Інші методи дослідження 10 страница
Розрив рефлекторних дуг спричиняє зниження м'язово-го тонусу. М'язи кінцівок стають в'ялими, об'єм активних та пасивних рухів у суставах збільшується, спостерігають «перероз-гинання» суглобів.
Уже в першій стадії захворювання спостерігають зміну зіниць. Найхарактернішою ознакою є млявість або відсутність реакції зіниць на світло при збереженні реакції на конвергенцію та акомодацію (синдром Аргайла Робертсона). Не беручи до уваги того, що цей симптом не є патогномонічною ознакою нейросифілі-су, все ж до останнього часу він не втратив свого діагностичного значення при визначенні сифілітичної природи процесу. Поряд з порушенням світлової реакції зіниць спостерігають їх звуження (паралітичний міоз), нерівномірність (анізокорія), зміну форм зіниць, які набувають неправильних чи кутастих обрисів.
У 10—15% хворих до процесу залучаються зорові нерви. Внаслідок ретробульбарного дегенеративного невриту розвивається проста сіра атрофія. У хворих при цьому знижується гострота зору, з'являються скотоми, звужується поле зору, порушується кольоросприймання. Первинна атрофія зорових нервів може призвести до сліпоти протягом 1—2 років. Відмічено, що з настанням сліпоти припиняється розвиток основного табічного процесу. З інших черепних нервів можуть потерпати окоруховий, слуховий, під'язиковий.
У кінці неврологічної стадії нерідко виникають порушення функції тазових органів. Статеві розлади виражаються спочатку надмірним статевим збудженням, яке у чоловіків може супроводжувати стійка патологічна ерекція (пріапізм). З наростанням процесу дегенерації у спинальних центрах настає прогресуюче зниження збудження, аж до імпотенції. Порушення сечовипускання починаються з легкої затримки сечі, хворому доводиться натужуватися для того, щоб по\іо'іитися. Іноді затримка сягає такого ступеня, що сечу доводиться випускати катеїером. З часом затримку поступово змінює нетримання, сеча постійно виділяється краплями, хворий не відчуває її проходження через сечовипускний канал через розлади чутливості. Найчастіше сечоміхурові розлади виражені помірно. Наявна схильність до запору, іноді спостерігають слабкість сфінктерів прямої кишки.
Атактична стадія. Перехід захворювання у другу стадію характеризується переважанням у клінічній картині ознак прогресуючої с п й н а л ь н о ї атаксії. Спочатку хворі втрачають здатність рухатися у темряві, зберігати рівновагу стоячи з закритими очима. Вдень вони ходять впевнено, але скоро і при світлі з'являється хиткість, невпевненість п^и ходьбі. Хворі починають користуватись палицею. Через хиткість вони розставляють широко ноги, не відчуваючи опори під ногами, високо піднімають стопу при кожному кроці і потім з розмаху ставлять її на підлогу, ніби «штампуючи» п'ятами. Стає важко спускатися східцями, неможливо ходити у темряві. У цей період буває різко виражений симптом Ромберга, описаний автором вперше у хворих на спинну сухот
ку. Координатори! проби (пальценосову, п'ятково-колінну) хворі виконують невправно.
Грубо порушена м'язово-суглобова чутливість спочатку у ногах, потім у руках. Хворі втрачають здатність розпізнавати положення кінцівок та напрям пасивних рухів навіть у таких крупних суглобах, як колінний, кульшовий. Може розвинутися астереогноз. Атаксія, яку спостерігають у другій стадії сухотки, зумовлена порушенням м'язово-суглобової чутливості у зв'язку з дегенерацією тонкого та клиноподібного пучків, а також ураження волокон задніх корінців, спрямованих до спинномозоч-кових шляхів.
Поряд з атаксією спостерігають прогресування тих симптомів, які виникають у першій стадії захворювання, зокрема зіничних розладів, порушень функцій тазових органів.
Паралітична стадія характеризується посиленням а т а к -с і ї. Остання сягає такого ступеня, що хворі втрачають здатність самостійно пересуватися навіть за допомогою палиці. Вони втрачають набуті трудові навики, перестають обслуговувати себе. Через атаксію та різко виражену гіпотонію вони бувають прикуті до ліжка.
У цій стадії виникають трофічні розлади. Найхарактерніші кісткові дистрофії. Вони виражаються в атрофії кісткової тканини, що е причиною частих патологічних переломів. Останні виникають через незначні травми при легкому падінні, невправному русі, зніманні чобота з ноги тощо та не викликають болю. Різким змінам піддаються суглоби. Суглобні зміни — артропа-т і ї — особливо уражають колінні суглоби. Останні різко збільшуються за об'ємом, досягаючи розмірів дитячої голови, набрякають, деформуються. Ощупування їх, пасивні рухи та натискування не викликають особливого болю. Ощупуванням визначають крепітацію у зв'язку з наявністю у суглобі безлічі кісткових уламків. На рентгенограмах відзначають остеопороз кісткової тканини, що поєднується з її розростанням, порушення цілісності суглобних відділів кісток, численні кісткові уламки у суглобах.
Крім кісткових дистрофій спостерігають і інші трофічні розлади, зокрема проривну виразку стопи, vitiligo—депігментовані плями на шкірі різноманітних обрисів та величини, оточені гіперпігментованою ділянкою шкіри. У пізніх стадіях захворювання спостерігають атрофію шкіри і м'язів з різким стоншенням підшкірної жирової основи та загальним схудненням, що нагадує ракову кахексію.
Психічні порушення у вигляді зниження пам'яті, безсоння, наростаючого недоумства виникають у тих випадках, коли у хворого на сухогку спинного мозку розвивається прогресивний параліч. Такий симптомокомплекс має назву табопаралічу.
У діагностиці спинної сухотки певне значення має дослідження спинномозкової рідини. Вона безбарвна, прозора, витікає під дещо підвищеним тиском. Кількість білка нормальна, але у більшості випадків спостерігають плеоцитоз. Кількість клітинних елементів при цьому невелика (20—ЗО-'Ю6 в 1 л). Реакція Вассер-мана з невеликою кількістю спинномозкової рідини негативна, з великою—позитивна у 80—90 %. При дослідженні крові у початковій стадії захворювання реакція Вассермана позитивна у 60— 70 % випадків. З роками склад спинномозкової рідини нормалізується, реакція Вассермана (при дослідженні крові та спинномозкової рідини) стає негативною.
Перебіг спинної .сухотки хронічний, тривалий. Хвороба триває в середньому 15—25 років і довше. У деяких випадках, при розвитку захворювання у похилому віці чи різкому ослабленні організму, виснаженні нервової системи, спинна сухотка може перебігати дуже швидко. У деяких хворих швидко наростають також зорові розлади. Розрізняють три найвірогідніших варіанти перебігу: доброякісний, або незавершений, коли дуже довго триває невралгічна стадія, не переходячи у наступну; варіант з повільно прогресуючими симптомами, при якому можливі навіть ремісії;
«галопуючий», зі швидким розвитком атаксії та інших симптомів. Перший варіант найсприятливіший для прогнозу, який різко погіршується при ранньому розвитку спинної сухотки і особливо у хворих на алкоголізм.
Діагностика і лікування нейросифілісу
Основою діагностики нейросифілісу є клінічні дані. В типових випадках діагностика хронічного менінгіту, сифілітичного ендартеріїту, спинної сухотки та інших форм ураження нервової системи при сифілісі не викликає особливих труднощів. Проте нерідко зустрічаються приховані, атипові форми захворювання, багато хто з хворих намагається приховати наявність сифілісу в анамнезі, тому лікарям часто приходиться стикатися з певними труднощами при встановленні правильного діагнозу.
Велике значення слід надавати анамнезу. Лікар повинен тактовно і вміло вступити в контакт з хворим для одержання правдивих анамнестичних даних. При запереченні зараження сифілісом слід вияснити такі обставини, як безплідність, припинення вагітності і мертвонародження дитини у хворої або жінки хворого, наявність дефектів розвитку у дитини, що народилась. Слід звертати також увагу на послідовність розвитку патологічних симптомів, їх динаміку.
Серед неврологічних ознак нейросифілісу особливе місце займають зміни зіниць. Неправильна форма їх, міоз, анізокорія
і особливо синдром Аргайла Робертсона в сумнівних випадках свідчать про сифілітичну природу процесу. Наявність простої сірої атрофії зорових нервів, ураження інших черепних нервів, відсутність колінних і ахілло-вих рефлексів — все це також слід враховувати при підозрі на сифілітичну етіологію захворювання.
Серед лабораторних досліджень основне значення має вивчення спинномозкової рідини. Майже при всіх клінічних формах, особливо в ранні строки після зараження сифілісом, в спинномозковій рідині спостерігаються зміни, що вказують на серозне запалення:
невеликий плеоцитоз, який складається переважно із лімфоцитів, збільшення кількості білка, позитивні глобулінові реакції і специфічні зміни колоїдних реакцій Ланге. У вторинному і дещо рідше в третинному періоді, тобто при ранньому, рідше пізньому нейроси-філісі, в спинномозковій рідині буває позитивна реакція Вассермана. У меншої кількості хворих вона позитивна і в крові. Крім реакції Вассермана діагностичне значення мають також осадкові реакції Кана і Цитохолева. Ще більш цінна для діагностики реакція іммобілізації блідої трепонеми (РІБТ), особливо для виявлення прихованих форм сифілісу, а також для дослідження хворих з мінливими показниками стандартних реакцій. Реакція імунофлюо-ресценції (РІФ) відсутніша, ніж РІБТ, але частіше дає неспецифічні результати. При серологічній діагностиці сифілісу нервової системи рекомендується одночасне проведення реакції Вассермана, осадкових реакцій Кана і цитохолевої проби, а також РІБТ і РІФ. Позитивний характер цих реакцій можна розглядати як доказ сифілісу.
Основним методом лікування хворих всіма формами нейросифілісу є специфічна протисифілітична терапія, яка передбачає застосування пеніциліну, вісмуту, миш'яку, йоду.
Специфічне лікування призначається хворому після встановлення діагнозу, підтвердженого лабораторними дослідженнями з урахуванням періоду і форми сифілітичного ураження, віку хворого і особливостей стану організму. Відповідно цих показників визначається тривалість, інтенсивність терапії і її характер. При комбінованому лікуванні необхідно дотримуватись тактики зміни препаратів в різних курсах, що дозволяє попередити звикання блідої трепонеми до одного і того ж засобу.
Найбільш поширена методика лікування хворих сифілісом нервової системи — це та, що хронічно чергується з послідовним комбінованим застосуванням препаратів пеніциліну і вісмуту. У нелі-кованих хворих перший курс лікування починають з калію йодиду (5—10 днів). Потім, щоб уникнути реакції загострення, призначають препарати вісмуту. Після кількох ін'єкцій (3—4 бійохінолу або 2—3 бісмоверолу) призначають препарати бензилпеніциліну, потім продовжують лікування бійохінолом або бісмоверолом. Лю-
дям похилого віку з пізніми формами захворювання доцільно до початку ін'єкцій препаратів вісмуту і в проміжках між курсами лікування призначати препарати йоду.
Зразкова схема курсового лікування: 1) бійохінол по 2 мл внут-рішньошкірно через день (можна пентабісмол в тій же дозі) або бісмоверол по 1,5 мл 2 рази протягом одного тижня; 2) бензилпеніцилін вводять внутрішньошкірно кожні 3 год в разових дозах залежно від маси тіла хворого (при масі до 60 кг — по 50 000 ОД, при масі від 60 до 80 кг—по 75000 ОД, при масі більше 80 кг— по 100000 ОД); курсову дозу визначають із розрахунку по 170 000 ОД на 1 кг маси тіла, але не більше 10 200 000 ОД; 3) бензилпеніцилін призначають в поєднанні з поступово зростаючими дозами пірогеналу від 50 до 1000—1500 МПД; оптимальною температурою тіла при піротерапії є 37,5—37,8 °С; на випадок відсутності температурної реакції допускається збільшення дози: бійохінол або пентабісмол по 2 мл (із розрахунку 40—50 мл на курс) або бісмоверол по 1,5 мл (курсова доза 16—20 мл). В проміжках між курсами слід призначати препарати йоду.
При проведенні повторних курсів лікування показано більш широке використання біциліну. Спочатку лікування проводять в кількості 4—5 курсів на рік, на другому році проводять 2 курси, потім курсові лікування проводяться щорічно.
Проводячи лікування вісмутом, слід пам'ятати про можливість виникнення гінгівіту і стоматиту, в зв'язку з чим призначають часті полоскання і зрошення порожнини рота дезинфікуючими розчинами і рекомендують чистити зуби не менше 2 раз на день. Бійохінол протипоказаний при атрофії зорових нервів.
Лікування атрофії зорових нервів починають з вітамінотерапії, потім призначають препарати вісмуту (бісмоверол). Першого тижня проводять ін'єкції бісмоверолу по 0,5 мл 2 рази на тиждень. Після 7—10 ін'єкцій бісмоверолу призначають бензилпеніцилін, який вводять по 40000—50000 ОД через кожні 3 год—1200000 ОД на курс. При повторних курсах допускається екмоновоцилін, біцилін не рекомендується.
Крім специфічної терапії широко використовують і неспецифічне лікування, яке залежить від патогенезу і симптомів захворювання при ранньому і пізньому нейросифілісі. В усіх випадках показано біостимулятори (алое, скловидне тіло, плазмол та ін.), вітаміни групи В, аскорбінова кислота, нікотинова кислота, засоби, що стимулюють центральну нервову систему (пантокрин, настойки ли-монника, стеркулії, заманихи, аралії, екстракт левзеї рідкий), рекомендується лікувальна фізкультура.
Профілактика сифілісу здійснюється комплексно. Велике значення надається морально-гігієнічному вихованню, санітарній освіті, роз'ясненню небезпеки позашлюбних полових зв'язків. Про
водиться оперативна ліквідація осередків хвороби шляхом раннього виявлення, госпіталізації і лікування хворих; обстеження осіб, що мали інтимний або тісний побутовий контакт з хворими; профілактичне клініко-серологічне обстеження працівників дитячих установ, харчових і комунальних підприємств, водіїв автотранспорту. Притягаються до кримінальної відповідальності хворі сифілісом, які ухиляються від лікування.
Профілактика сифілісу нервової системи забезпечується шляхом всебічного обстеження хворого (обстеження очного дна, спинномозкової рідини та ін.) і лікування ранніх проявів захворювання; своєчасної діагностики ураження судин для попередження гострих порушень мозкового кровообігу, а також виключення сифілітичної етіології у хворих з невритом та іншими неврологічними симптомокомплексами.
УРАЖЕННЯ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ ПІСЛЯ ПРОФІЛАКТИЧНИХ ЩЕПЛЕНЬ
Ураження нервової системи після противіспяних щеплень. Перший опис неврологічних ускладнень після противіспяних щеплень припадає на 1897 p. (Фрейд). Спочатку це були поодинокі спостереження, але коли противіспяна вакцинація набрала масового характеру, кількість таких повідомлень значно збільшилась. В 20-х роках XX ст. спостерігалась висока летальність при таких ускладненнях (30—60 %).
Патогенез. Є три точки зору на патогенез поствакціональ-них уражень нервової системи.
1) безпосередній вплив на нервову систему вакціонального віру су;
2) активізація якогось невідомого збудника енцефаліту;
3) алергізація макроорганізму.
На користь алергічної природи захворювань нервової системи після противіспяних профілактичних щеплень свідчать пато-морфологічні зміни в нервовій тканині. Вони проявляються в основному в білій речовині головного й спинного мозку, розташовуючись навкруги венозних судин, й характеризуються деміє-лізацією нервових волокон і проліферацією клітин мікроглії на фоні гіперемії і набряку. На місці нервових волокон, що розпались, формуються гліально-склеротичні рубці.
Клініка. Поствакцинаційні ураження нервової системи можуть розвинутись у будь-якому віці, але частіше в 6—15 років після першої, рідше — після другої вакцинації. Захворювання розвивається на 9—12-й день після щеплення. Початок його гострий, бурхливий, супроводжується підвищенням температури тіла до
39—40 °С, ознобом, підвищенням ШОЕ, гіперлейкоцитозом. Неврологічна симптоматика при цьому дозволяє виділити кілька клінічних форм поствакциональних ускладнень: серозний менінгіт, менін-гоенцефаліт, енцефаломієліт, мієліт.
Серозний менінгіт характеризується різким головним болем, нудотою, блюванням, вираженими менінгеальними ознаками з наявністю в спинномозковій рідині лімфоцитарного плеоцитозу.
При менінгоенцефаліті крім вищевказаних симптомів відзначаються порушення свідомості, психомоторне збудження, судорожні приступи, рухові і чутливі розлади по гемитипу, альтернуючі синдроми та ін. З поширенням патологічного процесу і на спинний мозок в клінічній картині захворювання з'являються порушення функції тазових органів (затримка або недержання сечі і калу).
Мієліт проявляється у формі вираженого болю, що має оперізуючий характер (обумовлений ураженням задніх корінців і мозкових оболонок), провідниковими розладами чутливості, пара- і тетраплегією (залежно від рівня ураження спинного мозку), порушенням трофіки і функцій тазових органів.
Перебіг неврологічних ускладнень після противіспяних щеплень в більшості випадків сприятливий. Протягом кількох днів може настати видужання. Можливі залишкові явища після енце-фалітичної або енцефаломієтичної форми.
Ураження нервової системи після антирабічних щеплень спостерігається у 0,15—0,5 % вакцинованих. Ураження нервової системи може розвиватись після 4—7, інколи після 10—20 щеплень. Причиною цих уражень деякі автори вважають кролячий вірус «фікс», який вводиться в організм при антирабічних щепленнях. Інші дослідники розглядають ураження нервової системи при цьому як абортивну форму сказу, треті — як наслідок активізації невідомої інфекції в організмі. Найбільш поширена четверта точка зору, яка трактує ці ускладнення як наслідок алергізації організму антигенами, що вводяться з вакциною.
Можуть захворіти особи будь-якого віку, частіше діти перших років життя.
Пато морфологія. Ураження нервової системи після антирабічних щеплень являє собою негнійне дисеміноване запалення нервової тканини з демієлінізацією, перивазальним некрозом і проліферацією глії.
Клініка. Початок бурхливий, гострий, температура тіла 39— 40 °С, відзначаються оглушеність, судороги. Неврологічна симптоматика співпадає з картиною енцефаліту, мієліту, енцефаломієліту, полірадикулоневриту.
Найбільш тяжка форма перебігу захворювання — це висхідний параліч Ландрі, коли процес поширюється від периферичних нервів нижніх кінцівок на спинний, а потім і на головний мозок. При
цьому розвивається бульбарний синдром, який може призвести до смерті. Можливі випадки тяжкого поперекового мієліту з грубими залишковими явищами (паралічі, парези, порушення сечовипускання).
Лікування повинне включати десенсибілізуючі, дегідратую-чі, протизапальні, симптоматичні, загальнозміцнюючі засоби: кортикостероїдні гормони (преднізолон, гідрокортизон — 400—600 мг на курс); бензилпеніцилін — 10 000 000—20 000 000 ОД на курс або інший антибіотик; 1 % розчин димедролу по 1 мл під шкіру (протягом 10 днів); кальцію глюконат по 0,5 г 3 рази на день; 25% розчин магнію сульфату по 10 мл внутрішньошкірно (протягом 10 днів); 40 % розчин глюкози по 20 мл внутрішньовенне з 5 мл 40 % розчину гексаметилентетраміну через день (всього 10 вливань); гамма-глобулін 9—12 доз внутрішньошкірно через день № 3—4; вітаміни групи В, аскорбінова кислота; знеболюючі (анальгін, фенацетин та ін.); протисудорожні (фенобарбітал, хлоралгідрат, тіопентал натрію та ін.); протягом відновлюючого періоду — фізіотерапія, ЛФК, масаж, антихолінестеразні засоби (прозерин, галантамін, нівалін).
Профілактика післявакцинаційних уражень нервової системи полягає в ретельному лікарському огляді перед щепленням, неухильному дотриманні строків віспощеплення і проведення інших профілактичних щеплень після різних інфекцій і чіткому додержанні техніки вакцинації. Протягом усього періоду введення анти-рабічної вакцини протипоказане тривале перебування на сонці, в лазні, прийняття теплових процедур, вживання алкогольних напоїв.
ПАРАЗИТАРНІ ЗАХВОРЮВАННЯ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ
Токсоплазмоз—це захворювання, зумовлене токсоплазмою— найпростішим облігатним внутрішньоклітинним паразитом. Розрізняють набутий і природжений токсоплазмоз.
У першому випадку токсоплазми попадають в організм людини під час контакту з твариною, хворою на токсоплазмоз (собака), або при вживанні харчових продуктів, забруднених виділеннями хворих собак, гризунів (фекалії, сеча, слиз носа, слюна), в яких знаходиться збудник захворювання. Попадаючи у стравохід людини, токсоплазми гематогенним шляхом поширюються на всі органи і системи.
Природжений токсоплазмоз розвивається в результаті попадання токсоплазм в організм плоду з кров'ю матері, яка заразилась цими паразитами. Збудник, впливаючи на плід, що розвивається, порушує процес ембріогенезу, обумовлюючи виникнення пороків
розвитку плоду і каліцтв, інколи — внутрішньоутробну смерть плоду і викидень.
Патоморфологія. Патоморфологічні зміни при набутому токсоплазмозі вивчені експериментальне на тваринах. Встановлено, що в центральній нервовій системі розвиваються явища некротичного перивентрикуліту, дрібні осередки некрозу в субкорти-кальній білій речовині. В судинах головного мозку, м'якої мозкової оболонки і хоріоідальних сплетеннях спостерігаються ознаки серозно-проліферативного запалення. Виявляються також патоло-гоанатомічні зміни (типу ретиніту, хоріоідиту, іридоцикліту) і зміни у внутрішніх органах (серце, легені, печінка, селезінка).
Природжений токсоплазмоз частіше, ніж набутий, призводить до летального кінця. В головному мозку померлих знаходять більш або менш значні осередки обвапнення, ділянки розм'якшення мозкової речовини, порожнини, які заповнені рідиною. Як правило, має місце гідроцефалія, обумовлена запальною і рубцьованою облітерацією водопроводу середнього мозку, огворів Люшка або інших ділянок лікворних шляхів. Стоншення речовини півкуль мозку може досягти межі їхньою повного зникнення.
Виявляються також результати дизембріогенезу: аненцефалія, відсутність черепних кісток, вовча паща, заяча губа, мікрофталь-мія та інші дефекти розвитку.
Клініка. Набутий токсоплазмоз перебігає як загальне захворювання з болем м'язів і суглобів, плямисто-папульоз-ним висипом, збільшенням лімфатичних залоз, непостійною гарячкою. Ураження нервової системи проявляється у вигляді менінго-енцефаломієліту: юловнии біль, блювання, менінгеальний синдром, моно- і гемипарези і паралічі, атаксія, порушення функції черепних нервів. В спинномозковій рідині невисокий лімфоцитарний плеоцитоз, в осаді інколи виявляються токсоплазми.
Перебіг набутого токсоплазмозу може бути гострим, підгострим і хронічним. Летальний кінець можливий при енцефаліті з ураженням стовбура при супутній тяжкій пневмонії або міокардиті.
Клініка природженого токсоплазмозу характеризується поєднанням ознак перебігаючого запального процесу в головному мозку і наслідків уражень головного мозку, що розвинулись раніше (внутрішньоутробно).
Особливо характерна тріада симптомів, хореоретиніт, гідроцефалія, осередки обвапнення в головному мозку. Крім того, виявляються менінгеальні знрки, тонічні і клонічні судороги, парези, паралічі, олігофренія.
Неврологічні симптоми можуть поєднуватися з пневмонією, міокардитом, гепатоспленомегалією, з вираженою жовтяницею. В спинномозковім рідині виявляється лімфоцитарний плеоцитоз (до 500 • 106 віл), ксантохромія («канарковий» ліквор). На рент
генограмі черепа виявляються обвапнення в глибинних відділах головного мозку, судинних сплетеннях. Як і набутий, природжений токсоплазмоз може перебігати гостро, підгостро і хронічно.
Діагностика токсоплазмозу грунтується на врахуванні клінічних даних, лабораторних дослідженнях (серологічна реакція — реакція зв'язування комплементу з токсоплазменим антигеном і внутрішньошкірна проба з токсоплазміном). У разі природженого токсоплазмозу має значення акушерський анамнез матері (наявність викиднів, мертвонароджених).
Лікування полягає в повторних курсах хлоридину, аміно-холіну і сульфадимезіну. Тривалість кожного курсу 5—7 днів з інтервалом 1,5—2 тижнів (всього 2—4 курси). Одночасно призначають антигістамінні і депдратиз^ючі препарати, глютамінову кислоту, липоцеребрин.
Профілактика набутого токсоплазмозу полягає в ретельному додержанні правил особистої гігієни, здійсненні заходів по боротьбі з гризунами і бездомними собаками.
У профілактиці природженого токсоплазмозу велике значення надається лабораторному обстеженню вагітних жінок з обтяженим акушерським анамнезом і своєчасному лікуванню хлоридином і сульфадимезіном.
Цистицеркоз. Етіологія. Цистицерк—це личинкова стадія (фінна) стрічкового глиста (Taenia solium), що буває у свиней. Яйця солітера попадають в шлунок разом з забрудненою їжею, де під впливом кислого середовища щільна оболонка їх розчиняється і зародок паразита попадає в кров, прободаючи судинну стінку. При занесенні кров'ю в головний мозок зародок паразита з допомогою гачків проникає із капілярів в тканину мозку. Зазнаючи тут ряд змін, він переходить в стадію фінни, яка називається цис-тицерком cysticercus cellulosae. В мозку цистицерк живе 5—10 років (до ЗО).
Патоморфологія. Цистицерк локалізується частіше всього в корі великого мозку і в мозкових оболонках, іноді потрапляє в шлуночки мозку (III і особливо IV), де вільно плаває в спинномозковій рідині. Цистиперк рідко буває поодиноким (солітарний цистицерк), звичайно спостерігаються багаточисленні цистицерки, які нараховуються сотнями і тисячами. Цистицерк має вигляд маленького міхура, наповненого прозорою рідиною. На внутрішній його поверхні видно головку — сколекс. Величина цистицерків в межах від горошини до грецького горіха.
Цистицерк справляє на мозкову тканину механічний і токсичний вплив. Він викликає дегенеративні зміни в нервових елементах і реактивні запальні зміни в судинах, оболонках і ілії. В результаті навколо цистицерка угворюється фіброзна капсула, поверхня якої інфільтрується еозинофілами і плазматичними клітинами. Че-
рез певний час цистицерк відмирає і вапнується. В судинах мозку і оболонок часто спостерігаються явища ендартеріїту, хронічний запальний процес розвивається в оболонках мозку.
Клініка. Симптоматологія цистицеркозу головного мозку нагадує переважно симптоми пухлини. Як і при пухлинах, при цистицеркозі розвивається гіпертензійний синдром — головний біль, блювання, запаморочення, застійні диски зорових нервів. Разом з тим є і такі симптоми, які відрізняються від тих, що характеризують пухлину. Осередкові симптоми характеризуються великою строкатістю в зв'язку з тим, що цистицеркоз частіше буває множинним. Частіше, ніж при пухлинах, бувають як гене-ралізовані, так і осередкові епілептичні приступи. При цьому джек-сонівські приступи відзначаються поліморфізмом, беручи початок то з одних, то з інших м'язів. В клінічній картині переважають симптоми подразнення над симптомами випадіння. Грубі парези, паралічі розвиваються рідко. Часто мають місце психічні розлади — від псевдоневротичних синдромів до важких психічних станів. При цистицеркозі IV шлуночка часто спостерігається синдром Брунса: при поворотах голови виникає дуже сильне запаморочення, головний біль, блювання, брадикардія, порушення свідомості. Синдром Брунса виникає в зв'язку з подразненням ядер блукаючого і переддверної частини вестибулярного нервів, а також внаслідок гострої водянки при закупорці серединного отвору IV шлуночка.
Температура тіла звичайно нормальна. В спинномозковій рідині — підвищення тиску, позитивні білкові реакції, помірний плео-цитоз і переважають лімфоцити, проте зустрічаються і еозинофіли. В крові виявляється еозинофілія. Характерна позитивна реакція зв'язування комплементу з цистицеркозним антигеном в крові спинномозкової рідини (реакція Боброва—Возної).
Для цистицеркозу головного мозку характерний ремітуючий перебіг захворювання з вираженими загостреннями. Коливання інтенсивності симптомів пов'язують з рухом цистицерків і їх загибеллю.
Перебіг хвороби хронічний, повільний, хворі нерідко гинуть (в епілептичному статусі). При цистицеркозі IV шлуночка виникає раптова смерть. Після обвапнення цистицерків подальше наростання неврологічних симптомів, як правило, припиняється.
Діагноз цистицеркозу встановлюють на основі наявності в клінічній картині поєднаних ознак пухлини мозку і менінгіту, на основі переважання синдромів подразнення над симптомами випадіння, ремітуючого перебігу захворювання і наведених вище лабораторних даних. Має значення обмацування м'язів і підшкірно-жирової основи, в яких можуть бути цистицерки. Із допоміжних методів дослідження рекомендується рентгенографічний: на рент
генограмах черепа і м'язів можуть бути виявлені звапновані цистицерки.
Лікування і профілактика. Цистицерк, що розташований в доступному місці, повинен бути видалений хірургічним шляхом. Але ця операція має паліативний характер, тому що цистицерк рідко буває поодиноким. Велике значення надається профілактиці, яка полягає в боротьбі з глистяними захворюваннями, а також санітарно-гігієнічним заходам.
Ехінококоз. Етіологія. Це захворювання більш рідкісне, ніж цистицеркоз. Ехінокок — юна стадія (фіна) невеликого стьожкового глиста — Taenia echinococcus, що живе в кишках собак і вовків. Людина заражається безпосередньо від собак або внаслідок вживання заражених овочів. В шлунок попадають яйця, які тут позбавляються своєї оболонки. Зародки, що при цьому звільняються, через слизову оболонку потрапляють в кровоносні і лімфатичні судини і розносяться по всьому організму. При проникненні зародка в мозок розвивається ехінокок.
Пато морфологія. Ехінокок — міхур з досить товстою шаруватою хітиновою оболонкою, наповнений прозорою рідиною, що містить янтарну кислоту. Розрізняють ехінокок однокамерний і багатокамерний, або альвеолярний. Ехінокок спричиняє в мозку реактивне запалення, що призводить до утворення щільної капсули, зовнішні шари якої інфільтровані лімфоїдними, плазматичними еозинофільними клітинами. Розташовується він найчастіше в глибині півкуль. Величина ехінокока в межах від горошини до курячого яйця. В деяких випадках він росте назовні і, виходячи на поверхню мозку, може узурувати кістку.
Дата добавления: 2015-02-10; просмотров: 650;