Література та театр

Духовне життя українського суспільства було нерозривно зв’язано з православною церквою, православною християнською вірою. Тому наступ католицької та греко-католицької церкви призвів до посилення ідеологічної боротьби в суспільстві, що, в свою чергу, зумовило розвиток полемічної церковної літератури. Видатними письменниками-полемістами були Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Іван Вишенський.

Перу ректора Острозької академії Г.Смотрицького належать книги «Ключ Царства Небесного» та «Календар римський новий». Рішення папи римського про виправлення Юліанського календаря дало автору книг привід для різнобічної критики ієрархів католицької церкви та дій ордену єзуїтів, яких він звинуватив у відході від традицій християнських апостолів, зокрема «ключаря небесного царства» апостола Петра.

Схожі ідеї відстоював син Г.Смотрицького – Мелетій. У своєму речетативно-поетичному творі «Тренос» («Плач») М.Смотрицький прославляє вірного захисника православ’я князя Костянтина Острозького, засуджує українських магнатів, які, за його словами, відреклися від рідної матері – православної церкви і пішли за мачухою – католицькою церквою. Католицьких священиків він називає «італійськими бандитами». Польський король наказав знищити весь наклад книги а автора стратити, через що той мусив переховуватися по різних православних монастирях. М.Смотрицький був також автором «Граматики», яка до першої чверті ХІХ ст. була основним підручником церковнослов’ської мови.

З різкою критикою католицької церкви виступав і Захарія Копистенський, основним твором якого є чотирьохтомний трактат «Палінодія, або Книга оборони». У ній автор робить спробу спростувати положення про першість папи римського, довести рівність прав усіх єпископів грецької (православної) та римської (католицької) церков, обґрунтовує положення про єдність руської та грецькою церквами. Критикуючи громадсько-політичний і церковний устрій Речі Посполитої, автор з великою любов’ю пише про свій «славний і благословенний народ россов» та запорізьких козаків, які є його нащадками. Судження автора спираються на чисельні документальні джерела й підтверджені, висловленні в яскравій афористичній формі.

Вершиною української публіцистики ХVІ – першої половини ХVІІ ст. справедливо вважається творчість Івана Вишенського. Проживши більшу частину свого життя в монастирі на священній горі Афон у Греції, він палко вболівав за долю своєї батьківщини, за своїх земляків, що гнобилися польськими панами і католицькою церквою. Тут він написав чимало публіцистичних творів, 17 з яких насьогодні нам відомо. Серед них: «Писание до всех обще в Лядской земли живущих», «Извещение краткое о латинских прелестях», «Послание к старице Домникии», «Зачапка мудраго латынника з глупым русином», «Позорище мысленное» та ін. У цих гостро полемічних творах І.Вишенський виступає проти ієрархів католицької церкви, чиїми душами, на думку письменника, диявол володіє, він викриває священників, що перешли в уніатство, називаючи їх лжепастирями і зрадниками. Натомість він висловлює свою величезну повагу і співчуття до «хлопів», «простаків христових», «алчущих правды», «поруганных, посмеянных», «битых и убитых», «лепших и цнотливых», бо саме вони тримаються батьківської віри і заповідей Христа.

Набуває розповсюдження світська література: перекази, вірші, драматичні твори. Прикладом поетичної творчості початку ХVІІ ст. є «Вірші на жалосний погреб гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, автором якого є ректор Київської братської школи Касіян Сакович. У цьому товорі гетьман змальований як великий син української землі, видатний полководець, державний і культурний діяч, слава проякого буде жити, «поки Дніпро з Дністром многогрішні плинути будуть». Серед заможної української шляхти починають користуватися популярністю перекладні лицарські романи про Олександра Македонського, Тристана та Ізольду, «сімох мудреців» тощо.

Збереглися і традиції літописання. До значних літописів цієї доби належать «Короткий Київський літопис» (XIV-XVI ст.), який висвітлює період від ІХ до ХVІ ст., розповідає про деякі важливі події з історії Київської Русі, боротьбу проти татар, діяльність української православної шляхти тощо. У «Літопису великих князів литовських» розкриваються історичні події, що пов’язані з боротьбою за князівський престол між литовськими князями з династії гедеміновичів Ягайлом, Кейстутом і Вітовтом, захоплення ними руських земель. У Густинському літопису, що був створений на початку XVIІ у Густинському монастирі на Чернігівщині, йдеться про виникнення козацтва, полонізацію та покатоличення українського населення, Берестейську унію тощо.

У XVІ ст. спочатку в єзуїтських колегіумах, згодом у православних школах з’являються театри, у виставах яких брало участь до 200-300 учнів. Шкільні драми мали біблейські сюжети, наприклад «Розмишлянє о муці Христа Спасителя нашого». Однак між актами релігійної драми обов’язково ставилися комедійні сценки – інтермедії. На початку XVІІ у шкільних театрах ставляться сатиричні п’єси, у яких висміювалися людські пороки.

4. Архітектура та образотворче мистецтво

Архітектура і образотворче мистецтво України означеного періоду базувалося переважно на традиціях архітектури Візантії та Київської Русі. Хоча вітчизняні майстри дедалі більше використовувалися естетичні та технічні ідеї Західної Європи, зокрема романського, готичного та ренесансного стилів, але зазвичай вони творчо їх переосмислювали і творили самобутнє національне мистецтво.

У зв’язку з набігами татар і турок, міжусобними війнами та все більш частими козацьким та селянськими повстаннями, князі й магнати вживали енергійних заходів щодо укріплення міст й маєтків. З урахуванням появи огнепальної зброї перебудовувалися старі, будувалися нові кам’яні замки з вежами і бійницями. Це замки в Хотині, Острозі, Львові, Луцьку, Кам’янець-Подільському, Бережанах та інших містах. Взірцем замкового зодчества різних епох є Хотинський замок, що був побудований у ХІІ і радикально перебудований у ХV ст. Архітектура замка характеризується монолітністю його стін і веж, що об’єднані декоративним орнаментом у вигляді узору української вишиванки (червона цегла на фоні білокам’яних стін. У одній споруді можна спостерігати традиції оборонної архітектури, готичного різьблення та мотиви українського й молдавського народного мистецтва.

Відбиток сурового часу притаманний також більшості житлових, господарських, монастирських і храмових споруд, які були пристосовані до тривалої оборони. Так, побудовані з каменю чи дерева церкви нагадували фортеці, вони мали товсті стіни, вузькі віконця, міцні двері, а їхні дзвіниці нерідко виконували функцію сторожових веж. Яскравими прикладами таких споруд є кам’яні церкви Києво-Печерської лаври, Різдва Богородиці у Рогатині, Богоявлення в Острозі та ін. Крім традиційних хрестово-купольних, з’являються нові типи храмів. Так, у церкві Різдва Богородиці у Рогатині опорні стовпи використані не для встановлення куполу, як раніше, а для перекриття будівлі церкви готичними склепіннями. Над бабинцем встановлена оборонна вежа.

Водночас литовська-польська доба в історії України хронологічно співпадала з європейським Відродженням (Ренесансом), культурі й, зокрема, архітектурі якого притаманне широке використання античних традицій і естетичних цінностей. Відтак з другої половини ХVІ ст. і в українській архітектурі відбувалося поступове витиснення візантійського і готичного стилів ренесансним. Природно, що цей процес розпочався і набув найбільшого поширення у Львові, міська громада якого мала на то час розвинуті економічні й культурні зв’язки з багатьма країнами Західної Європи, зокрема Італії, запрошувала звідти провідних архітекторів. У ренесансному стилі був збудований чудовий архітектурний ансамбль Львівського братства, до якого входили Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний, В. Купинос), каплиця Трьох святителів (архітектор П.Красовський), вежа Корнякта (архітектор П.Барбоні за участю П.Римлянина). У стилі пізнього ренесансу на ринковій площі Львова була збудована й низка цивільних споруд, серед яких такий архітектурний шедевр, як будинок «Чорна кам’яниця» архітектора П.Красовського. Фасад будівлі оброблений «діамантовими» квадрами, а портали й вікна покриті сочною орнаментальною різьбою. На кутах карнизу над порталом першого поверху вміщені сюжетні скульптури Георгія Змієборця і святих покровителів родини. Не менш виразним був і збудований за проектом італійського архітектора П.Барбоні палац грецького купця К. Корнякта.

У перші десятиліття XVI із Західної Європи на Галичину приходить нова архітектурно-художня течія – бароко, якому притаманні пишність і складність, архітектурних форм, напруженість і виразність контурів будівель. У цьому стилі у Львові були збудовані каплиця Боїмів і Кампіанів, Бернардинський костел, П’ятницька церква. Деякі риси бароко з’явилися в Успенській церкві Києво-Печерської лаври після її реставрації італійськими майстрами.

У нерозривному зв’язку з архітектурою розвивалося образотворче мистецтво, основними видами якого, як і в часи Київської Русі, залишалися настінний живопис та іконопис. Головною темою фресок XIV-XVI ст. була релігійна тематика, але в XVI ст. розпис набуває народних і світських мотивів. До кращих зразків тогочасного фрескового малярства належить розпис церкви Спаса на Берестові в Києві, що виконаний на замовлення київського митрополита Петра Могили афонськими (грецькими) майстрами. Найбільш цікавою є композиція, що зображує Христа, богоматір, Іоанна Предтечу, князя Володимира та уклінного Петра Могилу. У зображенні митрополита відчувається прагнення художника передати багатий духовний світ відомого церковного діяча.

Традиційний український іконопис польсько-литовської доби базувався на візантійській школі, але поступово він збагачувався місцевими рисами та впливами інших держав.За свідченням секретаря антиохійського патріарха П.Алепського, який відвідав Україну в середині ХVІІ ст., усі церкви Придніпров’я містили чудові й величезні іконостаси, які вражали «життєвістю облич», тобто реалістичністю зображення. При цьому П.Алепський не зміг утриматися, щоб не переказати зміст деяких ікон. Зокрема, він відмітив, що на зображенні трапези Авраама і ангелів («Трійця») намальовано блюдо зі смаженим поросям, а на іконі св. Софії зображені «перси в тюрбанах, з луками та стрілами, а також франки у своїх шляпах і костюмах, з рушницями і гарматами».

Під впливом західноєвропейського мистецтва у ХVІ ст. формується західноукраїнська школа портрету. Широко відомі портрети князя К.Острозького, купця К. Корнякта, засновниці православних монастирів на Лівобережжі Раїни Вишнивецької та ін. Одним із найбільш яскравих зразків глибокого осягання натури в мистецтві є портрет Яна Гербурта. Портрет вражає своєю життєвою достовірністю і водночас виразністю зображення уклінної фігури, що склала руки у молитві.

Авторів більшості творів образотворчого мистецтва, особливо ікон, встановити важко, адже в часи Середньовіччя не прийнято було його афішувати. Часто відомості про автора обмежувалися його ім’ям і назвою населеного пункту: Федір зі Львова, Федуско із Самбора, Олексій зі Смільника тощо. Однак з поширенням в українському суспільстві гуманістичних ідеалів європейського Відродження анонімність поступово зникає. Відомими майстрами іконопису були Іван Маляр, Федір Сенькович, Микола Петрахнович-Мороховський та ін. Останній з означених майстрів був не тільки знаним майстром іконопису, що брав участь у створенні іконостасу Успенського собору у Львові, але й став одним із засновників українського портретного живопису. Ввжається, що саме М. Петрахнович-Мороховський був автором досить реалістичного портрету дочки старости львівського братства Варвари Лангиш.

Почало відроджуватися ювелірне мистецтво. Староруська техніка виготовлення прикрас практично занепала, але заможна частина населення намагалася відродити ювелірну справу. Відроджене ювелірне мистецтво розвивалося під впливом німецьких і греко-турецьких традицій. Це було пов’язано з тим, що магнати і шляхта захоплювалися в першу чергу зброєю та кінськими уборами, виконаними у східному стилі – уздечки, сідла, оправи для шабель, сагайдаки тощо. За відсутністю золота і срібла частіше почали використовувати бронзу, мідь, олово. Художньою майстерністю відзначалися гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, світильники, посуд .

Українські майстри намагалися поєднати традиції давньоруського ювелірного мистецтва з новими і створювали оригінальні вироби, які користувалися попитом далеко за межами польсько-литовської держави. Однак, у подальшому цей процес загальмувався через те, що в Польщі дозволялося бути майстрами золотих цехів тільки полякам і католикам.

Таким чином, культура південно-західних руських земель розвивалася на ґрунті традицій Київської Русі. Однак у край складних умовах польського поневолення та покатоличення вона змушена була захищати свій дух, моральні та естетичні цінності від повного нищення і зневажання. Одночасно вона збагачувалася надбанням народної культури та досягненнями європейської культури, що призвело до виникнення самобутньої української культури.