Зловживання правом

Зловживання правом – це соціально шкідлива поведінка суб’єкта, яка здійснюється в рамках правових норм. Воно достатньо поширене на практиці. Може йтися про зловживання конституційними правами і свободами, батьківськими правами, посадовими повноваженнями, цивільними і процесуальними правами.

Ознаки зловживання правом:

1) наявність у суб’єкта суб’єктивного права;

2) діяльність суб’єкта по реалізації цього права;

3) використання суб’єктивного права всупереч його соціальному призначенню і спричинення цим використанням шкоди суспільним інтересам або інтересам інших осіб;

4) відсутність правопорушення, тобто порушення конкретних юридичних заборон або невиконання обов’язків.

Оцінка зловживання правом в літературі неоднозначна. Багато авторів трактують зловживання правом як правопорушення, але подібний висновок не цілком адекватно відображає його зміст, оскільки правопорушення є протиправним діянням, а зловживання правом – це діяння в рамках права, хоч і таке, що має асоціальний характер. Разом з тим суперечність соціальному призначенню права не дає підстав і для характеристики зловживання правом як поведінки правомірної, бо остання є завжди соціально корисно. Даний феномен слід розглядати як самостійний вид правової поведінки, девіантної (що відхиляється) щодо права.

Існує проблема юридичного реагування на зловживання правом. Вона безпосередньо пов’язана зі встановленням певних юридичних меж, що позначають межі допустимої поведінки особи при реалізації права. У різних системах права різними способами (в основному за допомогою заборон) фіксується негативна реакція законодавця на зловживання правом. Так, ст. 103 Земельного кодексу України встановлює, що власники і користувачі земельних ділянок зобов’язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, користувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням. Така поведінка трактується Земельним кодексом як неприпустимий вплив.

Ст.13 Цивільного кодексу України встановлює не тільки заборону ряду дій, що кваліфікуються як «зловживання правом» (не допускаються дії особи, що здійснюються з умислом заподіяти шкоду іншій особі, використання цивільних прав в цілях неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним положенням на ринку, а також недобросовісна конкуренція), але й реагування на них. У разі недотримання особою вказаних вимог суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами.

Зловживання правом може перерости у правопорушення, якщо суб’єкт, що зловживає своїм суб’єктивним правом, повноваженнями, статусом, заподіє істотну шкоду інтересам, що охороняються правом. Наприклад, законодавством передбачена кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим положенням, яке заподіяло істотну шкоду правам і інтересам, що кримінально-охороняються.

20.6. Об'єктивно протиправне діяння

Об’єктивно протиправне діяння – це протиправне, соціально шкідливе діяння фізичної або юридичної особи, що не містить складу правопорушення, але, при цьому викликає негативну юридичну реакцію з боку держави.

Ознаки об’єктивно протиправного діяння:

1) суперечність правовим розпорядженням;

2) шкода, що наноситься правоохоронюваним інтересам;

3) відсутність складу правопорушення (суб’єкта та/або суб’єктивної сторони).

У теорії права було давно відмічено, що не кожне протиправне діяння є правопорушенням в тому сенсі, що не завжди воно містить склад правопорушення. Наприклад, такою є протиправна поведінка, не контрольована свідомістю і волею людини (наприклад, поведінка малолітніх дітей, недієздатних осіб, осіб, що знаходяться в несвідомому стані). Вона не може вважатися правопорушенням (оскільки немає суб’єкта, відповідно, немає суб’єктивної сторони, а значить і складу правопорушення), хоча юридично значущою вона може бути. Наприклад, заподіяння шкоди малолітньою дитиною не можна розглядати як правопорушення, але юридичне значення така дія має і тягне застосування заходів юридичної відповідальності щодо батьків або опікунів (ст.1778 Цивільного кодексу України). Вчинення суспільно небезпечного діяння особою, що перебувала у стані неосудності або обмеженої осудності, тягне застосування до неї примусових заходів медичного характеру (ст.93 Кримінального кодексу України).

З іншого боку, цивільному праву відомий інститут безвинної відповідальності особи, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, а саме пов’язану з використанням, зберіганням або триманням транспортних засобів, механізмів і устаткування, використанням, зберіганням хімічних, вибухових і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких тварин, службових собак і собак бійцівських порід. Особа, що здійснює діяльність, яка є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за заподіяну шкоду, якщо не доведе, що шкода була спричинна унаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (ст.1187 Цивільного кодексу України). Таким чином, в цьому випадку відсутня суб’єктивна сторона правопорушення –вина особи, на яку покладається відповідальність;

4) негативна реакція з боку держави (примусове відшкодування шкоди, примусові заходи медичного характеру, примусові заходи виховного характеру).

Юридичне реагування держави на об’єктивно протиправне діяння має різну природу і різні цілі.

Основним видом державного примушення, вживаного за здійснення об’єктивно–протиправного діяння, є відшкодування матеріальної шкоди, що є різновидом правовідновної юридичної відповідальності. Необхідність притягнення до відповідальності невинного причинителя шкоди викликається не потребою засудження і перевиховання останнього, а доцільністю відновлення ущемленого права, порушених суспільних відносин.

Примусові заходи медичного характеру направлені на попередження здійснення суспільно небезпечних діянь особами, що перебувають в стані неосудності або обмеженої осудності.

Примусові заходи виховного характеру, які застосовуються до малолітніх як альтернатива кримінальної відповідальності, направлені на їх перевиховання.