Суспільно-політичний розвиток республіки Молдова.

Республіка Молдова розташована у Південно-Східній Європі. На півночі, півдні і сході межує з Україною (загальна довжина молдовсько-українського кордону - 1194 км*, на заході - з Румунією. Щоб мати хоч приблизні уявлення про розміри цієї країни вкажемо і на такі параметри. Максимальна відстань між сходом і заходом - 150 км, півднем і північчю - 350 км. Розташована між річками Дністер і Прут, Молдова має родючі ґрунти, придатні для сільського господарства і виноградарства. Сучасна Молдова займає більшу частину землі, що відома як Бессарабія і колонізовані українцями землі на лівому березі Дністра, на яких московське більшовицьке керівництво у 1924 р. утворило Автономну Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку (АМРСР* у складі УРСР. Територія сучасної Молдови становить менше половини історичної Молдови, до складу якої свого часу входили Мунтенія і Південна Буковина (нині - у складі Румунії*.

Під впливом політики перебудови в СРСР у Молдавії у другій половині 1980-х рр. розпочалось національно-державне відродження. У кінці 1980-х рр. політична ситуація в Молдавській РСР стала вкрай напруженою. Першим кроком до дестабілізації ситуації в Молдові стало створення у липні 1988 р. Народного фронту Молдови, що практично став виразником антирадянських ідей та прорумунських настроїв.

Під керівництвом цієї організації влітку 1989 р. у Кишеневі пройшли багатолюдні демонстрації під гаслом «Молдавія – молдованам!». Демонстранти вимагали політичної та економічної самостійності Молдавії, анулювання наслідків німецько-радянського договору 1939 р., визнання за молдавською мовою статусу офіційної.

Саме під впливом цих настроїв Верховна Рада Молдавської РСР у червні 1990 р. прийняла постанову про засудження і скасування дії „пакту Молотова - Ріббентропа", вірніше, його таємної статті, що передбачала передачу Радянському Союзу території між Дністром і Прутом (тобто Бессарабії*, окупованої Румунією у 1918 р. Внаслідок цієї передачі, як відомо, у серпні 1940 р. була утворена Молдавська РСР. Таким чином, рішення депутатів означало, що вони скасовують акт передачі Бессарабії Радянському Союзу, тобто де-юре повертають її до складу Румунії і тим самим ліквідують Молдавську РСР. Виходить, що законодавці Молдавії своїми руками ліквідували власну державу. Перетворитись на румунську провінцію Молдавській РСР завадило існування СРСР.

31 серпня 1989 р. Верховна Рада Молдавської РСР проголосила молдавську мову офіційною у всіх сферах. Одночасно був прийнятий закон про повернення молдавській мові латинської графіки». Хоча за національними меншинами залишалося право розмовляти рідними мовами. Однак якщо останні не володіли молдавською мовою, їх звільняли з посад.

„Великого об'єднання № 2" (перше датується 1918 р.* у „Великій Румунії" не сталося, зате сталося інше.

18 серпня 1990 р. в м.Комраті, що на півдні МРСР, було проголошено „Гагаузьку республіку у складі СРСР" (на південному заході Молдавії у 5 районах компактного проживання гагаузів*.

2 вересня 1990 р. - заявлено про створення „Придністровської Молдавської РСР у складі СРСР" (на Лівобережжі Дністра*.

Наприкінці 1990 р. після безальтернативних виборів за підтримки НФМ першим президентом Молдавії стає Мірча Снєгур (з 1985 р. – секретар ЦК КП Молдавії*.

23 травня 1991 р. Молдавська РСР була перейменована у Республіку Молдова. Проте Снєгур не підтримав прагнення НФМ приєднатися до Румунії.

Поява двох самопроголошених республік стала реакцією на загострення ситуації і продемонструвала, що далеко не все населення Молдови хоче на Захід, за р. Прут.

27 серпня 1991 р. Молдова проголосила незалежність, того ж дня її визнала Румунія. Для довгоочікуваного злиття начебто не було перешкод, але тепер існування ПМР і Гагаузії утримало Молдову від цього кроку, тому ідея об'єднання була відкладена.

У грудні 1994 р. парламент Молдови надав Гагаузії статус автономії разом із правом на самовизначення у разі, якщо Молдова вирішить об'єднатися з Румунією. Інакше розвивався конфлікт з ПМР, що перетворився на проблему, не вирішену й донині.

Для об'єктивного розуміння того, що відбувається в Придністровському регіоні Молдови, слід проаналізувати давніші історичні процеси, відгомін яких і сьогодні є реальним фактором.

У 1988 р. у МРСР виникла політична конфронтація з мовної проблеми. До цього часу контраст між правобережною та лівобережною частиною МРСР і так був уже доволі очевидним. У першу чергу це пояснювалося індустріалізацією та мілітаризацією лівобережного регіону. На 12% території МРСР було сконцентровано понад 30% її промислового потенціалу, серед якого були й підприємства-монополісти ВПК. До того ж, незважаючи на те, що густота населення на території МРСР була найвищою серед союзних республік, кадри для цих промислових підприємств, у тому числі й некваліфіковані, завозилися переважно з РРФСР. Сам Ігор Смирнов, лідер сепаратистського режиму, переїхав до Тирасполя у 1987 р.

У Тирасполі протягом усього післявоєнного періоду розташовувався штаб 14-ї армії Одеського військового округу, а в кількох населених пунктах Придністров'я - дислоковано численні військові частини. Відтак міста Тирасполь і Бендери (розташоване на правому березі Дністра* отримали специфічний склад населення: тут був особливо високий відсоток військовослужбовців-відставників. Звісно, що значний відсоток міського населення Придністров'я аж ніяк не вважав МРСР своєю батьківщиною, вважаючи такою СРСР або ж (після його розпаду* - Росію. Згідно з переписом населення 1989 р. загалом в МРСР національні меншини, які пізніше стали „російськомовним населенням", складали 35%. У Придністров'ї (без м.Бендери* мешкало 39,9% молдаван, 28,3% українців і 25,4% росіян. Найчисельнішою національною меншиною в МРСР, за даними перепису 1989 р., були українці (600366 осіб*.

„Російськомовне населення" пережило справжній стрес, особливо після того, як в умовах свободи слова, що раптом звалилася на суспільство, на мітингах Народного фронту Молдови воно почуло думку про необхідність радикального вирішення усіх проблем шляхом об'єднання МРСР з Румунією.

Відносна свобода, дарована політикою „перебудови", виявила водночас і вражаюче низький рівень політичної культури посттоталітарного суспільства. На лівому березі Дністра у серпні 1989 р. було створено Об'єднану раду трудових колективів (ОРТК* - ультрареакційну організацію, яка категорично відкидала будь-які претензії корінного населення МРСР на національну рівноправність. Слід зазначити, що молдавське населення в містах Придністров'я становило меншість, а 60% усіх молдаван регіону були розкидані по селах. Тож їм було значно важче політично сконсолідуватися, ніж „російськомовним", сконцентрованим у заводських колективах та містах.

Конфлікт між лівим і правим берегами Дністра набув якісно нової форми після проведення у лютому-березні 1990 р. перших демократичних виборів до Верховної Ради МРСР, у яких усе населення республіки взяло активну участь. На лівому березі Дністра здебільшого було обрано кандидатів, яких висунула ОРТК, у тому числі й І.Смирнов.

Насилля вибухнуло в перші місяці 1992 р. і тривало до середини липня. 14-а армія ще до його початку постачала зброю придністровцям, але відкрито стала на їх бік у травні 1992 р. після відвідин цього регіону віце-президентом Росії генералом О. Руцьким, який висловив свою підтримку незалежності Придністров'я. Усього за час збройних зіткнень у березні-червні 1992 р. загинуло 425 осіб. 21 липня 1992 р. в Москві президенти Росії і Молдови Б. Єльцин і М. Снєгур підписали угоду про припинення насилля.

З того часу було затрачено значні зусилля з урегулювання цього конфлікту. 8 травня 1997 р. уряд Молдови та представники Придністров'я за посередництва України, Росії та місії ОБСЄ в Молдові підписали Меморандум про взаєморозуміння, що встановив базові принципи врегулювання конфлікту. Однак до остаточного його врегулювання було далеко, оскільки Придністров'я наполягало на отриманні такої автономії у складі Молдови, яка нічим не відрізнялася б від повного суверенітету, включаючи демаркацію кордонів та самостійне членство в СНД.

Україна як посередник у вирішенні конфлікту займає активну позицію: у липні 1999 р. тодішній президент України Л. Кучма запропонував „План поетапного надання статусу" Придністров'ю, а у 2005 р. президент України В. Ющенко висунув нові ініціативи щодо врегулювання придністровського конфлікту. Деталізований український план придністровського врегулювання, ухвалений парламентом Молдови у червні 2005 р., встановлював, на думку президента країни В. Вороніна, „механізм демократизації регіону та подальшої реінтеграції країни".

У 2006 р. посередницькі зусилля України фактично були зруйновані неконструктивною позицією керівництва невизнаної Придністровської республіки, яке за потурання офіційного Кремля у вересні 2006 р. провело референдум щодо незалежності Придністров 'я з його подальшою інтеграцією до складу Російської Федерації, а 10 грудня 2006 р. - вибори президента республіки. Перемогу на виборах вже вчетверте здобув лідер сепаратистів Ігор Смирнов, а це означає, що в найближчому майбутньому суттєвих зрушень в урегулюванні Придністровської проблеми не станеться. Навіть після того, як 17 лютого 2008 р. Косово оголосило свою незалежність і почався процес його міжнародного визнання, і керівництво Придністровської республіки звернулося до міжнародної громадськості з проханням визнання їхньої республіки, такого визнання не відбулося. Конфлікт у Придністров’ї посилив поляризацію молдовського суспільства і спричинив падіння популярності Народного Фронту.

Що стосується суспільно-політичного устрою Молдови, то від часу проголошення незалежної державності й до конституційної реформи у 2000 р. тут функціонувала президентсько-парламентська форма правління, згідно з якою центральною постаттю у владній системі вважався президент держави. Першим президентом Молдови, згідно із законом „Про вибори Президента Республіки Молдова" від 18 вересня 1991 р., у 1992 р. було обрано Мірчу Снєгура, що перебував на посаді у 1992-1996 рр. У 1997-2001 рр. президентом Молдови був колишній лідер республіканської компартії Петру Лучинськи. Більшість виборців голосували не стільки за П.Лучинськи, скільки проти М.Снєгура, за зміни.

Від 2000 р. Молдова - парламентська республіка. Закони базуються на Конституції від 29 червня 1994 р., зі змінами, внесеними до основного закону в липні 2000 р.

Парламент Молдови - однопалатний, складається зі 101 депутата і обирається на 4-річний термін на основі загальних виборів. Від 1993 р. у Молдові функціонує пропорційна виборча система, за депутатські мандати змагаються виключно політичні партії та блоки. Згідно зі змінами до Конституції Молдови, які затверджені парламентом 5 липня 2000 р., Президент Молдови обирається терміном на чотири роки депутатами парламенту.

Політична реформа, що сприяла перетворенню Молдови на парламентську республіку, розпочалася в лютому 1999 р. після того, як президент П. Лучинськи виступив з пропозицією змінити систему правління в країні так, щоб вона могла оперативно реагувати на прогресуючі труднощі та забезпечувала ефективні рішення. Суть пропозиції зводилася до того, щоб Молдову перетворити на президентську республіку, в якій глава держави бере на себе відповідальність не лише за формування й керівництво урядом, але й за результати керівництва країною. Лучинськи заявляв, що парламентська республіка не виведе Молдову з кризи, а навпаки може призвести до втрати державності.

22 березня 1999 р. Лучинськи видав указ про проведення консультативного референдуму, який мав пройти одночасно з виборами до органів місцевого самоврядування 23 травня 1999 р. Референдум відбувся, але впевненої перемоги Лучинськи не приніс. За президентську пропозицію ствердно проголосували 60% виборців, що прийшли на референдум, водночас участь в ньому взяло лише 55% виборців, занесених у виборчий реєстр, натомість рішення референдуму визнається легітимним за умови участі в ньому щонайменше 60% виборців. Тому, коли Центральна виборча комісія (ЦВК* визнала референдум таким, що відбувся, парламент не визнав його результати, ухваливши відповідну постанову. Це лише загострило протистояння сторін.

Опоненти Лучинськи запропонували інший шлях удосконалення конституції 1994 р., який полягав у посиленні виконавчої влади шляхом закріплення та збільшення повноважень уряду внаслідок зміни відносин між урядом та парламентом. Вони мали змінитися так, щоб уряд, не перестаючи бути віддзеркаленням парламентської більшості, мав можливість зворотнього впливу на депутатський корпус.

Молдовська політична реформа розпочалася 5 липня 2000 р., коли парламент 90 голосами зі 101 проголосував за так званий Конституційний закон - сукупність трьох законодавчих ініціатив, яким було змінено процедуру виборів президента, наділено додатковими повноваженнями уряд, а з прокуратури знято функції загального нагляду. Цим рішенням був розрубаний вузол протиріч, які призвели до політичної кризи, що тривала майже півтора року і завершилася повною поразкою тодішнього президента Лучинськи та його адміністрації. Ідея президентської республіки не знайшла гідної підтримки в країні.

Таким чином, Молдова перетворилася на класичну парламентську республіку. Відтоді президент Молдови, хоч і залишився номінальним главою держави, виконує переважно представницькі та виконавчі функції, не беручи участі у формуванні стратегії розвитку держави і не маючи вирішального впливу на ухвалення зовнішньополітичних рішень. Основна зміна в конституції- вибори президента держави парламентом. Президент втратив право розпуску парламенту за власною ініціативою, вплив на кадрові зміни в уряді та контроль за його діяльністю. Відтепер від депутатів парламенту фактично залежить ухвалення рішень законодавчого характеру та безпосередній вплив на прийняття рішень виконавчої влади. Таким чином, парламент обирає президента держави, призначає членів уряду, затверджує програму його діяльності, здійснює контроль за його діяльністю через висловлення вотуму недовіри тощо.

Після проведення конституційної реформи Молдова стала першою країною на пострадянському просторі, в якій до влади повернулися комуністи. Під час дострокових парламентських виборів, які відбулися 25 лютого 2001 р., комуністів підтримала майже половина виборців. А з урахуванням поділу голосів між партіями, які не змогли подолати 6% бар'єр для потрапляння в парламент, партія комуністів Молдови (ПКМ* змогла завоювати 70 зі 101 депутатських місць у парламенті. Після цього до комуністів перейшла вся повнота влади в Молдові разом з посадою президента держави, що ним у березні 2001 р. став лідер ПКМ В. Воронін.

Прихід комуністів до влади в Молдові занепокоїв міжнародну громадськість, адже багато-хто передбачав її розрив з Європою, міжнародними економічними організаціями та зближення з Росією, аж до приєднання до Союзу Росії та Білорусії (що було одним із гасел комуністів*, однак прогнози не справдилися.

Прийшовши до влади, комуністи пообіцяли не встановлювати диктатуру, а намагалися досягти демократичної, європейської моделі правління. Також вони наголосили на тому, що будуть проводити політику, яка має покласти край корупції, бідності та безробіттю в Молдові, яку все частіше називають найбіднішою в Європі. Воронін В. наголосив, що має намір підтримати приватну власність, не буде втручатися в банкову діяльність і в співробітництво з Міжнародним Валютним Фондом та Всесвітнім Банком. Така позиція комуністичного керівництва Молдови допомогла зберегти їм владу в республіці і під час парламентських виборів 2005 р.

Парламентські вибори в Молдові 5 квітня 2009 р. – шості вибори за роки незалежності, в яких взяли участь 12 політичних партій і 5 незалежних кандидатів (виборчий поріг для партій — 6 %, для незалежних кандидатів — 3 %.* привели до глибокої і затяжної політичної кризи.

Явка сред цивільного населення склала 57,54 % (1 556 083 осіб*. Партія комуністів отримала 49,48 % голосів виборців, 60 місць в парламенті (із 101*,Ліберальна партія — 12,79 % голосів, Ліберально-демократична партія — 12,26 %, Альянс «Наша Молдавія» — 9,81 %. Практично комуністам не вистачило 1 парламентського мандату для обрання свого президента.

Лідери опозиції заявили про підтасування результатів виборів і зажадали перевиборів, пообіцявши розпочати масові акції протесту.

Ввечері того ж дня близько 2 тис молодих осіб зібралися біля пам’ятника Штефану Великому в центрі Кишинева на акцію протесту і вирушили до резиденції президента з гаслами «Геть комуністів!», «Краще бути мертвим, ніж комуністом!», «Свобода!», «Переміни — це ми!». А вже 7 квітня мітинг переріс у безпорядки. Мітенгувальники захопили і розгромили президентську резиденцію, повісивши при вході прапор Румунії, а на самій будівлі прапор Євросоюзу. Ввечері того ж дня перед будинком парламенту горів вогонь, в якому спалювали все, що демонстранти викидали з вікон.

Володимир Воронін звинуватив лідерів опозиції у здійсненні спроби державного перевороту. До півночі пожежа в приміщенні парламенту Молдови була приборкана, учасники цієї акції почали розходитися і поліція відновила контроль над центром міста.

На екстренному засіданні уряду 8 квітня Воронін заявив про введення візового режиму для громадян Румунії і про оголошення посла цієї країни персоною нон грата за втручання у внутрішні справи. В результаті зіткнень близько 200 осіб було поранено. Стільки ж було затримано поліцією. Загинуло 3 особи.

В цих умовах 13 травня 2009 р. парламент більшістю голосів обрав Вороніна своїм головою, з одночасним виконанням обов’язків президента до обрання нового.

Проте опозиційні партії бойкотували вибори президента, в результаті згідно конституції парламент був розпущений і 29 липня 2009 р. були проведені повторні парламентські вибори. Відносну перемогу отримала партія комуністів, набравши 44,69% голосів (48 мандатів*, Ліберальна партія (15 мандатів*, Демократична партія Молдови (13 мандатів*, Ліберально-демократична партія Молдови (18 мандатів* и правоцентристський Альянс «Наша Молдова» (7 мандатів*. Останні об’єдналися в Альянс за Європейску інтеграцію і сформували парламентску більшість (53 голоси із 101*. Партія комуністів перейшла в опозицію.

11 вересня 2009 р В.Воронін подав у відставку з посади президента. В той же день

спікер парламенту Міхай Гімпу стал в. о. президента Молдови. 17 вересня він видав указ, яким відміняв візовий режим з Румунією. На початку листопада звернувся до генерального секретаря ООН з проханням заставити Москву вивести свої війська із Придністров’я, мотивуючи це тим, що російські війська підживлюють придністровський сепаратизм. З цих же мотивів він відмовився також брати участь в Параді Перемоги 9 травня 2010 р. Міхай Гімпу 24 червня 2010 р. видав указ про призначення 28 червня 1940 р. днем радянської окупації, Днем пам’яті радянської окупації і тоталітарного комуністичного режиму. Про свою приналежність і погляди Міхай Гімпу говорив: «Я румун, я уніоніст».

З 28 по 30 грудня виконуючим обов’язки президента Молдови був Філат Влад (род. 6 травня 1969, Лапушна, Молдавська РСР* — лідерЛіберально-демократичної партії, премєр-міністр Молдови з 25 вересня 2009 року. А з 30 грудня 2010 р.. в.о. президента Молдови став Маріан Лупу – лідер Демократичної партії Молдови.