Зовнішня політика Республіки Білорусь

Особливість Білорусі полягає в тому, що країна розташована на межі двох світів - європейського і російського. Протягом усієї білоруської історії це надавало більшої сили конфліктам між католиками і православними, прибічниками різної зовнішньополітичної орієнтації. Давно помічено, що конфлікти на межі цивілізацій небезпечніші, ніж в інших районах світу, їх важче врегулювати (Кавказ, колишня Югославія*. Сьогодні Європа та Росія являють собою дві сили, що притягують до себе розташовані між ними країни. З цієї причини виявилася неспроможною ідея створення Балто-Чорноморського союзу, який би об'єднував держави Центральної Європи.

Гасло білоруської влади „Інтеграція з Росією" і гасло опозиції „Білорусь - у Європу" набувають характеру альтернативи. Значно більша, ніж в інших колишніх республіках Союзу, „зав'язаність" на зовнішні ринки (насамперед російські* підштовхує господарську і політичну еліту до різноманітних інтеграційних ініціатив.

Основа економіки країни - промислові гіганти, що працюють на привізній сировині та експортують 80% продукції за межі республіки. 50% ВВП припадає на зовнішню торгівлю.

Феномен Білорусі у тому, що яблуком розбрату і чинником глибокого розколу суспільства є питання про державний суверенітет. Це і є однією з основних загроз національній безпеці. Для О. Лукашенка, як і для багатьох громадян Білорусі, суверенітет не є чимось святим і непорушним, якоюсь незаперечною цінністю. На відміну від країн Балтії, України, Грузії та інших колишніх радянських республік вона не була зорієнтована на утворення незалежної держави або на національний проект розвитку. Сьогодні майже 47% білорусів відчувають себе всього-на-всього представниками однієї з гілок „триєдиної давньоруської нації" і тільки 50% вважають себе окремою нацією.

Показово, що більшість населення Республіки Білорусь сприймає цілком спокійно і навіть схвально великодержавні, месіанські глобальні прожекти перебудови світу керівника їх невеликої держави. Парадокс у тому, що водночас це ж таки населення або не помітило, або сприйняло як норму міжнародну ізоляцію країни, інформаційну, інвестиційну, світоглядну замкнутість і закритість. Зв'язки з Росією замінили відносини з рештою світу.

Аналізуючи взаємини Білорусі із зовнішнім світом, спроби вписатися в нову систему міжнародних відносин, необхідно констатувати, що білоруське суспільство та еліта країни продемонстрували нездатність адаптуватися до нових історичних і геополітичних умов. Войовниче заперечення західних цінностей, несприйняття європейських стандартів демократії спричинилися, по суті, до міжнародної ізоляції Білорусі. Країна не має виразно висловлених національних інтересів, перспектив розвитку своєї державності. Натомість О.Лукашенко від імені народу періодично декларує то непорушність суверенітету Республіки Білорусь, то прагнення до об'єднання з Росією в єдину „союзну державу". А наприкінці 2009 р. Лукашенко заявив про об’єднання зусиль з Україною в боротьбі проти диктату цін на енергоносії з боку Москви. Правда, після приходу до влади партії регіонів України на початку 2010 р., ситуація різко змінилася для Лукашенко. Він залишився один на один із Москвою, яка в кінці червня 2010 р. стала наполегливо вимагати від Білорусі сплатити майже 200 млн доларовий борг за споживання російського газу. «Газова війна» розгорнулася у повну силу. Росія за відомим «українським сценарієм» методично щоденно стала зменшувати об’єми поставок газу до Білорусі. Ясно що сплатити таку суму білорусь не могла, тому Лукашенко пропонував розрахуватися за газ товарами. Така пропозиція не прийнятна була для Росії. В кінцевому підсумку Лукашенко позичив 200 млн доларів у Ільхама Алієва. І тепер проблеми з постачанням газу до Білорусі зняті. Однак при цьому всьому Білорусь вимагає тепер від Росії оплатити транспортування російського газу через свою територію за підвищеними тарифами. Крім того, Білорусь, на відміну від України, не збирається здавати наявні у неї запаси збагаченого урану.

Слід розуміти, що орієнтація на створення союзної держави Білорусі і Росії білоруському суспільству була нав'язана його елітою не одразу, адже на початку 1990-х рр. більшість політичних організацій у країні розглядали розпад СРСР і членство в СНД як можливість розвивати власну державність, декларуючи основним зовнішньополітичним принципом політику неприєднання. Однак в міру того, як економіка руйнувалася, а витрати на утримання збройних сил ставали занадто обтяжливими, колишні комуністи почали виступати на підтримку економічної і військової інтеграції зі структурами СНД. Їхні опоненти з Білоруського Народного Фронту (БНФ* дотримувалися прозахідної орієнтації, прагнучи інтеграції в Європу і зведення до мінімуму зв'язків із Росією. Декларація, підписана урядами Білорусі та Литви в жовтні 1991 р., яка зобов'язувала кожну з сторін дотримувати права етнічних меншостей, і угода про вільну торгівлю з Литвою, підписана в березні 1993 р., стали важливими кроками на шляху здійснення прозахідної стратегії БНФ.

Одначе БНФ не врахував внутрішню ситуацію в республіці, що склалася на початок незалежного державотворення. Зокрема він робив ставку на повсюдне впровадження білоруської мови, але нею користувалися у побуті лише близько 10% населення. Не врахували лідери БНФ й те, що свого часу радянська офіційна наука починала власне білоруську історію з 1 січня 1919р., тобто від проголошення БСРР. На цій історії були виховані кілька поколінь білорусів. Тож коли БНФ закликав співвітчизників відродити історичні традиції Великого князівства Литовського, їх це просто налякало, оскільки здалося, що білорусам нав'язувалася „чужа" історія. На цьому тлі особливо вигідно вирізнявся популізм О Лукашенка, який, між іншим, дуже добре володіє літературною білоруською мовою і був у трійці парламентарів, яка свого часу внесла національний прапор до стін Верховної Ради Білорусі.

Щоправда тісне співробітництво з Росією розпочалося ще за часів головування у Верховній Раді Білорусі Є. Шушкевича. Він намагався реалізувати такий собі „змішаний сценарій", що передбачав, як дружбу з Росією, так і плавну трансформацію білоруського суспільства до західної моделі розвитку. У 1993 р. була підписана економічна угода щодо створення спільного ринку Білорусі і РФ у сфері торгівлі й інвестицій. Згодом Верховна Рада проголосувала за приєднання країни до Договору про колективну безпеку членів СНД, що був підписаний 15 травня 1992 р. Згідно з чим російським збройним силам надавалося право базування на території Білорусії. На сьогодні в межах РБ дислокується два російських військових об'єкти - радіолокаційна станція попередження про ракетний напад в с. Мішуки поблизу м. Барановичі та наземний пункт управління підводними човнами Балтійського флоту РФ.

Білорусь є повноправним членом понад 20 міжнародних організацій. 11 січня 1995 р. в Брюсселі було підписано рамкову угоду „Партнерство заради миру", 6 березня 1995 р. – Угоду про партнерство і співробітництво між Білоруссю і ЄС, а 10 березня 1995 р. - Угоду з Радою Європи. РБ є країною-членом Центрально­європейської ініціативи (ЦЄІ* з 1 червня 1996 р. Від вересня 1998 р. – постійний член Руху неприєднання.

Однак вже у перші роки президентства О. Лукашенка зв'язки Білорусі з цивілізованим світом стали менш інтенсивними, що пояснюється не стільки зміною зовнішньополітичного курсу держави, скільки авторитарним стилем правління. Як наслідок, заява чільників ЄС про нелегітимність референдуму 1996 р. і рішення Ради міністрів Європейського союзу від лютого 1997 р. про припинення усіх видів спеціальної допомоги за винятком гуманітарної і програм регіонального і демократичного розвитку.

Після того, як уряд Білорусії влітку 1998 р. зажадав, щоб закордонні представництва звільнили свої резиденції в дипломатичному містечку Дрозди у зв'язку з необхідністю проведення там капітального ремонту, вибухнув міжнародний скандал. США, Великобританія, Франція, Німеччина, Греція, Італія і Японія відкликали своїх послів з Мінська на знак протесту проти порушення Віденської конвенції.

Ця подія різко загострила ставлення Заходу до режиму Лукашенка і сприяла його міжнародній ізоляції. До кінця 1990-х рр. Білорусь була позбавлена статусу спеціально запрошеної країни у Раді Європи, а Національним Зборам було відмовлено у представництві в Парламенській асамблеї ОБСЄ. Вже доволі тривалий час Захід не визнає легітимності перебування на посаді президента О. Лукашенка. Як наслідок – ухвалення 5 жовтня 2005 р. Палатою представників Конгресу США „Акту про демократію в Республіці Білорусь", що передбачає застосування санкцій проти режиму Лукашенка.

Жоден із західних лідерів не відвідував Білорусь протягом останнього десятиліття і, відповідно, жоден з білоруських керівників не отримував запрошення відвідати країни Заходу. Зате О.Лукашенка з радістю приймали на Кубі, у В’єтнамі, Лівії, Іраку, Сирії, КНР, Венесуелі і, звісна річ, в Росії. До речі, уперше він відкрито назвав свою політику „проросійською" тільки 23 березня 1998 р. у виступі перед членами білоруського уряду та представниками політичного істеблішменту республіки. Своєрідною нагородою для Лукашенка стало обрання його 26 січня 2000 р. на установчому засіданні Вищої Державної Ради Союзної держави Білорусі і Росії головою цієї наддержавної структури.

Президент не приховує, що союз із Росією, яка володіє ядерною зброєю, надасть його країні гарантії безпеки. У лютому 2000 р. він повідомив, що в Білорусі „створюється потужне військове формування, що нараховуватиме не одну сотню тисяч осіб та буде забезпечене найсучаснішим озброєнням". Воно (угруповання* „буде щитом нашої батьківщини на загальному (з Росією - М. Д.* західному кордоні". Активною є економічна співпраця двох держав. Наприклад, введено в експлуатацію першу гілку газопроводу Ямал - Європа через Білорусь, будівництво якого розпочалося 1997 р.

Як не парадоксально, але О. Лукашенко не є маріонеткою Москви. Його мета – стати самодостатнім керівником незалежного державного утворення, навіть без достатніх національних атрибутів. Незалежність тримається на інституті президентства. Союз із Росією гарантує підпору економіці Білорусі і, відтак, існуючому політичному режимові. РФ, в якій реанімовано імперські амбіції, в середньому витрачає близько 1 млрд. дол США на рік для дотацій білоруської економіки. Для зміцнення стійкості свого режиму О.Лукашенко зумів адаптувати так звану „діаду Ден Сяопіна" до місцевих умов. Домігшись створення Союзу з Росією та утворення наднаціональних органів, він реалізував денсяопінівський принцип „дві системи - одна держава" у формі „дві системи - один союз держав".

Експерти критично оцінюють економічні підвалини такої „держави" - надто вже протилежні господарські системи - ринкова у РФ та командно-адміністра­тивна в Білорусі. Неспівставні й потенціали двох національних економік – не лише за обсягом, а й за рівнем економічної стабільності. Таким чином, Білорусь, з одного боку, є чітко вираженим об'єктом геоекономічного впливу, до того ж специфічно одновекторного – практично лише Росії. Але, з іншого боку, зовнішньополітична активність на пострадянських теренах дозволила Білорусі стати суб'єктом геополітики у межах СНД та впливати на геополітичну атмосферу ширшого європейського виміру. Що стосується теренів СНД, то Білорусь є учасником усіх інтеграційних проектів, ініційованих офіційною Москвою: разом з Росією, Казахстаном, Таджикистаном і Киргизстаном входить до Євразійського економічного союзу (ЄврАзЕС*; є учасником Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ*, до якої входять вищеназвані країни і Вірменія; разом з РФ, Казахстаном і Україною прагне налагодити співпрацю в рамках Єдиного економічного простору (ЄЕП*

Щодо українсько-білоруських міждержавних відносин, то вони регулюються Договором про дружбу, добросусідство та співробітництво від 17 липня 1995 р. та українсько-білоруським договором про державний кордон від 12 травня 1997 р. Україна ратифікувала обидва договори, Білорусь досі зволікає з ратифікацією Договору про кордон, маючи до України претензії економічного характеру. Щоправда, це не заважає зростанню товарообігу між обома країнами, що на кінець 2005 р. сягнув позначки в 1,7 млрд. дол. США (більшим є тільки товарообіг Білорусі з Росією і країнами ЄЄ - відповідно 10 і 5 млрд. дол. США*. Понад те економічний тиск з боку Росії, підсилений наміром керівництва російського „Газпрому" продавати з 1 січня 2007 р. газ Білорусі за ринковою ціною, змусив білоруського президента запропонувати вже Україні створення Союзної держави.

Доволі суперечливими залишаються взаємини Білорусі з іншими сусідніми державами – Литвою, Латвією й Польщею, що, однак, не заважає їх економічній співпраці. Так, наприклад, товарообіг з Литвою становить 700 млн. дол. на рік, що засвідчує про зацікавленість Литви в розширенні економічних зв'язків з Білоруссю, адже велика частка доходної частини її бюджету формується за рахунок транзиту вантажів. Білоруські вантажі, зокрема, становлять 20% від загальної кількості, що їх перевозить Литовська залізниця, і 25% тих, що відправляються Білоруссю через Клайпедський морський порт у Литві.

Взаємини Білорусі й Латвії, попри те, що територія останньої є важливим транзитним коридором для транспортування білоруської продукції до Європи, розвиваються, з погляду офіційного Мінська, „не так динамічно через жорстку орієнтацію Латвії на Європейський Союз і майже цілковите виконання нею його вимог". Білорусько-польські відносини перебувають у стані „напруженої паузи" і супроводжуються взаємними висилками дипломатів, критикою режиму Лукашенка польською стороною, утисками режимом Союзу поляків Білорусі тощо. Попри це, товарообіг між двома державами постійно зростає і на кінець 2005 р. становив понад 1,3 млрд. дол. США.

Оцінюючи зовнішню політику Білорусі в цілому, зауважимо, що, перебуваючи у максимально невигідних зовнішньополітичних умовах, О. Лукашенко виявився здатним оптимально використовувати переваги геополітичного становища своєї країни, що є зв'язуючою ланкою між Заходом і Сходом Європи, робити несподівано сильні ходи у пошуках союзників, а також опиратися зовнішньому тиску. Попри те, він відчуває певний комфорт, маючи можливість грати на взаємних суперечностях усіх сторін, що втягнуті у конфлікт (у тому числі США, КНР, Росії тощо*, і здобуваючи таким чином для своєї держави політичні та економічні дивіденди. При цьому президент спирається на національні державні структури і не має наміру ділитися владою. Разом з тим така позиція