Зовнішня політика Грузії

Республіка Грузія - член багатьох міжнародних організацій, у тому числі -ООН (з 1992 р.*, Чорноморського економічного співробітництва, Північно­атлантичної ради зі співробітництва, Міжнародного валютного фонду, Ради Європи (1999 р.*, ВТО (1999 р.*. 22 жовтня 1993 р. було ухвалено рішення про вступ Грузії до складу СНД. Упродовж 1990-х рр. Грузія підписала договори про дружбу і співробітництво з Азербайджаном, Вірменією, Іраном, Туреччиною та Україною (грузино-український договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу підписано 13 квітня 1994 р.*, особливі відносини встановлено з Німеччиною та США.

На зовнішньополітичній арені Грузія доби президента Е. Шеварднадзе (1995-2003 рр.* намагалася утримати баланс між США та Росією. Однак у відносинах з Росією наростала напруженість через війну в Чечні і ситуацію в Абхазії. Попри те, що основним джерелом нестабільності в Грузії є військові бази Росії, розташовані в Батумі, Ахалкалакі та Гудауті (там розміщений російський контингент Колективних сил СНД з підтримки миру в зоні грузино-абхазького конфлікту*, російська влада від початку 2000 рр. звинувачувала грузинське керівництво в тому, що воно прикриває чеченських „сепаратистів" і загрожувала нанести удар по „базах терористів" в Панкіській ущелині Грузії. У відповідь на це Е. Шеварднадзе звернувся до США з проханням розширити надання військової та економічної допомоги, підписав угоду про стратегічне партнерство з НАТО і оголосив про бажання Грузії стати членом НАТО і ЄС (Угода про партнерство і співробітництво Грузії і ЄС, підписана 22 квітня 1996 р., введена в дію 1 липня 1999 р.*. Також він дав дозвіл на проходження стратегічно важливого для США і Заходу газопроводу Баку-Джейхан грузинською територією. У 2002 р. США направили сотні своїх військовослужбовців для надання допомоги грузинській армії в „антитерористичних операціях" у Панкісі.

Зовнішньополітичний курс президентам. Саакашвілі змін, по суті, не зазнав, оскільки головна стратегічна мета Грузії - інтеграція до європейської та євроатлантичної спільноти - залишається пріоритетною. Найважливішим партнером Грузії на терені СНД М. Саакашвілі проголосив Україну. Взаємини між Україною та Грузією ґрунтуються на Договорі про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу (квітень 1994 р.*, який російські політики розцінювали як один із серйозних кроків до встановлення горизонтальних зв'язків між пострадянськими країнами. Грузія має першочергове значення в реалізації геостратегічних інтересів України, пов'язаних із зміцненням безпеки в Чорноморському регіоні. У той же час Грузія найбільшою мірою зазнає тиску з боку Росії, інструментами якого є неурегульований конфлікт в Абхазії, російська військова присутність.

Щодо взаємин з Росією, то вони давно вже не відзначаються взаємною довірою. Як наслідок, Грузія - єдина країна СНД, з якою Росія не підписала двостороннього „великого" договору і щодо громадян якої офіційна Москва 5 грудня 2000 р. ввела візовий режим, мотивуючи це рішення небезпекою проникнення з грузинської території чечеських терористів. Не поліпшилися грузинсько-російські відносини і після приходу до влади М. Саакашвілі та підписання високопоставленими представниками двох країн 30 травня 2005 р. заяви про початок виведення російських військових баз з Грузії. Погодившись на виведення своїх баз у Батумі і Ахалкалакі у трирічний термін, Росія, тим не менше, застерігає Грузію, що вивід її військових створює небезпеку ескалації етнічних конфліктів у Грузії, яка, наприклад, мала місце в 2005 р. у Самцхе-Джавахеті після виведення 62-ї російської військової бази з Ахалкалакі (як відомо, спільними зусиллями грузинської і вірменської сторін ескалацію напруженості було зупинено*. Нагадування офіційним Кремлем цього епізоду свідчить скоріше про побоювання Росії втратити контроль над Грузією зокрема і над державами Закавказзя в цілому, оскільки постачання свого єдиного боєздатного об'єкту на Південному Кавказі - 102-ї бази, дислокованої у вірменському місті Гюмрі, здійснюється росіянами через грузинську територію. Виведення російських військових баз із Грузії також може, на думку російської сторони, порушити єдину систему протиповітряної оборони (ППО* на південному напрямку, оскільки дислоковані в регіоні пункти управління російської системи ППО ще з радянських часів розташовані на території Грузії.

Отже, Тбілісі та Москва підписали угоду про виведення приналежних Росії військових баз із території Грузії до 2009 р. Відповідно до досягнутих домовленостей до кінця 2007 р. буде закрито базу в Ахалкалакі (регіон Самцхе-Джавахеті*, а до кінця 2008 р. - російський об'єкт у Батумі (Аджарія*. До цього ж терміну буде виведений і штаб групи російських військ у Закавказзі, розташований у Тбілісі. До 2009 р. Грузію мають залишити три тисячі російських солдатів і офіцерів. Представники грузинської сторони вже назвали цей документ „новим етапом у відносинах Москви та Тбілісі" і зазначили, що „Грузія чекала цього дня більш як двісті років". Але експерти не поділяють цієї оцінки. Вони вважають: після виведення баз російська військова присутність у Грузії не тільки не скоротиться, а й набуде легітимного характеру.

Угоду „Про терміни та правила тимчасового функціонування в Грузії Групи російських військ у Закавказзі, російських військових баз у Батумі й Ахалкалакі" було підписано представниками міністерств оборони Росії та Грузії 31 березня 2005 р. в Сочі. Нагадаємо, що Грузія домагається виведення російських баз зі своєї території вже давно. Ще у 1999 р. на стамбульському саміті ОБСЄ за договором про звичайні збройні сили в Європі Росія взяла на себе зобов'язання до 1 липня 2001 р. розформувати і вивести з території Грузії свої військові бази з Вазіані та Гудаути й узгодити з Грузією терміни й умови функціонування військових баз в Ахалкалакі та Батумі. Однак зобов'язання щодо закриття бази в Гудауті було виконане Росією лише частково (за даними Міністерства оборони Грузії, 300 російських військових продовжують перебувати там донині*, а переговори з питань функціонування і виведення двох баз, що залишилися, тривали понад п'ять років. Москва всіма способами намагалася затягти виведення військ і твердила, що зробити це в терміни, на яких наполягав Тбілісі, просто неможливо. Тому підписання Сочинської угоди було сприйнято в Грузії з оптимізмом.

Президент країни М. Саакашвілі назвав цей документ „історично важливим", оскільки він „уперше розписує конкретний графік виведення техніки й озброєнь, графік виведення і закриття баз". Грузія в процесі переговорів наполягала, щоб обидві бази були закриті до 2008 р., коли в країні пройдуть парламентські та президентські вибори. Однак Росії вдалося продовжити перебування своїх військових на базі в Батумі ще на один рік.

Та все-таки найбільше занепокоєння у військових експертів викликає інша поступка- поряд із документом про терміни виведення баз у Сочі було підписано „Угоду про організацію транзиту російських військових вантажів і персоналу через територію Грузії". Відповідно до нього Росія протягом наступних п'яти років „здійснюватиме через територію Грузії транзит персоналу і військових вантажів" (зброї, військової техніки та боєприпасів* для „забезпечення діяльності російської військової бази № 102 у Гюмрі" (Вірменія*. Інакше кажучи, Грузія стає каналом, яким Росія цілком легально поставлятиме зброю і солдатів на територію Вірменії-своєї союзниці з ОДКБ. „Якщо Грузія справді прагне вступити в НАТО, як вона могла дозволити провозити через свою територію зброю такій не зовсім дружній стосовно цієї організації країні, як Росія?", -так прокоментував угоду про транзит відомий грузинський конфліктолог Паата Закареїшвілі. „Не слід забувати, що Вірменія межує з Іраном, який входить у зону інтересів Заходу, Сполучених Штатів. І ще запитання: наскільки все це служитиме зміцненню добросусідських відносин Грузії з Вірменією й Азербайджаном", - додає експерт. Особливо з Азербайджаном, який в умовах невирішеноїтериторіальної суперечки з Вірменією ревно ставиться до зміцнення військової бази на її території.

Сочинські документи також передбачають створення на місці бази в Батумі спільного російсько-грузинського антитерористичного центру. Який сенс розташовувати антитерористичний центр у Батумі? Такі центри мають знаходитися там, де є напружена ситуація, а Аджарія в цьому сенсі радше приємний виняток на загальному тлі проблем, якими рясніє Кавказ. „Антитерористичний центр на місці бази в Батумі - однозначно якийсь шпигунський проект. Ця база розташована на кордоні з Туреччиною, і ще з радянських часів використовувалася Москвою для стеження за Туреччиною і Чорним морем. Очевидно, вона хоче продовжувати це робити й надалі. Для нас це неприйнятно, адже Туреччина - член НАТО і наш партнер. Ми прагнемо в НАТО, і присутність чужих військових об'єктів створює нам у цьому проблеми, а також напружену ситуацію з нашими партнерами. Крім того, не таємниця, що саме через російські військові бази завжди просочувалася зброя. Ми не знаємо, куди і як іде ця зброя, яка дуже часто стає дестабілізуючим чинником на Південному Кавказі", - наголошує П.Закареїшвілі. Ще гостріше з цього приводу висловився лідер грузинської партії „Народний фронт" Нодар Натадзе, який в інтерв'ю грузинській газеті „Ахалі Таоба" заявив: „Влада Грузії бреше, коли каже, що виводить бази... Насправді бази не ідуть геть. Антитерористичні центри нічим не кращі за військові бази".

І в цьому з ним важко не погодитися. Адже якщо дотепер російські бази існували в Грузії під загрозою закриття, то сьогодні військова присутність Росії в цій країні може стати довгостроковою і юридично оформленою. За словами П. Закареїшвілі, „нині на базі в Батумі дуже мало народу, але якщо росіяни дістануть легітимне право перебувати там, то за необхідності вони можуть дуже швидко наростити ці сили". „Росії потрібно хоч якось бути присутньою на територіїГрузії, і щоб ця її присутність - люди, зброя - хоч якось була оформлена", - вважає експерт. Цікаво, що цього не приховують і самі російські стратеги. У Міноборони Росії „Грузія - це ключ до Кавказу і до Чорноморського регіону, для нас ця країна важлива стратегічно". Тому було б наївним припускати, що Росія добровільно відмовиться від контролю над цією країною. Москва має чимало важелів тиску на Тбілісі. Досить згадати, що Росія контролює ключові поставки в Грузію газу й електроенергії. „Інструментів тиску багато - нашій країні відключали газ, світло, недавно було введено ембарго на поставки грузинського вина та коньяку", -нагадує пан Закареїшвілі.

Російські миротворці продовжують перебувати в Абхазії та Південній Осетії, попри протести офіційного Тбілісі. 15 лютого 2006 р. парламент Грузії прийняв постанову, у якій доручив уряду країни почати роботу із заміни російських миротворців у Південній Осетії „ефективним міжнародним миротворчим контингентом". Росія відреагувала на рішення грузинського парламенту різко негативно і відмовилася вивести своїх миротворців із зони конфлікту.

Росія вже навіть не приховувала, що в грузино-осетинському і грузино-абхазькому конфліктах вона буде брати участь не як миротворець, а як зацікавлена сторона і цілеспрямовано підтримує сепаратистські рухи в цих двох грузинських регіонах. Жителям невизнаних республік масово стали видаватися російські паспорти, внаслідок чого переважна більшість населення (90% у Південній Осетії і 80% в Абхазії* отримали російське громадянство.

Упродовж 2006 р. Росія, що не хоче миритися з євроатлантичним курсом Грузії, послідовно здійснювала економічний і політичний тиск на Грузію, зокрема ввела спочатку заборону на імпорт з Грузії вин і мінеральної води, а в жовтні 2006 р. оголосила, по суті, економічну і транспортну блокаду Грузії. Виходячи з того, що на російський ринок припадає понад 15% зовнішньоекономічного обороту Грузії, причому поставки грузинських товарів у Росію на дві третини складаються з вина (40%*, спиртних напоїв (11%* і мінеральної води (18%*, офіційна Москва фактично закрила для Грузії головний ринок збуту її товарів.

Іншим інструментом економічного тиску Кремля стало оголошення російським РАО „Газпром" наміру з 1 січня 2007 р. продавати Грузії природний газ за ціною 230 дол. США за 1000 куб. м (у 2006 р. Грузія імпортувала з Росії близько 1,3 млрд. куб. м газу*, що розглядалося грузинським керівництвом як відкритий шантаж, мета якого - очевидна. Грузинський уряд ледь не продав на початку 2005 р. свій магістральний газопровід РАО „Газпром", однак після того, як під час візиту до США президента Грузії у вересні 2005 р. було підписано грузинсько-американський договір у рамках програми „Виклик тисячоліття", за умовами якого США виділяє 49 млн. дол. на реабілітацію газопроводу, про його продаж більше не йшлося. Між іншим, ця угода, за якою офіційний Тбілісі у найближчі п'ять років має отримати 295 млн. дол. американської допомоги для розвитку економіки країни, є найзначнішим проектом економічної допомоги, запропонований Грузії з часу здобуття нею незалежності.

Безперечно прагнення зберегти цілісність країни привело до спроби силовим методом повернути Південну Осетію під контроль Тбілісі, що в кінцевому підсумку вилилось у російсько-грузинську війну на початку серпня 2008 р. і до розриву дипломатичних відносин між обома країнами.

Щодо турецько-грузинських відносин, то попри їх динамічний розвиток, залишається невирішеним питання повернення турків-месхетинців до Грузії. Їх спільнота склалась у XVII ст. внаслідок прийняття грузинами ісламу і турецької імміграції до Месхетії внаслідок османської окупації району. Рятуючись від комуністичних репресій і сталінської депортації у 1944 р. частина турків-месхетинців опинилась у Туреччині. У 1996 р. Е. Шеварнадзе зобов'язався сприяти поверненню цього народу на його історичні землі за десять років. Утім, практично нічого не було зроблено у цьому напрямку. Проблема полягає і в заселенні території, де колись мешкали турки-месхетинці, вірменами, що стає додатковим пунктом турецько-вірменського протистояння.

Невирішеність проблеми повернення турків-месхетинців не завадила офіційній Анкарі збудувати за політичної та фінансової підтримки західних держав, у першу чергу, США, стратегічного партнера Турецької Республіки нафтовий трубопровід Баку-Тбілісі-Джейхан для транспортування каспійської нафти з Азербайджану через Грузію до Середземномор'я. Нафтогін введено в експлуатацію 13 липня 2006 р. Росія вважає цей маршрут політичним проектом, оскільки таким чином вона втрачає контроль над Каспієм та монополію на експортування нафти з моря (про своє прагнення приєднатись до поставок цим трубопроводом заявив і Казахстан*. Однак Азербайджан і Грузія поставили на перший план економічний зиск, а не лояльність Москві, що та розцінила як акт непокори.