Політична та економічна модель розвитку Республіки Туркменистан

З усіх країн, що утворилися після розпаду СРСР, Туркменистан представляє собою своєрідний феномен держави, яку майже не торкнулися процеси

реформування суспільного життя і економіки. Заміна соціалістичного ладу на інший, який покищо не отримав своєї назви, відбулася тут найшвидше, однак при владі в республіці, що, зі слів президента Туркменистану, будує „самобутнє туркменське суспільство", залишилася колишня партійно-радянська номенклатура.

Конституція закріпила президентський тип республіки. Президент Туркменистану обирається на п'ять років і є не лише вищою посадовою особою, главою держави і виконавчої влади, гарантом національної незалежності і територіальної цілісності, але й має низку інших повноважень: очолює Народну раду (Халк Маслахати*, до якої входять старійшини і провідні громадські діячі, формує апарат центральної й місцевої виконавчої влади. Як верховний головнокомандувач збройних сил країни президент Туркменистану відповідає за обороноспроможність і національну безпеку республіки, затверджує вищий командний склад збройних сил, призначає і звільняє голів Верховного і Вищого господарського судів, генерального прокурора. Реальну владу президента в країні забезпечує й інститут призначуваних ним представників президента на місцях. Згідно з новим адміністративним поділом у країні п'ять великих областей -велоятів, які діляться, у свою чергу, на райони - етрапи.

Президентом Туркменистану у жовтні 1990-грудні 2006 рр. був С. Ніязов. 22 грудня 2006 р. виконувачем обов'язків президента було призначено Гурбангум Бурдимухаммедова. На перших в історії Туркменистану альтернативних виборах президента держави, що відбулися 11 лютого 2007 р., Бердимухаммедов, здобувши підтримку 89% виборців, був обраний новим президентом країни.

Держава жорстко контролює різні сфери суспільного життя. Здійснюється цензура засобів масової інформації, суворо регламентується проведення зборів і мітингів. Скласти вірну уяву про те, що відбувається сьогодні в Туркменистані, можливо лише за умови скрупульозного ознайомлення з діяльністю першого президента республіки Сапармурада Ніязова. Згідно з Конституцією, його було наділено майже необмеженими, практично монаршими повноваженнями, що дало підстави окремим політологам називати Туркменію то конституційною монархією, то диктатурою. Жодні повноваження, якими б широкими вони не були, не забезпечували стільки влади, скільки її мав до своєї раптової смерті 21 грудня 2006 р. харизматичний лідер і неабиякий авторитет С. Ніязов.

Сходження С. Ніязова на вершину влади розпочалося у 1970 р., коли 30-літнього інженера-енергетика було призначено інструктором ЦК Компартії Туркменської РСР. У грудні 1985 р. він був обраний першим секретарем республіканської компартійної організації, змінивши свого попередника М. Гафурова, який 15 років поспіль керував республікою. Вирішальну роль у висуванні С. Ніязова, якого називали „людиною М. Горбачова", на найвищу посаду в Туркменській РСР, відіграло те, що новий партійний керманич республіки не мав розгалужених зв'язків - його батьки загинули під час ашгабатського землетрусу 1948 р., а його дружина - росіянка. Усе це мало слугувати перешкодою на шляху формування в Туркменії кланової влади, яка була в часи секретарства

М. Гафурова. У перші роки С. Ніязов справді діяв у дусі горбачовських реформ: розпочав оновлення кадрів, критикував зловживання керівних працівників, навіть ініціював проведення виборів голови Ради міністрів і першого заступника голови Верховної ради республіки на альтернативній основі після того, як його самого обрали головою Верховної ради республіки 18 січня 1990 р.

Однак вже тоді у С. Ніязова виникла ідея зосередити у своїх руках усю повноту влади в Туркменії. У травні 1990 р. з'їзд республіканської Компартії ухвалює рішення підтримати ідею президентства і рекомендувати Ніязова на посаду глави держави. Президентська виборча кампанія пройшла під знаком непомірного возвеличення чеснот майбутнього президента. На виборах 27 жовтня 1990 р. за його кандидатуру проголосувало 98,3% виборців.

Проголошення незалежності Туркменистану практично співпало з оприлюдненням президентом Ніязовим „туркменської моделі розвитку", що передбачала поступовий перехід туркменського суспільства від радянської системи влади до демократичної, про що, зокрема, йдеться в першій статті Конституції Туркменистану 1992 р. Головна роль в переході до демократії відводилася державі, адже тільки вона, на думку туркменських ідеологів, здатна полегшити негативні наслідки економічної і суспільної трансформації. Символами „турботи" Туркменської держави про своїх громадян стали безкоштовне користування населення газом, водою, електроенергією і сіллю, й невисокі ціни на основні продукти харчування та пальне. Усі елементи цієї державної „турботи" відображені в загальних програмах розвитку країни - програмі „10 років стабільності в Туркменистані", затвердженій референдумом 1994 р. і в новій програмі - „XXI століття - золоте століття Туркменів".

Підтримуючи ринкові перетворення в економіці, Ніязов, який вкрай негативно характеризував радянський період історії свого народу, тим не менше, не поспішав позбутися таких пережитків „ненависного радянського минулого", як державне планування, система матеріально-технічного забезпечення, держзамовлення, колгоспи і радгоспи. Такий економічний курс досі не викликав невдоволення більшості населення республіки. Люди не вважають „популізмом" введення безкоштовного користування газом, водою і електроенергією. їх не шокують ні оголошене президентом державне регулювання цін на вітчизняну продукцію, ні невисокі темпи приватизації, адже життя більшості туркменів, по суті, не відрізняється від того, яке ми називаємо радянським минулим.

Декларований у перші роки незалежності поступовий перехід до демократії, досить швидко матеріалізувався в культ президента С. Ніязова, оформлення якого відбувалося шляхом дотримання формальних демократичних процедур через проведення загальнонародних референдумів. Наслідком „демократизаціїпо-туркменськи" стало продовження референдумом 1994 р. президентських повноважень Ніязова до 2002 р. У грудні 1999 р. „під тиском волі туркменського народу" Халк Маслахати одноголосно перетворив президентство Ніязова на довічне.

Перехід до демократичного суспільства в Туркменистані підмінили переходом до „національного безкласового суспільства принципово нового типу". У центріпроцесу створення „нового суспільства" перебував президент і „батько усіх туркмен" - Туркменбаші, він же став творцем нової туркменської ідеології, ядром якої запровадили культ особи С. Ніязова. Сьогодні вже нікого не вражають міста сучасного Туркменистану, прикрашені десятками пам'ятників і бюстів Туркменбаші Великого. Золотий монумент президента збудований в його рідному селищі - Гіпджаку, найпопулярнішим в Ашгабаті є величний дванадцятиметровий монумент Туркменбаші на вершині центральної споруди столиці - Арки Нейтралітету.

Головними віхами новітньої історії Туркменистану вважаються події, безпосередньо пов'язані з формуванням культу особи С. Ніязова. Стисла хронологія цих подій дозволяє простежити за процесом формування культу Туркменбаші, що включає такі етапи:

- у грудні 1991 р. прийнято закон про охорону честі й гідності президента;

- у квітні 1992 р. Меджліс проголосив культ особи туркменського президента С. Ніязова;

- у травні 1992 р. нова Конституція Туркменистану надала президенту надзвичайні повноваження;

- у червні 1992 р. С. Ніязов обраний президентом Туркменистану на основі нової Конституції;

- у жовтні 1993 р. Халк Маслахати присвоїла Ніязову ім'я Туркменбаші („батько туркменів"*;

- на січневому (1994 р.* референдумі повноваження президента Туркменбаші продовжено до 2002 р., президентські вибори 1997 р. - скасовані;

- у квітні 1994 р. введено щоденну клятву вірності президенту;

- упродовж 1996-1999 рр. туркменські вчені намагалися довести, що предками президента були Пророк Мухаммед і Александр Македонський, у цей же період формується культ сім'ї Туркменбаші;

- у грудні 1999 р. Халк Маслахати проголошує Туркменбаші довічним президентом Туркменистану;

-у травні 2001 р. Гуманітарна асоціація туркменів світу пропонує присвоїти президенту Туркменбаші титул Бейїк (Великий*, а в зв'язку з виходом в світ „духовного кодексу туркменів „Рухнама" прес-секретар С. Ніязова Какамурат Баллиєв і журналіст Осман Олеєв пропонують проголосити Туркменбаші Пророком;

- у квітні 2002 р. прийнято закон про військові звання, найвище - маршала -отримав С. Ніязов;

- у липні 2002 р. затверджено нові назви усіх 12 місяців року, перший з них отримав назву Туркменбаші, а дев'ятий - Рухнама;

- у грудні 2003 р. опубліковано збірку віршів Туркменбаші;

- у 2004 р. введено обов'язковий іспит на знання головних тез „Рухнама" для отримання посвідчення водія;

- у жовтні 2004 р. на батьківщині Туркменбаші в селищі Гіпджак урочисто відкрито найбільшу мечеть в Центральній Азії. Окрім написів з Корану її прикрашено висловами зі священної книги „Рухнама".

До кінця ] 990-х рр. культ особи Ніязова поширився й на його батьків, які вважаються втіленням зразкової туркменської сім'ї. Мати Туркменбаші -Горбансолтан Едже—стала ідеалом туркменськоїжінки, а його батько - Атамурат, що воював на фронтах Другої світової війни, став символом туркменського героя. Обом збудовані монументальні пам'ятники в Ашгабаті і Гіпджаку.

Якщо довіряти туркменським ЗМІ, що цілковито контролюються владою, внутрішня ситуація в Туркменистані (принаймні за життя С. Ніязова* залишалася стабільною, чому сприяли культ Туркменбаші, притлумлення демократичних паростків і залучення на бік влади релігійної та кланової верхівки. Поведінка Ніязова часто змушувала замислитися над тим, як міжнародне співтовариство має ставитися до тоталітарного правителя, в якого немає глобальних амбіцій. Адже, визнаючи законність влади Ніязова, міжнародне співтовариство фактично стало співучасником культу Туркменбаші. СІЛА, наприклад, плідно співпрацює з Туркменистаном у сфері безпеки, попри кричущі порушення прав людини в цій країні, через те, що свого часу туркменський лідер дозволив провозити через територію своєї держави до сусіднього Афганістану великі партії гуманітарної допомоги. Росія закривала очі на існування тоталітарного режиму Туркменбаші через важливість для неї постачання туркменського газу, який використовується в самій Росії і продається (в значно більших обсягах* її сусідам за нижчими від ринкових цінами, оскільки власний газ Росія вигідно продає на ринках Європи.

Попри те, що Конституція Туркменистану містить положення про те, що головним законодавчим органом держави є Меджліс, а вищим представницьким органом народної влади - Халк Маслахати (Народна рада*, до складу якої входять президент держави, депутати Меджлісу і халк векіл і (народні обранці*від кожної адміністративно-територіальної одиниці, політична система Туркменистану вважалася театром одного актора. Адже парламент (Меджліс*, до якого обирається 50 депутатів, перетворений ще на початку 1990-х рр. у машину для механічного затвердження рішень президента, у 2003 р. повністю позбавився своїх повноважень. Вони були передані Народній раді (Халк Маслахати*, яка, зі слів Ніязова, органічніше відповідає традиційній туркменській культурі. Між тим, народні обранці, що входять до Халк Маслахати, обираються на п'ять років і свої обов'язки виконують на громадських засадах, тобто безкоштовно.

Єдиною офіційно зареєстрованою політичною партією в країні є Демократична партія Туркменистану (ДПТ*, що являє собою, по суті, колишню Компартію республіки, що лише змінила свою назву. ДПТ була оголошена „головною силою підтримки економічних реформ і опорою президентської влади". У новій партії збережено внутрішню структуру Компартії Туркменистану (КПТ*, за ветеранами КПТ, які побажали вступити до нової партії, збережено попередній партійний стаж. У складі керівництва Демпартії, як і в керівництві державою в цілому, превалюють вихідці з найчисельнішого туркменського племені теке, представником якого був перший президент Є. Ніязов.

Найвпливовішою громадською організацією в республіці є Гуманітарна асоціація туркменів світу, створена у травні 1991 р. її головні завдання - зміцнення

контактів з туркменською діаспорою за кордоном, що нараховує близько 3 млн. осіб, „єдність нації незалежно від державних кордонів". При асоціації створені робочі комітети з історії туркменського народу, у зв'язках з мусульманськими організаціями тощо. У засіданнях ради Гуманітарної асоціації беруть участь представники туркменських общин Узбекистану, Ірану, Іраку, Туреччини, Японії, Німеччини, Швеції, Ставропольського краю Росії, інших країн. Серед них-релігійні й культурні діячі, бізнесмени.

Соціальна база опозиції в туркменському суспільстві - незначна. Пояснюється це превалюванням серед туркменів політично інертного населення і невеликою активністю російськомовного населення. Створенню масових легальних організацій перешкоджають також законодавчі обмеження. Так, наприклад, один з прийнятих після проголошення незалежності держави законів встановлював, що реєстрація нової громадської організації можлива лише за умови підтримки такого рішення 2/3 складу парламенту. Попри це, в середовищі туркменської інтелігенції є нечисельний нелегальний опозиційний рух на рівні груп тиску. Народний рух „Агзибірлік", наприклад, проголосив своєю метою національне відродження туркменського народу. Його ідеї вплинули на окремі рішення першого президента і були враховані, зокрема, при підготовці закону про мову, встановленні Дня пам'яті, організації Конференції туркменів світу.

І все ж, найчисельніша опозиція перебуває за межами Туркменистану. Так, у 1993-1995 рр. туркменську еміграцію в Москві об'єднував створений там Фонд культурного і ділового співробітництва „Туркменистан" на чолі з колишнім міністром закордонних справ республіки Абди Кулієвим, який відкрито заявляв про свій намір боротися за президентську посаду в Туркменистані. Незабаром під тиском туркменських властей Фонд розпався, двоє з його керівників -М. Есенов і X. Союнов, отримали політичний притулок у Швеції, де разом з іншими емігрантами з центральноазійських республік видають журнал „Центральна Азія". А. Кулієв залишився в Москві, однак змушений був змінити місце проживання і відійти від опозиційної діяльності.

Щодо перспектив опозиції, то за життя С. Ніязова вони були мізерними, адже доки Ніязов перебував при владі, в Туркменистані не було жодної можливості навіть підступитися до формування демократичного суспільства. Особливо це здавалося неймовірним після невдалої спроби перевороту, здійсненої в листопаді 2002 р. одним з найвпливовіших у недалекому минулому державних діячів, колишнім міністром закордонних справ Туркменистану і одним з найближчих сподвижників Туркменбаші Борисом Шихмурадовим. Його родичів та інших учасників змови було заарештовано, а їх майно - конфісковано, згідно з указом про зрадників Вітчизни. Над заарештованим 25 листопада 2002 р. Шихмурадовим був влаштований показовий процес у дусі сталінських часів. Сильно побитий і, вірогідно, підданий впливу наркотиків Шихмурадов був звинувачений у державній зраді й замість довічного ув'язнення отримав 25-річний термін ув'язнення в колонії суворого режиму. Ніязов представив вирок Шихмурадову виявом гуманності, у відповідь на це колишній міністр закордонних справ у переданому в ефір визнанніподякував духовному наставнику туркменського народу, заявивши, що він „став на шлях зради" через надмірну пристрасть до наркотиків.

Ті опозиціонери, що уникли арешту (а це переважно колишні співпрацівники Туркменбаші, з тих чи інших причин витіснені з провладної команди і великого бізнесу*, опинилися в еміграції. Емігранти, що мешкають у Західній Європі, створили Союз демократичних сил Туркменистану, однак про їх реальні зв'язки з батьківщиною або про вплив цієї організації на ситуацію в країні говорити щонайменше передчасно.

Одним з наслідків невдалого перевороту в республіці стало посилення дискримінації узбеків і росіян, однак Ніязов вважав, що політичні еліти Узбекистану і Росії були причетними до спроби перевороту. Зокрема, в квітні 2003 р. Ніязов відмовився пролонгувати угоду з РФ про подвійне громадянство і запропонував мешканцям з подвійним громадянством до 22 червня 2003 р. стати громадянами Туркменії або покинути межі держави. Щоправда нові умови виїзду за кордон, що передбачали наявність виїздних віз у бажаючих виїхати за межі Туркменистану, введені в січні 2003 р., практично виключили останній варіант, оскільки тим, хто обрав російське громадянство, довелось би їхати до Москви за візовою підтримкою, щоб законним способом покинути Ашгабат, однак при цьому вони не мали можливості виїхати з країни.

Попри те, що ОБСЄ критикував туркменського лідера, жодних міжнародних санкцій до тоталітарного режиму Ніязова Захід не застосовував, а це означає, що нечисельна туркменська політична еліта й надалі буде боятися відкрито висловлюватись всередині країни й навіть невелика її група, що проживає в еміграції, буде вести себе обережно, побоюючись за своїх родичів, що залишилися в Туркменистані фактичним заручниками режиму, створеного Ніязовим.