Історія фотографії

В основу сучасних цифрових фототехнологій закладені результати 200-літніх пошуків в області вдосконалювання традиційної фотографії. Тому в будь-якому сучасному цифровому фотоапараті явно простежуються риси класичної узкопленочной камери Leica, створеної німецьким інженером Оскаром Барнаком і його послідовниками.

Ціль лекції - дати загальне подання про основні історичні віхи на шляху винаходу й удосконалювання фототехнологій. Тут же описаний пристрій "класичного" далекомірного плівкового фотоапарата.

Ми давно звикли до навколишнім нас речам, не дивуючись тому, як же чудово вони влаштовані. Візьміть у руки будь-який ілюстрований журнал. Гляньте на його обкладинку, перегорніть сторінки. Чудові кольорові фотографії - портрети, архітектурні й пейзажні знімки, жанрові сценки. Яке це чудо - зупинена мить життя! Між іншим, справжня "машина часу", що переносить нас у минуле. Поміркуєте самі - от квітка, що перецвів роки назад. От удома, які сьогодні виглядають зовсім інакше. Глумливо всміхнений Хемингуэй, дотепний і уїдливий Бернард Шоу, прекрасна Грета Гарбо... Фотографія це миттєвий зріз часу й самостійний вид мистецтва, достовірний історичний документ і художній твір. Фотографія - це фотографія.

У светописи довга історія.Камера-Обскура з'явилася за давніх літ. У середні століття вона була єдиним пристроєм для фіксації нерухливих зображень. Але - все-таки була!Ми-Те звикли вважати, що до винаходу світлочутливих матеріалів і фотоапарата люди й уявити собі не могли, що зображення можна яким-небудь образом запам'ятати інакше, чим змалювавши його з натури. Однак камера-обскура використовувалася досить широко й зовсім не була інструментом для вибраних.

Рис. 1.1. Камера-Обскура

Улаштовано камеру-обскура дуже просто. Її без особливої праці можна зробити самостійно. Візьміть звичайну бляшану банку з-під консервів. У її дні шилом проколіть невеликий отвір. На відкриту частину банки натягніть аркуш цигаркового паперу. Направте отвір банки на яскраво освітлений об'єкт і на цигарковому папері проступить тьмяне, але цілком помітне зображення. Щоб його було легше розглянути, скористайтеся шматком щільної світлонепроникної тканини - як це робили фотографи минулого. Якщо обвести олівцем контури зображення, то ми, навіть не вміючи малювати, одержимо малюнок з натури. От це і є камера-обскура.

Одним з винахідників фотографії був француз Жозеф Нисефор Ньепс (роки життя 1765-1833). До 1813 року Ньепс працював над поліпшенням способу плоскої печатки зображень - літографії, винайденої в 1796 році Иоханном Алоисом Зенефельдером. Вапняк, що Зенефельдер використовував для виготовлення форм, Ньепс замінив жерстиною. На цьому аркуші син Ньепса кольоровими олівцями малював картинки, що перетворювалися потім батьком у друковані форми.

Рис. 1.2. Нисефор Ньепс

Сам Нисефор Ньепс малювати не вмів (а повзрослевшего сина призвали на армійську службу), тому вирішив знайти спосіб змусити малювати саме світло. Зрештою він винайшов перший світлочутливий матеріал, що мав досить складний состав. Розчинивши у тваринному маслі асфальтовий лак - бітум, Ньепс наносив його на скляну, мідну або свинцево-олов'яну пластинку, що поміщав у камеру-обскуру. Експозиція тривала кілька годин. Коли пластичний бітумний шар затвердевал і на ньому проступало видиме зображення, Ньепс виймав пластинку й у темній кімнаті обробляв її кислотою. Кислота розчиняла неекспоновані ділянки світлочутливого шару. Потім виявлена пластинка передавалася граверові, що прорисовував контури зображення й покривал пластинку чорнилом. Після цього із пластинки можна було одержати відбиток на папері - гравюру, що Ньепс назвав гелиографией (тобто "намальованої світлом").

Перший стійкий знімок був отриманий Ньепсом в 1822 році. Але до нашого часу дійшла більше пізня гелиография, зроблена в 1826 році. Крім гелиографии Ньепс винайшов діафрагму - простий механізм зміни діаметра отвору камери-обскуры, що дозволяє збільшити різкість зображення.

Рис. 1.3. Гелиография Ньепса 1826 року

Про досвіди Ньепса довідався французький художник і винахідник Луи Жак Манде Дагер (роки життя 1787-1851), автор знаменитої паризької діорами - об'ємної мальовничої картини. В 1829 році він уклав з Ньепсом угода про розвиток гелиографии. В 1837 році після багаторічних досвідів Дагер одержав перший знімок на поверхні полірованої срібної пластини, просоченої парами йоду. Шар солей срібла надавав пластині властивості світлочутливості. Дагер помістив срібну пластину в камеру-обскуру, піддав її експозиції (від 15, до 30 мінут) і виявив парами ртуті. Отримане нестійке зображення він промивав насиченим розчином солі й гарячою водою. У результаті з поверхні пластини вимивалися неекспоновані ділянки йодиду срібла. В 1839 році як фіксуюча речовина стала застосовуватися гипосульфит натрію, відкритий англійським ученим Джоном Гершелем (роки життя 1792-1871).

Рис. 1.4. Луи Дагер

Дагеротипія - так називався новий спосіб одержання зображень - дозволяла одержати позитивний знімок у єдиному екземплярі. Правда, зображення виходило дзеркально зверненим і розглянути його можна було лише під певним кутом.

Рис. 1.5. Стародавній дагеротип

Ще одним "батьком фотографії", поряд з Ньепсом і Дагером, уважається англійський фізик і хімік Вільям Генрі Фокс Толбот (роки життя 1800-1877). Його заслуга у винаході фотопаперу й класичного негативно-позитивного процесу одержання фотозображень. Як світлочутливий матеріал Толбот застосував просочену хлористим сріблом папір. Для цього він занурював аркуш паперу в слабкий розчин солі, а потім у розчин нітрату срібла.

Рис. 1.6. Вільям Толбот

Світлочутливий папір Толбот експонував у камері-обскуре, проявляв і повторно експонував, приклавши до отриманого негатива такий же аркуш паперу. У результаті виходило позитивне зображення.

Перший знімок був зроблений Толботом ще в 1835 році. У січні 1839 року винахідник довідається про винахід Дагера, публікує повідомлення про свій спосіб одержання зображень і звертається до Майклу Фарадея із проханням продемонструвати знімки на засіданні Королівського суспільства. 31 січня 1839 року доповідь Толбота про свій спосіб одержання зображень став надбанням наукової громадськості. Винахідник фіксуючого розчину Джон Гершель відразу придумує назву винаходу Толбота - фотографія, і вперше вводить в обіг терміни "негатив" і "позитив". Толбот працює над удосконаленням фотопроцесу й в 1840 році домагається збільшення світлочутливості паперу, що дозволило скоротити експонування до декількох мінут.

Рис. 1.7. Джон Гершель

Новий спосіб одержання фотозображень Толбот назвав "калотипией", а фотографи в побуті називали його "мокрим", оскільки світлочутливий папір доводилося виготовляти вручну безпосередньо перед зйомкою. "Мокрий" спосіб проіснував аж до винаходу в 1880 році американцем Джорджем Истменом сухої желатинової фотоемульсії, що наносилася на скляні негативні пластинки. Сам же Толбот, що запатентував в 1841 році свій винахід, зіграв у становленні фотографії не тільки позитивну роль. Із приводу кожного вдосконалення фотопроцесу він затівав судовий позов, уважаючи себе одноособовим автором фотографії.

Фігура Джорджа Истмена (роки життя 1854-1932) в історії світової фотографії коштує особняком. Його генієві належить не тільки винахід желатинової емульсії й скляної фотопластинки, але й створення великої мережі фотолабораторій, послугами яких ми користуємося й сьогодні.

Рис. 1.8. Джордж Истмен

В 1880 році Джордж Истмен засновує компанію Eastmen Dry Plate and Film Company, що в 1892 році перейменовується в Eastmen Kodak Company. Нова фірма займається випуском фотопластинок і світлочутливих матеріалів. В 1888 році з'являється перша масова фотокамера Kodak, а разом з нею й знаменитий девіз компанії - "Натисніть кнопку, а ми зробимо інше!".

Фотоапарат являв собою просту складну камеру ящикового типу, заряджену роликом світлочутливого паперу на 100 знімків. Камера була нерозбірної й заряджалася тільки у фірмових пунктах Kodak. Відзнявши сотню кадрів, власник камери здавав фотоапарат у лабораторію компанії й одержував його перезарядженим разом з видрукуваними знімками. Таких пунктів до початку 20 століття в Америці налічувалися тисячі й тисячі. Сьогодні вони (зрозуміло, на зовсім іншому технологічному рівні) працюють у всіх країнах миру й чи не у всіх містах.

Перша й друга моделі камер Kodak давали круглі знімки невеликого формату. Ця особливість обумовлювала типом застосовуваного світлочутливого матеріалу - паперу, відбиток з якої одержували контактним способом. В 1889 році Истмен винаходить широкоформатну прозору фотоплівку, з якої можна друкувати фотографії оптичним способом зі збільшенням. А в 1900 році Истмен випускає популярнейшую модель плівкової камери Brownie, що продавалася по рекордно низькій ціні - 1 долар. Фотоапарат розійшовся по усьому світі в мільйонах екземплярів і став першим в історії видом высокотехнологичного промислового товару масового попиту. А Джорджеві Истмену вдалося перетворити фотографію в одне із самих популярних захоплень у світі.

Рис. 1.9. Kodak Brownie

До початку 20-го сторіччя людство впритул підійшло до двох винаходів в області фотографії, які потім у повному змісті змінили наше життя. Мова про кінематограф і узкопленочной 35-міліметрової фотографії...

Ім'я винахідника, що зробив, як і Джордж Истмен, справжню революцію у фотографії - Оскар Барнак (роки життя 1879-1936). В 1911 році німецький інженер Барнак, що служив до цього в компанії Vetzlar, влаштувався на роботу в оптичну компанію Ernst Leitz і узявся за розробку першої у світі компактної далекомірної фотокамери, у якій використовується вузька 35-міліметрова кіноплівка.

Рис. 1.10. Оскар Барнак

Знаменно саме рішення використовувати у фотографії новий формат плівки. При явному погіршенні якості знімка - 35-міліметровий кадр менше по площі кадру широкої 6-сантиметрової плівки, що у ті роки була вже в ході - фотограф одержував воістину портативну систему, що дозволяла дуже оперативно фотографувати й спростити наступну обробку плівки за допомогою нескладних пристроїв (фотобачків). Проблема принципової неможливості контактної печатки фотографій з узкопленочного кадру вирішувалася за допомогою збільшувача - приладу оптичної печатки. При цьому разом з розмірами знімальної апаратури знижувалися й витрати на матеріали - плівку й реактиви. Більше того, при масовому виробництві вузька плівка виявилася дешевше широкоформатною.

Втім, вузька 35-міліметрова фотоплівка не завжди була такий, який ми її знаємо. У перших малоформатних камерах застосовувалася неперфорована рулонна плівка, але від її швидко відмовилися, оскільки випуск таких фотоматеріалів зводив нанівець одне з головних достоїнств - високу сумісність форматів кінознімальної й фотоапаратури. Втім, набагато більше істотні схованого, невидимі ока відмінності. У перших плівках як основу (подложки) використовувався недовговічний целулоїд. Згодом він жовтіє, стає тендітним і руйнується. Застосування лавсану й сучасних полімерів усуває цю проблему.

Проста фотоемульсія на основі галогенида срібла на перших плівках закріплювалася желатином. Поверхня світлочутливого шару покривалася гигроскопичным лаком (щоб пропускати усередину шаруючи розчини). Сам світлочутливий шар був неоднорідним і мав нерівномірну товщину. Налагодження технології зайняло десятиліття. Старі фотографії виглядають так архаїчно тому, що виробництво фотоматеріалів у той час перебувало в стадії вдосконалювання. А якість фотоапаратів 30-х років було настільки високим, що цієї камери працюють сьогодні із сучасними плівками без сучка й задирки. Як і годиться справжній камері.

Ще кілька слів про фотоматеріали. Повторимо дуже коротко суть процесу одержання зображення за допомогою фотоплівки й фотопаперу на основі галогенидов срібла. Під впливом світла частки галогенида срібла перетворюються в металеве срібло. Лужний розчин, що проявляє, відновлює галогенне срібло на засвічені при експозиції ділянках фотоемульсії плівки до металевого. Кислий фіксуючий розчин зупиняє процес прояву й вимиває з емульсії залишки не подвергшихся засветке часток галогенидов. У результаті хімічної обробки плівки ми одержуємо негативне зображення на фотоплівці. Процес печатки аналогічний, за тим лише виключенням, що при експонуванні прозорого плівкового негатива на непрозорий фотопапір виходить позитивне зображення.

Фотоматеріали для монохромної (білою-білій-чорно-білої) фотографії містять один світлочутливий шар, для кольоровий - як мінімум, три (у деяких плівок може бути й більше). У свою чергу кожний світлочутливий шар покритий пофарбованим фільтруючим шаром, що пропускає світлові промені певної частини спектра - червоної, зеленої або голубой. Після проявлення й фіксування на плівці виходить негативне зображення. Емульсія фотопаперу, призначеної для кольорової печатки, улаштована в такий же спосіб. При експонуванні негативного зображення світло розкладається фільтруючими шарами на ті ж базові колірні складові. У результаті зображення відновлюється до кольорового позитивного.

Це дуже спрощений опис фотографічного процесу. На практиці всі трохи сложней. Фотоматеріали містять у своїй емульсії додаткові шари - фільтруючі або захисні. А в процесі хімічної обробки застосовуються допоміжні реагенти - дубильні (зміцнювальні) емульсію, що зупиняють процес прояву, що стабілізують щільність світлочутливого шару й так далі.

Недоліки традиційної фотографії були очевидні ще в часи її становлення.

- По-перше, це висока вартість матеріалів - все-таки срібло не найдешевший метал (а фотохімічна чи промисловість не основний споживач цього металу).

- По-друге, необхідність хімічної обробки ускладнює процес одержання фотознімків.

- По-третє, якими б зробленими не були фотоматеріали, а вони піддані руйнуванню, оскільки повністю видалити з емульсії галогениды срібла неможливо.

Недоліки недоліками, а "срібна" фотографія живе другу сотню років і поки не думає здаватися!

В 1913 році Барнак представляє керівництву повністю готовий зразок (власник компанії Лейтц навіть бере фотоапарат із собою в Америку), але виробництво нової камери відкладається через початок Першої світової війни. В 1924 році у світло виходить перша серійна модель фотоапарата Leica (скорочене від Leitz Camera) з форматом кадрового вікна 24х36 мм і шторно-щілинним матер'яним затвором. Оснащена високоякісним об'єктивом зі складним тубусом, відмінно спроектована, маленька, зручна Leica стає загальновизнаним каноном світового фотоапаратобудування. Численні копії Leica, включаючи радянські "ФЭДы" і "Зіркі", наводнюють ринок, але жодна з них не може повною мірою зрівнятися із прототипом.

Рис. 1.11. Одна з перших камер Leica

Рис. 1.12. "ФЭД" - радянська копія легендарної Leica

Рис. 1.13. Найперша Leica випускається дотепер - для колекціонерів

Фотоапарат моделі, що випускається дотепер серійно, Leica МР зберігає риси класичної камери Оскара Барнака. Він як і раніше не має якої-небудь автоматики (є лише убудований автономний экспонометр), постачений механічним шторно-щілинним затвором і далекомірним механізмом фокусування об'єктива. Сьогодні, в епоху повсюдного поширення цифрових камер, Leica один із самих консервативних по конструкції, найдорожчих за вартістю, але в той же час один із самих зроблених фотоапаратів.

Винахід Оскара Барнака вплинуло на всю індустрію світового фотоапаратобудування. Навіть серед новітніх цифрових компактних і дзеркальних камер можна без особливої праці відшукати рішення, що застосовувалися в тім архаїчному на сучасний погляд прототипі першої "Лійки" 1913 року.

І вуж тим більше характерні риси, властивим першим камерам Leica, можна розглянути в усіх без винятку сучасних малоформатних плівкових фотоапаратах. В історії техніки це надзвичайна рідкість - створити апарат, що відразу ж став каноном, задав основні технічні параметри цілої галузі.

Як і найперша Leica, будь-який сучасний плівковий фотоапарат складається з корпуса, затвора, механізму протягання плівки, об'єктива й видошукача. При цьому кожний вузол фотокамери має досить складний пристрій і може розглядатися, як самостійний механізм. Приміром, об'єктив фотоапарата містить у собі два механічних пристрої - диафрагмирования (зміни світлосили об'єктива шляхом зміни діаметра отвору рухливими междулинзовыми шторками) і наведення на фокус. У сучасних фотоапаратах до цього додається третій пристрій - зміни фокусної відстані об'єктива, що впливає на масштаб одержуваного на плівці зображення.

Об'єктив може кріпитися до корпуса камери жорстко або бути знімним. В останньому випадку кріплення об'єктива виконується різьбовим (як у класичної Leica), або байонетным (спеціальний замок - байонет, називаний ще "штиковим замком", що застосовується у всіх випуска_ нині далекомірних і дзеркальних камерах зі змінною оптикою).

Виробництво змінної оптики - ціла галузь промисловості. Светосильный, добре спроектований і якісно зібраний об'єктив може в десятки разів перевершувати за вартістю фотоапарат, до якого він був випущений. Вартість довгофокусних об'єктивів для зйомки на великому видаленні дзеркальними фотоапаратами доходить до 40 тисяч доларів.

Інші механізми фотоапарата об'єднані в загальний конструктив і не можуть бути замінені, що не заважає їм бути досить складними по пристрої. Навіть корпус камери, ведучий походження від дерев'яної шухлядки, складається із цілого набору деталей - рами, об'єктивної дошки (до неї кріпляться деталі байонетного замка об'єктива), зовнішніх панелей. Задня частина корпуса постачена знімною або відкидною кришкою. При цьому рама звичайно виготовляється з металу або твердого пластику. А в деяких особливо міцних камерах, наприклад, в Nikon FM 3A і Leica Minilux, рама виготовлена з титанового сплаву (в Minilux з титана виконується весь корпус).

Рис. 1.14. Nikon FM 3A

Довговічність плівкової камери визначається надійністю протяжного механізму й затвора. Вказівка в характеристиках фотоапарата кількості спрацьовувань затвора - це і є ресурс камери. У професійних фотоапаратах кількість спрацьовувань до першого виходу затвора з ладу (тобто до явних ознак зношування) становить не менш 100 тисяч. В аматорських дзеркальних камерах середнього класу ресурс менше - 20-30 тисяч спрацьовувань затвора, що відповідає зйомці приблизно до тисячі 36-кадрових плівок (досить вражаючий результат).

Затвор першої Leica визначив архітектуру фототехніки на ціле сторіччя. До початку 20-го століття фотозатвор являло собою або рухливі пелюстки, розташовані у фокальній області об'єктива (центральний затвор), або механізовану засувку, що кріпилася перед об'єктивом. На Leica був застосований шторно-щілинний затвор. Він засвечивал плівку послідовно. Швидкість руху матер'яних шторок була постійною (що спрощувало механізм затвора й збільшувало його надійність), а величина витримки регулювалася розміром щілини між шторками. При тривалих витримках відстань між світлонепроникними шторками збільшувалося, при коротких - зменшувалося.

Рис. 1.15. Схема пристрою шторно-щілинного затвора

Серйозний недолік центрального пелюсткового затвора - неможливість реалізації дуже коротких витримок, необхідних при зйомці швидко, що рухаються об'єктів. Навіть у сучасних електронних затворах (мова тільки про плівкову апаратуру) пелюстки здатні відпрацьовувати витримки не коротше 1/750 секунди.Шторно-Щілинному затвору доступні витримки до 1/8 000 секунди (у механічних затворах без застосування електроніки - до 1/4 000 секунди).

Іншим недоліком центральних затворів є нестабільність параметрів. У пелюстковому затворі занадто багато вузлів тертя, а пелюстки мають велику масу й, як наслідок, зайво інертні. Крім того, у центральному затворі важко розмістити потужну пружину привода. Всіх перерахованих проблем немає в шторно-щілинному затворі. У барабан, на який намотуються шторки, убудована потужна циліндрична пружина зі стабільними механічними параметрами. Шторки легкі, оскільки виготовлені із прогумованої тканини, а не з металу. Шторний затвор легко оснастити підшипниками, що знижують тертя, (у ньому немає тертьових площин, як у центральному затворі).

Незручний шторний затвор у широкоформатних фотоапаратах. Там, де площа кадрового вікна велика, є небезпека нерівномірної засветки різних ділянок кадру. При послідовної засветке світлова обстановка в період експонування плівки може змінитися. Центральний же затвор засвечивает відразу всю поверхню кадру.

Матер'яний шторно-щілинний затвор Барнака винайдений їм біля 1904-1910 років (за даними різних джерел), живий дотепер. У класичному виді він, як це ні дивно, є присутнім у камерах російського й білоруського виробництва - у фотоапаратах "Зеніт" і "ФЭД". У модифікованому - у всіх далекомірних і дзеркальних камерах миру.

Відмінності сучасних затворів від свого прабатька не так вуж великі.

- По-перше, шторки переорієнтовані на коротку сторону кадру (рухаються не праворуч ліворуч, а зверху долілиць).

- По-друге, прогумована тканина замінена або металевої (латунної) гофрованою стрічкою, уперше застосованої в німецьких камерах Contax, або набором рухливо скріплених пелюстків - ламелей, виконаних з легенів (для зниження маси) сплавів або вуглепластика.

Модифікація шторно-щілинного затвора - ламельный затвор. Це компромісна технологія. Експозиція виробляється, як і в шторному затворі, щілиною, утвореної металевими ламелями. Але самі ламели не зібрані в шторку, а закріплені в одному вузлі, тобто при спрацьовуванні повертаються, а не рухаються одна за іншою. Таким чином, ламельный затвор має багато загального й зі шторно-щілинним, і із центральним затвором, але по характеристиках все-таки ближче до першого.

Замість пружини, що переміщає шторки в класичному затворі Барнака, у сучасних камерах застосовуються електромагніти. Їхня перевага - висока точність відпрацювання витримок, недолік - неможливість роботи камери без елементів живлення. Тому в професійних фотоапаратах частіше використовують механічні затвори, доповнені різними механізмами "м'якого" спуска й електронного контролю витримок...

Що найбільше нагадує стара й воістину вічна Leica, коли ми беремо цю камеру в руки? Напевно... револьвер. І гарні механічні годинники.

З револьвером цей фотоапарат ріднить злагоджена робота механіки. Але чому - годинники? Можливо, тому, що взвод затвора й переклад кадру (транспортування плівки) виробляється заводною головкою, як у годин. Правда, найперші Leica і її послідовники мали окремі, не сполучені механізми взводу затвора й транспортування плівки. Оскар Барнак випливав устояної традиції - у популярні на той момент пластинкових камерах перемотувати було попросту нема чого. До речі, курковий взвод з'явився вже після Барнака. Головка взводу довго "пручалася", але, зрештою, поступилася місцем зручному й швидкому взводу спеціальним важелем, яким фотограф одномоментно й перемотували плівку на наступний кадр, і зводив пружину затвора.

Нарешті, механізм фокусування, застосований Барнаком у фотоапараті Leica. Всі сучасні камери, якщо вони не постачені об'єктивом з фіксованим фокусом, успадковували механізм фокусування в цього славного німецького прабатька. Класичний далекомір - це два візирі в одному окулярі. Допоміжний візир передає зображення за допомогою дзеркала, що через важіль повертається при висуванні оправи об'єктива - під час наведення на різкість. Сполучення двох картинок в одну (усунення подвійного зображення) і є процедура фокусування. Точність забезпечується спеціальної юстировкой, у ті часи - ручний індивідуальної, у наш час - дотриманням технічних допусків при масовому виробництві.

Перші далекоміри були винесені за межі штатного видошукача. У розпорядженні фотографа було два окуляри. Через один він наводив різкість, через другий компонував кадр. Потім обоє оптичних пристрою були сполучені. Площа допоміжного візира була зменшена, зона наведення на фокус скоротилася до невеликої ділянки в центрі вікна видошукача. Це підвищило оперативність зйомки.

Рис. 1.16. Далекомір

Цікаво, але далекомір Барнака також застосовується в сучасній апаратурі, у тому числі й цифровий. Правда, не в класичному виді, але основні принципи залишаються незмінними.

Подробней про пристрій механізмів фокусування об'єктива поговоримо окремо, поки ж як приклад нетлінності знахідок Оскара Барнака коротко позначимо застосовувані сьогодні системи фокусування фотоапаратів.

У сучасних цифрових і плівкових камерах використовуються дві технології - активна й пасивна. Активне фокусування - це класичний далекомір з моторним приводом і інфрачервоним светодиодным прожектором. Пасивне фокусування (контрастного типу) застосовуються в дзеркальних фотоапаратах. Кінематична схема пасивного далекоміра виглядає простіше, але світлочутливий елемент (звичайно не один, а ціла матриця з подібних елементів) і електронна схема керування складніше. Логічна електронна схема фотоапарата дає команду моторному приводу фокусировочного механізму об'єктива на вибір відстані фокусування. Як тільки контраст зображення на датчиках, установлених на пентапризме, досягає максимуму (а отже, максимальним стає й струм на виводах світлочутливих елементів), фотоапарат "робить вивід", що фокус наведений. При недостатнім висвітленні на допомогу пасивному автофокусу приходять лампи підсвічування - убудований у корпус фотокамери прожектор або убудований спалах. Прожектор включається на короткий час, спалах дає серію малопотужних засветок. Цього цілком достатньо для спрацьовування механізму автоматичного фокусування навіть у повній темряві.

Крім описаних схем автоматичного фокусування є безліч різних варіантів, наприклад, ультразвукове фокусування. Це та ж активна автофокусировка, але замість інфрачервоного променя тут використовуються випромінювані камерою ультразвукові хвилі. У фотоапаратах для загального застосування подібні схеми використовуються рідко, оскільки точність ультразвукового далекоміра невисока.

До речі, принцип виміру яскравості світлового потоку використовується й в экспонометрических системах автоматичних камер. Але в часи Барнака подібні пристрої (экспонометры) тільки проектувалися...

Власники класичних Leica - щасливі люди. Вони можуть собі дозволити купити одну з найдорожчих малоформатних камер, або володіють екземпляром старого фотоапарата, що дотепер працює (непрацююча Leica, коли б вона не була випущена, така ж рідкість, що як не вміє плавати риба).

Навіть у наші дні, коли плівка стрімко виходить із обігу, фотоапарат Leica залишається мрією багатьох фотографів, предметом колекціонування й навіть поклоніння. Справа, звичайно, не тільки й не стільки у високій надійності й довговічності цієї камери. Секрет невгасаючої затребуваності фотоапарата Оскара Барнака в тім, що Leica найрідший приклад того, як спеціалізоване пристрій цілком прикладного призначення перетворилося в справжній предмет мистецтва.