Передмова

Державний екзамен з теорії держави і права є завершальним етапом теоретичної підготовки сучасного українського юриста. Протягом всього періоду навчання юридичної професії студенти накопичували теоретичні юридичні знання і набували практичних умінь і навиків роботи в області права. Державна атестаційна комісія покликана перевірити якість знань теорії держави і права, їх співвідношення із знанням галузевих юридичних наук.

Практика прийому державних іспитів показує, що випускники встигають забути багато категорій і понять теорії держави і права, адже відповідний курс вони вивчали на початку своєї студентської «кар'єри» - на першому курсі. Тому склалася небезпідставна думка про особливі складнощі у підготовці до цього іспиту.

З урахуванням цієї обставини і створений навчально-методичний посібник для підготовки до складання державного іспиту з теорії держави і права. Написаний лаконічною мовою, він покликаний не стільки роз'яснити, скільки нагадати вже вивчений студентами основний категоріально-понятійний апарат теорії держави і права.

Матеріал, що виноситься на державний іспит, згрупований у 25 тем, які відображають основні проблеми теорії держави і права. У відповіді на кожне питання програми державного іспиту автори жирним шрифтом виділили ключові поняття та їх визначення.

Автори посібника сподіваються, що його вивчення надасть істотну допомогу в підготовці до успішного складання державного іспиту з теорії держави і права.

Розділ 1. Предмет, функції та методологія теорії

держави і права

1.1. Юриспруденція та її система

Юриспруденція (юридична наука) – система знань про державу і право. Юридична наука вивчає право як особливу систему соціальних норм, окремі структурні підрозділи права, будову, сутність і функціонування держави. Сучасна юриспруденція є розгалуженою системою знань про державу і право. Існують різні класифікації юридичних наук. В залежності від предмету дослідження юридичні науки поділяють на такі групи:

1) теоретичні юридичні науки про державу і право (теорія держави і права, юридична деонтологія, філософія права, соціологія права, порівняльне правознавство). Ці науки вивчають, формулюють і систематизують найбільш загальні юридичні поняття і категорії;

2) історико-юридичні науки про державу і право (зарубіжна й вітчизняна історія держави і права, історія політичних і правових учень, або, інакше – історія вчень про державу і право). Ці науки вивчають процеси становлення й розвитку держави і права, а також розвитку теоретичних уявлень про державу і право;

3) галузеві науки (наука конституційного права, наука адміністративного права, наука цивільного права, наука кримінального права, група наук процесуального права тощо). Галузеві науки вивчають і пояснюють нормативний зміст галузей права;

4) міжгалузеві науки (юридична деліктологія, наука житлового права, наука банківського права, наука екологічного права тощо). Ця група включає науки, що виникли на стику декількох галузей права. Вони вивчають і пояснюють сенс норм та інститутів, що споріднені за змістом, але стосуються різних галузей права;

5) організаційні науки. Ці науки вивчають організацію та діяльність державних органів (наука державного будівництва), органів місцевого самоврядування (наука муніципального права), судових і правоохоронних органів (наука судових і правоохоронних органів);

6) прикладні науки (криміналістика, кримінологія, судова медицина, судова психіатрія, судова бухгалтерія, юридична психологія, правова статистика тощо). Ці науки вивчають правові явища не тільки за допомогою юридичних, але й за допомогою спеціальних неюридичних методів, запозичених з інших наук (технічних, медичних, математичних тощо);

7) міжнародно-правові науки (наука міжнародного публічного права, наука міжнародного приватного права).

Юридичні науки, як правило, виділяють в аналізі держави і права їхні окремі сторони і властивості. Проте цілісне системне дослідження державно-правових явищ здійснює, в першу чергу, теорія держави і права.

1.2. Місце теорії держави і права в сучасній юриспруденції

Теорія держави і права та інші теоретичні юридичні науки вивчають загальні для всієї державно-правової дійсності явища, виробляють загальні для юриспруденції категорії та поняття. Внаслідок цього вони займають особливе місце в системі юридичної науки.

Існуванням загальних закономірностей розвитку державно–правових явищ обумовило виокремлення з системи юридичних наук теорії держави і права. Решта юридичних наук, як правило, виділяє в аналізі держави і права окремі їхні сторони та властивості. Проте цілісне системне дослідження державно-правових явищ здійснює, в першу чергу, теорія держави і права.

Теорія держави і права є наукою узагальнюючого характеру стосовно інших юридичних наук. Решта юридичних наук – емпіричні, тобто вони базуються на досвіді, на вивченні фактів конкретної державно-правової реальності. Завдання теорії держави і права полягає в тому, щоб привести в систему, витлумачити й узагальнити ці факти. Теорія держави і права інтегрує досягнення інших юридичних наук, вносить упорядкованість у сукупність виявлених ними фактів, встановлює системні зв’язки між ними та виводить із них певні узагальнення.

Загальнотеоретичні конструкції стають основою для висновків і положень галузевих юридичних наук. Наприклад, модель правового статусу підозрюваного (галузь науки кримінального процесу) базується на загальнотеоретичній моделі правового статусу особи. У цьому випадку теорія держави і права відіграє роль базової (фундаментальної) юридичної науки.

Теорія держави і права здійснює інтеграцію юридичних знань у струнку систему. Це досягається, по-перше, за рахунок виявлення найбільш загальних рис державно-правових явищ, що вивчаються галузевими науками, по-друге, за рахунок перенесення узагальнених категорій галузевих наук в інші науки. Наприклад, поняття фізичної та юридичної особи були спочатку розроблені наукою цивільного права. Теорія держави і права, виділивши загальні сутнісні риси цих понять, розробила категорії суб’єкта права і суб’єкта правових відносин, які використовуються в інших галузевих науках. Завдяки теорії держави і права виробляється спільна мова юридичної науки, її понятійно-категоріальний апарат.

Теорія держави і права – методологічна стосовно інших юридичних наук. Для них вона розробляє та вдосконалює методологію (систему методів, прийомів і принципів дослідження). Наприклад, тлумачення нормативно-правових актів здійснюється за допомогою розробленого теорією держави і права формально-юридичного методу.

Нарешті, не можна лишити поза увагою пропедевтичний (вступний) характер теорії держави і права. В юридичних школах більшості країн світу саме з неї починається навчання юриспруденції, вона створює основи для вивчення студентами інших юридичних наук, з неї починається оволодіння юридичною професією.

1.3. Предмет теорії держави і права

Кожна юридична наука має свій предмет дослідження, яким може виступати той або інший бік об’єктивної державно-правової дійсності.

Предметом теорії держави і права є державно-правова дійсність, загальні та специфічні об’єктивні закономірності її розвитку, на основі пізнання яких розробляються фундаментальні проблеми, що мають методологічне значення для галузевих юридичних наук. В державно-правових процесах можливі також і випадковості, оскільки держава і право, як соціальні явища та творіння людини, не вільні від елементів хаосу, ірраціональності, дисбалансу.

Предмет теорії держави і прававключає:

1) сутність і соціальне призначення державних і правових явищ;

2) закономірності та випадковості виникнення, функціонування та розвитку держави і права;

3) систему понять і категорій, що використовуються в юриспруденції (право, держава, їхня сутність, функції, форми; норми права, правовідносини, реалізація права, правопорядок тощо);

4) правові принципи, аксіоми, презумпції, фікції, що були вироблені та використовуються юридичною теорією та практикою;

5) теоретичні моделі правотворчої, правозастосовчої та інтерпретаційної практики;

6) прогнози та практичні рекомендації щодо вдосконалення та розвитку права і держави.

Предмет теорії держави і права складають явища, які можна назвати азбукою юриспруденції. Без засвоєння цих явищ неможливо вірно та грамотно вивчати закони, складати угоди та договори, тлумачити їхній зміст, визначати їхню дію в просторі, у часі та за колом осіб.

1.4. Методологія теорії держави і права

Центральний елемент методології – метод (від грецьк. methodos – шлях дослідження, теорія, учення) – спосіб досягнення якої-небудь мети, вирішення конкретної задачі. Методи теорії держави і права умовно можна розділити на чотири групи: загальні; загальнонаукові; міждисциплінарні; спеціальні.

Загальні методи пізнаннявластиві кожній людині як розумній істоті та використовуються не лише в науці, але й у повсякденному житті: спостереження; порівняння; рахування; узагальнення; дескрипція (опис).

Загальнонаукові методи застосовуються в усіх науках. Зокрема, це методи: діалектики; формальної логіки; системного аналізу.

Діалектичний методв юриспруденції передбачає об’єктивний, всебічний і конкретний розгляд державно-правових явищ, виявлення притаманних їм зв’язків, наявність у них суперечностей, оцінку державно-правових явищ з якісного та кількісного боку, виявлення залежності форми явища від його сутності. Діалектика включає такі прийоми пізнання, як аналіз і синтез, абстракція і сходження від абстрактного до конкретного.

Логіка– це сукупність законів і прийомів правильного мислення. Існують чотири основні закони логіки: закон тотожності; закон суперечності; закон виключеного третього; закон достатньої підстави. означає, що жодна думка не може бути визнана істинною без достатньої підстави. Основні прийоми логіки: індукція; дедукція; аналогія; гіпотеза.

Системний метод (системний аналіз) використовується при вивченні складних проблем, які знаходяться у взаємозв’язку одна з іншою. Система – це сукупність об’єктів з фіксованими між ними відносинами. Системний метод представляє ціле явище як систему, що складається з декількох взаємодіючих елементів (або підсистем, оскільки кожен елемент може бути також представлений як система нижчого рівня). Системний аналіз стосується утворення, розвитку, функціонування, синтезу державно-правових явищ, а також їхнього взаємозв’язку з іншими соціальними явищами.

Міждисциплінарні методизастосовуються в декількох близьких по предметах дослідження науках:

1) культурологічний метод. Такий підхід припускає вивчення права як невід’ємної частини соціального регулювання разом з мораллю, етикою, релігією, а держави – в її взаємодії з іншими соціальними інститутами, що виникли в ході розвитку людської цивілізації (громадянське суспільство, політичні партії тощо);

2) соціологічний метод полягає в дослідженні права на базі конкретних соціальних фактів. Він включає аналіз статистичних даних і різного роду документів, соціально-правовий експеримент, анкетування тощо;

3) статистичний метод використовується для кількісної характеристики предмету дослідження, наприклад, відомості про кількість правопорушень, про питому вагу економічних злочинів тощо;

4) конкретно-історичний метод допомагає вивчити специфіку конкретного державно-правового явища, прослідкувати динаміку його розвитку, наприклад, особливості соціального регулювання в період первісного ладу, ранньої державності, сучасної правової держави тощо.

Спеціальні методитеоретико-правової науки такі:

1) формально-юридичний (догматичний) метод передбачає дослідження юридичних фактів та юридичних текстів, тлумачення їх в логічній послідовності з використанням спеціальних юридичних термінів і конструкцій. Цей метод передбачає вивчення права як такого, в «чистому вигляді», поза зв’язком з економікою, політикою, мораллю та іншими соціальними явищами.

Формальний метод складає обов’язковий, необхідний ступінь в науковому пізнанні права і держави, бо допомагає описати, узагальнити, класифікувати, систематизувати, передати одержане знання ясним, цілком визначеним способом. За допомогою цього методу формулюються категорії та поняття юриспруденції, наприклад: суб’єкт права, норма права, правовідносини, юридична відповідальність, правопорядок тощо;

2) порівняльно-правовий метод передбачає комплексне вивчення правової культури в зіставленні досвіду різних країн і народів, з’ясуванні традицій і новацій в розвитку державних і правових інститутів.

Методологія теорії держави і права не зводиться тільки до системи методів. Вона включає також підходи, принципи, ціннісні (методологічні) орієнтири, за допомогою яких забезпечується збагнення держави і права.

Наукова думка виробила найбільш загальні передумови пізнання – два основні підходи: матеріалістичний та ідеалістичний. Матеріалістичний виходить з того, що мир матеріальний, існує об’єктивно, зовні та незалежно від свідомості, що матерія первинна і вічна, а свідомість – властивість матерії. Стосовно юриспруденції даний підхід припускає, що державно-правові явища є похідними від економічної або технологічної сфери суспільного життя. Ідеалістичний підхід протилежний матеріалістичному. Він виходить з того, що дух, свідомість, мислення – первинні, а матерія, природа, фізичне – вторинні, похідні. Вважається, що в основі державно-правових явищ лежать ідеальні спонукальні цілі, мотиви, установки людей або якихось надприродних сутностей ( наприклад, Абсолютний дух у Г.Гегеля).

Останнім часом набирає силу цивілізаційний підхід, в якому виділяються два напрями: теорія стадіального розвитку цивілізації та теорія локальних цивілізацій. Для стадіальної теорії характерним є розгляд цивілізації як єдиного процесу прогресивного розвитку людства, в якому виділяються певні стадії (етапи). Теорія локальних цивілізацій виходить з того, що всесвітньо-історичний процес є сукупністю соціальних спільнот, що історично склалися, займають певну територію і мають свої особливості соціально-економічного, правового і культурного розвитку.

Принципи пізнання– це вихідні положення теорії методу (методів) пізнання, які вимагають від суб’єкта, що пізнає, здійснення певних дій. До класичних, загальновизнаних методологічних принципів відносять:

1) принцип раціоналізму, тобто визнання того, що державно-правові явища можуть бути пізнані за допомогою розуму;

2) принцип детермінізму, тобто визнання причинної обумовленості державно-правових явищ;

3) принцип об’єктивної істини, тобто визнання можливості встановити єдину, верифіковану (таку, що піддається перевірці) істину;

4) принцип верифікації, тобто перевірки, емпіричного підтвердження теоретичних положень юриспруденції шляхом зіставлення їх із спостережуваними об’єктами, експерименту;

5) принцип історизму, який полягає у визнанні того, що держава і право – історичні феномени, що всі державно-правові явища існують в часі, тобто виникають, змінюються, зникають.

Сучасна методологія, крім того, визнає можливість ірраціоналізму, принцип додатковості, принцип плюралізму істини.

Ірраціоналізм – це світоглядна орієнтація, що визнає основним видом пізнання уяву, інтуїцію, одкровення, віру, і обмежує або заперечує можливості розуму в процесі пізнання. Не заперечуючи раціоналізму, сучасна юридична наука використовує також й ірраціональне знання. Наприклад, багато загальних понять (істина, людина, суспільство) сприймаються суб’єктом пізнання спочатку інтуїтивно і лише в процесі детального вивчення формулюються раціоналістично.

Принцип додатковості вперше був сформульований великим фізиком Н.Бором. Річ у тому, що квантова механіка поставила людину в ситуацію, коли з’ясувалося, що пізнати багато явищ, керуючись тільки одним підходом, неможливо. Згідно принципу додатковості для відтворення в знаковій системі цілісного явища необхідні взаємовиключні, додаткові класи понять. Наприклад, багато правових інститутів традиційних аграрних співтовариств (в Африці, Азії) неможливо зрозуміти, керуючись тільки теоретичними уявленнями, виробленими європейською наукою.

З принципом додатковості тісно пов’язаний принцип наукового плюралізму, суть якого полягає у визнанні множинності, неоднозначності істини.

Важливе місце в методології теорії держави і права займають юридичні концепції та парадигми. Концепція – це науково обґрунтоване тлумачення явища. Парадигма – це модель постановки проблеми та її рішення, яка панує протягом певного історичного періоду в науковому співтоваристві.

Підхід до юриспруденції і до будь-якої іншої суспільної науки визначається покладеними в її основу цінностями. Через що завданням і одночасно складовою частиною методології теорії держави і права є вироблення і слідування певним ціннісним (методологічним) орієнтирам. До них ми повинні віднести орієнтацію на загальнолюдські і, як їх ядро, – європейські цінності, а саме: права людини, демократію та верховенство права.

1.5. Компаративістика в системі юриспруденції

Компаративістика(порівняльне правознавство) – це метод вивчення правових систем різних держав шляхом зіставлення систем права, однойменних державних і правових інститутів, принципів права і правових норм. Одночасно компаративістика є галуззю юриспруденції та юридичною навчальною дисципліною.

Порівняльно-правовий метод дослідження відомий здавна, але засновником порівняльного правознавства як окремої галузі юриспруденції вважають французького просвітника XVIII ст. Шарля Луї Монтеск’є. У XIX ст. в європейських країнах виникли асоціації та товариства компаративістики, у 1900 р. в Парижі відбувся Перший Міжнародний конгрес порівняльного права, а в 1924 р. в Гаазі була створена Міжнародна академія порівняльного правознавства.

Метод порівняльного правознавства може застосовуватися як щодо діючого праву, так і щодо права, яке існувало у минулому. Порівняння однотипних явищ (галузей, інститутів, норм), що існували у різний час, називається діахронним. Проте найчастіше предметом порівняння є діючі правові системи та їхні компоненти. Таке порівняння називається синхронним. В юридичній науці і практиці розрізняють рівні порівняльного правового аналізу: макрорівень передбачає проведення порівняльних досліджень у рамках типів права, правових сімей або ж на рівні конкретних правових систем; мікрорівень передбачає проведення аналогічних досліджень на рівні правових категорій, інститутів, норм.

Порівняльне правознавство покликане зіграти величезну роль в оновленні юридичної науки та у виробленні нового міжнародного і національного права, що відповідає умовам сучасного світу. Об’єктивними чинниками, що обумовлюють і підкреслюють важливу роль і необхідність розвитку порівняльного правознавства, є: різноманіття правових систем сучасності; розвиток правових взаємозв’язків і розширення міжнародних, економічних, політичних, культурних та інших зв’язків між державами; поява на правовій карті світу правових систем нових незалежних держав; діяльність міжнародних організацій на основі міжнародного права з урахуванням особливостей національних систем права. Розвиток порівняльного правознавства визначається також настійною необхідністю поліпшити викладання та якість підготовки фахівців–юристів.

1.6. Юридична антропологія

Юридична антропологія - це наука про людину як соціальну істоту в її правових проявах, вимірах, характеристиках. Вона вивчає правові форми суспільного життя, які складаються в різних співтовариствах (первісних, традиційних, сучасних), у різних етносів (народів, націй), в різні епохи і в різних регіонах світу.

Юридична антропологія сформувалася в другій половині ХIХ в. на стику юриспруденції, антропології, етнології, соціології, культурології, історії, філософії. З юридичних дисциплін помітно вплинули на її становлення історія права (особливо історія стародавнього права) і порівняльне правознавство. Спочатку юридичну антропологію цікавило, головним чином, дослідження архаїчного права. Основними поняттями юридичної антропології були: «звичайне право», «традиційне право», «звичай», «традиція», «звичайно-правова ментальність», «звичайно-правова система». На сьогодні можна констатувати розширення сфери інтересів сучасної юридичної антропології.

Відповідно до антропологічної концепції право трактується як система взаємних зобов'язань, що включає право на одній стороні, яке визнається обов'язком іншою стороною. Таке праворозуміння указує на можливість існування права поза заходами зовнішнього офіційного (зокрема, державного) примусу.

В рамках антропологічної концепції права також можливо здійснити новий підхід до проблеми становлення права і його співвідношення з державою. На основі величезного емпіричного матеріалу було обґрунтоване твердження про те, що право виникло задовго до появи держави.

Впровадження антропологічного підходу в правовому мисленні дозволяє здійснити «антропологічний поворот» до людини як первинної правової реалії, подолати існуюче домінування соціоцентричних, державоцентричних установок, що надають більше значення цілому (суспільству, державі), ніж його частині (громадянину).

Юридична антропологія дозволяє виділити загальноправові тенденції розвитку, одночасно визнаючи правове різноманіття миру. Юридична антропологія свідчить, що кожна правова культура має право на автономію, і слід було б обкреслити межі цієї автономії, визнати плюралізм правопорядків, відмовившись від властивого юриспруденції європоцентризма.

Висновки юридичної антропології зводяться до того, що право виступає як інструмент, що створюється кожним суспільством для вирішення виникаючих в ньому конфліктів. Використовуючи розробки юридичної антропології, правознавство виходить до нових можливостей пояснення існуючої правової реальності, глибше проникає в проблематику зв'язку людини і влади, формування правового менталітету, розгляд правової системи і правової культури як продуктів певної цивілізації.