Інститут глави держави
Глава держави– це конституційний орган і одночасно вищий посадовець держави, що представляє державу зовні й усередині країни, символ державності народу.
Глава держави відповідно до конституцій різних країн розглядається як:
1) невід’ємна складова частина парламенту, тобто законодавчої влади, оскільки без його підпису закон є недійсним (монарх у Великій Британії, президент в Індії);
2) глава виконавчої влади і одночасно глава держави (Єгипет, США);
3) особа, яка є тільки главою держави і не входить в до будь–якої гілки влади (Німеччина, Італія).
Залежно від форми правління, державного режиму глава держави може бути номінальним главою (імператор Японії, президент Індії), оскільки свої повноваження він здійснює за вказівками уряду, або реальним главою (король Марокко, президент США).
Глава держави буває одноосібним і колегіальним. У більшості сучасних держав діє одноосібний глава держави, це монарх в монархіях або президент в республіках. Колегіальний глава держави – це звичайно постійно діючий орган парламенту, ним обираний (Державна рада на Кубі, Федеральна Рада у Швейцарії). В Ірані повноваження глави держави розділені між керівником держави, обираним особливим чином з вищих духовних осіб–мусульман, і Президентом республіки («двоголова президентура»). У Боснії та Герцеговині роль глави держави виконує Президія, до складу якої входять три члени – боснієць, хорват і серб. У Об’єднаних Арабських Еміратах існує «колективний монарх», у Малайзії – виборний монарх.
Глава держави має деякі загальні для всіх країн повноваження. Відносно парламенту це – скликання сесій, публікація законів, право розпуску, інколи – право вето. Глава держави формує уряд, або формально його затверджує, має право звільняти міністрів і відправляти уряд у відставку (часто це формальний акт), призначати суддів, надавати громадянство і право притулку, укладати і ратифікувати певного роду міжнародні угоди, призначати дипломатичних представників, нагороджувати, помилувати засуджених тощо.
Одні повноваження глава держави може реалізовувати самостійно, а для здійснення інших потрібна згода або затвердження парламенту (для призначення послів в США потрібна згода Сенату) або навіть згода уряду (у парламентарній республіці і монархії). У багатьох напівпрезидентських республіках, для того, щоб діяли деякі акти президента або монарха, прем’єр–міністр повинен скріпляти їх своїм підписом (контрасигнатура).
5.8. Інститут виконавчої влади
Виконавча влада– це сукупність повноважень з безпосереднього управління суспільством.
На відміну від законодавчої влади, що носить первинний характер, виконавча влада має за своєю сутністю вторинний (похідний), підзаконний характер. Зміст діяльності виконавчої влади – управління, що включає:
1) виконавчу діяльність – здійснення рішень, які прийняті органами законодавчої влади;
2) розпорядчу діяльність – здійснення управління шляхом видання підзаконних актів і виконання організаційних дій;
3) контрольну діяльність - перевірки, ревізії, інспекції з метою проконтролювати діяльність нижчестоящих органів і установ.
Для здійснення своїх завдань виконавча влада потребує особливих структур. Вона володіє найбільш розгалуженою системою різноманітних органів з численним кадровим складом державних службовців у центрі і на місцях. Ці органи складають виконавчу вертикаль.
У сучасних країнах виконавчу владу може очолювати: глава уряду (Франція, Греція, Польща); глава держави (США), уряд (Ізраїль, Україна). Глава виконавчої влади делегує ряд повноважень органам і посадовцям нижчого рангу.
Уряд– це вищий колегіальний виконавчий орган держави. Уряд є найвищим органом виконавчої влади в державі незалежно від того, яка роль належить главі держави.
Принципи формування уряду:
1) парламентський (в парламентарних монархіях і парламентарних республіках);
2) напівпарламентський (в змішаних і президентських республіках), колі уряд формується президентом або парламентом, з обов’язковою участю іншої сторони;
3) позапарламентський принцип, характерний для абсолютних монархій (Бахрейн, Катар, Саудівська Аравія).
Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, є відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй. Він покликаний відпрацьовувати шляхи та способи реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядчу діяльність. У цих цілях з усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно–правові акти (укази, декрети, ухвали, розпорядження тощо), які є обов’язковими для виконання.
Свою багатосторонню діяльність уряд здійснює через численні органи державної адміністрації – міністерства, відомства, комісії тощо. Міністерства та відомства формуються, виходячи із конкретних завдань, що стоять перед урядом. До специфічних органів та установ виконавчої влади належать органи охорони правопорядку (міліція, поліція), установи по виконанню кримінальних покарань; органи державної безпеки, збройні сили. «Силовий» характер виконавчої влади складає об’єктивну основу для можливої узурпації державної влади саме виконавчими органами. Тут надзвичайно важливими є дієві механізми заборон і противаг та ефективні важелі політичної відповідальності з боку інших гілок влади.
У більшості держав відсутні жорстко фіксована структура і чисельний склад уряду. Всі ці характеристики визначаються при створенні нового уряду або його реорганізації.
Інститут парламентської відповідальності уряду означає не судову, а конституційну відповідальність. Міністри несуть колективну, тобто солідарну відповідальність за політику і рішення уряду, і індивідуальну відповідальність за справи свого міністерства.
5.9. Інститут судової влади
Судова влада– незалежна влада, яка охороняє право, виступає арбітром у спорах про право, відправляє правосуддя. Суди є незалежними від інших органів влади і підкоряються тільки закону. Організаційно–правові принципи здійснення правосуддя і гарантії незалежності суду задаються конституцією. Серед гарантій незалежності суду виділяють недоторканність судді, довічний строк призначення або обрання, ефективне виконання судових рішень.
Законодавством закріплені такі демократичні принципи здійснення судової влади, як рівність всіх перед законом і судом, участь у розгляді справи засідателів, присяжних, право підсудного на захист тощо.
З позицій реалізації права правосуддя і судова влада – поняття не тотожні. Правосуддя – вид соціальної (перш за все – державної) діяльності, форма захисту судовою владою порушеного або оспорюваного права. Ефективність діяльності судів має три складові: швидкість та оперативність вирішення спорів, обґрунтованість і законність рішень, забезпечення їх виконання.
У сучасному світі склалися дві судові системи, одна з яких іменується змагальною, а друга – слідчою. Характерною рисою змагальної судової системиє безпосередній диспут сторін перед судом, коли сторони (адвокати) мають можливість контролювати хід процесу і є головними дійовими особами в цьому процесі. Суддя тут наближається за своєю позицією до ролі третейського судді. Якщо при цьому є присяжні, то суддя не вирішує питання, хто прав, а хто винен. Суддя не втручається до процесу ухвалення рішення. Змагальна судова система характерна для держав з прецедентною правовою системою.
У слідчій системі багато що визначається на стадії попереднього розслідування, і суддя по суті веде справу на основі документів. При цьому суддя сам досліджує факти і прагне встановити істину у справі. У слідчій системі за традицією не застосовується суд присяжних, і адвокати не є головними дійовими особами. Слідча система використовується в державах з нормативно-актною правовою системою.
Сьогодні відмічається зближення прецедентної та нормативно-актної правових систем, взаємне використання різних елементів організації судової діяльності. Характерний приклад – поширення суду присяжних у державах континентальної Європи.
Судова влада здійснюється одноосібно суддею (при розгляді незначних правопорушень) або судовою колегією з дотриманням встановленої законом процедури. Межі дії судової влади обмежені нормами, що регламентують право на звернення в суд, а також принципами права.
Основні функції судової влади:
1) охоронна (охорона прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів всіх суб’єктів права);
2) функція правосуддя (захист, відновлення порушених прав);
3) контрольно–наглядова (заборона двох інших гілок влади в рамках права і конституційної законності шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю над ними).
Судова влада перешкоджає дії безрозсудних законів, забезпечує відповідальність виконавчої влади за недотримання волі законодавця, захищає права громадян від свавілля.
5.10. Інститут контрольної влади
Контрольна влада– гілка державної влади, що займає самостійне місце в системі розподілу влади. На відміну від адміністративного і судового контролю, які є функцією інших гілок влади, вона займає самостійне місце і організаційно відособлена від інших гілок влади. Контрольна влада займається розслідуванням, перевіркою, вивченням стану справ і не має права втручатися в оперативну діяльність установ і підприємств. Звичайно органи контрольної влади доповідають про результати перевірок іншим органам держави, які й уживають відповідні заходи до порушників. Самі ж органи контрольної влади, як правило, жодних санкцій застосовувати не можуть.
Специфіка побудови контрольної влади полягає в тому, що органи контролю розосереджені, не мають єдиної ієрархічної системи, і кожний з них здійснює частину повноважень по загальнодержавному контролю.
За предметом контролю розрізняють наступні види органівконтрольної влади:
1) органи конституційного контролю (загальні суди в англо–саксонських країнах, конституційні суди, конституційні ради, органи релігійно–конституційного контролю в країнах ісламу). Здійснюють контроль за конституційністю (відповідністю конституції) законів та інших нормативно-правових актів, а подекуди й дій – наприклад, виборів президента;
2) органи загального нагляду (прокуратура, публічні міністерства). Здійснюють нагляд за дотриманням режиму законності, тобто визначає точність і одноманітність виконання і застосування законів державними органами (іноді і фізичними, і юридичними особами);
3) органи фінансового контролю та антимонопольні органи (рахункова палата, антимонопольний комітет). На них покладається завдання контролю над витрачанням коштів державного бюджету, над дотриманням режиму економічної конкуренції;
4) органи контролю за дотриманням прав людини (парламентський комісар, омбудсман).
У більшості держав омбудсман призначається парламентом, підзвітний парламенту та/або спеціальному парламентському комітету. Крім того, відомі виконавчі (призначаються урядом або главою держави), муніципальні і громадські омбудсмани.
За характером повноважень розрізняють загальних і спеціалізованих омбудсманов. Загальний омбудсман здійснює захист прав всіх категорій населення, а спеціалізовані – захист окремих соціальних груп (дітей, військовослужбовців, жінок тощо.). Наприклад, в більшості країн Європи діють дитячі омбудсмани.
У більшості країн будь–який громадянин може безпосередньо звернутися до омбудсмана. У Франції та Великій Британії таке звернення є можливим тільки через парламентарія. Інакше кажучи, громадяни не мають з омбудсманом прямого контакту. Скарга передається спочатку депутату палати громад, який сам вирішує, чи направити її омбудсману («парламентськийфільтр»). Омбудсман діє не тільки за скаргами громадян, але й за власною ініціативою. Все частіше разом із загальним омбудсманом призначається декілька спеціалізованих: по охороні приватного життя, по захисту прав споживачів, з національних питань, у військових справах тощо.
Право контролю не представляє омбудсману можливість скасовувати або змінювати рішення відповідного державного органу. Омбудсман лише дає цим органом рекомендації, а якщо вони не виконуються, то звертається до парламенту. Регулярний звіт перед парламентом входить до обов’язку омбудсмана. Для виконання своїх функцій омбудсман наділений правом вимагати від державних органів і посадовців надання необхідних матеріалів і документів.
Розділ 6. Громадянське суспільство і держава
6.1. Політична система суспільства: поняття, структура, функції
Політична система суспільства– це система об’єднань (організацій) людей, що виражають інтереси соціальних спільнот та реалізовують політичну владу або борються за її здійснення та утримання, зокрема – за посередництвом держави.
Структура політичної системи:
1) інституційний блок – суб’єкти політики: громадяни, партії, громадські організації та рухи, профспілки, держава;
2) нормативний блок – система політичних і правових норм і принципів, що регулюють відносини між суб’єктами політичної системи. Вони містяться в законодавстві, у програмних і статутних документах партій, політичних деклараціях і договорах;
3) функціональний блок – політичні відносини, політичний процес, політична діяльність, політичний режим, що визначає ступінь участі суб’єктів політичної системи у формуванні та функціонуванні політичної влади;
4) ідеологічний блок – політична ідеологія, політична свідомість і політична культура, політичні погляди;
5) комунікативний блок – інтеграційні зв’язки між всіма елементами політичної системи суспільства, а також між партіями, суспільством і державою, між політичною та іншими системами – економічною, правовою тощо.
Функція політичної системи– це дія, яка сприяє підтриманню досягнутого стану суспільства і подальшому його розвитку.
Основні функціїполітичної системи:
1) цілепокладальна. Полягає у визначенні цілей та завдань суспільства, виробленні програми його життєдіяльності;
2) організаторська. Полягає в мобілізації людських, матеріальних і духовних ресурсів для досягнення поставленої мети;
3) інтеграційна. Означає об’єднання громадян та їх колективів навколо загальних соціально-політичних цілей і цінностей пануючої ідеології та культури, узгодження різноманітних інтересів держави і соціальних спільнот;
4) регулятивна. Полягає у встановленні «правил гри», тобто норм, на основі яких функціонує політична система та окремі її суб’єкти;
5) дистрибутивна. Передбачає розподіл матеріальних і духовних цінностей у суспільстві відповідно до інтересів збереження існуючої системи власності та влади;
6) ідеологічна. Означає формування політичної свідомості, залучення членів суспільства до політичної участі та діяльності.
При цьому основною функцією політичної системи виступає владне опосередкування соціальних інтересів. Його необхідність пов’язана з розривом між безперервно зростаючими потребами різних соціальних спільнот і обмеженими ресурсами для їх повного або, принаймні, справедливого задоволення. Активна опосередкуюча діяльність політичної системи, перш за все, направлена на те, щоб запобігати можливим конфліктам, “знімати” їх гостроту і використовувати “різницю потенціалів” політично виражених потреб для забезпечення динамічного суспільного розвитку. З погляду системного підходу, основна функція політичної системи має узагальнюючий, інтеграційний характер щодо функцій її складових компонентів, у тому числі – щодо функцій держави.
6.2. Громадянське суспільство: поняття і структура
Поняття «громадянське суспільство» є однією із ключових категорій сучасних суспільних наук – соціології, політології, юриспруденції. У трактуванні цього поняття існує великий розкид: від ототожнення понять «людське суспільство» і «громадянське суспільство» до ототожнення понять «громадянське суспільство» і «держава». Найбільш обґрунтованою видається точка зору, що громадянське суспільство– це історичний феномен, що виник на певному етапі розвитку державно організованого, перш за все, західного, суспільства, і характеризується самостійністю по відношенню до держави.
У структурному відношенні громадянське суспільство –це сукупність вільних індивідів, недержавних об’єднань громадян і сфера відносин між ними, незалежна від держави, що включає наступні компоненти:
1) вільні, рівноправні, самостійні індивіди. Основною фігурою громадянського суспільства є людина як особистість та її приватні інтереси і потреби, вільна реалізація яких проходить поза державним контролем;
2) недержавні об’єднання індивідів. Потреби особи виражаються та здійснюються через такі компоненти громадянського суспільства, як сім’я, церква, профспілки, партії, елітарні групи, клуби виборців, культурні об’єднання, наукові асоціації тощо. Важливе місце в структурі громадянського суспільства займає так званий третій сектор – сукупність некомерційних організацій, що не ставлять перед собою цілей отримання прибутку (перші два сектори – це сукупність державних інститутів і підприємницьких структур);
3) суспільні відносини між індивідами та їх об’єднаннями, що розвиваються на основі рівності та самоврядування. Відносини в середовищі громадянського суспільства надзвичайно різноманітні: господарські, економічні, сімейно-споріднені, етнічні, релігійні, правові, політичні. Характерно, що тут переважають не вертикальні (по підлеглості), а горизонтальні (рівнопартнерські та конкурентні) зв’язки. У цю сферу діяльності людей держава втручається лише тоді, коли громадянському суспільству або окремим його членам загрожує небезпека, коли суспільство не може самостійно впоратися з якоюсь проблемою.
6.3. Співвідношення громадянського суспільства і держави
Громадянське суспільство є, головним чином, соціально-економічною та особистою сферою життєдіяльності людей, вільною від державного втручання. В той же час громадянське суспільство пов’язане з державою і є можливим тільки в державно організованому суспільстві.
По-перше, ряд інститутів є одночасно компонентами і громадянського суспільства, і держави. Такими є, наприклад, політичні партії. Вони акумулюють і формулюють різноманітні інтереси індивідів і соціальних спільнот в єдиний політичний інтерес і забезпечують їх участь в управлінні суспільними та державними справами.
По-друге, межі між державою і громадянським суспільством мають тенденцію до розмивання. З одного боку, громадянському суспільству держава делегує частину своїх повноважень. Тому в зарубіжних країнах нерідкими є такі явища як третейські (недержавні) суди, недержавні пенітенціарні установи, альтернативні (без формальної судової процедури) способи вирішення конфліктів. З іншого боку, держава бере під контроль сфери діяльності, що раніше були закритими для державного втручання, наприклад, регулює економічні відносини, здійснює інтервенцію в сімейні справи, якщо це необхідно для захисту від домашнього насильства.
По-третє, громадянське суспільство припускає контроль над державою, оскільки будь-яка державна влада постійно прагне до самозростання і підпорядкування собі суспільства. Тому або громадянське суспільство формує і контролює державу, або держава поглинає суспільство і тоді воно перестає бути громадянським. Контроль громадянського суспільства над державою здійснюється за допомогою політичних партій (особливо опозиційних), засобів масової інформації, вільних демократичних виборів.
Громадянському суспільству відповідає тип держави, який називають правовим. Правова держава виступає як система органів та інститутів, які гарантують і захищають нормальне функціонування громадянського суспільства.
Принципи взаємодіїгромадянського суспільства і правової держави:
1) визнання державою економічного, політичного та ідеологічного плюралізму суспільства;
2) безумовне визнання і захист державою прав людини і громадянина, невтручання держави до приватного життя громадян;
3) взаємні обов’язки і відповідальність особи і держави;
4) взаємна відмова суспільства і держави від використання насильницьких, незаконних дій;
5) прагнення до соціального миру, партнерства та національної згоди.
Громадянське суспільство в Україні і пострадянських державах ще тільки належить створити. На досягнення цієї мети повинні бути направлені зусилля як суспільства, так і державної влади.
6.4. Держава і соціальне партнерство
Соціальне партнерство– це добровільна і рівноправна взаємодія між найманими працівниками, бізнесменами і державою в цілях соціального миру і прогресу, ефективної економіки, захисту прав та інтересів трудящих.
Взаємодія необхідна, щоб спільними зусиллями вирішувати значущі соціальні проблеми, такі як бідність, бездомність, сирітство, розгул злочинності, забруднення навколишнього середовища. Представники кожній із сторін трикутника по-різному усвідомлюють власну відповідальність за ці людські біди, мають різні можливості та ресурси для допомоги, і, нарешті, різні уявлення про саму природу соціальних проблем.
Основні суб’єкти соціального партнерства:
1) держава і створені нею для цієї мети установи (громадські ради, трудовий арбітраж);
2) бізнес, тобто працедавці та їх об’єднання (союзи підприємців);
3) наймані робітники та їх об’єднання (профспілки).
Роль кожного з учасників цього трибічного діалогу міняється залежно від соціально-політичної та економічної обстановки в країні. Проте безперечним є одне: чим краще між ними відбувається соціальний діалог, тим краще йде формування соціального партнерства як в цілому в державі, так і в окремих галузях господарства. І, навпаки, домінування одного з суб’єктів перекручує саму ідею соціального партнерства і приводить або до тоталітаризму (якщо переважає держава), або до олігархізації (якщо домінує бізнес), або до соціального утриманства (якщо домінує армія найманої праці).
Роль держави у соціальному партнерстві визначається тим, що держава створює та підтримує його правові та політичні основи, зокрема нормативно-правову базу (наприклад, законодавство про профспілки, про способи вирішення трудових конфліктів, про зайнятість, про соціальне забезпечення). Інституційно роль держави в забезпеченні соціального партнерства виражається у створенні і функціонуванні внутрідержавних, регіональних і міжнародних органів соціального партнерства.
Механізм соціального партнерства у принципі виглядає таким чином:
– щодо суспільства держава бере на себе відповідальність за соціальні гарантії, одержуючи натомість легітимність власті та суспільну підтримку;
– щодо підприємців держава забезпечує гарантії прав власності, сприятливий підприємницький клімат, підтримку національного бізнесу в зовнішньому світі, одержуючи натомість підтримку з боку підприємців, строге дотримання встановлених державою норм і правил;
– щодо найнятих робітників бізнес зобов’язується забезпечити їх благополуччя (гідну оплату праці та соціальний пакет, охорону праці, підготовку і перепідготовку кадрів);
– щодо бізнесу наймані робітники зобов’язуються утриматися від явно деструктивних способів захисту своїх прав та інтересів (економічного і фізичного терору, висунення явно нездійсненних вимог тощо);
– баланс між суспільством і капіталом будується за принципом: соціально відповідальна поведінка підприємців в обмін на суспільну підтримку його інтересів, цілей і дій.
Соціальне партнерство є способом цивілізованого та ефективного регулювання соціально-трудових відносин, запобігання або мирного вирішення соціальних конфліктів, гарантією соціальної злагоди і прогресу.
Розділ 7. Демократична, правова і соціальна держава
7.1. Поняття, принципи і форми демократії
Вперше термін «демократія» використав грецький історик Геродот, а найбільш відоме його визначення належить американському президенту Авраму Лінкольну: «Демократія - це правління народу, вибране народом і для народу».
Як сучасний юридичний і політичний термін «демократія» означає:
1) особливу форму організації державної влади, при якій влада належить всім громадянам, державою, що користується рівними правами на управління;
2) устрій будь-якої організації, заснований на принципах рівноправ'я її членів, періодичній виборності органів управління і ухваленні в них рішень по більшості;
3) світогляд, заснований на ідеалах свободи, рівності, пошани прав людини і меншин, народного суверенітету і др.;
4) соціальний рух з метою втілення в життя ідеалів демократії.
Проте у будь-якому випадку демократія як соціальне явище нерозривно пов'язана з владою. З позицій сучасної юриспруденції демократія- це такий тип держави, при якій всі без винятку громадяни беруть участь у формуванні і функціонуванні апарату органів державної влади і місцевого самоврядування, і здійснюють контроль над його діяльністю.
Принципи демократії:
1) плюралізм у всіх сферах суспільного життя. У економіці він виявляється як різноманітність форм власності і господарської діяльності. У політиці принцип плюралізму означає багатопартійність, а у сфері ідеології - вільний вираз різноманітних думок, ідей, концепцій;
2) свобода слова, в т.ч. гласність діяльності всіх суб'єктів політики, забезпеченням чого є свобода ЗМІ;
3) виборність органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Вибори представницьких органів влади повинні відповідати певним критеріям: регулярність, чесність, загальність, рівність, вільне волевиявлення виборців, таємна подача голосів;
4) підпорядкування меншини більшості при ухваленні рішень. Тільки у такий спосіб є можливим урахування думки переважаючої частини суспільства і ухвалення рішення, яке носить загальнонародний характер;
5) урахування думки і захист меншості. Зокрема, демократія передбачає гарантії прав національних меншин і корінних народів, недопущення дискримінації за якою-небудь ознакою, існування і вільне функціонування політичної опозиції.
У сучасних державах здійснюється перехід від демократії більшості до демократії консенсусу. Інакше кажучи, управління проводиться по волі більшості, але з урахуванням інтересів меншості.
У сучасній державі використовуються різні форми демократичної організації органів державної влади, зокрема безпосередня і представницька демократія.
Під безпосередньою демократієюрозуміється пряме волевиявлення народу або його частини, безпосереднє рішення громадянами питань державного і суспільного життя або вираз думки з цих питань. Інститути безпосередньої демократії:
1) вибори - форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування найвищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу;
2) референдум (плебісцит) - це всенародне голосування з приводу законопроектів, чинних законах та інших важливих питань загальнодержавного значення, що зачіпають інтереси народу. Інститут референдуму широко використовується як законодавчий механізм більшістю демократичних держав миру;
3) народна законодавча ініціатива - означає надання права певному числу виборців вносити проект закону на розгляд представницького органу, який у обов'язковому порядку повинен його розглянути. Вона не набула такого широкого поширення як вибори і референдум. Цей інститут передбачений в Австрії, Італії, Іспанії, Швейцарії та ін.
Представницька (репрезентативна, парламентарна) демократіяозначає здійснення влади народом через представницькі органи, які обираються безпосередньо народом, складаються з його повноважних представників - депутатів і покликані виражати волю народу. Велике значення у здійсненні влади народу мають обирані ним посадовці держави, наприклад, всенародно обираний президент. Будь-яка демократична держава будується на принципі поєднання безпосередньої та представницької демократії.
7.2. Співвідношення держави і права: основні підходи
Співвідношення держави і права включає три головні аспекти: єдність, відмінність і взаємодія.
Єдність держави і правамає наступні елементи:
1) спільність походження і розвитку. Держава і право виникли в результаті потреб соціально неоднорідного суспільства, що перейшло до відтворюючої економіки. У розвитку держави і права виділяються схожі історичні тенденції;
2) спільність чинників, що обумовлюють сутність держави і права. Ними виступають соціально-економічні відносини, ідеологія, культура, традиції суспільства;
3) спільність соціального призначення. Право виступає як засіб соціального регулювання, а держава є механізмом, що забезпечує вплив права на суспільні відносини.
Є й інші грані єдності та взаємообумовленості даних категорій. Вони, зокрема, виявляються в ідеї правової держави.
Відмінностівитікають вже з визначень цих понять, їх онтологічного статусу та суспільної природи:
1) держава є особливою політико-територіальною організацією публічної влади, а право – це система офіційно встановлених та охоронюваних норм,щовиступають регуляторами поведінки людей;
2) держава і право грають різні ролі в соціальному регулюванні. Право визначає моделі поведінки людей у типових ситуаціях, а держава забезпечує реалізацію цих моделей, зокрема, за допомогою своєї примусової сили;
3) держава і право можуть суперечити одне одному. Тоді виникає феномен неправової, тоталітарної держави.
Взаємодіядержави і права виражається в їхньому різноманітному впливі одне на одного. Вплив держави на право полягає, перш за все, в тому, що вона створює, змінює, удосконалює, охороняє від порушень, запроваджує в життя норми права. Держава або сама встановлює правові норми, або офіційно визнає ті, що вже діють. Вона може також делегувати можливість приймати окремі юридичні акти суспільним та іншим недержавним організаціям, надавати силу закону судовим та адміністративним прецедентам, нормативним договорам та угодам.
Це означає, що процес формування права може йти як зверху вниз, так знизу доверху, виростаючи з правил поведінки, що склалися в суспільстві, і державі залишається лише закріпити ці правила в законах. У цьому сенсі право створюється всім суспільством. Але, кінець кінцем, право виходить все ж таки від держави як офіційного представника суспільства.
Не менш істотним і різноманітним є зворотний вплив права на державу. Право, перш за все, легалізує та конституює державну діяльність, визначає її загальні межі. За допомогою права закріплюються внутрішня організація держави, її форма, структура, апарат (механізм) управління, статус і компетенція різних органів і посадовців, принцип розподілу влади, оформляються необхідні інститути.
Держава створює право і для регламентації власної діяльності. За допомогою права здійснюються завдання і функції держави, проводиться її внутрішня і зовнішня політика, законодавчо визначається і закріплюється суспільний лад, положення особистості в суспільстві.
Виділяють дві основні типу взаємодіїдержави і права:
1) держава стоїть над правом і виступає як визначальний чинник розвитку права. Такий тип держави називають етатистським;
2) право стоїть над державою, виступаючи обмежувачем державної влади. Такий тип держави прийнято називати правовим.
7.3. Правова держава: основні ознаки і перспективи
Правова держававиступає як такий тип держави, влада якої заснована на праві, обмежується за допомогою права і здійснюється у правових формах.
Основні ознакиправової держави:
1) пріоритет прав і свобод особи, гарантованих державою і реалізовуваних громадянами, рівність громадян перед законом, доступність правового захисту для кожного громадянина, обмеження втручання держави в сферу приватної ініціативи. Громадяни діють за принципом: “Дозволене все, що не заборонене законом”;
2) верховенство правового закону в системі нормативно-правових актів;
3) демократичний легальний спосіб формування влади. Органи влади правової держави, як правило, формуються шляхом вільних загальних виборів, а призначення на державні посади здійснюються з дотриманням законної прозорої процедури. Вибори виступають як найважливіший засіб контролю суспільства над державною владою. У правовій державі неможливі державні перевороти, закулісні угоди щодо формування органів влади;
4) розподіл властей. Кожна з гілок влади (законодавча, виконавча, судова) формується і діє в певній незалежності одна від однієї. Розподіл властей передбачає також наявність чітко окресленого кола повноважень і меж діяльності для кожної з гілок влади;
5) зв’язаність влади правом. Влада правової держави діє за принципом: «Дозволене лише те, що безпосередньо передбачене законом»;
6) високий рівень загальної та правової культури громадян. Тільки в цьому випадку є можливою свідома, компетентна участь громадян в управлінні державними і суспільними справами, пошана до закону, прав і свобод співгромадян;
7) взаємна відповідальність держави та особи. Відповідальність особи перед державою виражається в дотриманні заборон (наприклад, не створювати незаконних військових формувань) і виконанні обов’язків (наприклад, платити податки), несенні тягаря обмежень у разі правопорушень. Відповідальність державі перед особою реалізується через пред’явлення позову проти держави та її органів, звернення до суду, у тому числі й до міжнародних судових органів;
8) гідне положення суду в суспільстві і державі. Суд може бути арбітром у взаєминах між громадянами і державою. Діяльність суду повинна базуватися на таких принципах як колегіальність, презумпція невинуватості, змагальність, рівність сторін, право на оскарження ухвалених рішень тощо.
Перспективи правової держави по-різному оцінюються ученими і політиками. Одні стверджують, що правова держава як реальність неможлива. Дослідники, політики і пересічні громадяни одностайно відзначають слабкість основ для такого типу державності, принаймні, на пострадянському просторі, що й породжує песимізм щодо перспектив правової держави. Протилежна точка зору полягає в тому, що правова держава розглядається як єдино можливий варіант взаємодії громадянського суспільства і державної влади в сучасну епоху. Компромісом є уявлення про правову державу як ідеал, який ще не досягнутий навіть в найбільш розвинених державах. Практична ж цінність конституційного закріплення цього ідеалу полягає в тому, що воно ставить в обов’язок державної влади законні, справедливі дії ради загального добробуту.
8.4. Соціальна держава: основні ознаки і функції
Соціальна держава– це держава, політика якої направлена на створення умов, що забезпечують гідне життя та вільний розвиток людини.
Соціальною може бути тільки держава, що має високий рівень економічного розвитку, причому в структурі економіки повинна бути врахована соціальна орієнтація держави. У зв’язку з цим момент реального виникнення соціальних держав слід віднести до 60-х рр. ХХ ст., що пов’язано зі встановленням відповідальності держави за надання кожному громадянину прожиткового мінімуму.
Проведення державою соціально орієнтованої політики є важким процесом через необхідність враховувати суперечливі цілі, що майже виключають одна одну: ефективний розвиток економіки та досягнення соціальної справедливості, згладжування соціальної нерівності.
Ознаки соціальної держави:
1) могутній економічний потенціал, що дозволяє здійснювати заходи по перерозподілу доходів, не ущемляючи істотно положення власників;
2) соціально орієнтована структура економіки, що виявляється в існуванні різних форм власності із значною часткою власності держави в потрібних областях господарства;
3) яскраво виражена соціальна спрямованість політики держави, що виявляється в розробці різноманітних соціальних програм і пріоритетності їх реалізації;
4) наявність у держави цілей встановлення загального блага, утвердження в суспільстві соціальної справедливості, забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, рівних стартових можливостей для самореалізації особи. Нерідко соціальна орієнтованість держави закріплюється конституційно (наприклад, в конституціях ФРН, України);
5) наявність розвиненого правового регулювання в соціальній сфері (з виділенням галузей трудового права, права соціального забезпечення, медичного права тощо).
Соціальній державі властиві всі традиційні функції, обумовлені її природою держави як такої, але вони немовби заломлюються через призму цілей та завдань соціальної держави. В рамках соціальної функції можна виділити наступні її різновиди:
1) підтримка соціально незахищених категорій населення (через систему пенсій, соціальних виплат і допомоги);
2) створення можливостей для вільної реалізації трудового та інтелектуального потенціалу громадян держави; забезпечення трудової зайнятості населення та боротьба з безробіттям;
3) охорона праці та здоров’я людей;
4) підтримка сім’ї, материнства, батьківства і дитинства;
5) згладжування соціальної нерівності шляхом перерозподілу доходів між різними соціальними шарами через оподаткування, державний бюджет, спеціальні соціальні програми;
6) заохочення добродійної діяльності (зокрема, шляхом надання податкових пільг підприємницьким структурам, що здійснюють добродійну діяльність);
7) турбота про збереження соціального миру в суспільстві, зокрема, через систему соціального партнерства;
8) участь в реалізації міждержавних соціальних програм, рішення загальнолюдських проблем.
Розділ 8. Держава і особа
8.1. Правовий статус особи, його структура і види
Різноманітні зв’язки права та особистості найповніше можуть бути охарактеризовані через поняття правового статусу. У найкоротшому вигляді правовий статусвизначається в науці як юридично закріплене положення особистості в суспільстві. В основі правового статусу лежить фактичний соціальний статус, тобто реальне положення людини к певній системі суспільних відносин. Право лише закріплює це положення, вводить його в законодавчі рамки.
Структура правового статусу особистості:
1) правові норми та принципи, що встановлюють даний статус;
2) правосуб’єктність;
3) основні права та обов’язки;
4) законні інтереси;
5) громадянство (або інше відношення до країни перебування - безгромадянство, іноземне громадянство або підданство);
6) юридична відповідальність.
Серцевину, основу правового статусу особистості складають її права, свободи та обов’язки, закріплені в конституції та міжнародно-правових актах.
Набір правових статусів великий, але в теоретичному плані найбільш істотне значення мають три види.
Загальний правовий статус – це статус особистості як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається, перш за все, конституцією і не залежить від різних поточних обставин (переміщень по службі, сімейного стану, посади, виконуваних функцій), є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Зміна змісту цього статусу залежить від волі законодавця, а не від кожної окремої особи. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших.
Спеціальний, або родовий, статус відображає особливості положення певних категорій громадян (наприклад, іноземних громадян, пенсіонерів, студентів, військовослужбовців, вчителів, робітників, селян, інвалідів, учасників війни тощо). Вказані соціальні групи, базуючись на загальному конституційному статусі громадянина, можуть мати додаткові права, обов’язки, пільги, передбачені поточним законодавством. Вдосконалення цих статусів – одне із завдань юридичної науки.
Індивідуальний статус фіксує конкретику окремої особи (стать, вік, сімейний стан, виконувана робота, інші характеристики). Він є «проекцією» загального і спеціальних статусів на конкретного індивіда, інакше кажучи, це сукупність персоніфікованих прав та обов’язків індивіда. Тверде знання кожним свого особистого статусу, своїх прав, обов’язків, відповідальності, можливостей – ознака правової культури, юридичної грамотності. Індивідуальний правовий статус є рухомим, динамічним, він міняється разом з тими змінами, які відбуваються в житті людини.
Розглянуті три види статусу співвідносяться між собою як загальне, особливе і одиничне. Вони тісно взаємозв’язані та взаємозалежні, нашаровуються один на одного, на практиці нероздільні. Кожен індивід виступає одночасно у всіх вказаних статусах. Загальний правовий статус у всіх один, спеціальних статусів – множина, а індивідуальних рівно стільки, скільки індивідів.
8.2. Покоління прав людини
Розуміння прав людини як властивостей, залежних від людської природи, а не від милості володаря, прийшло тільки в епоху Просвітництва і ранньобуржуазних революцій (XVII–XVIII ст.).
Чеський юрист Карел Васак, перший генеральний секретар Міжнародного інституту прав людини у Страсбурзі, у 1979 р. виділив три «покоління» прав людини.
До першого покоління відносяться переважно особисті та політичні права: право на свободу слова, на справедливий суд, вибір релігії. Інакше ці права називають негативними, оскільки вони закріплюють автономію особистості щодо держави, оберігають людину від свавілля з боку держави. Перші юридичні акти, що фіксують «негативні» права людини, були створені в ході революцій XVII–XVIII ст. (англійський Білль про права 1689 р., французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р., американський Білль про права1789-1791рр. Ці акти гарантували свободу і недоторканність особи, непорушність приватної власності, право на самозахист і опір пригнобленню. У XIX ст. особисті, економічні та політичні права одержали формально-юридичне закріплення в більшості діючих конституцій. Тим самим завершився етап формування першого покоління прав людини. Але при цьому слід зважати на те, що до юридичної рівності ще було далеко, адже особисті і економічні права половини людства - жінок - ущемлялися, а політичних вони не мали зовсім. Не визнавалися права людини і за корінним населенням країн-колоній, ущемлені були права національних меншин.
До другого поколіннявідносяться соціально-економічні та соціально-культурні права, що гарантують рівність всіх членів суспільства: право на працю, освіта, право на відпочинок на гідну винагороду за працю тощо. На відміну від прав першого покоління їх називають «позитивними», оскільки вони містять опис благ, які людина має право одержувати від суспільства. Ця група прав людини почала формуватися у середині XIX ст., в умовах індустріальної революції і зростання чисельності та значення армії найманої праці. Конституційне закріплення обширної групи соціальних і культурних прав є однією з нечисленних заслуг перед людством СРСР та інших країн марксистського соціалізму. У більшості країн Західної Європи і Північної Америки соціальні права людини одержали визнання після Другої світової війни.
Особисті (цивільні), політичні, економічні, соціальні та культурні права людини підтверджені і гарантовані Загальною декларацією прав людини 1948 р. і Міжнародною Хартією прав людини (складається з ряду міжнародних пактів і протоколів до них, відкритих для підписання в 1960-х рр.). Вони визнані більшістю країн світу.
Друга половина ХХ ст. була відмічена, з одного боку, зростанням національно-визвольного руху, що призвело до розпаду колоніальних імперій. З іншого боку, на порядок денний встало питання про охорону прав найбільш слабо захищених, а подекуди й дискримінованих верств населення. Так сформувалося третє покоління прав людини,або колективні права: право нації на самовизначення, право народу на розвиток, права жінок, дітей, біженців, національних меншин.
В кінці ХХ ст. загострилися глобальні проблеми: тероризм, нарощування озброєнь, забруднення навколишнього середовища і загрозливе вичерпання природних ресурсів, бідність, голод, невиліковні хвороби. Людство все більш усвідомлює себе як цілісне явище, приходить до розуміння того, що подолання кризових явищ залежить від загальних зусиль народів. Юридичним виразом процесу глобалізації стало формування четвертого покоління прав людини. До них відносять закріплені в міжнародних документах права на мир і безпеку, на здорове довкілля, на доступ до економічного, наукового і культурного потенціалу людства, зокрема – інформаційні права. Деякі учені відносять до четвертого покоління також права, пов’язані із клонуванням та іншими відкриттями в біології.
Чотири покоління прав людини взаємозв’язані і у жодному випадку не відміняють один одного. Колективні права не повинні ущемляти права і свободи особистості.
8.3. Права людини і права громадянина
Ці дві категорії прав звичайно згадуються в одній «зв’язці», проте їх походження та зміст не тотожні, а співвідношення включає не тільки схожість, але й відмінність. Права людини своїм джерелом мають природне, а права громадянина – позитивне право.
Права людини– це права, нерозривно пов’язані із самим існуванням людини: право на життя, на свободу у всіх її проявах, право на пошану людської гідності, на опір пригнобленню.
Ці права є невід’ємними, інакше кажучи, заборонене будь-яке посягання на ці права. Права людини можуть бути обмежені тільки в тій мірі, в якій це необхідно для захисту прав іншої людини. Права людини є невідчужуваними,іншими словами, людина сама не має права від них відмовитися, бо без цих прав вона вже не є людиною. Права людини належать кожному індивіду, незалежно від приналежності до громадянства тієї або іншої країни, расової або національної приналежності. Кожна людина є носієм природних, породжених самою природою людини, прав.
Права громадянина– це права члена державно-організованого громадянського суспільства.
Права громадянина є певною дискримінацією негромадян даної держави, оскільки вони не володіють цією групою прав. Під правами громадянина розуміють, перш за все, можливість брати участь в управлінні суспільними та державними справами: право на об’єднання в партії та громадські організації, право обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Право на соціальний захист також в основному належить громадянам держави.
Цілісність і взаємозв’язок прав людини і громадянина виявляються в тому, що права громадянина є різновидом прав людини (їх називають політичними правами людини). Звичайно права людини і громадянина фіксуються в одному нормативно-правовому акті (наприклад, такою є французька Декларація прав людини і громадянина, конституції більшості сучасних держав).
Внаслідок того, що всі права людини і громадянина рівноцінні та взаємопов’язані, вони однаковою міроюповинні захищатися державою. Неприпустимою є зневага одними правами під приводом реалізації інших прав.
8.4. Юридичні обов'язки людини і громадянина
У демократичному суспільстві взаємозв’язок і єдність прав та обов’язків виявляються через їх взаємообумовленість, а також рівність основних прав та обов’язків. Взаємозв’язок і єдність прав і обов’язків є виразом узгодження інтересів особи, держави, суспільства. Юридичні обов’язки людини та громадянина– це встановлені і гарантовані державним примусом вимоги до поведінки індивіда, офіційна міра належної поведінки.
Обов’язки можна підрозділити на:
1) природно-правові обов’язки. Це саме собою зрозумілі обов’язки кожної людини: дотримуватись законів і виконувати їх, берегти навколишню природу і культурну спадщину людства, поважати права інших людей. Ці обов’язки витікають з принципів і положень природного права і закріплюються в законах;
2) позитивно-правові обов’язки. Це прямо встановлені державою юридичні вимоги держави до індивідів, що проживають або перебувають на її території. Наприклад, платити податки, збори і мита, виконувати військовий обов’язок тощо.
Основні обов’язки звичайно закріплюються в конституціях і деталізуються в поточному законодавстві. Встановлені конституціями обов’язки можуть відноситися одночасно до людини і громадянина, а можуть зобов’язувати тільки громадянина.
До першої групи відносяться обов’язки: дотримуватись конституції та законів, платити податки. Всі особи, що живуть в країні, зобов’язані зберігати природу і довкілля, дбайливо ставитися до природних багатств.
У конституціях деяких держав встановлюються також обов’язки трудитися (Японія), піклуватися про загальне благо (Польща), виховувати дітей (Росія, Італія), піклуватися про своє здоров’я (Уругвай).
Обов’язок громадянина – захист батьківщини. У ряді держав існує загальний військовий обов’язок для громадян. Громадяни-чоловіки певного віку, в деяких країнах (Ізраїлі) і жінки призиваються на певний строк на військову службу, і після закінчення звільняються в запас. Якщо переконання громадянина або його віросповідання суперечать несенню військової служби, вона може бути замінена альтернативною цивільною службою.
Громадянин зобов’язаний мати основну загальну освіту, у ряді країн він повинен брати участь у виборах (Італія, Бельгія). У мусульманських країнах існує обов’язок сплачувати закят – 5%-ний податок на дохід для утримання бідних.
Належне виконання кожним індивідом своїх обов’язків є необхідною умовою і гарантією здійснення прав, свобод і законних інтересів інших громадян, забезпечує інтереси держави і суспільства.
8.5. Система гарантій прав людини і громадянина в сучасній державі
Гарантії прав і свобод людини і громадянина –це система умов, засобів і способів, що забезпечують всім і кожному рівні можливості для придбання, реалізації та захисту своїх прав і свобод.
За сферою дії розрізняють міжнародно-правові (планетарні) гарантії, гарантії в рамках регіональних міжнародних співтовариств, внутрідержавні гарантії.
Міжнародно-правові гарантії закріплюються в Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах про права людини та інших документах. Їх здійсненням займаються ООН, її органи, а також організації, що діють під її егідою (ЮНЕСКО, МОП), через різного роду міжнародні програми і проекти.
Гарантії регіональних міжнародних співтовариств здійснюються також через різні установи (Європейський Союз, Рада Європи, Організація Африканської Єдності, Організація американських держав, Асоціація держав Південно-східної Азії, Співдружність Незалежних Держав) на основі відповідних міжнародно-правових актів. Так, держави – члени Ради Європи – керуються у своїй діяльності Європейською Конвенцією про захист прав людини і основних свобод 1950 р. та додатковими протоколами до неї. Контроль за їх реалізацією здійснює Європейський суд з прав людина.
Внутрідержавні гарантії закріплюються в конституціях та інших законодавчих актах держав, забезпечуються відповідними матеріальними та організаційними засобами. У більшості сучасних демократичних держав конституції визнають і гарантують права і свободи людини і громадянина згідно загальноприйнятим принципам і нормам міжнародного права.
Залежно від змісту та механізму дії розрізняють економічні, соціальні, політичні, ідеологічні та юридичні гарантії.
Економічні гарантії – це наявність розвиненої економіки, здатної задовольнити основні матеріальні потреби конкретної людини та суспільства в цілому.
Соціальні гарантії – соціальна захищеність людини, досягнення певного рівня добробуту, гарантований рівень заробітної платні.
Політичні гарантії –народовладдя, багатопартійність, гласність політичного життя, підконтрольність державних органів громадянам та їх об’єднанням.
Ідеологічні гарантії – загальна, політична і правова культура суспільства, і особливо посадовців держави.
Юридичні гарантії – це сукупність правових засобів (органи державної влади, державні та недержавні правоохоронні органи, система права і законодавства), які забезпечують реалізацію суб’єктивних прав і свобод індивіда, а також захищають і охороняють їх від незаконних обмежень і порушень.
Юридичні гарантії можна класифікувати по різних підставах:
– залежно від суб’єктів, що забезпечують права і свободи людини і громадянина, виділяють: парламентські, урядові, гарантії глави держави, судові, адміністративні, прокурорські, адвокатські, міжнародно-правові гарантії;
– за ієрархією та сферою дії можна виділити: конституційні (загальні) гарантії і галузеві гарантії (адміністративно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові тощо).
До конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні відносяться:
1) право на судовий захист;
2) право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо така заподіяна незаконними рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування або їхніх посадовців;
3) право знати свої права і обов’язки;
4) право на правову допомогу;
5) право не виконувати явно злочинні розпорядження або накази;
6) презумпція невинуватості. Особа вважається невинуватою і не може бути покарана, поки її вина не буде доведена;
7) право не свідчити проти себе та своїх близьких.
Важливе гарантуюче значення має положення Конституції України про неприпустимість обмеження прав і свобод людини і громадянина. Окремі обмеження допускаються тільки у разі воєнного або надзвичайного стану. Причому такі фундаментальні права як рівність перед законом, право на життя, на пошану людської гідності та інші не можуть бути обмежені у жодному випадку.
Особливим гарантом прав людини і громадянина виступає такий інститут парламентського контролю, як омбудсман. Як правову гарантію розглядають також юридичну відповідальність. Вона полягає в обов’язку особи, що порушила права і свободи іншої людини відшкодувати заподіяну потерпілому шкоду і зазнати обмеження власних прав і свобод.
Розділ 9. Основні концепції праворозуміння
9.1. Праворозуміння та його типи
Праворозуміння– це наукова категорія, що відображає процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, і включає пізнання права, його сприйняття (оцінку) і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.
Суб’єктом праворозуміння завжди виступає конкретна людина, наприклад:
1) індивід, який володіє деякими знаннями права і на практиці зіткнувся з конкретною правовою проблемою;
2) юрист-професіонал, який має достатній запас знань про право, здатний застосовувати і тлумачити правові норми;
3) учений, людина з абстрактним мисленням, яка займається вивченням права, володіє сумою історичних і сучасних знань, здібна до інтерпретації не тільки норм, але й принципів права, володіє певною методологією дослідження.
Праворозуміння є завжди суб’єктивним, оригінальним, хоча уявлення про право можуть співпадати у групи осіб та у цілих соціальних спільнот.
Об’єктом праворозуміння можуть бути право в планетарному масштабі, право конкретного суспільства, галузь, інститут права, окремі правові норми.
Зміст праворозуміння складають знання суб’єкта про його права та обов’язки, конкретні та загальні правові дозволи, зобов’язування, заборони, а також оцінка і ставлення до них як до справедливих або несправедливих. Залежно від рівня культури, методичної оснащеності суб’єкта і вибору предмету вивчення праворозуміння може бути повним або неповним, правильним або спотвореним, позитивним або негативним.
Для дослідження типів праворазуміння важливим є уявлення про структуру об’єктивного права, що включає природне і позитивне право.
Природне право (jus naturale) –це природжені,невідчужувані, невід’ємні, обумовлені природою людини, людським розумом, загальними етичними принципами правила поведінки, які існують незалежно від держави і поширюються на всі часи і народи. Природне право є сукупністю ідеальних, глибоко етичних і надзвичайно справедливих уявлень про право. Воно виникло задовго до держави і може існувати крім нього.
Позитивне право – закріплений в офіційних джерелах права нормативний регулятор, на основі якого визначаються межі дозволеної та належної поведінки людей, а компетентними державними органами виносяться юридично обов’язкові рішення. Позитивне право є результатом державної правотворчої діяльності. Офіційні джерела права виражають лише деяку частину природного права. Вся решта права існує у вигляді принципів, правосвідомості, інших правових явищ.
Принципова відмінність між двома протилежними типами праворозуміння, які називають юридичним і легістським, пов’язана з розрізненням або ототожненням права і закону.
Легістськеправорозуміння засноване на законі і на ототожненні права і закону (від лат. lex – закон). Право сприймається як продукт держави, як наказ офіційної державної влади. Право зводиться до примусово-владних встановлень, до формальних джерел позитивного права (законів), за межами яких права немає. Таке легістське ототожнення права і закону є принципом і сенсом доктрини юридичного позитивізму.
Юридичнеправорозуміння – це правове розуміння, засноване на розрізненні права і закону (від лат. jus – право). Право розглядається як об’єктивна міра свободи і справедливості, не залежна від волі, розсуду або свавілля державної влади. Закон же є актом державної влади і за своїм змістом може бути, а може і не бути правовим. Юридичний тип праворозуміння має два різновиди:
1) природно-правовий підхід,щовиходить із визнання природного права, яке протиставляється праву позитивному;
2) либертарно-юридичний підхід,який під правом має на увазі буття і нормативний вираз принципу формальної рівності. Сутність даного підходу висловив В.С.Нерсесянц: «Право – математика свободи».
9.2. Загальна характеристика сучасних концепцій право розуміння
Концепція праворозуміння– це певний напрям у пізнанні сутності та соціального призначення права. Сучасні концепції праворозуміння можна умовно звести до трьох метаконцепцій: аксіологічної (природно-правовоїй); соціологічної; нормативістської (позитивістської). Сучасна зарубіжна юриспруденція стоїть на позиціях або повної несумісності цих трьох концепцій, або їхньої дії в принципово різних сферах юридичного знання: аксіология є сфера філософії права, соціологія – сфера загальної теорії права, а нормативізм – область вивчення галузей позитивного права. Деякі учені віддають перевагу інтеграційному праворозумінню, що враховує та об’єднує все цінне з метаконцепцій праворозуміння.
Початковою формою буття права прихильники природно-правового підходу вважають суспільну (та/або індивідуальну) свідомість, якій споконвічно властиві етично-правові орієнтири. Аксіологічна концепція розглядає право з позицій відповідності його справедливості. У просторі природного права діють правові принципи-аксіоми, що одночасно є моральними імперативами: не роби замах на життя іншої людини та її майно, дотримуйся обіцянки, віддавай кожному своє та ін. Відповідність позитивного права критеріям природного права і є саме право як вираз і міра свободи і справедливості. Справедливість, а не норма – ключове поняття природно-правової теорії. З позицій аксіологічного підходу закон і право розглядаються як різні речі. Закон виступає як форма права і уживається як тотожне праву поняття лише тоді, коли є справедливим, тобто відповідним критеріям природного права.
Аксіологічний підхід цінний своєю спрямованістю на вдосконалення права, його гуманізацію. В той же час протипоставлення права і закону далеко не сприяє зміцненню законності в суспільстві, провокує невиконання законів під приводом їх неправового характеру.
Соціологічна концепція права базується на тому, що джерелом права і формою його буття є суспільні відносини. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія в житті». Соціологічний підхід до права так само, як і аксіологічний, заснований на розмежуванні права і закону, «права у книгах» і «права у житті». Закони можуть бути не затребувані суспільством, можуть бути неефективними і навіть непотрібними. Такі закони не визнаються формою існування права. Справжнє право, «живе право» – це правоп
Дата добавления: 2015-04-25; просмотров: 2965;