Історична школа права

Історична школа права склалася у першій половині XIX ст. у Німеччині. Її засновниками були видні німецькі юристи – Г.Гуго, Г.Пухта, К.Ф. Савіньї, які знаходилися в опозиції до природно-правової доктрини і розробили свою теорію на противагу їй.

З погляду історичної школи право виникає спонтанно. Своїм походженням воно зобов’язане зовсім не розсуду законодавця. Г.Гуго належить дуже характерне порівняння права з мовою. Подібно тому, як мова не встановлюється договором, не вводиться за чиєюсь вказівкою і не є наданою від Бога, так і право створюється не тільки (і не стільки) завдяки законодавцю, скільки шляхом самостійного стихійного розвитку. Акти законодавчої влади тільки доповнюють позитивне право. Позитивне право похідно від права звичаєвого, а це останнє виростає з надр «національного духу», глибин «народної свідомості» тощо.

Представники історичної школи права вірно помітили одну з істотних слабостей природно-правової доктрини, а саме – умоглядне трактування виникнення права. Вони ж спробували тлумачити становлення юридичних норм як об’єктивний хід речей. Цей хід, вважав Г.Гуго, здійснюється мимоволі, пристосовуючись сам собою до потреб і запитів часу, тому людям краще всього не втручатися до нього, триматися здавна заведених і освячених досвідом сторіч порядків.

К.Савіньї вважав, що із рухом національного духу стихійно еволюціонує й право. Динаміка права завжди є органічним процесом у тому сенсі, що вона схожа на розвиток організму із свого зародка. Вся історія права – повільне, плавне розкриття тієї субстанції, яка, як зерно, спочатку покоїться у ґрунті народного духу. На першому етапі свого розвитку право виступає у формі звичаїв, на другому робиться предметом обробки з боку стану учених-правознавців, не втрачаючи, проте, при цьому зв’язків з своїм коренем – загальним переконанням народу. На третьому етапі свого розвитку право одержує санкцію законодавця, причому останній не повинен винаходити нових норм; його єдине завдання – систематизувати і точно формулювати норми, що склалися в свідомості народу та апробовані на практиці.

З погляду Г.Пухти, безцільно штучно конструювати і пропонувати людям ту або іншу придуману правову систему. Створена окремо від самої історії життя народного духу, вона не може прищепитися суспільству. Праву, як живому організму, властива органічність, яка виражається в тому, що стадії та ритми розвитку права співпадають із ходом еволюції народного життя.

Юристи історичної школи права бачили призначення діючих в державі юридичних інститутів в тому, щоб служити опорою зовнішнього порядку, яким би консервативним порядок цей не був. Позитивні закони безсилі боротися із злом, що зустрічається в житті. В кращому разі вони здатні допомогти впорядкуванню звичаєвого права та політичної структури. Законодавець повинен прагнути максимально точно виражати «загальне переконання нації».

Історична школа права знайшла небагато шанувальників. Але критика умоглядних представлень природно-правового толку про вічність, незмінність і нерухомість права мала певне позитивне значення. Залишила слід в історії юриспруденції і спроба цієї школи трактувати правові інститути як особливі соціальні явища, що історично закономірно народжуються.

Розділ 10. Поняття і сутність права

10.1. Поняття і ознаки права

У праві, як складній категорії, можна виділити юридичну та соціальну сторону. У суто юридичному сенсі слова право – це система загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених і забезпечуваних державою правил поведінки. Право як соціальне явище є регулятором суспільних відносин. Через формальне закріплення міри свободи, рівності і справедливості право виражає єдність загальносоціальних і групових інтересів.

Право– це система загальнообов’язкових, формально-визначених, встановлених і охоронюваних державою правил поведінки, що виражає міру свободи і справедливості, досягнуту певним суспільством, і служить для регулювання суспільних відносин.

Сутність і цінність права як явища соціального порядку виявляється через його ознаки:

1) загальнообов’язковість. На відміну від інших соціальних норм правові приписи адресовані всім учасникам правових відносин і є обов’язковими для них;

2) нормативність. Право складається із правил загального характеру, розрахованих на неодноразове застосування. Право виступає як рівний масштаб і модель поведінки людей;

3) формальна визначеність. Правові норми, як правило, фіксуються письмово, вони мають певну логічну структуру. Право встановлює певні рамки поведінки суб’єкта, чітко формулюючи його права і обов’язки;

4) системність. Право є цілісною системою взаємопов’язаних норм;

5) зв’язок з державою. Право пов’язане з державою перш за все тим, що правові норми встановлюються або офіційно визнаються державою. Право охороняється державним примусом;

6) регулятивна. Право виступає як регулятор суспільних відносин і в цьому полягає його головна соціальна цінність;

7) вираз міри свободи і справедливості. Право нерідко називають математикою свободи. Дійсно, право утілює основні права і свободи людини, надає людині легальну можливість реалізувати свої інтереси. Крім того, воно встановлює баланс між поведінкою людини та її соціальним положенням (справедливість);

8) процедурність. Процедура, тобто встановлений порядок і послідовність дій, передбачена як для видання, так і для реалізації юридичних норм;

9) компромісний характер. Право за своєю природою є інструментом соціального компромісу, своєрідного договору в масштабі суспільства.

10.2. Сутність права

Сутність – це внутрішній зміст предмету, що виражається в єдності всіх його різноманітних властивостей і відносин. Визначення сутності права, кінець кінцем, зводиться до відповіді на три питання: «Хто створює право? Кому воно повинне служити? Яким чином виявляється сутність права?». Представники різних шкіл права по-різному відповідають на ці питання.

Прихильники соціологічного напряму по аналогії з сутністю держави виділяють два аспекти у сутності права: класовий і загальносоціальний. Кожний з них переважав у певний період історичної еволюції. Загальносоціальна сутність права полягає в тому, що право виражає узгоджену волю населення, сформовану в результаті взаємних поступок. Право створювалося людьми для задоволення потреби у врегулюванні і передбачуваності соціальних взаємодій в умовах нерівності. Люди не можуть існувати, не взаємодіючи, не створюючи колективів і організацій. Проте в більшості своїй інтереси і потреби людей не співпадають, оскільки всі люди мають різні здібності, різне матеріальне та соціальне положення.

Внаслідок цього їхня спільна діяльність передбачає наявність чітких правил, що визначають рівний і загальний масштаб поведінки. Обов’язковість дотримання таких правил додає людським діям передбачуваність, керованість, а всьому суспільству – стабільність і впорядкованість його життя.

Класова сутність права полягає в тому, що воно виражає волю пануючої соціальної спільноти (касти, стану, класу). Вперше право з волею правлячої групи пов’язав Т.Гоббс, кажучи, що «право є продукт волі тих, які мали верховну владу над іншими». Надалі цю ідею сприйняли К.Маркс і Ф.Енгельс, уточнивши, що право «є зведена в закон воля економічно пануючого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами його життя».

На різних етапах розвитку суспільства класовий аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового регулювання, або відступати на другий план. Для сучасного етапу розвитку права характерним є розширення його загальносоціального змісту.

Прихильники природно-правового підходу до права бачать сутність права виключно в його загальнолюдському змісті, у закріпленні правом цінностей індивідуальної свободи, незалежності та безпеки. Право виступає як формалізоване добро, справедливість, милосердя, гуманізм.

Нормативістське розуміння абстрагується від соціальних характеристик права і тому пов’язує сутність права виключно з волею держави. Так, за визначенням російського юриста В.М.Хвостова правом є «ті норми поведінки, які узяті під захист державою». Призначення права полягає в тому, що воно є державно-владним нормативним регулятором суспільних відносин і поведінки людей, узгодження їх інтересів, примирення конфліктів.

З яких би позицій не оцінювалася сутність права, вона виявляється через такі якісні риси права як його ознаки, принципи, функції.

 

10.3. Функції права

Функції права –це основні напрями впливу права на людину і суспільство (суспільні відносини). Категорія функцій права допомагає з’ясувати соціальне призначення права, характер його впливу на поведінку учасників суспільних відносин.

Розрізняють загальносоціальні і спеціально-юридичні функції права. Якщо з приводу спеціально-юридичних функцій спостерігається єдність поглядів учених-юристів, то перелік загальносоціальних функцій права у кожного свій. Звичайно його складають наступні загальносоціальні функції:

1) інформаційна – полягає в інформуванні індивідів про їхні права та обов’язки;

2) орієнтаційна – полягає в націлюванні індивідів на позитивні правові установки, на здійснення правомірних і утримання від неправомірних дій;

3) виховна – полягає в загальноправовому впливі на духовну сферу, націлена на виховання пошани до права;

4) культурно-історична – виражається в нормативному втіленні духовних цінностей і кращих досягнень народу. Право є досягненням національної та світової культури;

5) стабілізаційна – полягає в забезпеченні стабільності і відтворення соціальної системи, в якій діє право.

Крім того, в окремих роботах указують на такі загальносоціальні функції:

6) соціального контролю – полягає в тому, що поряд із мораллю, релігією та іншими соціальними регуляторами, право впливає на поведінку людей, направляючи його у бажаний для суспільства бік;

7) організаторська – полягає у встановленні, зміні та припиненні відносин між учасниками суспільного життя;

8) управлінська – полягає в мобілізації учасників суспільного життя на виконання певних соціальних завдань, вирішення певних соціальних проблем.

Оскільки право впливає на багато сфер людської діяльності, можна також говорити про наявність економічної, політичної, ідеологічної функцій права. Але для юриста принципове значення мають власне юридичні функції права: регулятивна та охоронна.

Регулятивна функціяправа виявляється в тому, що приписи правових норм вносять впорядкованість у суспільні відносини. Виконуючи функцію регулятора суспільних відносин, правова норма указує індивіду на лінію його поведінки в тому або іншому випадку. Дія цієї функції виявляється у дозволах, рекомендаціях, пільгах і заохоченнях. Регулятивна функція права має первинне значення. Вона найбільшою мірою відображає природу права: суб’єктам права надається правомочність, у межах якої вони діють вільно, на свій розсуд.

Розрізняють різновиди регулятивної функції: регулятивну статичну і регулятивну динамічну. Регулятивна статична функція права виявляється в закріпленні тих або інших стабільних станів (статусів): статусу особистості, статусу юридичної особи, форм держави, компетенції державних органів, повноважень посадовців тощо. Регулятивно-статична функція реалізується за допомогою дозвільних та заборонних норм і правовідносин пасивного типа, що виникають на їхній основі. У подібних ситуаціях суб’єкти права самі, за власною ініціативою проявляють правову активність.

Регулятивна динамічна функція права «обслуговує» соціально-правові процеси: торгівлю, виробництво нових цінностей, перехід майна та інших благ від одних осіб до інших. Вона втілена в інститутах цивільного, адміністративного, трудового права, опосередкуючих процеси в економіці, інших сферах суспільного життя.

За допомогою регулятивно-динамічної функції право визначає, якою повинна бути майбутня поведінка людей. Ця функція здійснюється за допомогою зобов’язуючих норм. Так, законодавством встановлені обов’язки виконати військовий обов’язок, платити податки, дотримуватись трудової дисципліни, виконувати зобов’язання за договором тощо. Регулятивно-динамічна функція знаходить свій прояв у правовідносинах активного типа.

Охоронна функціяполягає в тому, що право захищає соціальні цінності, блага, суспільні відносини шляхом встановлення заборон, обмежень і покарань за порушення заборон. Основне призначення охоронної функції права полягає в запобіганні порушенням норм права. Ефективність охоронної функції є тим вищою, чим більше суб’єктів права підкоряються її розпорядженням. Охоронна функція носить похідний від регулятивної функції характер. Вона покликана забезпечити нормальну дію регулятивної функції права.

10.4. Цінність права

Цінність права – це його позитивна значимість (роль) у задоволенні потреб суб’єкта.

Поняття цінності права покликане розкрити його позитивну роль для суспільства, окремої особи. І легістський, і юридичний типи праворозуміння, і різні правові школи визнають цінність права, проте бачення цієї категорії у них різне.

З позицій легістського підходу право має, перш за все, інструментальну цінність. Воно додає діям людей організованість, стійкість, узгодженість, забезпечує їхню підконтрольність, і тим самим вносить порядок у суспільні відносини, робить їх цивілізованими. Державно-організоване суспільство не може без права налагодити виробництво матеріальних благ, організувати їх більш менш справедливий розподіл. Право закріплює і розвиває ті форми власності, які внутрішньо властиві природі даного ладу. Воно виступає могутнім засобом державного управління. Вихідним для розуміння права в цій якості є його особливості як інституційного утворення, а саме: загальнообов’язкова нормативність, формальна визначеність, державна гарантованість.

Юридичний тип праворозуміння, якому у принципі властиве аксіологічне (ціннісне) бачення права, стверджує, що право – не тільки інструмент, але й самостійна цінність. Власна цінність права – є вираз у праві свободи та активності людей відповідно до принципів рівності та справедливості. Право надає учасникам суспільних відносин простір для свободи у вигляді суб’єктивних прав; одночасно воно направлене на виключення свавілля як з боку особи, так і з боку держави.

Власна цінність права має два вимірювання і виявляється у вигляді соціальної цінності права і особової цінності права. Соціальна цінність права полягає в тому, що:

– за допомогою права забезпечується загальний стійкий порядок в суспільних відносинах;

– завдяки праву досягається визначеність, точність в самому змісті суспільних відносин. Правове регулювання здатне охопити соціально корисні форми правомірної поведінки, відокремити її від свавілля та несвободи;

– право забезпечує можливість нормальних активних дій людини, бо перешкоджає незаконним втручанням у сферу її правомірної діяльності за допомогою механізмів юридичної відповідальності та інших примусових заходів;

– право у цивілізованому суспільстві забезпечує оптимальне поєднання свободи і справедливості;

– на правовій основі формуються інститути громадянського суспільства: ринкова економіка, багатопартійна політична система, демократична виборча система, вільна «четверта влада» (засоби масової інформації) і правова держава.

Особистісна цінність права полягає в тому, що воно виражає масштаб свободи особи у суспільстві та втілює ідеї рівності і справедливості. Зокрема, право виступає критерієм правильного розподілу матеріальних благ, воно затверджує рівність всіх громадян перед законом незалежно від їх походження, матеріального положення, соціального статусу тощо.

Цінність права полягає й у тому, що воно виступає могутнім чинником прогресу, джерелом оновлення суспільства відповідно до історичного ходу суспільного розвитку.

Зрештою, цінність права – це здатність права служити метою і засобом для задоволення соціально справедливих, прогресивних потреб і інтересів індивідів і суспільства в цілому.

 

10.5. Право як явище цивілізації і культури

Поняття «цивілізація» є вельми багатозначним. Іноді його вживають як синонім культури, рівня суспільного, матеріального і духовного розвитку. У найбільш загальному вигляді цивілізація– це співтовариство людей, об’єднане основоположними духовними цінностями та ідеалами, що має стійкі особливі риси у соціально-політичній організації, економіці, культурі та психологічне відчуття приналежності до цього співтовариства.

Цивілізація і правова культура нерозривно пов’язані. Право за своїм призначенням звернене до людини, перш за все, як до істоти соціальної та цивілізованої. Розвиток цивілізації супроводжується розвитком права. У цьому сенсі російський учений С.С.Алексєєв виділяє наступні етапи розвитку права і цивілізації:

1) право сильного – це доцивілізаційна стадія правового розвитку. Сутність права на цій стадії полягає в тому, що право належить просто сильному. На праві сильного, вираженому в стійких звичаях, ґрунтувалися такі інститути доцивілізаційного життя, як «ватажок», «старшинство», «ієрархія підлеглості». Однією з його модифікацій є кулачне право – позитивне право перших етапів становлення і розвитку цивілізації (азіатських теократичних, рабовласницьких, феодальних суспільств), коли в суспільстві як домінуючі сили виступають влада та релігійна ідеологія;

2) право влади – це позитивне право розвиненіших ступенів цивілізації, коли в суспільстві все більш затверджується світська влада (феодальне суспільство з освіченою владою, капіталістичне, буржуазне суспільство, сучасні суспільства з авторитарною владою). Тут позитивним правом визнаються всі норми, що виходять від влади і захищаються нею;

3) право держави право, яке складається в умовах обмеження, гуманізації та демократизації державної влади. Воно стає нормативним утворенням, що займає рівновелике місце із державною владою;

4) право громадянського суспільства – це вища на сучасній стадії розвитку цивілізації ступінь позитивного права, що найбільше зближується із природним правом. Його базис утворюють природжені права людини, які є основою для визначення правомірності юридичних норм, що вводяться та підтримуються владою. На цьому етапі право найбільшою мірою розкриває свій потенціал як явище цивілізації і культури.

У міру поглиблення цивілізації, переходу її на нові, вищі ступені накопичення цінностей відбувається розвиток права як глобального явища, отримання ним якостей та характеристик, що відповідають його природі.

У ході розвитку людства можна виділити деякі загальні закономірності права як явища цивілізації і культури:

1) відносно громадян – перехід від заборонного до дозвільного регулювання, до розширення переліку та змісту суб’єктивних прав;

2) перехід від станового правового статусу індивіда (коли він трактується правом виключно як член касти, корпорації, стану) до правового статусу автономної та самоцінної особи;

3) все більше скріплення держави, всіх осіб, що мають владу, жорсткими заборонами, обмеженнями, дозвільним порядком їх функціонування;

4) становлення і вдосконалення розвиненої системи правових засобів, у тому числі й процесуальних, заснованих на ідеалах свободи і гуманізму.

Проте розвиток сучасної цивілізації відбувається нерівномірно і суперечливо, оскільки в світі одночасно існують суспільства, які перебувають на різних стадіях розвитку цивілізації. Разом з тим суспільний прогрес не зупиняється, оскільки суспільства, які досягли вищого рівня розвитку, впливають на менш розвинені, прискорюючи темпи їх розвитку.

 

10.6. Об'єктивне і суб'єктивне право

У юриспруденції поняття «право» має двоякий сенс. Право передбачає не тільки юридичні норми, що містяться в законодавстві та інших джерелах, але й наявні (суб’єктивні) права фізичних і юридичних осіб, їхні правомочності. У першому випадку йдеться про об’єктивне право, у другому – про право суб’єктивне.

Об’єктивне право– це система всіх діючих в країні норм права, відбитих в різних джерелах права і не залежних від індивіда. Об’єктивне право – це законодавство, юридичні звичаї, юридичні прецеденти та нормативні договори, що діють в конкретній державі. Воно об’єктивним в тому сенсі, що безпосередньо не залежить від волі і свідомості окремої особи і безпосередньо не належить їй. У цьому сенсі ми можемо говорити про право Ірландії, Росії, України. У об’єктивному праві традиційно виділяють певні структурні підрозділи. Наприклад, в праві України існують галузі і інститути права.

Іноді поняття «об’єктивне право» не зовсім коректно ототожнюють з поняттям «позитивне право». Категорія «об’єктивне право» покликана виразити неперсоніфікованість, загальність і зовнішній характер правових норм щодо індивіда. Категорія «позитивне право» має іншу мету – показати, що право в широкому сенсі слова ділиться на волевстановлене (яке й називається позитивним) і природне, тобто таке, яке не залежить від волі суб’єкта нормотворчості. І позитивне, і природне право існують незалежно від бажання, волі або обізнаності конкретного індивіда. У цьому сенсі обидві ці правові цілісності є об’єктивним явищем. Отже, поняття «об’єктивне право» ширше, ніж поняття «позитивне право» і включає його.

Суб’єктивне право– це визначена об’єктивним правом міра дозволеної поведінки суб’єкта права. Відмінна риса суб’єктивного права в тому, що суб’єкт, що володіє ним, може від нього відмовитися, не потребуючи для цього отримання спеціальних повноважень і не будучи зобов’язаним в цьому перед ким-небудь звітувати. Суб’єктивними правами виступають конкретні права і свободи особи, які суб’єктивні в тому сенсі, що пов’язані із суб’єктом, належать йому і реалізуються залежно від його волі і свідомості. Використання суб’єктивного права залежить від особистого бажання і розсуду індивіда.

Об’єктивне і суб’єктивне право тісно взаємозв’язані. На основі об’єктивного права отримуються суб’єктивні права, виникають правовідносини.

 








Дата добавления: 2015-04-25; просмотров: 1377;


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам перенёс пользу информационный материал, или помог в учебе – поделитесь этим сайтом с друзьями и знакомыми.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2024 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.021 сек.