Вплив Визвольної війни (Національної революції ) середини XVII ст. на формування національної самосвідомості українців

Друга половина XVII - XVIIІ ст. – це період існування української козацької держави (Гетьманщини), що була створена Б.Хмельницьким в ході Визвольної війни (Національної революції) середини XVII ст. Проте формування української державності відбувалося у край складних умовах. Настала доба, яка отримала назву «Руїна» (1663-1687 рр.). Україна розпадається на Правобережну і Лівобережну на чолі зі своїми гетьманами, що ворогували між собою. Згодом Правобережжя зазнало турецької агресії, після чого опинилося знову під поляками. Лівобережжя, або, як тоді її називали, Гетьманщина разом із Запорізькою січчю та Києвом переходить під протекторат московських правителів, поступово втрачає ознаки своєї автономії: у 1764 р. ліквідується гетьманство, у 1775 р. знищується оплот вольності українського народу – Запорозька січ, у 1796 р. замість полкового територіального устрою створюються губернії й Лівобережна Україна стає складовою частиною Російської держави.

Однак попри всі негаразди, що були зумовлені зазначеними процесами, умови культурного розвитку Лівобережної України були кращими, ніж за часів польської влади і яка збереглася на Правобережжі. Тут припинилися утиски православної церкви, покатоличення українців, відбувалося взаємозбагачення двох православних культур – української й російської. Протягом тривалого часу на Лівобережжі діяли інститути української гетьманської адміністрації, політика якої була спрямована на підтримку культури. Нова еліта, якою стала козацька старшина, прагнула отримати освіту й залучитися до культурних цінностей. Вихідцями з Правобережної України залюднювалася Слобожанщина, внаслідок чого з’являється ще один ареал культурної творчості українців.

Боротьба українського народу проти феодального і національного гніту сприяла поширенню гуманізму і просвітництва. У горнилі цієї боротьби міцніла національна самосвідомість українського народу. Вона підняла до активного суспільно-політичного життя широкі кола міщан-ремісників, представників духовенства, козацько-селянські маси, у багатьох людей з різних верств населення виник дух непокори, прагнення до волі, незалежності, що відбилося у його духовній культурі. У історичній пам’яті людей викарбувалися імена їх ватажків, духовних лідерів, які стали втілення кращих рис народу. Українці відчули інтерес до власної історії, до своїх традицій, до національної культури, національних духовних цінностей.

Козацько-селянська визвольна війна (1648-1657 рр.) проти шляхетської Польщі викликала у тодішньої духовної еліти глибше осмислити історичне минуле своєї країни, зберегти для прийдешніх поколінь пам’ять про своїх великих предків. У церковному середовищі були створені перші історичні твори: «Хроніка з літописів стародавніх», автором якої був ігумен Києво-Михайлівського монастиря Феодосій Сафонович, і «Синопсис», у написанні якого брав участь ректор Києво-Могилянської академії, видатний письменник Інокентій Гізель. У «Хроніці» зроблена спроба відтворити всі важливі події з давньоруського, литовського і польського періодів української історії. « Синопсис» став першим систематизованим підручником з вітчизняної історії, написаним з позицій існування єдиного «слов’яно-руського» народу, зокрема, українського та російського.

Події Визвольної війни зумовили також виникнення так званого козацького літопису, що створили безпосередні учасники та очевидці тих подій. Найбільш видатним твором такого роду вважається «Літопис Самовидця», автором якого, вірогідно, є генеральний підскарбій Запорозької Січі Роман Ракушка-Романовський. Події літопису охоплюють другу половину ХVІІ ст.: від початку війни до 1702 р. Яскраво, образно, правдиво і водночас з патріотичних позицій у ньому показані героїчна боротьба «козацько-руського» народу за свої «права і вольності», розкрита видатна роль у ній Б.Хмельницького.

Тій самій тематиці присвячений і літопис Григорія Грабянки, який із простих козаків дослужився до гадяцького полковника. У цьому творі є чимало цікавих історичних фактів а також власних суджень автора, зокрема, про те, якими мотивами керувався Б.Хмельницький, коли на Переяславській Раді присягав на вірність московському цареві. До Б.Хмельницького він ставиться з великою пошаною, з болем описує його смерть. Серед інших історичних діячів він виділяє також засновника Запорозької Січі Дмитра Вишневецького, видатного воєначальника гетьмана Петра Сагайдачного, а також свого сучасника фастівського полковника Семена Палія, котрий прагнув відновити цілісність українських земель.

Найбільшим за обсягом і наведеним фактичним матеріалом є літопис Самійла Величка. Твір складається з 4-х томів, які охоплюють події 1648 – 1700 рр. , а також вибірково більш ранні історичні події. Для написання свого твору автор використовував різноманітні історичні джерела: козацькі літописи, хроніки, щоденники, твори іноземних істориків, народні перекази, архівні документи генеральної канцелярії, листи, реєстри тощо, проте особливу цінність являють власні спостереження автора, адже він був не тільки вельми освіченою (учився в Київській академії), але досвідченою людиною, брав участь у походах запорожців, працював писарем у канцелярії козацького війська, потім у генерального судді В.Кочубея. Як і в попередніх козацьких літописах, у названому творі відчувається велика любов автора до батьківщини, показується роль козацтва у її захисті. Сторінки, що присвячені походам славного кошового отамана Івана Сірка на Крим і його листуванню з турецьким султаном, надихнули видатного художника Іллю Репіна на написання картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Нове світосприйняття знайшло відображення також у народній творчості, у народних історичних піснях і думах, які виконувалися народними співцями-музиками, кобзарями та бандуристами, зазвичай сліпцями. Як і раніше, популярними були побутові та сімейні теми («Прощання козака», «Сестра і брат», «Вдова і син»), сатиричні і гумористичні пісні, наприклад, «Про вівчаря». Також виконувалися псалми, канти духовного характеру. Однак основним змістом пісень стає оспівування ратних подвигів козацтва у боротьбі проти польсько-шляхетських поневолювачів. З цих поетичних творів постають образи Богдана Хмельницького та його соратників: Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса та інших. Улюбленими були пісні про козацьку долю і козацькі походи. Ці пісні співали не тільки козаки, вони ставали народними, і не тільки для українців, а й для інших народів. Такою стала всім відома і зараз народна пісня «Ой на горі та й женці жнуть». Кобзарі та лірники в історичних піснях та думах звеличували козаків та сільську голоту, які були борцями проти іноземних поневолювачів і польської шляхти. Користуючись бандурою, сопілкою, цимбалами, кобзарі мандрували селами і несли у світ народну поезію і пісню: «Ой морозе Морозенку, ти славний козаче» про Нестора Морозенка, «Та ой, як крикнув же козак Сірко» про козацького героя-ватажка Івана Сірка. Народні співці не були й не могли бути безсторонніми літописцями, оспівували те, що хвилювало їх до глибини душі. Вони не хотіли миритися зі смертю своїх героїв, а тому зазвичай робили їх учасниками сучасних подій або тих, що відбувалися значно пізніше після їх гибелі. Завдяки думам та історичним пісням козацькі герої продовжували жити, боротися, вести народ, зберігати надію на волю й на щастя.

Особливе місце у народних думах й історичних піснях ХVІІ-ХVІІІ ст. займає постать Богдана (Зиновія) Хмельницького, видатного полководця й творця української держави. Батьком Хмелем любовно називав народ свого ватажка, шануючи його за політичну мудрість:

Чи не той то хміль,

Що у пиві кисне?

Ой, той то Хмельницький,

Що ляшеньків тисне.

Гей, поїхав Хмельницький

К Золотому Броду, -

Гей, не один лях лежить

Головою в воду.

(пісня про Богдана Хмельницького)

У ХVІІІ ст. думи та пісні про Визвольну війну під проводом Б.Хмельницького стають особливо популярними на Правобережній Україні, яка страждала від національного та соціального гніту польської шляхти. Водночас тут набирав сили гайдамацький рух. У 1768 р. вибухнуло повстання, що дістало назву Коліївщина. Пісні про ватажків цього повстання – Івана Гонту і Максима Залізняка – лунали як спомин про минуле й заклик до нових повстань проти польського гніту:

Та вдарили з семи гармат

У середу вранці,

Накидали за годину

Панів повні шанці…

Отак Максим Залізняк

Із панами бився,

І за те він слави

Гарной залучився.

(«Максим козак Залізняк»)

Ой ви, ляшки та недовірки,

Годі ж панувати;

Гей, недалеко іде Гонта –

Дасться вам знати.

(«Ой наварили ляхи пива»)

На Прикарпатті були популярними пісні про знаного ватажка народних месників – опришків Олексу Довбуша. Отже, український народ складав чудові пісні й думи про Дмитра Байду-Вишнивецького, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Івана Гонту і Максима Залізняка, які боролися проти чужинців, поклали своє життя за народну волю. Однак, попри складні стосунки с Росією, ніколи не підіймали зброю на своїх православних братів. Натомість Виговського та Мазепу, які наважилися таке зробити, український народ у своїх піснях не славив. Мабуть, над цим слід було б добре задуматися деяким сучасним недолугим політиканам, які виключно у негативному світлі зображують стосунки між Україною і Росією в різні історичні періоди, прагнучи викликати у наших людей неприязнь до братського народу.