ОПЕРАЦІЙНА СИСТЕМА WINDOWS, ТЕКСТОВИЙ РЕДАКТОР WORD, ТАБЛИЧНИЙ ПРОЦЕСОР EXCEL 2 страница

Ящурна інфекція не є сезонною. Ящур може виникати в будь-яку пору року. Проте здебільшого його реєструють влітку й восени з періодичністю приблизно 5–10 р. Швидке розповсюдження епізоотій в теплу пору року пов’язане з інтенсивним переміщенням тварин у цей період (особливо в зонах із відгонним тваринництвом). Захворюваність за ящуру може становити 100%. Летальність за доброякісного перебігу 1–5, за злоякісного – 20–80%.

Патогенез. В основі взаємодії вірусу ящуру з організмом тварини лежить інфекційний процес, який проявляється комплексом патологічних змін та захисних пристосувальних реакцій, що виникають після зараження.

За ящурної інфекції вірус проникає в організм тварини через слизові оболонки респіраторного й травного каналів та травмовані безшерсті ділянки епідермісу шкіри. Анатомо-фізіологічні особливості органів дихання є природним бар’єром на шляху проникнення інфекції, але верхні дихальні шляхи найбільш придатні для реплікації і репродукції вірусу ящуру.

Подолавши захисні бар’єри і проникнувши в епітеліальні клітини, вірус ящуру починає розмножуватись, при цьому спричинюючи водянисту дистрофію епітеліоцитів. Шипуваті клітини епітелію набрякають, округлюються. Із розширених судин сосочкового шару в міжклітинний простір шипуватого шару просочується серозний ексудат. З накопиченням такого ексудату клітини роз’єднуються і ще більше набрякають, округляються. Лейкоцити, які накопичились у значній кількості, із сосочкового шару проникають в шипуватий шар до ексудату, який там знаходиться. Все це сприяє повному розплавленню цитоплазми і оболонки епітеліоцитів та розпаду лейкоцитів і утворенню мікроскопічних міхурців. У цитоплазмі деяких епітеліоцитів, які не зруйнувалися, за електронно-мікроскопічного дослідження виявляють віріони вірусу ящуру. Згодом ці дрібні міхурці зливаються в більші, які видно під час огляду тварини. Саме таким чином, протягом 18 год після зараження, утворюються первинні афти.

Афти мають дах, дно і вміст. Дах утворюють клітини рогового, зернистого й шипуватого шарів. Дном афт є сосочковий шар. Вміст афт являє собою серозну рідину із зруйнованими епітеліоцитами, багатоядерними лейкоцитами, інколи з еритроцитами та нитками фібрину.

З розвитком інфекційного процесу дах афт стає більш тонким, тиск у пухирцеві підвищується внаслідок накопичення ексудату, а різні механічні причини (жуйка, рух) призводять до розриву афт. На їхніх місцях утворюються виразки з яскраво-червоним дном і нерівними краями. Частина ексудату, який вийшов, підсихає й утворює кірочку, під якою проходить регенерація клітин дна і країв афти.

Проте на цьому ящурний процес не закінчується. Із первинного місця репродукції вірус лімфогенним шляхом потрапляє в кров, де є всі умови для його розмноження, накопичення і розвитку вторинної віремії. При цьому виявляють підвищення температури тіла, швидке утворення вторинних (генералізованих) афт та екзантеми на безшерстих ділянках шкіри, зокрема, на носовому дзеркалі, шкірі вимені, іноді на мошонці, на шкірі кінцівок (на вінчику, в міжкопитній щілині, м’якушах) та на слизових оболонках – ротової порожнини, стравоходу, на язиці, губах, внутрішніх сторонах щік, на піднебінні. Широкий тканинний тропізм (епітеліо-міо-кардіо-нейротропізм) цього вірусу призводить до міокардіопатії, панкреатитів, маститів, гастроентеритів, пододерматитів, порушень нейроендокринної регуляції та інших патологічних процесів.

Під час інфікування тварин значними дозами вірусу ящурна інфекція перебігає одностадійно. Протягом перших годин після зараження вірус розноситься лімфогенним шляхом у всі органи й системи, де розмножується і накопичується вірус. У цьому випадку первинні афти не утворюються. Відбувається генералізація процесу. За такого тяжкого перебігу цього захворювання в усіх органах відбуваються глибокі дистрофічні, атрофічні та некротичні процеси, які призводять до функціональних розладів.

У деяких тварин, на місці первинної локалізації вірусу, виникає запалення, яке проявляється місцевим підвищенням температури, ацидозом і гіпоксією. Всі ці фактори знижують репродукцію вірусу і частково сприяють його елімінації в первинному вогнищі. Лімфатичні вузли реагують на чужорідний білок формуванням специфічних антитіл. Епітеліальні клітини напрацьовують інтерферон. Гарячка та функції виділення захищають організм. Підвищення температури тіла прискорює обмін речовин, посилююються процеси імуногенезу, що й сприяє одужанню.

У поросят, телят, ягнят вірус розмножується в усіх тканинах, афти не утворюються, тому що ящурний процес перебігає септично і майже завжди закінчується летально (загибель тварини).

Клінічні ознаки і перебіг. Захворювання худоби на ящур можуть спричинювати різні типи вірусу, але клінічні ознаки бувають однотипними і не залежать від типу збудника. Перебіг і симптоми захворювання залежать від індивідуальної чутливості тварин до цього вірусу; фізіологічного стану, віку, виду тварин; ступеня вірулентності збудника; способу зараження.

Спостерігають типову (за гострого перебігу) та атипову (абортивний, безсимптомний) форми перебігу.

Типова форма характеризується специфічними ознаками ящуру, зокрема: гарячкою, афтозною екзантемою, на слизових оболонках ротової і носової порожнин, на шкірі вимені й кінцівок, у ділянці вінчика і м’якушів. типова форма може перебігати доброякісно, злоякісно й з ускладненнями.

Характерною особливістю ящурної інфекції також є стадійний перебіг, який проявляється послідовною зміною інкубаційного, продромального і клінічного періодів, які закінчуються одужанням або смертю.

Інкубаційний період триває в середньому 2–7 діб, іноді скорочується до 12–14 год, або може тривати до 14–21 доби. Вірус ящуру інтенсивно розмножується на місці проникнення, тому це захворювання характеризується коротким інкубаційним періодом.

У продромальний період спостерігають загальне пригнічення, незначне підвищення температури тіла, зниження апетиту та надоїв. Ці ознаки бувають слабко виражені, часто їх навіть не помічають.

Період повного розвитку ознак захворювання характеризується, головним чином, утворенням афт, які через 12–36 год розкриваються й на їхньому місці з’являються яскраво-червоні виразки.

Більш типово клініка ящуру проявляється у великої рогатої худоби. Інкубаційний період у них триває в середньому 1–3 доби, може становити від 12 год до 21 доби. Першою ознакою ящурного процесу є підвищення температури тіла, у такому разі тварина пригнічена, пульс прискорений, кон’юнктива почервоніла, жуйка сповільнена, надої молока різко падають. Носове дзеркало сухе й гаряче, слизові оболонки ротової порожнини почервонілі й болючі. Одночасно може бути підвищена місцева температура вимені та спостерігають його набряк, а також болючість у ділянці вінчика копит. Голова у тварин опущена, вони часто стогнуть. Далі починається сильне виділення слини довгими, тягучими, пінистими нитками, при цьому у тварини рот закритий, а коли вона його розкриває, тоді чути характерне прицмокування, та скрегіт зубами. Температура тіла дещо підвищується. Спостерігається спрага і з’являється кульгавість. Тварини намагаються не наступати на уражену кінцівку, часто переступають з ноги на ногу. На 2–3-ю добу від початку захворювання на слизовій оболонці ротової порожнини (на верхній або нижній губі), або на язиці чи крилах носа, іноді на носовому дзеркальці (у місці проникнення вірусу) з’являються первинні афти – це пухирці різної форми і розмірів, утворені внаслідок відторгнення епідермісу, заповнені прозорою серозною рідиною. Стінки афт напружені внаслідок скупчення лімфи, тому вони легко розкриваються, якщо на них надавити.

Генералізація процесу через 2–3 доби збігається з утворенням характерних вторинних афт на слизових оболонках ротової і носової порожнин, шкірі кінцівок (на вінчику й міжкопитній щілині), на сосках вимені та інших місцях. Спочатку ці афти малопомітні, мають величину з просяне зерно, потім збільшуються до розмірів волоського горіха, а іноді й більше. Часто афти зливаються й утворюють розлиті ураження. На язиці афти товстостінні, іноді з нерівною поверхнею, на інших місцях (внутрішній бік щік, губ) стінка їх тонка, навіть видно рідину, яка в них міститься. З розвитком афтозних уражень температура тіла підвищується до 40–41,5^оС, загальний стан пригнічений, пульс і дихання прискорені, тварина повністю відмовляється від корму, жуйка відсутня, із ротової порожнини тягнеться піниста слина у значній кількості, хоча рот закритий.

Згодом афти розкриваються (іноді внаслідок механічних травм), рідина, що виходить з них, змішується із слиною й виділяється із ротової порожнини в зовнішнє середовище. На місці розкритих афт утворюються яскраво-червоні, болючі ерозії з нерівними краями, які загоюються упродовж 6–8 діб. Якщо процес ускладнюється секундарною мікрофлорою, то ерозії заживають значно довше (протягом 2–3 тижнів).

За доброякісного перебігу температура тіла тварини приходить до норми. Якщо афти й ерозії з’являються на кінцівках, то тварина часто переступає з ноги на ногу, іноді трясе ними, кульгає, старається більше лежати, піднімається дуже важко. Якщо надавити в ділянці вінчика і міжкопитної щілини, то тварина швидко відсмикує хвору кінцівку. Характерною ознакою ящуру є пододерматити, які проявляються гіперемією та відшаруванням рогового шару пальцевих м’якушів і підошви копитець. У перші 2–3 доби захворювання в утвореній порожнині знаходиться серозний ексудат, який витікає через отвори, а через 8–10 діб на межі з сосочковим шаром утворюється новий ріг, а старий відшаровується й відпадає. За ящуру пододерматити трапляються в 90–100% випадків. Афти та ерозії можуть бути на всіх кінцівках.

У дійних корів майже завжди уражується шкіра вимені в ділянці сосків, з’являються афти, вим’я набрякає, стає болючим. Вірус ящуру розмножується в альвеолярному епітелії вимені й виділяється з молоком, як в інкубаційному періоді, так і в період розвитку клінічних ознак хвороби. У корів спостерігають катаральне запалення молочних проток, зменшується кількість молока, воно стає тягучим і набуває гіркого присмаку. Особливо небезпечними є вторинні мастити, за яких спостерігають атрофію залозистої тканини і облітерацію каналів сосків. Молочна продуктивність у хворих лактуючих корів знижується на 20–75% і після одужання не відновлюється. Також у корів порушується і відтворна функція, а це – основні причини раннього вибракування тварин після перехворювання.

До 20% перехворілих тварин (велика рогата худоба) мають ускладнення серцевої діяльності, органів дихання та зниження фізіологічного тонусу організму, які не зникають, навіть у разі проведення належного лікування. Тривалість ящурної інфекції за доброякісного перебігу становить 8–10 діб, за ускладнень – до 25 діб, летальність може становити – 2–3%.

Злоякісний перебіг ящуру серед дорослої великої рогатої худоби супроводжується високою летальністю (20–40%). Початок хвороби характеризується високою гарячкою, ритм скорочень серця стає частим, дихання прискореним, тварина сильно пригнічена. Згодом підвищується максимальний артеріальний тиск, виникає аритмія серця, порушується функція скелетних м’язів. Через дрижання м’язів тварина не може стояти, часто падає на землю й швидко гине. Смерть настає на 7–14 добу.

У новонароджених телят спостерігають блискавичний перебіг ящуру, без утворення афт, підвищення температури, відсутність апетиту, сильну слабкість, порушення серцевої діяльності, іноді проноси. Телята гинуть протягом 1–2 діб від гострого міокардиту.

У свиней інкубаційний період займає від 2 до 7 діб, іноді скорочується до 1 доби, або навпаки, триває до 15 діб. Тварини пригнічені, погано поїдають корм, більше лежать, у них спостерігається гарячка. На шкірі кінцівок (на м’якушах підошви, у міжкопитній щілині у дорослих, а у більш молодих – на вінчику копит) утворюються афти. У більшості тварин афти утворюються на п’ятачку, а слизова оболонка ротової порожнини уражається нечасто (пояснюється це тим, що свині не пережовують корм, а також відсутністю мікротравм слизової оболонки грубими кормами, на відміну від великої рогатої худоби). Згодом, з розвитком афтозних уражень, у свиней посилюється кульгавість і вони більше лежать. Характерною ознакою ящуру у свиней є розвиток пододерматитів, що призводить до спадання рогових чохлів на кінцівках. Свині не можуть ставати на кінцівки, а якщо стають, то шкутильгають і сильно вищать від болю.

Специфічні везикулярні ураження у свиноматок також з’являються на сосках, шкірі молочних залоз. У порісних свиноматок можуть бути аборти, або народження мертвих поросят. У кнурів порушується репродуктивна функція.

Новонароджені поросята дуже сприйнятливі до ящуру. Захворювання в них перебігає атипово, без утворення афт, у міокардіопатичній формі з ознаками гастроентериту і ураженням м’язів тулуба та серця. Летальність поросят може становити від 60 до 100% (масова загибель може відбуватись протягом 1–3 діб). У дорослих свиней ящур триває від 8 до 25 діб, може ускладнюватись колібактеріозом, стрептококозом, некробактеріозом тощо.

Інкубаційний період у овець за природного зараження становить від 1 до 6 діб. Клінічна картина характеризується підвищенням температури до 40–41,5^оС, відмовою від корму, жуйка відсутня, дихання прискорене, тварини пригнічені. На слизовій оболонці ротової порожнини протягом 1–3 діб з’являються афти, завбільшки з просяне зерно, які розкриваються, утворюючи ерозії, що швидко заживають. Афти в ротовій порожнині часто залишаються непоміченими. Запідозрюють ящур в овець лише тоді, коли з’являються вторинні афти на кінцівках – спочатку на шкірі вінчика, у верхній частині м’якуша копита і в міжкопитній щілині. Розкриті афти швидко вкриваються кірочками. Хворі вівці часто лягають, шкутильгають і відстають від загального стада.

У кітних вівцематок спостерігають аборти, у період окоту – масову загибель молодняку. Досить часто ящур у овець перебігає латентно (безсимптомно). В цьому випадку необхідно виключати ящур із застосуванням ПЛР, серологічного дослідження крові тварин в РН та ІФА. Захворювання в овець триває біля 2 тижнів. У ягнят ящур перебігає блискавично, атипово. Смерть настає швидко, внаслідок ураження серцевого м’яза.

У диких тварин (парнокопитих) ящур перебігає з характерною клінічною картиною. Афти та ерозії утворюються на слизових оболонках ротової і носової порожнин, а також на безшерстих ділянках шкіри. В деяких видів диких парнокопитих тварин (буйволи, антилопи) ящур може перебігати безсимптомно. У спеціальній літературі повідомляється про захворювання ящуром північних оленів, джейранів, косуль, диких кіз, лосів, маралів, архарів, кабанів, ведмедів. Випадки ящуру описані також у зоопарках серед північних і цяткових оленів, ланей, козерогів, турів, гаялів, ізюбрів, європейських муфлонів, яків, буйволів, бізонів, зубрів, зубробізонів тощо. Часто у цих тварин реєстрували злоякісний перебіг захворювання, що супроводжувався значною летальність, особливо серед молодих тварин. Саме дикі тварини можуть залишатись латентними носіями цього вірусу з можливістю його персистування.

Патолого-анатомічні зміни не бувають однаковими і постійними в усіх випадках. За зовнішнього огляду виявляють добре виражене трупне заклякання. Слизова оболонка очей блідо-рожевого кольору, іноді з кон’юнктивального мішка виділяється серозний ексудат. Слизова оболонка носа переважно вкрита слизовими виділеннями, нечасто – гнійними. Нерідко на цих оболонках виявляють засохлий ексудат і крапчасті крововиливи.

Специфічними ознаками ящуру є афти й ерозії (на місці розкритих афт) на слизових оболонках ротової порожнини й рубця, а також на безшерстих ділянках шкіри (міжкопитна щілина, вінчик, молочна залоза, носове дзеркало). Через 6–8 діб ерозії загоюються. Лише в окремих випадках афтозний процес на кінцівках і молочній залозі ускладнюється вторинною мікрофлорою, внаслідок чого розвивається гнійний пододерматит і серозно-катаральний або гнійний мастит. У поросят до 10-денного віку часто розвивається септицемія, яка закінчується летально. У старших поросят і свиней уражуються переважно кінцівки й п’ятачок, а у свиноматок, крім того, соски вимені. В ротовій порожнині ураження виявляють нечасто.

Хвороба перебігає злоякісно, особливо у молодняку (80–90%). Для злоякісного ящуру типові й закономірні зміни серця – вогнищевий альтеративний міокардит. Скелетна мускулатура ніздрювата, на розрізі має різні відтінки: від блідо-червоного на окремих ділянках до жовтого на інших. Такий мармуровий відтінок особливо добре виражений у м’язах попереку. Вогнища уражень виявляють у м’язах крупа, стегна, лопаток, а в окремих тварин і в міжреберних м’язах. У товщі м’язів за ходом судин помітні геморагічні інфільтрати.

Під час розтину трупів у грудній і черевній порожнинах може міститись рідина солом’яного кольору (іноді до 8–10 л). Легені набряклі. В них виявляють застійну гіперемію та інтерстиціальну емфізему. Бронхіальні й середостінні лімфатичні вузли збільшені, соковиті на розрізі. Серце переважно збільшене, головним чином, за рахунок розширення правої його половини. Під епі- та ендокардом крововиливи, часто за ходом коронарних судин. Стінки шлуночків стоншені, міокард ніздрюватий. У м’язах виявляють сірувато-жовті вогнища різних розмірів, які видно як за зовнішнього огляду, так і на розрізі серця. Ці вогнища надають серцю нерівномірного забарвлення (тигровість). У товщі серцевого м’яза видно численні крововиливи. Слизова оболонка рубця частково гіперемійована, набрякла, з крапчастими і плямистими крововиливами. У більшості тварин на складках рубця знаходять афти й ерозії в стадії епітелізації (на місці афт). Сичуг трохи здутий газами, його слизова оболонка набрякла, гіперемійована, з численними крововиливами, вміст із домішкою крові.

Слизова оболонка кишечнику гіперемійована, набрякла, усіяна численними крововиливами. Крововиливи й ерозії, які загоюються, виявляють також у прямій кишці. Мезентеріальні лімфатичні вузли збільшені, соковиті на розрізі, вкриті крапчастими крововиливами. Селезінка збільшена, здебільшого пухкої консистенції. Печінка збільшена, переповнена кров’ю, з притупленими краями, ніздрювата, світло-червоно-коричневого кольору, з вогнищами жовтого відтінку, які глибоко проникають у товщу органа. Жовчний міхур наповнений густою тягучою жовчю. Слизова оболонка міхура набрякла й гіперемійована. Нирки гіперемійовані, кірковий шар забарвлений нерівномірно з наявністю світлих ділянок із збереженням характерного малюнка органа на розрізі. У головному мозку відмічають наступні зміни: судини переповнені кров’ю, мозкова речовина набрякла, помітні поодинокі крововиливи. Часто виявляють глибокі морфологічні зміни в органах ендокринної системи.

Діагностика ящуру грунтується на епізоотологічних відомостях, враховуються клінічні ознаки захворювання та патолого-анатомічні зміни, і кінцевий діагноз ставиться із застосуванням лабораторних досліджень.

Епізоотологи враховують надзвичайно високу контагіозність у разі виникнення цього захворювання, вибіркове ураження парнокопитих тварин.

Підозру на ящур повинне викликати будь-яке захворювання сприйнятливих тварин, що характеризується появою везикулярних висипань у ротовій порожнині, на кінцівках і вимені, підвищеною салівацією, цмоканням, утрудненим прийманням й пережовуванням корму, а за огляду ротової порожнини – виявленням афт і ерозій. Крім того, звертають увагу на тривалу кульгавість, наявність афт на вінчику та в міжкопитній щілині, іноді спадання рогового башмака, афти на сосках і болючість останніх під час доїння й ссання, з сильно вираженим захисним рефлексом. У разі виникнення підозри щодо ящуру в тварин обов’язково оглядають ротову порожнину, вінчики копит та міжкопитні щілини з метою виявлення афт. Виявлення афт у ротовій порожнині збільшує підозру щодо захворювання тварин на ящур (Прискока В. із співавт., 2000).

Відбір зразків патологічного матеріалу, крові та пересилання їх для лабораторного дослідження. Для проведення діагностичних досліджень на ящур й інші везикулярні хвороби відбирають уміст афт (лімфу) на слизовій оболонці язика (велика рогата худоба), на п’ятачку (свині), на шкірі вінчика й міжкопитної щілини (велика й дрібна рогата худоба, свині, верблюди та інші сприйнятливі до ящуру види тварин). За відсутності афт для виділення вірусу відбирають проби крові в період підвищення температури тіла у тварин, а також лімфатичні вузли голови та заглоткового кільця, підшлункову залозу і м’язи серця (трупи молодняку тварин всіх видів). Для ретроспективних діагностичних досліджень на ящур та інші везикулярні хвороби відбирають стравохідно-глотковий слиз у будь-який час після передбачуваного інфікування тварин вірусом, а також парні проби сироватки крові, одна з яких повинна бути отримана відразу ж після появи клінічних ознак захворювання тварини, а друга – через 14 діб після одужання.

Матеріалом для дослідження є афти від хворих тварин. Їх беруть від декількох (2–3 тварин) у кількості не менше 5–10 г. У великої рогатої худоби беруть стінки дозрілих, нерозірваних афт з язика, у свиней – з рила або вимені, у дрібної рогатої худоби – з беззубого краю верхньої щелепи, вінчика або міжкопитної щілини. Афти повинні бути свіжими, наповнені лімфою, твердої консистенції, нерозірвані. Якщо афти відсутні, тоді беруть кров у момент підвищення температури. Від трупів у молодняку всіх видів тварин відбирають: лімфатичні вузли голови, підшлункову залозу і серце. За неможливості отримання вказаної кількості, матеріали направляють у максимально можливих кількостях для подальшого розмноження в культурах клітин та інших лабораторних системах.

Флакони з пробами герметизують, забезпечують етикетками, де вказують: вид тварин, найменування і кількість матеріалу, консерванту, час отримання і поштову адресу відправника. Флакони вміщують у контейнери з льодом або холодоносієм і доставляють в опечатаному вигляді на дослідження через посланця у можливо короткий термін, але не пізніше 48 год з моменту відбору. Якщо проби можна доставити у лабораторію протягом 6–12 год з моменту відбору або за відсутності умов для заморожування, їх не консервують. У всіх інших випадках їх потрібно або заморозити, або законсервувати. Консервують в 50% розчині гліцерину, виготовленому на фізіологічному розчині. У флакон із матеріалом наливають на 1/3 об’єму консервувальну рідину і закривають гумовою пробкою, зверху її заливають парафіном і кладуть у металевий пенал, або у термос із льодом. Інші матеріали консервують розчинами антибіотиків із розрахунку 500–1000 ОД на 1 см³ або 1 г матеріалу.

У супровідному документі на матеріали, що надсилаються для проведення лабораторної діагностики ящуру й інших везикулярних хвороб, повинні бути наведені дані епізоотологічного обстеження неблагополучного господарства (району, області) із зазначенням загального поголів’я тварин, які сприйнятливі до цих хвороб, дати появи перших ознак захворювання, дати останньої вакцинації, серії використаної вакцини, кількості тварин, які захворіли та загинули, дати відбору проб, клінічних ознак хвороби.

Із первинних вогнищ ящуру, а також у разі появи його серед вакцинованих тварин, наявності атипових форм перебігу, за виникнення вогнищ у прикордонних районах і в безпосередній близькості до міжнародних транспортних вузлів (морські порти, залізничні станції, аеропорти), підприємств біологічної промисловості й закладів, що працюють з вірусом ящуру, негайно відправляють зібрані матеріали в герметичних і опечатаних контейнерах (термосах) у Центральну державну лабораторію ветеринарної медицини Міністерства аграрної політики України.

Наявність специфічних афт і виразок у ротовій порожнині з підвищенням температури тіла, характерної салівації, пошкодження кінцівок, вимені у переважної більшості тварин викликає підозру на ящур.

Для своєчасної постановки діагнозу на ящур у господарстві є такі епізоотологічні відомості: висока контагіозність; уражаються лише парнокопиті; наявність захворювання на незначній відстані; завезення до господарства худоби, яка раніше перехворіла на ящур.

Проте ці дані можуть лише опосередковано вказувати на наявність ящуру, тому в усіх випадках необхідне лабораторне підтвердження.

Враховуючи те, що ящур має 7 самостійних типів вірусу та велику кількість варіантів, необхідно проводити не лише його виділення, а й типізацію, та визначення варіанта, щоб можна було застосувати відповідні методи специфічної профілактики (якщо це необхідно)(Собко А.И. и соавт., 1973).

Лабораторна діагностика проводиться у двох напрямах: 1. “пряма” – виділення та ідентифікація збудника; 2. “ретроспективна” – виявлення специфічних антитіл.

Для визначення типу і варіанта вірусу ящуру в лабораторії ветеринарної медицини із патологічного матеріалу готують антиген. Спочатку матеріал відмивають від консервувальної рідини фізіологічним розчином і висушують фільтрувальним папером. Потім зважують та готують 33% суспензію на фосфатно-буферному розчині. Надосадову рідину, отриману в процесі виготовлення, використовують як антиген.

Частину виготовленої 33% вірусної суспензії досліджують у серологічних реакціях (РЗК) у поєднанні з постановкою біологічної проби на первинній культурі клітин СН.

РЗК (РТЗК) проста у виконанні, надзвичайно специфічна, не вимагає дорогих реактивів, швидка в постановці, дозволяє виявляти не лише вірус, а й його тип та варіанти. Проте, в РЗК часто отримують сумнівні результати, або неспецифічну затримку гемолізу, коли в матеріалі недостатня кількість антигену. До того ж, РЗК має низьку чутливість.

Недоліком біологічної проби на культурі клітин є необхідність створення особливих умов у разі роботи з живим збудником.

В особливих випадках біологічну пробу ставлять як на сприйнятливих тваринах (велика рогата худоба, поросята, вівці), так і на лабораторних (мишенятах-сисунах, морських свинках та кроленятах). Молодняку великої рогатої худоби (2 гол.) 16–18-місячного віку вводять від 2,0 до 5,0 см³ суспензії в товщу епітелію язика, у 20–30 місць. Поросятам 3-місячного віку (2–3 гол.) вводять 2,0–3,0 см³ матеріалу в шкіру вінчика і в м’якуші всіх кінцівок. Овець заражають так само, як і велику рогату худобу, але їх для постановки біологічної проби використовують нечасто. Поява афт на місці введення матеріалу і наступне виділення антигену в РЗК свідчать про наявність вірусу ящуру (підтвердження діагнозу). Проте зазначений метод дорогий, а також небезпечний – можливе винесення вірусу із діагностичної установи. Тому використовується для постановки діагнозу лише у спеціалізованих лабораторіях та інститутах.

Для постановки біологічної проби можна використовувати 4–6-денних мишенят-сисунів, морських свинок масою не менше 0,5 кг і 1–2-денних курчат. Найбільш чутливими до вірусу ящуру є мишенята-сисуни, яким вводять 0,1 см³ досліджуваного матеріалу (10 гол.) та спостерігають за ними протягом 7 діб. За позитивного результату, вони захворіють з явищами парезів і паралічів, загибель буде реєструватись на 2–5 добу після введення матеріалу. Із м’язової тканини загиблих мишенят готують антиген (33%) для наступного пасажу та дослідження в РЗК.

Морським свинкам (не менше 5 гол.) внутрішньошкірно втирають матеріал у плантарну поверхню задніх кінцівок в дозі 0,2–0,5 см³. За позитивної реакції на місці введення на 2–5 добу з’являються афти, як первинні, так і вторинні. Матеріал від морських свинок (вміст афт) обов’язково досліджують у РЗК. Іноді проводять декілька пасажів на морських свинках для адаптації польових штамів.

Враховуючи те, що вірус ящуру цитопатогенний і добре розмножується в різних культурах клітин, саме цей метод часто використовують для вірусовиділення, для чого відбирають культури з добре сформованим моношаром, здебільшого первинно-трипсинізовану культуру нирки поросяти (СН), або навіть більш чутливу культуру щитоподібної залози телят (ЩЗТ), а також перещеплювані лінії ВНК-21 та IB-RS-2. За інфікованою культурою клітин спостерігають протягом 5 діб, щоденно проглядають моношар у полі зору мікроскопа для виявлення дегенеративних змін клітин із проявом характерної ЦПД. Якщо такі зміни відбулися, то культуральну суспензію досліджують в РЗК.

Підтвердження специфічності дегенеративних змін у культурі клітин в РЗК (виявлення антигену), свідчить про наявність вірусу ящуру. Якщо в досліджуваному матеріалі виявляється достатня кількість антигену – діагностичний набір для РЗК дозволяє поставити діагноз за 30 хв.

Якщо в РЗК отримують негативний результат, проводять подальше дослідження матеріалу в реакції нейтралізації (РН) та застосовують інші імунохімічні реакції (Шажко Ж.А., 1999). РДП (реакцію дифузної преципітації) використовують для вивчення відповідності епізоотичних штамів і тих, що використовують під час виробництва вакцин. Реакція затримки гемаглютинації (РЗГА) – це простий, швидкий, чутливий метод ідентифікації вірусу ящуру. За чутливістю він переважає РЗК у 6–8 разів. У разі отримання сумнівних результатів у РЗГА ставлять РЗК.

Для визначення типу вірусу ящуру використовують також метод перехресного імунітету на великій рогатій худобі, морських свинках. Штами вважають ідентичними, якщо вакциновані тварини через 21 добу після зараження виділеним штамом тварини не хворіють. За імунологічної відмінності штамів вакциновані тварини, інфіковані гетерологічними штамами, хворіють у генералізованій формі.

Застосовують також і реакцію серологічного захисту на мишенятах-сисунах. Мишенятам-сисунам вводиться сироватка тварин-реконвалесцентів, а надалі їх заражають різними типами збудника ящуру. Реакція застосовується для виявлення типу і варіанта вірусу ящуру.