Формування двох типів рабовласницьких держав: “азіатського” та “античного” типу.

Перші держави на землі з’явились в долинах великих рік Нілу, Тигру, Євфрату, Інду, Гангу, Хуанхе, Янцзи, там, де існувала можливість створення зрошувальних систем, які стали основою поливного землеробства. Такими першими державами були країни Стародавнього Сходу – Єгипет, Вавілонське царство, Китай, Індія, а також країни Античного Світу – стародавня Греція і Рим. Господарство цих країн мало багато спільних рис, разом з тим відзначалися певними особливостями.

В країнах Стародавнього Сходу в III тис до н.е. починають складатися рабовласницькі відносини, виникає патріархальне (східне) рабство. Особливість його полягає у тому, що основною продуктивною силою суспільства тут були селяни, общинники, землероби, а також вільні ремісники. Раби становили незначний відсоток населення, належали в основному державі, використовувались на будівництві пірамід, храмів, доріг, іригаційних споруд, та як прислуга у царів, чиновників , а також при храмах. Патріархальне рабство виникло в умовах натурального господарства, тому не було необхідності в такому високому ступені експлуатації, як у виробництві товарному, а тому раб не розглядається “як знаряддя праці, що розмовляє”, як це стане в античних державах.

На етапі виникнення патріархального рабства в країнах Давнього Сходу існувало два сектори економіки, що пов’язано було із існуванням громадського сектора економіки, де власність на землю належала територіальним громадам, а рухоме майно було приватною власністю членів громади, які обробляли виділені їм землі. Другий сектор – державний, де землі належали державі в особі правителя держави, храмам, да працювали так звані царські люди, вільні, але безправні. В обох секторах як допоміжна, використовувалась праця рабів.

У II тис.до н.е. у давньосхідних державах відбувається вдосконалення знарядь праці, спостерігається прогрес у ремеслі, сільському господарстві, що призводить до розширення обміну і росту товарності виробництва, лихварства. Встановлюються економічні, політичні, культурні зв’язки з різними регіонами Близького Сходу. Нову культуру заліза (кінеці II тис – період переходу від бронзового віку до раннього залізного) несуть на територію Давньосхідних держав молоді народи, так звані народи моря, які вторгаються на територію ціх держав. Найбільшого господарського досягнення набула зрошувальна система землеробства, яка перетворила Єгипет та Вавілон у квітучі оазіси.. Високого розвитку досягло будівництво..

Отже, рабство в країнах Стародавнього Сходу носило патріархальний характер, сільська община була домінуючою в економіці цих країн. Рабів використовували тільки на тяжких роботах: будівництві пірамід, іригаційних систем, палаців, храмів, використовували як прислугу. Головним джерелом рабства були війни, піратство, заборгованість селян

В першій половині I тис.до н.е., колись могутнє Вавілонське царство та Єгипет, в наслідок внутрішніх причин та зовнішніх обставин, занепадають. В світовій історії починається новий період – античний.

В першій половині I тис до н.е. в авангарді світового прогресу стає стародавня Греція. Вона була розташована на межі трьох континентів – Європи, Азії та Африки, займаючи південну частину Балканського півострова та числених островів Егейського, Середземного, Мармурового морів. Їй належала частина території Південної Італії та Франції, частина острова Сіцилія.

Географічне положення (невеликі острови оточені хребтами, гавані, затоки) сприяли автономному економічному життю. Антична грецька громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в основному як місто. Таке місто було окремою державою (полісом). В сільському господарстві використовувалась праця рабів. Велика кількість їх використовувалась і в ремеслі.

Найяскравішим прикладом рабовласницької держави була Спарта. Вона утворилась шляхом завоювання спартанськими племенами інших племен, які було перетворено на рабів. Фізична праця для спартанця була принизливим заняттям. Головне заняття – війна. Господарство було відсталим, обмін не набував розвитку.

Інакше сформувалась Афінська рабовласницька держава. В V ст.до н.е. вони стали центром ремісницького виробництва, освіти, культури всієї Греції. Тут отримали розвиток усі сфери економіки: будівництво, судобудування, морське перевезення, гончарство, ткацтво. В обігу ходять золоті, срібні та мідні гроші, з’явились кредитні відносини. Рабів (яких приносили воєнні походи) використовують за фахом: і як ремісника, і як вчителя, лікаря, купця тощо. Праця таких рабів більш продуктивна ніж праця рабів у країнах Стародавнього Сходу. Ці обставини дали можливість Греції досягти високого економічного, культурного рівня.

Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами і рабовласниками поступово паралізували економічне життя країни. У 338 р. до н.е. Грецію завоювала Македонія, а в II ст.до н.е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької держави.

Історія Риму – яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римської держави: царському (VIII – VI ст.до н.е.), республіканському (V – I ст.. до н.е. ) та імперському (I cт. до н.е. – V cт. н.е.) Перший період – період переходу різних племен Апенінського півострову від родової до сусідської общини та до рабовласництва. Вирішальна роль в економічному житті належала землеробству. Розвивається ремесло, торгівля. Протягом другого періоду відбувається утвердження рабовласницьких стосунків. Поряд з дрібною власністю з’являються великі господарства – вілли, площею до 100 га, тут використовується праця рабів. Рабів постачали нескінченні завойовницькі войни. Поширеною формою було і боргове рабство (римські громадяни були звільнені від боргового рабства на початку IV ст.до н.е.). Становленню та утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська Республіка. До середини III ст.до н.е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході.

Рабство носило класичну форму, Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства.

Поряд з віллами у II ст.до н.е. виникають латифундії – великі, переважно скотарські господарства римської верхівки, засновані на вікористанні рабської праці. Іде процес скуповування дрібних господарств, невеликих земельних володінь та перетворення їх у великі господарства. Дрібні власники розорювалися, не витримували конкуренції дешевої рабської праці, йшли до міста, передусім до Риму, перетворювалися на пауперів, складали прислугу сенаторів, багатіїв.

Кінець республіки (I ст.до н.е.) – це період руйнівних громадянських війн, занепаду сільського господарства. В I – III ст. н.е. занепад подолано, економіка Риму (особливо Італії) досягає свого найвищого розвитку. Відбуваються позитивні зрушення в агротехніці, вдосконалюються знаряддя праці (жатка, колісний плуг, борона, мінеральні добрива, водяний млин, штучне зрошення).

Занепад і кризовий стан припадають на добу пізньої Римської імперії (III –V cт.). Перші ознаки кризи виявилися ще після повстання Спартака в I ст. до н.е. і протягом наступних століть вони поглиблювалися. Причина кризи – загострення суперечностей рабовласницького суспільства. Дешева робоча сила не стимулювала технічний прогрес. Через низький контроль за працею рабів у латифундіях падала продуктивність праці. Зазнавала краху завойовницька політика Риму, припинилося поповнення господарств рабами. Ціни на рабів зросли, а рентабельність використання падала. Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби отримали право церковного захисту.

Витіснення з економічного життя невеликих власників підривало господарські засади держави, її військову могутність. Збільшення паразитичних елементів з вільного населення потребувало додаткових витрат держави, посилення податкового гніту.

Отже, для господарства Римської імперії в III – V cт. визначальними стали розклад античної власності, поступова втрата рабством свого виробничого значення, натуралізація економіки, послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту. Велике землеволодіння зберігалося, але зміцнювалися невеликі індивідуальні виробництва, як більш раціональні. Зростало значення колонату. Сформувались рентні відносини. Розширювалась господарська самостійність рабів, які отримували землю.

В кінці IV ст. Римська імперія розпалася на дві частини – Східну з центром у Константинополі і Західну. Боротьба за першість між Римом і Константинополем ще більше підточила сили Риму

Боротьба імператорів за престол, прагнення до відокремлення провінцій, грабіжницькі та спустошливі війни зумовили політичну нестабільність. Загострилися соціальні суперечності. Не припинялися народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався і загрожував Римської імперії і у 476 р. н.е., після того як був скинутий останній римський імператор – Ромул Август, вона припинила своє існування. На території колишньої імперії стали формуватися самостійні, так звані варварські королівства, у межах яких синтезувались протофеодальні відносини, що виникли у надрах рабовласницьких структур.