, особливо для неповнолітніх);

2) тягне за собою певні негативні наслідки для правопорушника, які виражаються в особистих обмеженнях (наприклад, позбавлення або обмеження свободи, позбавлення права займатися певним видом діяльності) та/або майнових стягненнях (конфіскація майна, обов’язок відшкодувати заподіяний збиток);

3) є реакцією на винне антисуспільне діяння. Думки, почуття, бажання вчинити правопорушення, не реалізовані зовні, не можуть бути підставою для притягнення особи до юридичної відповідальності;

4) має процесуальну форму втілення. Юридична відповідальність реалізується компетентним органом держави в строгій відповідності до встановленої законом процедури.

Для виникнення юридичної відповідальності потрібні певні обставини, що складають її фактичні та юридичні підстави:

1) фактичною підставою є склад правопорушення, тобто сукупність його елементів: об’єкту, суб’єкту, об’єктивної та суб’єктивної сторін (складний юридичний факт);

2) юридичною підставою є норма права, що передбачає застосування заходів відповідальності за протиправну поведінку (санкція правової норми), і правозастосовчий акт – рішення конкретного органу (наприклад, вирок суду).

21.2. Мета і функції юридичної відповідальності

Мета юридичної відповідальності – формування правомірної поведінки суб’єктів права: як осіб, що вчинили правопорушення, так і всіх інших членів суспільства. Вона є результатом здійснення функцій юридичної відповідальності.

Функції юридичної відповідальності:

1) охоронна – полягає в захисті правопорядку. Юридична відповідальність є мірою захисту особи, суспільства, держави від неправомірних соціально шкідливих діянь. Правопорушник зобов’язаний зазнати певні обмеження своїх прав як кару, покарання. У цьому виявляється справедливість юридичної відповідальності;

2) правовідновна (компенсаційна) – полягає у відновленні порушеного права. Ця мета особливо характерна для цивільно-правової відповідальності. Вона полягає в необхідності відшкодувати завдану матеріальну і моральну шкоду;

3) профілактична (превентивна) – полягає в попередженні вчинення нових правопорушень (превенція). Юридична відповідальність покликана, з одного боку, обмежити можливості правопорушника вчинити нове правопорушення, з іншою – утримати від правопорушень інших осіб;

4) виховна – юридична відповідальність виховує пошану до права. Застосування заходів юридичної відповідальності повинне сприяти виправленню і перевихованню правопорушника. В його свідомості та поведінці повинні сформуватися і закріпитися поважне ставлення до права і закону, прав, свобод і законних інтересів інших осіб.

21.3. Принципи юридичної відповідальності

Принципи юридичної відповідальності – основоположні, загальноприйняті норми імперативного характеру, що виступають як незаперечні вимоги до діяльності компетентних органів по застосуванню санкцій правових норм до правопорушників. Вони закріплені в конституціях, законодавстві, міжнародних договорах:

Структура правової культури особистості:

1) ідеологічний елемент– знання і розуміння права, здатність особи тлумачити зміст норм права, визначати мету видання певного нормативно-правового акту, сферу його дії; уміння особи використовувати в практичній діяльності правові знання, реалізовувати і захищати свої суб’єктивні права і законні інтереси, виконувати юридичні обов’язки;

2) психологічний елемент– пошана до права, заснована на особистій переконаності в його ефективності як засоби регулювання суспільних відносин. Така пошана повинна мати місце навіть у разі несхвалення індивідом окремих правових розпоряджень;

3) поведінковий елемент– переконання в необхідності діяти відповідно до розпоряджень правових норм, уміння користуватися юридичним інструментарієм.

Не всякого індивіда, що знає і розуміє юридичні норми, можна вважати правокультурною людиною. Правокультурну особистість характеризують: фактична правомірна поведінка; позитивне ставлення до права, усвідомлення соціальної значущості права і правопорядку, поважне ставлення до прав інших індивідів; правова активність.

Правова культура професійної групи характерна для осіб, що безпосередньо займаються юридичною практикою. Їм властиві глибокі правові знання, розуміння права і уміння його застосовувати в конкретній області юридичної практики.

Правова культура суспільства – це система загальнолюдських і національних цінностей, досягнутих суспільством в правовій сфері, що характеризують рівень його правового прогресу.

Структура правової культури суспільства складається з наступних елементів:

1) правояк вираз загальнолюдських і національних цінностей – свободи, справедливості, природних прав людини, демократії, – а також механізмів їх закріплення і реалізації;

2) культураправотворчої, правозастосовчої та правоохоронної діяльності державних і недержавних органів і посадовців, тобто ефективна, відповідна правовим цінностям та ідеалам діяльність по виданню, тлумаченню і реалізації правових приписів;

3) високий рівень суспільної правосвідомості, для якої характерні правова інформованість населення, пошана до права і закону, наявність стійких установок на правомірну поведінку;

4) правомірністьяк відповідність явищ соціального життя вимогам, що містяться в нормах і принципах права. Правомірність як стан суспільного життя тісно пов’язана з правовою активністю індивідів. При реалізації правових норм суб’єкти діють ініціативно, прагнучи здійснювати правові приписи якомога ефективніше, принести максимум користь суспільству, досягти поставлених перед собою цілей, не порушуючи прав інших людей. Правова активність може виявлятися в різних сферах суспільного життя.

Правова культура суспільства є складовою частиною і найважливішою передумовою існування демократичної правової держави.

22.4. Деформації правосвідомості

Деформація правосвідомості – це спотворене уявлення про цінність права. Існує декілька різновидів деформацій правосвідомості, найбільш небезпечним з яких є правовий нігілізм.

Правовий нігілізм– це деформація правосвідомості, для якої характерне негативне ставлення до права, закону і правових форм організації суспільних відносин. Носієм правового нігілізму може виступати особа, соціальна спільність, суспільство в цілому.

Правовий нігілізм є продуктом дії багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників:

1) історичні традиції. У Україні, подібно до інших пострадянських країн, правовий нігілізм має глибоке історичне коріння. Протягом багатьох століть право і закон служили інтересам влади, а не суспільства і особи. Негативне ставлення до права, його другорядність у порівнянні з мораллю і релігією було вельми характерними як для української, так і для російської інтелектуальної еліти. Свій внесок в зміцнення нігілістичного ставлення до права принесла епоха засилля партійно-комуністичної ідеології;

2) кризовий стан суспільства. Було б наївним чекати пошани до права і закону в умовах наростаючої бідності, соціального розшарування українського (і російського, і всіх пострадянських) суспільства і правової незахищеності більшості населення;

3) відсутність справжньої демократіїв системі і функціонуванні державної влади. Владолюбство і некомпетентність бюрократія, нестабільність влади, чиновницька тяганина, що проникла у всі пори державного механізму корупція і інші негативні явища сучасної державності підривають авторитет навіть справедливих і об’єктивно необхідних суспільству законів;

4) низький рівень правової культури суспільства. Він виявляється в слабкому знайомстві з діючим у країні правом, прагненні не стільки діяти згідно із законом, скільки обійти його. Власне, правовий нігілізм – це і наслідок, і прояв низької правокультурності.

Правовий нігілізм може виступати в двох формах – теоретичнійі практичній. У першому випадку має місце концептуальне виправдання і обґрунтування правового нігілізму. Праву протиставляються інші, вищі з погляду теоретиків правового нігілізму цінності – релігійний фундаменталізм, світова революція тощо У другому випадку відбувається реалізація вказаних теоретичних концепцій.

Поряд із правовим нігілізмом існує прямо протилежне явище – правовий ідеалізм (романтизм). Під ним розуміють фетишизацію права, перебільшення реальних можливостей його впливу на долю особистості та суспільства, наївне переконання в тому, що справедливі і розумні закони здатні вирішити всі проблеми людства. Очікування дива від прийнятого закону дуже швидко перетворюється на розчарування через те, що закон не діє або діє зовсім не так, як мріялося.

Правовий інфантилізмяк різновид деформації правосвідомості відрізняється слабкістю правових знань при твердій переконаності особи в достатньому їх рівні. На відміну від правового нігілізму і правового ідеалізму він є менш небезпечним, порівняно легко переборним різновидом деформації правосвідомості. З правовим інфантилізмом граничить правовий дилетантизм, який означає легковажне ставлення до права, вільне поводження із законом за наявності поверхневих, безсистемних правових знань (про все – помалу).

Правова демагогіяхарактерна для осіб, які володіють правовими знаннями, але виключають або принижують його соціальну цінність і використовують право виключно в своїх особистих, часто антисуспільних інтересах.

Всі деформації правосвідомості представляють реальну або потенційну небезпеку для правопорядку, через що боротьба з ними повинна постійно перебувати у полі зору держави і суспільства.

Основні напрями боротьби з деформаціями правосвідомості:1) підвищення загальної та правової культури громадян; 2) вдосконалення законодавства; 3) профілактика правопорушень; 4) зміцнення законності і правопорядку; 5) пошана і всебічний захист прав особи; 6) ліквідація негативних явищ у сфері державної влади.

22.5. Правове виховання, його мета, форми і методи

Правове виховання – це постійна, систематична дія на індивіда і суспільство з метою формування у них правової культури. Мета правового виховання конкретизується через окремі його завдання:

1) засвоєння індивідами правових знань, тобто знань законодавства, знань своїх прав і обов’язків;

2) підвищення авторитетності права в свідомості індивідів;

3) формування чіткої орієнтації на правомірну поведінку.

Суб’єктами правового вихованнявиступають як інститути держави, так і інститути громадянського суспільства: сім’я, трудові колективи, об’єднання громадян, навчальні заклади, ЗМІ, політичні діячі, викладачі, журналісти тощо. Правове виховання населення в сучасній державі виступає як одне із завдань, що реалізовуються, як правило, в ході виконання цільових програм. Так, в Україні розроблена і діє Національна Програма правової освіти населення.

Форми правового виховання:

1) правове навчання– полягає в передачі, накопиченні і засвоєнні правових знань в школі та інших навчальних закладах. Ця форма є найбільш ефективною і результативною, оскільки вона надає виховуваному індивіду певну систему правових знань;

2) правова пропаганда – полягає в розповсюдженні правових ідей і правових вимог серед населення за допомогою публікацій юридичної літератури (тексти нормативно-правових актів, коментарі до них) і ЗМІ (преса, телебачення, радіомовлення, Інтернет). Дана форма правового виховання привертає своїми широкими можливостями – вона доступна практично необмеженому числу індивідів;

3) юридична практика– сприяє передачі юридичної інформації, знань за допомогою участі людей в процесі, перш за все, правозастосовчої діяльності (судів, правоохоронних органів і ін. органів держави). Виконання рішень правозастосовчого органу сприяють закріпленню знань права, що є у нього;

4) безпосередня реалізація права. Юридичні дії, здійснювані індивідом самостійно (наприклад, участь у виборах, укладення оборудок), на практиці підтверджують одержані знання, сприяють виробленню умінь і навиків виконання, дотримання і використання правових норм;

5) самовиховання– пов’язано з особистим досвідом, самоосвітою, власним аналізом правових явищ. Без самовиховання не може бути ефективною жодна з форм правового виховання. Тільки власні зусилля по придбанню правових знань, роздуми про правову дійсність сприяють виробленню справжньої правової культури особи.

Методи правового виховання – це сукупність прийомів і способів, за допомогою яких отримуються правові знання, уміння і навики, формується пошана до права і соціальних цінностей, які воно охороняє. Основні методи правового виховання – переконання, заохочення, позитивний приклад, примус і покарання.

22.6. Професійна правосвідомість і професійна правова культура

Професійна правосвідомість (правова свідомість юриста) включає структурні елементи, властиві всім індивідам. Проте специфіка виконуваних завдань, прав і обов’язків накладає на нього певний своєрідний відбиток. Особливості правосвідомості юриста-професіонала формуються в період навчання, коли він одержує різносторонню загальну і спеціальну правову підготовку.

Зміст професійної правосвідомостівключає наступні елементи:

1) система теоретичних правових знань, виражених в юридичних принципах, нормах і категоріях, в знанні основних тенденцій і закономірностей державно-правової дійсності;

2) переконаність в соціальній корисності права, його цінності як міри свободи і справедливості, солідарність з правовими приписами, розуміння необхідності застосування правових норм. Для юриста-професіонала характерним є засудження протиправної поведінки і протидія ній;

3) уміння та навики правильного застосування права. Юрист-професіонал повинен уміти користуватися законами і іншими правовими актами, володіти юридичною технікою, орієнтуватися в досягненнях юридичної науки і практики;

4) переконання в необхідності дотримуватись законності при виконанні службових обов’язків.

Для формування правової культури юриста важливе значення має правове мислення – процес віддзеркалення і подальшої оцінки соціальної дійсності з позицій діючого та/або бажаного права, пов’язаний з реалізацією правових норм, правотворчістю і правозастосуванням.

Професійна правова культура (правова культура юриста) передбачає глибоке знання системи права і законодавства, переконаність в необхідності їх дотримання, уміння користуватися всією сукупністю правових засобів при виконанні службових обов’язків.

Юридична професія в сучасному суспільстві пред’являє високі вимоги не тільки до правової, але й до загальної культури юриста:

1) засвоєння гуманістичних принципів моралі, уміння ними керуватися на практиці;

2) знання основних тенденцій в політиці держави, провідних політичних партій, уміння користуватися інструментарієм політичної діяльності, політична активність;

3) комплекс психологічних знань, що включає психологію особи і діяльності, психологію юридичної праці і психологічні характеристики окремих юридичних професій, навики і прийоми використання цих знань в професійних ситуаціях, пов’язаних з вирішенням конкретних юридичних справ (наприклад, спілкування з потерпілим, з свідком, з клієнтом юридичної консультації тощо);

4) дотримання службового етикету, культури мови спілкування і зовнішнього вигляду, естетики документів.

Національним компонентом правової культури юриста є знання державної мови, особливостей етнічної культури і національних традицій того регіону, де він здійснює професійну діяльність.

В цілому, професійна правова культура повинна бути вищою, ніж правова культура непрофесіоналів.

22.7. Правове мислення: поняття, засоби, стадії

Правове мислення - це інтелектуальна діяльність, що полягає в рішенні задач, пов'язаних із використанням правових засобів і правових аргументів. Уміння юридично мислити означає цілеспрямовано оперувати поняттями в умовах юридично значущого практичного завдання. Розумова діяльність юриста-теоретика (ученого) здійснюється на шляху переходу від практики до абстракції, теорії, а юриста-практика - від абстракції до правової дійсності.

Засоби правового мислення:

1) процедурні засоби, тобто прийоми формальної логіки, моделювання (висунення версій), програми, методики. Процедурні засоби правового мислення набувають форму процесуальних і технологічних правил, виконання яких розглядається як гарантія правильного рішення.

2) змістовні засоби, тобто початкові положення, принципи, презумпції, аксіоми, доктрини, концепції, гіпотези, теорії, твердження, соціальні факти, правова інформація: (тексти законів, судова і арбітражна практика і ін.);

3) позначальні засоби, тобто понятійний апарат, правові дефініції, юридичні конструкції, тексти правових актів, наукові тексти і т.д. У ряді випадків позначальні та змістовні засоби співпадають.

Стадії правового мислення:

1) виявлення, створення і формулювання ситуації, пов'язаної з певним об'єктом мислення, отримання його фактичної і правової характеристики, формулювання завдання;

2) аналіз можливостей використання правових засобів і способів рішення задачі з урахуванням наслідків і існуючих обмежень;

3) вибір оптимального варіанту рішення, визначення можливих результатів і негативних наслідків.

Правове мислення дозволяє вирішувати різноманітні професійні юридичні задачі: правотворчі, правозастосовчі, правозабезпечувальні, правоорганізуючі, легітимаційні, навчальні та науково-методичні.

Розділ 23. Законність і правопорядок

23.1. Законність та її принципи

Законність –це режим суспільно-політичного життя, що заснований на правовому характері його організації і виражається у вимозі точного, строгого і неухильного дотримання і виконання чинних правових актів всіма суб’єктами права.

Сутністьь законності полягає в добросовісному і неухильному дотриманні і виконанні всіма суб’єктами права діючих законів, яке й забезпечує стан правомірності суспільних відносин. Мета законності в демократичній державі полягає в забезпеченні прав і свобод людини і громадянина. Засоби і методи реалізації вимог законності повинні носити правовий характер. Єдність суті, мети і засобів реалізації вимог законності виражається в категорії правозаконності. За класичним визначенням англійського конституціоналізму Альберта Дайсі: «Правозаконность – це абсолютний авторитет і верховенство чинного законодавства, що протиставлені довільним розпорядженням влади і виключають не тільки свавілля з боку уряду, але й саму можливість діяти в якихось ситуаціях на свій розсуд».

Принципи законностіє основними ідеями, що розкривають зміст законності як стани правомірності суспільних відносин, законодоцільності поведінки індивідів:

1) принцип верховенства закону передбачає, що закон очолює положення систему нормативно-правових актів, а правозастосовчі акти повинні відповідати законам і виданим відповідно до них підзаконним актам;

2) принцип єдності законності, що означає одноманітне розуміння і застосування законів на всій території держави;

3) принцип загальності законності,який передбачає, що вимоги законів і підзаконних актів поширюються на всіх суб’єктів права без будь-якого винятку;

4) принцип рівності всіх перед законом, тобто наявність рівних прав і обов’язків у кожного, незалежно від соціального положення, посади, раси, статі; рівна захищеність всіх і кожного; однакові гарантії від зловживань з боку посадовців і органів державної влади;

5) принцип гарантованості основних прав і свобод людини, що полягає в необхідності забезпечення пріоритету прав індивіда , а також гарантіях їх з боку держави;

6) принцип взаємозв’язку законності і демократії. Законність є основою для становлення і розвитку демократії, і навпаки, демократія є основним чинником зміцнення режиму законності. Без демократії законність може перерости у свавілля держави щодо особи, без законності демократія може виродитись в охлократію (влада натовпу), анархію і свавілля натовпу щодо особи. Цей принцип пов’язує дію законності тільки з правовими законами. Тоді законність набуває якості правозаконності;

7) принцип доцільності,що розкриває, як співвідносяться цілі та засоби їх реалізації в діяльності держави. Передбачається, що закон утілює в собі вищу суспільну доцільність, тобто відповідає цілям і завданням суспільства. В рамках закону слід обирати найбільш оптимальне рішення. Неприпустиме порушення закону під приводом доцільності (житейської, місцевої, корпоративної), рівно як неможливо досягти навіть найблагородніших цілей шляхом утиску і відчуження прав людини;

8) принцип невідворотності відповідальності, що означає, що будь-яке протиправне діяння повинно бути своєчасно розкрито, а винні в його вчиненні особи повинні понести справедливе покарання. Усвідомлення неминучості відповідальності є головним стримуючим чинником для потенційних правопорушників.

Законність, у свою чергу, розглядається як загальноправовий принцип, суть якого полягає в категоричній вимозі правомірної поведінки всіх суб’єктів права у всіх сферах правового життя.

23.2. Гарантії законності

Гарантії законності– це система умов і засобів, що забезпечує процес реалізації законності.

Законність як суспільний феномен є результатом взаємодії різних чинників, які й визначають її природу. За характером дії цих чинників на створення режиму законності їх можна умовно розділити на дві групи: загальні умови і спеціальні (юридичні) засоби.

Загальні умови впливають на формування законодоцільної поведінки особи побічно, створюючи передумови для зміцнення режиму законності. У розряд загальних включаються наступні умови:

1) економічні (безкризовий економічний розвиток суспільства, ефективна організація системи господарювання, стійка грошова система тощо);

2) політичні (стан державної влади, її легальність і легітимність, здатність реагувати на потреби населення, а також демократична політична культура і зрілість інститутів цивільного суспільства – партійна система, наявність опозиції, вільна преса тощо);

3) духовні (рівень духовної і правової культури, система правових ціннісних орієнтації, організація правової пропаганди і виховання, характер ідеології, стан етичної свідомості);

4) соціальні (достатній рівень життя і забезпечення соціальної захищеності населення).

Спеціальні (юридичні) засоби забезпечення законності – це сукупність умов і засобів, закріплених в чинному законодавстві, безпосередньо направлених на забезпечення режиму законності, дотримання і захист прав і свобод особистості.

Серед юридичних гарантій слід зазначити:

1) досконале і повне законодавство, що адекватно відображає тенденції суспільної еволюції, ефективний механізм реалізації правових норм, засоби правового регулювання. Прогальне, колізійне законодавство, яке відстає від суспільних потреб, саме по собі є перешкодою для здійснення режиму законності;

2) засоби попередження правопорушень, призначення яких полягає в своєчасному запобіганні можливим правопорушенням (наприклад, митний огляд);

3) засоби виявлення правопорушень,направлені на ефективне виявлення правопорушень правоохоронними органами;

4) засоби припинення правопорушень (затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд, скасування незаконних актів посадовців і органів тощо);

5) засоби захисту і відновлення порушених прав, усунення наслідків правопорушень;

6) заходи юридичної відповідальності як заходи державного примусу за вчинене правопорушення;

7) процесуальні гарантії – наявність ефективного механізму реалізації правових норм. Законодавчо закріплені права і обов’язки суб’єктів права можуть бути успішно реалізовані тільки за наявності надійних і доступних юридичних процедур і юридичних процесів;

8) гарантії правосуддя – наявність незалежної судової влади, що своєчасно вирішує цивільні та кримінальні справи.

Загальні умови і спеціальні (юридичні) засоби забезпечення режиму законності повинні існувати і функціонувати в комплексі, у взаємозв’язку один з одним.

23.3. Правопорядок і громадський порядок

Правопорядок– це заснований на праві стан впорядкованості і організованості суспільного життя, що склався в результаті здійснення режиму законності. Правопорядок є метою і одночасно підсумком, результатом правового регулювання.

Ознаки правопорядку:

1) правопорядок є станом впорядкованості суспільних відносин, передбаченим нормами права. Антиподом правопорядку виступає свавілля суб’єктів права щодо один одного, породжений свавіллям хаос;

2) правопорядок – це результат проведення в життя принципу законності та інших принципів права;

3) змістом правопорядку є правомірна поведінка суб’єктів права;

4) правопорядок забезпечується державою.

Правопорядок як система є складовою частиною системи вищого рівня – громадського порядку. Проте на відміну від правопорядку громадський порядок утворюється під впливом не тільки правових, але й інших соціальних норм: норм моралі, звичаїв, корпоративних норм тощо. Отже, громадський порядок є станом врегульованості суспільних відносин, заснованим на реалізації всіх соціальних норм і принципів.

Між громадським і правовим порядком існує тісний взаємозв’язок, який виражається в єдиній соціальній природі цих явищ. В той же час між правопорядком і громадським порядком існують відмінності. У них різна соціально-нормативна основа: для правопорядку такою основою є право і законність, для громадського порядку – вся сукупність соціальних норм і засобів соціального впливу.

Правопорядок і громадський порядок співвідносяться як частина і ціле. Стан громадського порядку багато в чому обумовлений станом правопорядку. В той же час неможливо підтримувати правопорядок, не впливаючи на громадський порядок.

23.4. Проблема формування світового правопорядку

Світовий правопорядок– це система суспільних планетарних відносин, що формуються на основі загальногуманістичних і природно-правових засад і функціонують відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного і внутрідержавного права.

Необхідність створення і зміцнення світового правопорядку обумовлена наявністю глобальних проблем, рішення яких можливе тільки при згоді і співпраці різних держав. Право, його загальнолюдські сутнісні якості забезпечують можливість становлення і розвитку світового правопорядку. Властивості права дозволяють взаємодіяти нормам внутрідержавного і міжнародного права у справі формування світового правопорядку.

Реальний характер світового правопорядку забезпечується наявністю і функціонуванням мережі міжнародних організацій планетарного і регіонального масштабу. Перш за все, це Організація Об’єднаних Націй (ООН) – універсальна міжнародна організація, створена в 1945 р., що діє на основі Статуту ООН. Її статутні цілі:

Метою механізму правового регулювання є оптимізація суспільних відносин, забезпечення громадського і правового порядку на основі режиму законності.

Елементи механізму правового регулювання:

1) норми права – нормативна основа механізму правового регулювання, яку складають всі джерела права;

2) юридичні факт – підстава для переходу абстрактних правових норм в конкретні права і обов’язки учасників суспільних відносин;

3) акти безпосередньої реалізації права (у правовідносинах і поза правовідносинами) – фактична поведінка суб’єктів права по здійсненню своїх прав і обов’язків;

4) акти застосування права – забезпечують реалізацію права (факультативний елемент). У таких актах персоніфікуються загальні права і обов’язки, а якщо необхідно, індивідуалізуються санкції правових норм.

Окремі елементи механізму правового регулювання домінують на різних його стадіях. Використання їх в певному порядку характеризує процес правового регулювання.

Стадії механізму правового регулювання:

1) стадія регламентації суспільних відносин. На цій стадії створюються норми права, формуються правила поведінки суб’єктів, умови виникнення у них прав, обов’язків, повноважень, відповідальності;

2) стадія виникнення умов, при яких відбувається перехід від правових норм до конкретних актів поведінки суб’єктів права. Ключовим елементом, що позначає цю стадію, є юридичний факт (фактичний склад). У певних випадках юридичним фактом виступає акт застосування права, особливо, коли йдеться про фактичний склад;

3) стадія безпосередньої реалізації норм права, зокрема – виникнення правових відносин.

В деяких випадках для реалізації норм права у фактичній поведінці суб’єктів необхідне видання правозастосовчого акту (наприклад, виникнення прав і обов’язків у подружжя можливе тільки за наявності видання акту державної реєстрації шлюбу). Тоді виділяють четверту, факультативну стадію механізму правового регулювання – стадію застосування права. В реальності вона співпадає з другою або третьою стадіями механізму правового регулювання.

Сучасне суспільство потребує вдосконалення механізму правового регулювання і підвищення його ефективності, що може бути досягнуто шляхом вдосконалення норм права, практики їх застосування, підвищення правової культури суспільства в цілому і окремих індивідів.

24.3. Правові акти, їх види і співвідношення

Правові акти– це прийняті в офіційно визнаній (найчастіше – документальної) формі акти суб’єктів права, що мають юридичне значення.

Ознаки правових актів:

1) мають соціально-регулятивний характер, тобто регламентують поведінку адресатів (невизначеного кола осіб або конкретної особи);

2) мають активний, вольовий, свідомий характер. Бездіяльність (пасивна поведінка), а також неусвідомлені дії та дії, здійснені під примусом, не можуть розглядатися як правовий акт;

3) тягнуть за собою певні юридичні наслідки, оскільки впливають на права і обов’язки суб’єктів, які уклали правовий акт або яким адресований акт;

4) мають певну об’єктивно втілену форму (закон, розпорядження, договір, вирок тощо). Найчастіше правові акти мають документальне оформлення. У багатьох випадках документальна форма правового акту є єдиною можливою (наприклад, наказ про прийом на роботу). Але при цьому не виключаються усна і конклюдентна (мовчазна) форми правових актів (особливо в цивільному праві, де більшість операцій здійснюються усно);

5) підтримуються силою державного примус. Як правило, більшість правових актів здійснюються добровільно, але у разі невиконання визначеного актом обов’язку можливо державне.

Види правових актів:

Залежно від спрямованості дії, тобто від породжуваних юридичних наслідків, всі правові акти діляться на:

1) нормативно-правові акти – направлені на встановлення, зміну або відміну норм права;

2) акти безпосередньої правореалізації (договори, угоди);

3) правозастосовчі акти – направлені на реалізацію розпоряджень правових норм;

4) інтерпретаційні акти (акти тлумачення права) – направлені на роз’яснення норм права.

Співвідношення між правовими актами таке: нормативно-правові акти служать основою для всіх інших правових актів.

Крім того, правові акти можна підрозділити на нормативно-правові і казуально-правові (індивідуальні). Нормативно–правові акти містять загальнообов’язкові правові приписи (норми права), поширюються на безліч суб’єктів права і життєві ситуації, що повторюються. Казуально-правові акти обов’язкові для певного кола конкретних суб’єктів і діють «разово» на конкретний життєвий випадок.

26.4. Пільги, заохочення і обмеження в праві

Правова пільга– це правомірне полегшення положення суб’єкта, що виражається як в наданні додаткових прав (переваг), так і в звільненні від обов’язків.

Ознаки правової пільги:

1) пільга – це особливе додаткове суб’єктивне право. Наприклад, характер пільги мають субсидії на оплату комунальних послуг, безкоштовний проїзд в громадському транспорті для учасників війни і бойових дій, різні види державної допомоги (самотнім матерям, сім’ям з дітьми тощо), особливі умови праці для інвалідів, вагітних жінок, неповнолітніх;

2) пільга переслідує цілі – з одного боку, вирівнювання можливостей для розвитку осіб, що знаходяться в нерівних умовах через біологічні та соціальні причини (такими є малозабезпечені сім’ї, діти, громадяни літнього віку, інваліди), з іншого боку – посилення інтересу суб’єктів права у соціально-корисній діяльності (наприклад, добродійності);

3) пільга юридично закріплюється нормативно-правовими актами. Заборона надавати пільги в індивідуальному порядку, шляхом видання правозастосовчих актів, переслідує мету звести до мінімуму можливі зловживання. Більшість пільг встановлюються законом, але можливі також пільги, що надаються підзаконними актами (особливо на місцевому рівні).

Специфічним різновид