Суспільно-політичне становище Казахстану.

Політична система сучасного Казахстану почала формуватися ще до розпаду СРСР. У 1989 р. Компартію Казахстану очолив Н. Назарбаєв, талановитий оратор і діяч періоду перебудови. До того часу в республіці вже були створені партії націонал-демократичного спрямування, але комуністи зберігали повну перевагу над цими дрібними об'єднаннями теоретиків-романтиків.

Передовсім, Назарбаєв використав раніше завойовані позиції в казахському суспільстві та політикумі задля зміцнення власної влади. Так, 24 квітня 1990 р. Верховна рада Казахстану прийняла закон „Про президента Казахської РСР", а невдовзі парламент обрав Назарбаєва на цю посаду. Правовий статус президента спочатку не був чітко визначений, проте вже в законі Казахської РСР „Про вдосконалення структури державної влади" від 20 листопада 1990 р. президент оголошувався главою держави, її виконавчої та розпорядчої влади.

Боротьба за реальні владні повноваження першим президентом Казахстану велася в руслі програми перебудови. Він неодноразово заявляв, що центр не послабив своєї хватки, а декларований суверенітет республік ще повинен стати реальним. Коли розпад СРСР став реальністю, президент Назарбаєв заявив: „Президент не обраний всенародно - не президент", і 1 грудня 1991 р. на безальтернативних виборах 98,7% виборців обрали Назарбаєва президентом Казахстану.

Проте в парламенті переважала партійна номенклатура і націонал-демократи, які не підтримували програму перетворень президента (першим не подобалися ринкові реформи, іншим - євразійська орієнтація президента*. За таких умов Назарбаєву фактично було нав'язано уряд висуванця „червоного" директорату С. Терещенка, правління якого призвело до жорсткої економічної кризи, що сприяло підсиленню позицій президента, чим він, природньо, скористався.

У січні 1993 р. Верховна Рада республіки прийняла конституцію, за якою Казахстан оголошувався „незалежною, демократичною та правовою державою", однак принципи розподілу влади, закладені в ній були недосконалі і не зупинили боротьби між президентом та парламентом.

Хоча конституція встановлювала президентсько-парламентську форму державного устрою, російські події жовтня 1993 р. надихнули Назарбаєва на зосередження у своїх руках якомога більших повноважень. Загострення економічної кризи, що мало своїм наслідком падіння уряду Терещенка в 1994 р., дозволило Назарбаєву вказати на недосконалість існуючої форми правління, декларативність низки положень конституції 1993 р. і звинуватити в неефективній діяльності діючий парламент.

Заручившись підтримкою уряду Акежана Кажегельдіна, представника нової бізнес-еліти, Назарбаєв у березні 1995 р. фактично здійснив державний переворот. Заявивши, що країні потрібна президентська республіка і це відповідає її національним інтересам, „а не якимось інтересам і амбіціям сьогоднішнього глави держави. Це потрібно для нашої країни на тривалу перспективу", Назарбаєв отримав широкі законодавчі повноваження. Наслідком цього стало підписання ним низки указів, що мали силу законів, покликаних посилити президентські повноваження. Проведений 30 серпня 1995 р. референдум схвалив запропонований Назарбаєвим проект нової конституції, що перетворював Казахстан на президентську республіку.

Ще раніше, у квітні 1995 р., „реформатор" Н. Назарбаєв скасував заплановані на наступний рік президентські вибори, провівши натомість референдум, який продовжив його президентські повноваження до грудня 2000 р. Але невдовзі Н. Назарбаєв передумав, і на початку жовтня 1998 р. слухняний парламент країни прийняв поправки до конституції, продовживши термін повноважень глави держави до семи років та призначивши позачергові президентські вибори на січень 1999 р. Місія ОБСЄ констатувала, що проведені вибори були далекі від міжнародних стандартів (зокрема, від участі у виборах був усунений головний опонент діючого президента-екс-прем'єр А. Кажегельдін*, та, незважаючи ні на що, Н. Назарбаєв отримав 81,7% голосів виборців і залишився главою держави.

У червні 2000 р. казахський Мажиліс, ігноруючи заклик низки політичних партій, прийняв закон „Про першого президента Казахстану". На кшталт китайського „кормчого" Ден Сяопіна, Н. Назарбаєв отримав право після своєї можливої відставки звертатися до народу, державних органів чи нового президента з важливими питаннями державної ваги, виступати перед парламентарями, на урядових засіданнях, очолювати Асамблею народів Казахстану, входити до складу Ради безпеки, впливати на питання кадрової політики, запровадження надзвичайного і військового стану, а також застосування збройних сил у республіці. Назарбаєв став недоторканою особою і, за винятком випадків скоєння державної зради, може відмовитися від свідчень у суді.

Політичному режиму сучасного Казахстану притаманна низка особливостей.

По-перше, за правління Назарбаєва сформувався родинний характер влади, коли зяті ще діючого президента претендують на успадкування його посади.

По-друге, поява будь-якої послідовно опозиційної партії закінчується руйнуванням і закриттям належних до неї бізнесу та ЗМІ, а її лідери часто потрапляють за грати за справжніми чи сфабрикованими справами. Знайти компромат на будь-якого опозиціонера не важко, бо той хто не має грошей не може пройти в Мажиліс, а хто не займається тіньовими операціями, махінаціями, хабарництвом в умовах наскрізь корумпованого Казахстану, не має своєї справи. Силові відомства і судова система цілковито контролюються президентом. З 2004 р. і парламент став фактично цілковито пропрезидентським через високий 7% виборчий бар'єр і відсутність доступу до ЗМІ опозиційних партій. Щодо них вживаються зняття з реєстрації на виборах, шантаж чи пропозиції служити діючій владі.

Процес ототожнення держави з президентом, а державної скарбниці з бюджетом президентської родини стає незворотнім. Фактично метою усієї внутрішньої політики Н. Назарбаєва стало недопущення появи такого ж сильного політичного лідера як він сам. І він цієї мети успішно досягає. За час державної незалежності політичний режим у Казахстані еволюціонував до авторитарно-бюрократичного.

Як і в окремих республіках колишнього СРСР, населення яких переважно сповідує іслам, важливу роль у політичному житті Казахстану відіграють клани. Від доби Середньовіччя казахська нація ділиться на Жузи - середньовічні протодержавні утворення. Молодший Жуз - це Західний Казахстан, багаті на нафту прикаспійські області. Середній Жуз - це північні, центральні та східні землі держави, нарешті Старший Жуз - південь і південний схід країни. Саме на півдні Казахстану в селі Чемолган неподалік Алма-Ати народився Н. Назарбаєв. Окрім усього, підвищений авторитет, принаймні серед етнічних казахів, мають люди, що відносяться до груп „торе" (безпосередні нащадки Чингізхана* і „кожа" (нащадки перших проповідників ісламу*. Етнічні казахи усвідомлюють жузовий поділ змалку.

Підвалини панування в Казахстані Старшого Жузу заклав у 1960-1986 рр. перший секретар ЦК компартії Казахстану Д. Кунаєв. Він також сприяв злету Назарбаєва. З 1989 р., відколи фактично править Назарбаєв, відбулося загострення міжжузового протистояння через порушення пропорції представництва жузів у вищих ешелонах влади. Президент відсунув на маловпливові посади представників Середнього Жузу, а це 40% населення країни, та зовсім усунув з владних коридорів представників Молодшого Жузу (25% населення Казахстану*. Проявами такої кадрової політики стали відставки з посади прем'єр-міністра, відповідно представника Середнього Жузу, А. Кажегельдіна у вересні 1997 р. і представника Молодшого Жузу Н. Балгімбаєва у 1999 р. Наступник останнього К. Токаєв представляє Старший Жуз. У рамках проведеної в 1997 р. адміністративно-територіальної реформи було ліквідовано чотири середньожузівські області. Перенесення тоді ж столиці з Алмати в Астану викликало нерозуміння цього кроку навіть з боку найближчого оточення Назарбаєва. У перенесенні столиці зі Старшого Жузу до Середнього Жузу, у Центральний Казахстан, вбачають намір Президента „переплавити" еліти Середнього та Старшого Жузу, під контролем Старшого. Прикладом такого об'єднання еліт має слугувати шлюб Нурсултана та Сари Назарбаєвих, відповідно представників Старшого та Середнього Жузу.

Хоч би якими стародавніми не були традиції казахського народу, Н. Назарбаєв робить недобру послугу молодій державі, адже неможливість потрапляння до політичної еліти певних верств населення за регіональною ознакою аж ніяк не сприятиме національній єдності казахів, а в підсумку і державній єдності Казахстану, де казахи становлять лише 55% населення. Саме такий поділ згубний для подальшого розвитку Казахстану і може призвести до сепаратистських прагнень. Це вже не говорячи про те, що на півночі Казахстану не долюблюють казахів з Алмати і навпаки. Загалом, міжжузове протистояння лише шкодить внутрішній стабільності та процесам модернізації в Казахстані.

Як і в будь-якій із країн СНД у Казахстані в роки незалежності виникла значна кількість політичних партій та рухів (зареєстровано понад 30 партій та громадських рухів*. Більшість з них малочисельні і суттєво не впливають на внутрішньополітичний стан, тому оглянемо ідеологічний фундамент і позиції лише найвпливовіших.

Тим не менше у першій половині 1990-х рр. у Казахстані не виявилося жодної досить впливової партії, окрім комуністів, здатної протистояти авторитаризму діючого Президента. Проте інтригу в політичне життя вніс А. Кажегельдін, якому ледве вдалося вибратись з лещат Інтерполу в 2000 р. Колишній прем'єр-міністр, що подав у відставку за власним бажанням у вересні 1997 р., перебуваючи на лікарняному ліжку, поклав початок фінансуванню, а відтак і створенню організованої опозиції діючому режиму. У 1994 р. Кажегельдіна вдалося затвердити прем'єр-міністром, і в той час як Назарбаєв формував президентську республіку, новий прем'єр знайшов спільну мову з МВФ, і дозволив іноземним інвесторам приватизувати значну кількість стратегічно важливих підприємств.

Відверто кажучи, це була ціна, яку Назарбаєв заплатив Заходу за можливість взяти усю повноту влади в свої руки. Проте Казахстан - країна багата і тут виникли власні фінансово-промислові групи, акціонерами яких ставало як оточення Кажегельдіна, так і оточення президента. Саме конфлікт інтересів між Кажегельдіном і президентським зятем генералом КНБ Рахатом Алієвим призвів до відставки уряду Кажегельдіна.

Екс-прем'єр виїхав за кордон, де розпочав приготування до реваншу, але він так і не зміг балотуватися на президентських виборах у січні 1999 р. через те, що вибори, що мали відбутися у грудні 2000 р. були раптово перенесені, аби не допустити єднання опозиційних сил. У підсумку Форум демократичних сил не знайшов спільної мови з лідером комуністів С. Абдільдіном, який пішов на президентські вибори самостійно і програв Назарбаєву, що отримав 81,08% голосів виборців. У серпні 2001 р. Кажегельдін був заочно засуджений до 10 років ув'язнення за фінансові злочини. Він так і залишився в США, фінансуючи опозицію, значна частина якої дискредитувала себе співробітництвом з владою.

Сьогодні найвпливовішими казахськими партіями є пропрезидентська „Отан" на чолі з донькою президента Дарігою Назарбаєвою, нейтральне об'єднання „АИСТ" (Аграрна і Громадянська Партії*, помірковано опозиційний „Акжол" („Світлий шлях"* і популістська партія Асар. „Отан", зокрема після парламентських виборів у вересні 2004 року контролює 2/3 мандатів у Мажилісі (53 мандати із 77 наявних*.

4 грудня 2005 р. у Казахстані відбулися президентські вибори, перемогу на яких знову здобув Н. Назарбаєв, за якого проголосував 91% виборців. Із його чотирьох суперників найбільше голосів - 6,64% - здобув єдиний кандидат від опозиційного блоку „За справедливий Казахстан", колишній спікер парламенту Ж. Туякбай.

Місія спостерігачів від СНД, очолювана виконавчим секретарем Співдружності В. Рушайлом, традиційно позитивно оцінила вибори, назвавши їх „вільними, відкритими й легітимними". Водночас, місія ОБСЄ вважає, що влада не забезпечила рівні можливості для всіх кандидатів, але залишається прихильною ідеї діалогу з казахстанською владою з питань подальшого удосконалення виборних процесів. США зайняли досить лояльну позицію стосовно виборів, що зумовлено тим, що Казахстан у найближчі роки стане одним із провідних експортерів нафти і газу. Так, відповідно до планів Астани (з 1997 р. столиця республіки*, уже у 2015 р. рівень видобутку нафти досягне обсягу 150 млн. т на рік. Нині ця цифра дорівнює майже 50 млн. т. До того ж, американські компанії інвестували в країну значні кошти. Дуже обережну позицію зайняла й Україна, що зацікавлена в поставках нафти з Казахстану, в участі цієї держави в добудуванні трубопроводу Одеса-Броди-Плоцьк-Гданськ та наповненні його казахською нафтою.

Іноземні оглядачі почали порівнювати Н.Назарбаєва з померлим Туркменбаші, хворого на властолюбство. Проте чимало сучасних політиків, зважаючи на значення казахської нафти, зробили вигляд, що не помітили посилення авторитаризму.

Попри усі закиди в недемократичності режиму Назарбаєва, незмінному казахському лідеру доби незалежності вдалося створити доволі стабільну економічну систему й відносно поміркований політичний режим.