Інтелектуальна власність у формуванні статутних фондів акціонерних товариств

Національна законодавча база, зокрема закони України «Про інвестиційну діяльність» та «Про режим іноземного інвестування», розглядає інтелектуаль­ну власність як довгостроковий та перспективний вид вкладень капіталу. Вона стає об'єктом внеску в статутні фонди новостворюваних підприємств та опла­ти додаткових емісій акцій при зростанні статутних фондів акціонерних това­риств або товариств з іншою організаційно-правовою формою. Тому цілком зрозумілим є підвищений інтерес до об'єктивної оцінки вартості майнових прав на інтелектуальну власність і забезпечення правових гарантій їх цивільно-правового обороту на фондовому ринку.

Можливість використання майнових прав на інтелектуальну власність як внесків до статутних фондів акціонерних товариств передбачено ст. 13 Закону України «Про господарські товариства», згідно з якою внесками учасників та засновників товариства можуть бути будівлі, споруди, обладнання та інші ма­теріальні цінності, цінні папери, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність).

Відповідно до згаданого закону інтелектуальна власність, не відображена в балансі підприємства, може бути внесена до статутного фонду підприємства так само, як майно, кошти та інші матеріальні цінності. Для цього необхідна згода всіх засновників, акціонерів акціонерного товариства, як при його ство­ренні так і в разі додаткової емісії. Вартість таких внесків до статутних фондів визначається установчими документами товариства, якщо законодавством не передбачено інше. Законодавством України не встановлено обмежень щодо максимальних розмірів статутних фондів акціонерних товариств, ст. 16 Закону України «Про господарські товариства» передбачає можливість зміни його розміру (збільшення або зменшення).

Відповідні положення про порядок реєстрації випуску акцій, затверджені Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (далі — ДКЦПФР), регламентують процедуру державної реєстрації акцій при ство­ренні акціонерного товариства, збільшенні його статутного фонду за рахунок додаткових емісій. Кількість можливих додаткових емісій законодавством України не обмежена. Стаття 7 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» містить умову збільшення статутного фонду: чергова емісія може здійснюватися за умови, що всі раніше випущені акції повністю оплачені за вартістю, не нижчою від номінальної.

Усі цінності, у тому числі права на об'єкти інтелектуальної власності, після їх передання до статутних фондів акціонерного товариства стають його власністю. Акціонери не мають права отримати свої внески в натуральній формі, якщо перестають ними бути. Таку можливість передбачено ст. 54 Закону України «Про господарські товариства» лише для учасників товариств інших організаційно-правових форм. Отже, акціонерні товариства стають без­заперечними власниками переданих їм як внески до статутних фондів прав на інтелектуальну власність.

Це забезпечує їм: необхідний рівень самостійності щодо ініціювання і вироб­ництва продукції (надання послуг, виконання робіт тощо) з метою отримання при­бутку; здійснення такої діяльності на власний ризик, під власну відповідальність (тобто відповідальність за рахунок власного майна); вільний вибір видів діяль­ності, господарських зв'язків; самостійність формування виробничої програми, залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових та інших видів ресурсів; вільне використання прибутку, що залишається в розпорядженні товариства після сплати податків та обов'язкових платежів.

При формуванні статутного фонду внеском у формі майнових прав на промис­лову власність може виникати багато проблем, наприклад, пов'язаних з припинен­ням дії патенту та визнанням його недійсним. У патентних законах визначається чітка межа, що вирізняє правові підстави припинення дії патенту і підстави для визнання патенту недійсним. Дія патенту припиняється у двох випадках:

1) власник патенту відмовляється від його подальшого правового захисту;

2) власник патенту перестав сплачувати встановлений збір за підтримання чинності патенту.

Ці обставини бажано відображати в установчому договорі чи додатковому договорі в разі формування статутного фонду за рахунок промислової власності.

Патент може бути визнано недійсним повністю або частково за таких обста­вин: у разі невідповідності запатентованого винаходу, корисної моделі чи про­мислового зразка умовам патентоздатності; за наявності у формулі винаходу чи корисної моделі ознак (для промислового зразка — сукупності суттєвих оз­нак), яких не було в поданій заявці; у разі порушення правил закордонного па­тентування винаходу, корисної моделі чи промислового зразка.

Необхідно визначити процедуру передання інформації про визнання па­тентів недійсними до ДКЦПФР і перевірки у реєстрі об'єктів інтелектуальної власності, чи не був патент визнаний недійсним внеском до статутного фонду акціонерного товариства. Створення такого реєстру в управлінні корпоратив­них фінансів ДКЦПФР може бути доцільним.

Якщо через деякий час після внесення промислової власності до статутного фонду патент і майнові права буде визнано недійсними, виникає ситуація, яка потребує розв'язання. У разі внеску до статутного фонду закритого акціонер­ного товариства, де коло засновників є визначеним, особа, що зробила цей вне­сок, протягом певного терміну (місяця) з дати визнання патенту недійсним по­винна звернутися до виконавчого органу товариства з проханням скликати загальні збори з порядком денним «Про статутний фонд акціонерного товари­ства». Якщо протягом певного терміну (до півроку) такі збори не відбудуться, відповідно до ст. 8 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» уповноважена особа ДКЦПФР мусить видати обов'язкове Для виконання розпорядження про скликання загальних зборів акціонерів із згаданим порядком денним. На зборах має бути прийняте одне з рішень: змен­шення статутного фонду закритого акціонерного товариства (з можливою ліквідацією товариства) або сплата раніше визначеного внеску грошима чи іншим майном за умови домовленості засновників про його оцінку.

У відкритому акціонерному товаристві, де коло учасників не можна визна­чити заздалегідь, а інформація про випуск акцій оприлюднюється згідно зі ст. 23 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» не менш ніж за 10 днів до початку передплати на акції, однозначно має бути як наслідок зменшен­ня статутного фонду, виключення акціонера, який запропонував сплатити свій внесок майновими правами на патент, що був визнаний недійсним. У цьому разі передання промислової власності (майнових прав) у статутний фонд було б оприлюднене як умова випуску акцій. Порушення таких умов мусить бути підставою для визнання підписки такою, що не відбулась, якщо за рахунок прав на патент було сформовано понад 40% статутного фонду.

Якщо статутний фонд акціонерного товариства достатній для гарантування інтересів його кредиторів (ст. 155 ЦК України), то надалі за рішенням загальних зборів акціонерів в установленому законодавством порядку він може бути неодно­разово збільшений. При цьому порядок прийняття рішення про зменшення статут­ного фонду може бути таким самим, як і у закритих акціонерних товариствах.

На нашу думку, ДКЦПФР повинна розробити положення про зменшення ста­тутного фонду акціонерного товариства, який сформовано визнаним недійсним патентом. Практики визнання недійсним патенту, майнові права на який було вне­сено до статутного фонду акціонерного товариства, в Україні на сьогодні немає.

Розділ 7. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

7.1. Поняття цінних паперів та їх основні види

Цінні папери мають величезне значення для міжнародної торгівлі. Ще з часів середньовіччя (виникнення перших цінних паперів, хоча деякі дослідни­ки бачать їх прообраз у Давньому Римі) вони давали змогу прискорювати обіг товарів унаслідок можливості спершу швидкого і безпроблемного переміщен­ня грошей, що оформлялися лише одним папером, а згодом і самих товарів, оформлених і переданих врученням лише документа, а не самого товару.

Цінні папери в країнах англо-американської системи права називають оборот­ними документами (negotiable instruments). Подібні найменування у міжнародно­му торговельному обізі виходять з традиційного розуміння їх як документів, але сучасні цінні папери (особливо акції та облігації) випускаються і перебувають в обороті найчастіше в бездокументарній формі. Внаслідок цього змінилося і загальноправове розуміння терміна «цінний папір» (обіговий документ).

Цінний папір (оборотний документ) у більшості правових систем — об'єкт, призначений для посвідчення існування певного майнового права, створений у такий спосіб, що використання даного права можливе лише в силу володіння цим об'єктом, а перехід права до іншої особи може здійснюватися тільки шля­хом розпорядження об'єктом.

За законодавством України цінним папером є документ встановленої фор­ми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право, визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), та власни­ком і передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а та­кож можливість передання прав, що випливають з цього документа, іншим осо­бам. До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукуп­ності всі права, які ним посвідчуються (ст. 194 ЦК України).

Особливість правової характеристики традиційного цінного папера полягає в його двоїстій правовій природі. З одного боку, він становить собою майнове пра­во (саме це є основою розуміння цінного папера), з іншого — це документ, який засвідчує наявність такого майнового права, річ (рухоме майно), що має характе­ристики, властиві речі. Двоїста правова природа цінного папера зумовлює й особливості, пов'язані з його випуском та оборотом, які за своєю сутністю є обо­ротом майнових прав, що мають певні ознаки, властиві обігу речей.

Як зазначалося вище, основною властивістю цінного папера є його оборотоздатність, тобто здатність за допомогою передання самого цінного папера передавати виражене в ньому майнове право вимоги до зобов'язаної за цінним папером особи. Внаслідок цього безумовний характер оборотоздатності цінного папера в міжнародному торговельному обороті встановлюється національ­ним законодавством держави зобов'язаної особи, оскільки на даний час ще не існує «міжнародних цінних паперів», і будь-який цінний папір є «національ­ним». При цьому перелік видів цінних паперів неоднаковий в різних правових системах — від дуже вузького до досить широкого.

У міжнародному торговельному обороті використовуються різні види національних цінних паперів:

облігація (англ. — bond) — цінний напір, що засвідчує існування боргу з боку юридичної особи або державного органу, які її випустили, і містить зобо­в'язання сплатити власникові облігації зазначену в ній суму при настанні терміну її погашення;

вексель — цінний папір, що підтверджує нічим не обумовлене зобов'язання векселедавця (простий вексель, англ. — promissory note) або іншого зазначено­го у векселі платника (перекладний вексель, англ. —bill of exchange) виплати­ти після настання передбаченого векселем терміну визначену грошову суму векселетримачеві;

чек (англ. — check) — цінний папір, що містить безумовне зобов'язання банку сплатити визначену грошову суму за вказівкою пред'явника чека, випи­саного чекодавцем або банком;

коносамент (англ. — bill of lading) — цінний папір, виданий перевізником або його агентом, що визначає умови договору перевезення, вказує найменування відправника вантажу; описує вантаж, прийнятий до транспортування, способом, що дає змогу його ідентифікувати, і містить зобов'язання передати товар у визна­ченому місці відправнику вантажу або особі, якій буде передано коносамент;

акція (англ. — certificate of stock) — цінний папір, що підтверджує право участі в акціонерному товаристві;

складське посвідчення (англ. — warehouse receipt) — цінний папір, що підтверджує прийняття складом товару на збереження;

варант (заставне свідчення, англ. — warrant) — цінний папір, що засвідчує право застави на товар, який перебуває на складі, на користь власника даного документа;

деліеері ордер (англ. — delivery order) — цінний папір, що містить вказівку власникові складу, перевізникові або іншій особі, яка видає складське посвідчення чи коносамент, передати визначену партію товару вказаному в делівері ордері особі. Цей документ використовується для дроблення великої партії товару, оформленої одним коносаментом.

У міжнародному торговельному обороті використовуються також інші види цінних паперів, визнані національним законодавством певних держав, на­приклад, трастові сертифікати (англ. — certificate of trust) та ін.

Цінні папери залежно від критеріїв класифікації поділяють на кілька груп-Так, доктрина континентальної системи права поділяє цінні папери на підставі природи прав, що вони оформляють, на такі групи:

грошові цінні папери (векселі, чеки, облігації тощо), в яких виражено право вимоги визначеної грошової суми;

цінні папери участі (акції та їх різновиди), в яких виражено право участі в акціонерному товаристві або іншому господарчому товаристві;

товарні цінні папери (коносамент, делівері ордер, варант та ін.), в яких вира­жено право на товар.

Англо-американська доктрина містить іншу класифікацію оборотних доку­ментів відповідно до їх природи і поділяє їх на групи:

інвестиційні папери — оборотні документи, що підтверджують право участі в акціонерному товаристві (акції) або відносини позики між їхнім влас­ником (позикодавцем) і позичальником (облігації);

торговельні папери — оборотні документи — вексель, чек, депозитний сертифікат;

товаророзпорядчі документи — оборотні документи, подібні за своїми оз­наками до товарних цінних паперів.

Відповідно до належності прав, засвідчених цінним папером, ці папери поділяють на такі види:

пред'явницькі, коли права, засвідчені цінним папером, належать будь-якій особі, що є його власником. При цьому для передання іншій особі прав, засвідче­них цінним папером на пред'явника, досить вручення цінного папера цій особі;

іменні, коли власником цінного папера визнається лише зазначена в ньому особа. Права, засвідчені іменним цінним папером, переходять до іншої особи лише у разі випуску замість попереднього цінного папера нового із зазначен­ням імені нового її власника, а в реєстрі цінних паперів — відповідного запису;

ордерні, коли зазначена в цінному папері особа може як сама здійснити права, надані цим папером, так і передати ці права іншій особі за допомогою спеціально­го передатного напису на цінному папері (індосаменту). При цьому зазвичай індо­сант несе відповідальність не тільки за існування права, засвідченого цінним папе­ром, а й за його здійснення. Індосамент може бути бланковим (без зазначення осо­би, якою повинно бути здійснене виконання) або ордерним (із зазначенням особи, якою або за наказом якої повинно бути здійснене виконання). Індосамент буває обмежений тільки дорученням здійснювати права, засвідчені цінним папером, без передання цих прав індосатові (передоручний індосамент). У цьому разі індосат виступає як представник індосанта.

В Україні у цивільному обороті застосовують такі групи цінних паперів:

1) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом та одержанні частини при­бутку, зокрема у вигляді дивідендів, і частини майна при ліквідації емітента;

2) боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений термін кошти відповідно до зо­бов'язання;

3) похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом терміну, визначеного договором цінних па­перів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;

4) товаророзпорядчі цінні папери, які надають їх тримачеві право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

Законом можуть визначатися також інші групи цінних паперів. їх види та порядок обігу встановлюються законом. Цінні папери можуть випускатися у Документарній та бездокументарній формі відповідно до закону (ст. 195 ЦК України).

Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» дає поняття цінних па­перів і закріплює їх перелік. Так, згідно зі ст. 1 цього Закону, цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, виз­начають взаємовідносини особи, яка їх випустила, та їх власника і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також мож­ливість передання грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Іменні цінні папери (якщо інше не передбачено цим законом або в них спеціально не зазначено, що вони не підлягають переданню), передаються шляхом повного індосаменту (передатним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папе­ром до іншої особи). Статтею 3 регламентовано види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик; облігації підприємств, казначейські зобов'язання України, ощадні сертифікати, інвестиційні сертифікати, векселі, приватизаційні папери.

Обов'язкові реквізити цінних паперів, вимоги щодо їх форми тощо визнача­ються законом. Документ, який не містить обов'язкових реквізитів цінних па­перів і не відповідає формі, встановленій для цінних паперів, не є цінним папе­ром (ст. 196 ЦК України). За законодавством України права та відповідальність за виконання зобов'язання, посвідчені цінним папером, можуть належати:

1) пред'явникові цінного папера (цінний папір на пред'явника);

2) особі, названій у цінному папері (іменний цінний папір);

3) особі, названій у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу (ордерний цінний папір).

Законом може бути виключена можливість випуску цінних паперів певного виду як іменних, ордерних або як паперів на пред'явника. Для передання іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред'явника, достатньо вручення його цій особі. Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у по­рядку, встановленому для поступки права вимоги (цесії). Особа, яка передає право за цінним папером (індосант), відповідає лише за недійсність певної ви­моги і не відповідає за її невиконання. Права за ордерним цінним папером пе­редаються передатним написом на ньому (індосаментом). Індосант відповідає за існування та здійснення цього права. За індосаментом до особи, якій або у розпорядження якої передається цінний папір (індосата), переходять усі права, посвідчені цим папером. Індосамент буває бланковим — на пред'явника (без зазначення особи, на користь якої передано документ) або ордерним (із зазна­ченням такої особи). Індосамент може бути обмежений тільки дорученням здійснювати права, посвідчені цінним папером, без передання цих прав індоса­ту. У цьому разі індосат виступає як представник індосанта.

Особа, яка випустила (видала) цінний папір, та особи, які індосували його, відповідають перед його законним власником солідарно. У разі задоволення ви­моги законного власника цінного папера щодо виконання посвідченого цим па­пером зобов'язання однією або кількома особами з тих, хто зобов'язався за цінним папером, він набуває права зворотної вимоги (регресу) щодо інших осіб, які зобов'язалися за цінним папером. Відмова від виконання зобов'язання, посвідченого цінним папером, з посиланням на відсутність підстави до цього або на його недійсність не допускається. Власник незаконно виготовленого або підробленого цінного папера має право пред'явити особі, яка передала йому папір, вимоги про належне виконання зобов'язання, посвідченого цим папером, та про відшкодування збитків (статті 197,198 ЦК України). Національне законо­давство деяких держав забороняє випуск цінних паперів певного виду як імен­них, ордерних або на пред'явника. Так, наприклад, законодавства ФРН і Швей­царії передбачають випуск лише іменних акцій.

Крім загальних класифікацій цінних паперів, окремі їх види також містять класифікацію, властиву багатьом правовим системам. Так, акції можуть бути простими і привілейованими.

Проста акція — цінний папір, що засвідчує право її власника на одержання частини чистого прибутку акціонерного товариства (дивідендів), на участь у його управлінні, а також на частину майна ліквідованого акціонерного товари­ства, що залишилося після розрахунків з його кредиторами.

Привілейована акція — цінний папір, що засвідчує право її власника на одер­жання частини чистого прибутку акціонерного товариства (дивідендів) у розмірі, не нижчому від встановленого при її випуску, а також переважне порівняно з влас­никами простих акцій право на одержання частини майна ліквідованого акціонер­ного товариства, що залишилося після розрахунків з його кредиторами. Зазвичай привілейована акція не надає її власникові право на участь в управлінні акціонер­ним товариством, якщо інше не визначено його статутом.

Облігації бувають прості та дисконтні. Проста облігація — цінний папір, що надає її власникові право на одержання відсотків, а також повернення її номінальної вартості при настанні терміну погашення.

Дисконтна облігація — цінний папір, розміщений її емітентом за ціною, нижчою від номінальної вартості, із зобов'язанням виплатити її власникові номінальну вартість при настанні терміну погашення.

Законодавство деяких держав (наприклад, США) регулює такий вид облігацій, як конвертована — проста або дисконтна облігація, що випускається акціонерним товариством і надає її власнику за його вибором право на її погашення або на обмін на акції цього акціонерного товариства. Правові доктрини і законодавства окремих країн містять й інші класифікації цінних паперів.

Цінний папір повинен мати визначену для нього застосованим національ­ним законодавством форму, що забезпечує ідентифікацію наданих за цінним папером прав, а також уможливлює його передання. Більшість національних правових систем визнають випуск цінних паперів як у документарній, так і бездокументарній формі.

Документарним цінним папером є цінний папір, право на який підтверд­жується документом на матеріальній основі, що має обов'язкові реквізити.

Бездокументарний цінний папір — форма цінного папера (переважно акції або облігації), права на який підтверджуються записом на рахунку без видачі Документа на матеріальній основі, що має обов'язкові реквізити. Право во­лодіння бездокументарним цінним папером переходить від однієї особи до іншої з моменту його переведення. Цьому відповідають записи на рахунках особою, яка здійснює облік за даними цінними паперами (депозитарієм):

забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і посе­редників на ринок цінних паперів;

гарантування прав власності на цінні папери;

захисту прав учасників фондового ринку;

інтеграції в європейський та світовий фондові ринки;

дотримання учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства;

запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної кон­куренції на ринку цінних паперів;

контролю прозорості та відкритості ринку цінних паперів (ст. 2 Закону).

До органів, що здійснюють державне регулювання ринку цінних паперів, нале­жить передусім Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Інші дер­жавні органи контролюють діяльність учасників ринку цінних паперів у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством. З метою координації діяль­ності державних органів з питань функціонування ринку цінних паперів ство­рюється Координаційна рада, до складу якої входять керівники державних органів, які у межах своєї компетенції здійснюють контроль або інші функції управління щодо фондового ринку та інвестиційної діяльності в Україні. Очолює Коорди­наційну раду голова Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Склад та положення про Координаційну раду затверджує Президент України за поданням голови Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (ст. 5 Закону).

Основними формами державного регулювання ринку цінних паперів, згідно зі ст. З Закону, є:

прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних паперів;

регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов'язків учасників ринку цінних паперів;

надання спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяль­ності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю такої діяльності;

заборона та припинення на певний термін (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на цю діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення її згідно з чинним законодавством;

реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про це;

контроль дотримання емітентами порядку реєстрації випуску цінних па­перів та інформації про їх випуск, умови продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією;

створення системи захисту прав інвесторів і контролю дотримання цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

контроль достовірності інформації, що надається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюю­чим органам;

встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних па­перів та контролю їх дотримання;

контроль дотримання антимонопольного законодавства на ринку цінних
паперів;

контроль систем ціноутворення на ринку цінних паперів;

контроль діяльності осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів;

застосування інших заходів щодо державного регулювання і контролю ви­пуску та обігу цінних паперів.

Діяльність з випуску та обігу цінних паперів як виключна діяльність допус­кається на підставі дозволу, що видається Державною комісією з цінних па­перів та фондового ринку. Вона визначає перелік документів, необхідних для одержання дозволу на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, а також відомостей, які торговець цінними паперами повинен подавати протя­гом терміну дії цього дозволу. Дозвіл на здійснення усіх або окремих (крім комісійної) видів діяльності може бути виданий торговцям цінними паперами, які мають внесений статутний фонд у розмірі не менше тисячі неоподатковува­них мінімумів доходів громадян, а на здійснення комісійної діяльності щодо цінних паперів — не менше двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 27 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу»).

Регулювання ринку цінних паперів має свою специфіку. У міжнародній практиці існують дві основні моделі організації ринку цінних паперів. Одна пе­редбачає панування на ньому комерційних банків (Німеччина, Японія, Франція), інша є змішаною, тобто допускає активну роль як банківських, так і небанківських фінансово-кредитних інститутів (США, Велика Британія). У тих країнах, де на ринку цінних паперів панує обмежена кількість комерційних банків, діяльність яких підконтрольна центральному національному банку та іншим урядовим агенціям, державне регулювання є значним.

Регулювання ринку цінних паперів на національному рівні (державне ре­гулювання) здійснюється у вигляді прямого втручання у його функціонуван­ня, а також непрямого впливу на цей ринок.

До засобів прямого втручання належить весь комплекс законотворчої діяльності представницьких органів з проблем ринку цінних паперів, а також заходи, що вживаються різними державними органами для введення нових та зміни старих положень і норм щодо діяльності цього ринку. Здебільшого це ліцензування учасників ринку цінних паперів, обмеження та заборони на впро­вадження та обіг певних видів цінних паперів, укладання деяких угод, ре­єстрація цінних паперів тощо.

В Україні ліцензійні умови здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів затверджені наказом Державного комітету України з питань ре­гуляторної політики та підприємництва «Про затвердження Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів». Законодав­ством регламентовано види професійної діяльності, які можуть здійснюватися на ринку цінних паперів. До них, зокрема, віднесено:

1) торгівлю цінними паперами — здійснення цивільно-правових угод з цінними паперами, які передбачають їх оплату проти поставки їх новому влас­нику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів (бро­керська діяльність) або від свого імені та за власний рахунок з метою перепро­дажу третім особам (дилерська діяльність);

2) депозитарну діяльність — з надання послуг щодо зберігання цінних па­перів та/або обліку прав власності на цінні папери, а також обслуговування угод з цінними паперами;

3) розрахунково-клірингову діяльність — з визначення взаємних зобов'язань щодо угод з цінними паперами та розрахунків за ними;

4) діяльність з управління цінними паперами — здійснюється від свого імені за винагороду протягом певного терміну на підставі відповідного догово­ру щодо управління переданими у володіння цінними паперами, які належать
на правах власності іншій особі, в інтересах цієї особи або визначених цією особою третіх осіб;

5) діяльність з управління активами — здійснюється за винагороду компанією з управління активами на підставі відповідного договору про уп­равління активами, які належать інвесторам на праві власності;

6) діяльність з ведення реєстру власників іменних цінних паперів — збиран­ня, фіксація, оброблення, зберігання та надання даних, що становлять систему реєстру власників іменних цінних паперів, щодо цих паперів, їх емітентів та
власників;

7) діяльність з організації торгівлі на ринку пінних паперів — надання послуг, що безпосередньо сприяють укладанню цивільно-правових угод щодо цінних паперів на біржовому та організаційно оформленому позабіржовому ринку цінних паперів.

Регламентовано також умови здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів. Ця діяльність, у тому числі посередницька з випуску та обігу цінних паперів, здійснюється юридичними і фізичними особами виключно на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються в порядку, встановле­ному чинним законодавством, та за умови вступу до щонайменше однієї само­регульованої організації. Крім того, зазначено, що у процесі здійснення про­фесійної діяльності на ринку цінних паперів особи, які її виконують, зобов'я­зані дотримуватися встановлених відповідно до цього закону та інших актів законодавства України обов'язкових нормативів достатності власних коштів та інших показників і вимог, які обмежують ризики щодо операцій з цінними паперами (ст. 4 «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»).

До системи важелів непрямого впливу належать:

контроль за грошовою масою, що перебуває в обігу, та обсягом кредитів за допомогою державного впливу на ставки позичкового відсотка;

податкова політика держави;

гарантії уряду щодо депозитів, кредитів, позика приватного сектора;

вихід держави на ринки позикових капіталів (випуск казначейських век­селів, середньострокових та довгострокових облігацій, емісія зобов'язань дер­жавних установ та ін.), що створює пряму конкуренцію у боротьбі за кредити між державою та корпораціями;

зовнішньоекономічна політика держави (регулювання операцій з інозем­ною валютою, золотом, заходи для стимулювання експорту тощо).

Інституційне забезпечення ринків цінних паперів покладається, як правило, на Державну комісію з цінних паперів відповідної країни, Міністерство фінансів або на державні (центральні) банки та інші державні органи. Наприк­лад, у США розробленням та перевіркою виконання відповідних законів займається Комісія з цінних паперів та бірж. Регулюючі органи виконують пере­важно три функції, спрямовані на захист інвесторів від фінансових втрат:

1) реєстрація всіх учасників ринку цінних паперів. Усі кандидати повинні задовольняти певним вимогам фінансового стану, тобто володіти необхідним (мінімальним) власним капіталом;

2) забезпечення всіх суб'єктів економіки достовірною інформацією. Це досягається передусім публікаціями проспектів емісії, що містять повну і правдиву інформацію про випуск цінних паперів та емітента. Винятком є приватне розміщення цінних паперів серед обмеженого та заздалегідь відомого кола осіб.
Крім того, емітенти зобов'язані періодично публікувати фінансову звітність, відомості про зміни в складі керівних осіб фірми;

3) контроль та підтримання правопорядку на ринку цінних паперів. Упов­новажені на це органи можуть розслідувати будь-які порушення закону, застосовувати адміністративні заходи щодо винних осіб, передавати справи до суду.

Крім наведених заходів державного регулювання важливе значення для нормального функціонування ринку має внутрішнє його самоврядування. Важлива роль у цьому належить саморегульованим організаціям, якими пере­важно є фондові біржі як найрозвинутіші форми організації контролю та регу­лювання постійно діючого ринку цінних паперів. На цьому ринку активно діють й інші організації, що також створюють правила поведінки на ньому та забезпечують належний контроль їх дотримання. Це професійні асоціації учас­ників інвестиційного бізнесу. Вони виникають в міру ускладнення ринку цінних паперів, коли дії держави з регулювання ринку з певних причин є недо­статніми. Такі асоціації виявляють нечесну поведінку окремих осіб, яка завдає шкоди не тільки членам цих асоціацій, а й ширшому колу учасників біржової торгівлі, оскільки зниження громадської довіри до фахівців підриває основи їх бізнесу, призводить до втрати прибутку. Інтереси професійних асоціацій у нормальному функціонуванні ринку цінних паперів багато в чому збігаються з інтересами держави.

На міжнародному, або наднаціональному, рівні регулювання ринку цінних паперів здійснюється спеціалізованими інститутами, до участі в яких залучають­ся регулятори таких ринків різних країн світу з метою об'єднання зусиль комісій з цінних паперів щодо регулювання міжнародного руху капіталів та створення сприятливого клімату для ефективного перерозподілу коштів, а також обміну досвідом та уніфікації методів виявлення та запобігання шахрайству в цьому секторі. До таких інститутів регулювання ринків цінних паперів належать універсальні (OECD) та спеціалізовані (IOSCO) міжнародні організації, регіональні утворення (ЄС) та договірні двосторонні та багатосторонні альянси, які охоплюють більшість країн сучасного цивілізованого світу.

7.3. Міжнародна організація комісій з цінних паперів та організація міжнародного співробітництва

Міжнародна організація комісій з цінних паперів (International Organization of Securities Commissions — IOSCO). Це міжнародна спеціалізована орга­нізація, що об'єднує більше 170-ти членів з понад 80-ти країн світу. Вона є провідним наднаціональним органом регулювання міжнародного ринку цін­них паперів.

Мета її створення: об'єднання державних органів країн світу для забезпе­чення кращого регулювання ринків цінних паперів; обмін досвідом у від­повідних галузях економіки для сприяння розвитку внутрішніх ринків; об'єд­нання зусиль, спрямованих на визначення стандартів щодо ефективності здійснення міжнародних операцій з цінними паперами; взаємодопомога у за­безпеченні інтеграції ринків цінних паперів; введення стандартів з ефективно­го правозастосування проти зловживань на фондовому ринку.

IOSCO складається з постійних комітетів (Президентський, Виконавчий, Технічний, Комітет нових ринків та Консультативний); чотирьох регіональних комітетів та тимчасових робочих груп, які створюються в межах кожного з комітетів для розв'язання конкретних проблем та завдань і вироблення реко­мендацій у вузьких напрямах сфер діяльності організації.

Президентський комітет, який збирається один раз на рік на щорічну конфе­ренцію, складається з керівників усіх країн — членів IOSCO і має всі необхідні повноваження для досягнення цілей організації.

Виконавчий комітет складається з дванадцяти осіб — представників від кожного з регіональних комітетів, а також голів Комітету нових ринків і Технічного комітету. Члени Виконавчого комітету збираються двічі на рік для обговорення поточних проблем організації.

Регіональні комітети працюють на постійній основі; головною метою їх є розв'язання конкретних проблем, які виникають на ринку цінних паперів дано­го регіону.

Технічний комітет складається з шістнадцяти агентств, які регулюють найроз­винутіші та найбільші ринки цінних паперів світу. Метою цього комітету є пе­ревірка основних регулятивних підходів щодо здійснення міжнародних операцій з цінними паперами та координація практичних аспектів у цій галузі. Роботу Технічного комітету можна умовно поділити на п'ять функціональних напрямів, за кожним з яких працює відповідна робоча група: розкриття інформації та бухгалтерський облік на міжнаціональному рівні; регулювання вторинних ринків; регулювання діяльності ринкових посередників; правозастосування та обмін інформацією; інвестиційний менеджмент.

Комітет нових ринків сприяє розвитку та вдосконаленню ринків цінних па­перів країн, що розвиваються, шляхом визначення принципів та мінімальних стандартів функціонування ринків, реалізації навчальних програм для персо­налу, а також обміну інформацією щодо тенденцій розвитку фондового ринку.

Консультаційний комітет є поєднувальною ланкою між IOSCO, саморегу­льованими організаціями та іншими міжнародними організаціями, які працю­ють у сфері фондового ринку.

З моменту свого створення Міжнародна організація комісій з цінних па­перів значно розширилася й стала домінуючим міжнародним форумом з організації та регулювання ринків цінних паперів і ф'ючерсів. Членами IOSCO можуть бути комісії з цінних паперів або інші органи виконавчої влади, на які покладено функції регулювання ринку цінних паперів у відповідній країні, членство в IOSCO може бути постійним, асоційованим або афілійованим. Кожен з постійних членів організації має один голос при голосуванні, може вхо­дити до відповідних комітетів та до Президентського комітету. Асоційовані члени IOSCO не мають права голосу та не можуть входити до складу Виконав­чого комітету, але належать до Президентського комітету. Афілійовані члени IOSCO не мають права голосу, не можуть бути членами як Виконавчого, так і Президентського комітетів. При цьому афілійовані члени, якими є саморегуль­овані організації, входять до складу Консультативного комітету.

Під час роботи XXI щорічної конференції IOSCO в Монреалі на засіданні Президентського комітету у вересні 1996 р. Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку України було прийнято до IOSCO на засадах постійного членства. Комісія України входить до складу Комітету нових ринків і працює в Європейському регіональному комітеті.

Рішення IOSCO оформляються у вигляді резолюцій, які мають рекоменда­ційний характер для постійних членів організації щодо приєднання до них. Резо­люції визначають світові стандарти, які прийняті у практиці роботи на фондовому ринку багатьма країнами світу. Вони подають у чіткій, стислій формі схеми ефек­тивної організації фондового ринку і міжнародні принципи співпраці на ринку цінних паперів. Приєднання членів організації до певної резолюції означає прий­няття відповідною країною правових норм та принципів, викладених у резолюції, та їхню інкорпорацію у відповідне внутрішньодержавне законодавство.

Міжнародною організацією комісій з цінних паперів розроблено до сорока резолюцій, які визначають основні напрями спільних зусиль світової співдруж­ності у регулюванні ринку цінних паперів.

Найважливішими з них, до яких приєдналася й Україна, є: Резолюція IOSCO про нагляд за фінансовими конгломератами 1992 p.; Резолюція IOSCO щодо врегулювання міжнародних угод з цінними паперами та їхніми похідни­ми, які здійснюються з порушеннями, 1993 p.; Резолюція про співробітництво у сфері регулювання ринку цінних паперів 1995 p.; Резолюція IOSCO про правозастосування на ринку цінних паперів 1997 р.

. Іншим важливим базовим документом організації є міжнародні стандарти та принципи регулювання ринку цінних паперів, які були прийняті на щорічних зборах IOSCO у 1998 p., зі змінами та доповненнями від 2001 р. Міжнародні стандарти та принципи регулювання ринків цінних паперів є осно­воположним документом організації, який розкриває весь спектр основних ви­мог до регулювання ринку цінних паперів, викладених у тридцяти принципах.

Ці принципи регулювання фондового ринку рекомендовані для всіх членів організації та повинні бути практично запроваджені у відповідній законо­давчій структурі таким чином, щоб відповідати трьом основним завданням ре­гулювання ринку цінних паперів: захист інвесторів; забезпечення функціону­вання справедливого, ефективного та прозорого ринку; зниження ризику.

Принципи об'єднані у вісім категорій:

1) щодо установ, що регулюють ринок цінних паперів (регуляторів);

2) саморегулювання;

3) правозастосування на ринку цінних паперів;

4) співробітництво у регулюванні;

діяльність емітентів;

6) щодо схем колективного інвестування;

7) діяльність ринкових посередників;

8) щодо вторинного ринку.

Використовуючи запропоновану IOSCO систему оцінки, кожний з членів організації на регулярній основі (не рідше одного разу на три роки) повинен здійснювати власну оцінку відповідності міжнародним принципам регулюван­ня ринку цінних паперів, результати якої є загальнодоступними, зокрема роз­міщуються на зовнішньому сайті IOSCO.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України приєдналася до всіх основних резолюцій IOSCO, які регламентують міжнародно прийняті принципи регулювання ринків цінних паперів країн — членів цієї організації. Крім того, відповідно до результатів програми оцінки фінансового сектора Ук­раїни, яка здійснювалася спільно Світовим банком та Міжнародним валютним фондом в Україні у 2002 р. з метою визначення ступеня розвинутості ринку та його відповідності стандартам міжнародно-правового регулювання у певній сфері, міжнародні фахівці визнали, що система регулювання ринку цінних паперів України повністю відповідає дев'ятнадцяти стандартам та частково — дев'яти із тридцяти стандартів регулювання ринку цінних паперів, затверджених IOSCO у 1998 р. з поправками від 2000 р.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку бере активну участь у діяльності робочих груп, які створюються в межах комітетів IOSCO з метою об'єднання зусиль у виробленні кращої практики регулювання певної сфери діяльності ринку цінних паперів на підставі передового досвіду членів IOSCO.

Така активна позиція ДКЦПФР у роботі організації дає можливість брати безпосередню участь у виробленні міжнародних норм регулювання діяльності на ринку цінних паперів і забезпечує доступ до найостанніших напрацювань у сфері регламентування фондового ринку. Вона заохочує до активізації спів­праці між регуляторами з метою обміну інформацією щодо протистояння пра­вопорушенням на ринку цінних паперів, особливо міжнаціонального характе­ру, та зближення стандартів регулювання професійної діяльності на фондових ринках різних країн для полегшення та оптимізації роботи їх учасників та спри­яння виходу на зарубіжні ринки.

Організація міжнародного співробітництва та розвитку (Organization for Economic Cooperation and Development — OECP/OECD). Це міжнародна організація, яка об'єднує 30 країн-членів. Основна мета її — координація та об'єднання зусиль для обговорення, розроблення і посилення економічної та соціальної політики. Члени ОЕСР шляхом порівняння свого досвіду знаходять спільні рішення щодо загальних проблем, координуючи таким чином на­ціональні та міжнародні стратегії економічної політики для досягнення послідовної та цілісної практики на глобальному рівні. Ця співпраця втілюється в запровадженні рекомендацій та директив щодо кращої практики або в розроб­ленні спільних кодексів, скажімо, стосовно вільного обігу капіталу та послуг, чи домовленості щодо боротьби із шахрайством у міжнародному бізнесі.

Організація представлена групою індустріальних країн із розвинутою рин­ковою економікою, демократією та визнанням прав людини. Країнам — чле­нам ОЕСР належать дві третини світового виробництва товарів та послуг, вони є джерелом понад 80% обсягу прямих іноземних інвестицій світу. Спершу до складу організації входили лише країни Північної Америки та ЄС, згодом до них приєдналися Японія, Австралія, Нова Зеландія, Фінляндія, Мексика, Південна Корея, а також Чехія, Угорщина, Польща та Словакія.

Організація не є «закритим клубом». Через Центр ОЕСР зі співпраці з краї­нами, які не є членами організації, налагоджене активне співробітництво з реш­тою держав світу через програми ОЕСР, зокрема у країнах Центральної та Східної Європи, Азії та Латинської Америки. На поточний момент ОЕСР здійснює політику співробітництва з багатьма країнами світу, що не є членами організації. Програми Центру зі співпраці з не членами ОЕСР створюють так звані «платформи» для обміну думками і досвідом у багатьох галузях, у тому числі міжнародного інвестування, які виходять за межі постійних організацій.

Зважаючи на те, що більшість членів ОЕСР є країнами з розвинутою еко­номікою, розвитку міжнародного ринку цінних паперів та уніфікації регулю­вання даного сектора приділяється значна увага організації. Зокрема, нею роз­роблено загальні принципи акціонерного законодавства для країн з перехідною економікою, які дають чітке розмежування регулятивної діяльності у країнах із розвинутим ринком та в країнах з економікою, що розвивається, а також, не визначаючи якоїсь універсальної моделі розвитку ринку, містять загальні принципи акціонерного законодавства з різноманітних аспектів діяльності компаній на різних етапах розвитку економіки.

Наступним етапом уніфікації регулятивної діяльності у сфері ринку цінних паперів стало розроблення «Принципів корпоративного управління ОЕСР». Так, 1998 р. Рада ОЕСР закликала організацію розробити стандарти та норми корпоративного управління у співробітництві з урядами країн, іншими заінте­ресованими міжнародними організаціями та приватним сектором, які б базува­лися на досвіді країн-членів, що вдавалися до таких спроб у національному масштабі, а також на результатах попередньої роботи ОЕСР, у тому числі робо­ти Рекомендаційної групи з корпоративного управління в бізнес-секторі.

У розроблених принципах відображено першу ініціативу організації ство­рити основні елементи режиму ефективного корпоративного управління. На думку розробників принципів, вони можуть використовуватися урядами як орієнтир для оцінки й удосконалення законодавчої та регулятивної бази, а та­кож учасниками приватного сектора, які беруть участь у розробленні систем і вдосконаленні практики корпоративного управління.

Документ містить чітке твердження про те, що наразі не існує єдиної моделі найкращого корпоративного управління. Наявність різних правових систем, інституційних баз та традицій означає, що у світі існують різні підходи до цьо­го питання. Характерною ознакою всіх режимів ефективного корпоративного управління є пріоритет інтересів акціонерів, які довіряють товариствам доцільно та ефективно використовувати їхні кошти. Хоча принципи не мають обов'язкового характеру, в кінцевому підсумку оцінка корпоративних режимів та серйозне ставлення до них — в інтересах самих країн.

Принципи ОЕСР з корпоративного управління є складовою широкої міжна­родної діяльності, спрямованої на стимулювання прозорості, цілісності та вер­ховенства закону. Серед інших ініціатив ОЕСР щодо цієї діяльності варто згадати Конвенцію про боротьбу з хабарництвом у міжнародних господарських операціях; рекомендації для транснаціональних підприємств; документи спря­мовані на боротьбу з недобросовісною податковою конкуренцією та великими картелями; рекомендації щодо етичної поведінки в галузі надання громадських послуг; результати діяльності Робочої групи з розроблення фінансових заходів проти відмивання грошей та ін.

Участь України в діяльності ОЕСР здійснюється через Директорат спів­робітництва з країнами — не членами організації, який ініціює періодичні міжнародні заходи з метою вироблення конкретних рекомендацій щодо регу­лювання певної сфери економіки. Зокрема, у 1999 р. Організацією було ініційо­вано проведення низки міжнародних «круглих столів» з різних проблемних ас­пектів корпоративного управління. У 1999 та 2001 роках зазначені «круглі сто­ли» відбувалися у Києві, що свідчить про активну участь та інтерес України у відпрацюванні міжнародних стандартів у сфері корпоративного управління.

У межах ініціативи було здійснено оцінку відповідності корпоративного сек­тора країн Центральної та Східної Європи принципам корпоративного управління ОЕСР, затвердженим у квітні 1998 р. З метою забезпечення відповідності цим принципам в Україні за підтримки міжнародних донорських організацій ініційо­вано розроблення національних принципів (кодексу) корпоративного управління. На урядовому рівні розроблення зазначених принципів регламентовано Указом Президента України «Про заходи щодо розвитку корпоративного управління в акціонерних товариствах» від 21 березня 2002 р. № 280/2002.

7.4. Стандарти регулювання ринку цінних паперів у Європейському Співтоваристві

У ЄС сформувався третій за обсягами капіталізації ринок цінних паперів у світі (після США та Японії), центри якого зосереджено у Лондоні, Франкфурті, Мад­риді, Лісабоні та Стокгольмі.

Упродовж існування ЄС та відповідно до ст. З Договору про створення ЄС Співтовариство взяло на себе зобов'язання щодо «зближення законодавства країн-членів такою мірою, щоб функціонував спільний ринок». Отже, ана­логічно іншим сферам економічної та соціально-правової діяльності ЄС, ринок цінних паперів у своєму функціонуванні керується єдиними принципами та стандартами, запровадженими в межах території спільного ринку. Регулюван­ня діяльності на ринку цінних паперів здійснюється двома генеральними ди­ректоратами: Генеральним директоратом з питань вільного руху капіталів та Генеральним директоратом з питань регулювання внутрішнього ринку. Зако­нодавчі повноваження інститутів ЄС визначено ст. 180 Договору про створен­ня ЄС: «З метою виконання своїх обов'язків Рада та Комісія відповідно до по­ложень цього Договору можуть ухвалювати регламенти, директиви і рішення, надавати рекомендації та робити висновки».

З наведених вище видів нормативно-правових актів ЄС регламент має загаль­ний характер, обов'язкову силу і застосовується безпосередньо у всіх країнах ЄС; директива має обов'язкову силу для країни ЄС, якій вона адресована, проте національні інстанції вільні обирати форми і засоби її виконання; рішення є індивідуальним актом, адресованим конкретній особі або кільком особам; реко­мендації та висновки обов'язкової сили не мають.

Провідною формою врегулювання відносин на ринку цінних паперів країн ЄС є директива. Директиви щодо ринку цінних паперів стосуються допуску їх на фондову біржу, випуску проспекту емісії, а також регулярного надання док­ладної інформації про себе компаніями, які працюють на цьому ринку. Дирек­тиви ЄС, призначені для створення єдиного ринку цінних паперів щодо питань випуску (емісії) цінних паперів та їх обігу, як зазначалося вище, належать пере­важно до компетенції Генерального директорату з питань внутрішнього ринку. Ці директиви стосуються функціонування як первинного ринку цінних па­перів, так і вторинного.

На рівні права ЄС, зокрема, регулюються: діяльність на фондовому ринку;

умови започаткування та здійснення діяльності осіб, які надають послуги на цьому ринку; умови функціонування інвестиційних фондів; спрощення проце­дури розміщення сертифікатів інвестиційних фондів на території всього Співтовариства; вимоги щодо пропонування цінних паперів невизначеному колу осіб (відкритий продаж); встановлення мінімальних вимог щодо інфор­мації, яку має бути розкрито невизначеному колу осіб; спрощення процедури транскордонного випуску цінних паперів та ін.

Основними актами права ЄС, що врегульовують функціонування фондового ринку є: 1) Директива 93/22/ЄЕС Ради Європейських Співтовариств від 10 трав­ня 1993 р. про інвестиційні послуги у сфері цінних паперів; 2) Директи­ва 85/611/ЄЕС Ради Європейських Співтовариств від 20 грудня 1985 р. про коор­динування законів, постанов та адміністративних положень, що стосуються інститутів спільного інвестування у цінні папери, що знаходяться в обігу (ІСІ).

Ці нормативні акти мають різні сфери застосування та є взаємодоповнювани­ми. Зокрема, Директива 93/22 застосовується до: безпосередньо суб'єктів інвес­тиційної діяльності (інвестиційних компаній); кредитних установ, що надають інвестиційні послуги (на підставі відповідної ліцензії).

. У свою чергу, Директива 85/611 застосовується виключно до інститутів спільного інвестування у цінні папери.

До інструментів фондового ринку в ЄС належать: цінні папери, що перебу­вають у вільному обігу; інструменти грошового ринку; похідні цінні папери (у тому числі опціони, ф’ючерсні угоди та форварди).

Опціон — стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час укладання опціону або на час такого придбання за рішенням сторін контракту (Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»).

Ф'ючерсна угода — господарська операція, що передбачає зобов'язання придбати (продати) цінні папери або валютні цінності у визначений час у май­бутньому, з фіксацією ціни реалізації на дату її здійснення. Покупець (прода­вець) ф'ючерсної угоди має право відмовитися від її виконання тільки за наяв­ності згоди іншої сторони цієї угоди. Розрахунки за ф'ючерсною операцією здійснюються на дату реалізації цінних паперів і валютних цінностей. Премія за придбання ф'ючерсної угоди виплачується під час такого придбання.

Форвард — господарська операція суб'єкта підприємницької діяльності, що передбачає придбання (продаж) цінних паперів або валютних цінностей у визначений час у майбутньому, з фіксацією ціни реалізації на дату укладання (придбання) форвардної угоди. При цьому покупець (продавець) форвардної угоди має право на відмову від її виконання тільки за наявності згоди іншої сто­рони цієї угоди. Розрахунки за форвардною операцією з цінними паперами і ва­лютними цінностями здійснюються на дату їх реалізації. Премія за придбання форвардної угоди сплачується під час такого придбання.

Суб'єктами ринку цінних паперів ЄС, відповідно до Директиви 93/22, є будь-які юридичні особи, основний вид діяльності яких — надання інвес­тиційних послуг для третіх осіб на професійній основі. За законодавством ЄС держави-члени можуть прирівняти до інвестиційних компаній ті суб'єкти, які не мають статуту юридичної особи, за умови, що: їхній юридичний статус га­рантує рівень захисту інтересів третіх осіб, еквівалентний тому, що забезпечує статус юридичної особи; вони підлягають відповідному нагляду з боку регуля­тивного органу, відповідно до їх організаційно-правової форми.

Отже, у законодавстві ЄС немає прямої заборони щодо поширення державами-членами поняття «суб'єкт інвестиційної діяльності» також на відпо­відних фізичних осіб. Проте, якщо такі фізичні особи надають інвестиційні по­слуги із зберігання цінних паперів чи коштів третіх осіб, це дозволяється лише за дотримання певних умов:

1) право власності третіх осіб на такі цінні папери та кошти повинні бути захищені, зокрема від претензій кредиторів (щодо стягнення на майно, відшкодування збитків та претензії іншого характеру), заявлених до суб'єкта інвестиційної діяльності (в даному випадку — сукупності фізичних осіб) або до його власників, так само, як і у разі неплатоспроможності суб'єкта інвестиційної діяльності чи його власників;

2) на суб'єкта інвестиційної діяльності, так само, як і на його власників, повинні поширюватися відповідні норми щодо критеріїв платоспроможності;

3) річна звітність суб'єкта інвестиційної діяльності має перевірятися аудитором, кваліфікація якого визнається за національним правом;

4) якщо власником суб'єкта інвестиційної діяльності є одна особа, вона має вжити відповідних заходів з тим, щоб забезпечити захист інтересів інвесторів на випадок припинення діяльності суб'єкта з причини смерті, втрати дієздатності та в інших подібних випадках.

Діяльність на ринку цінних паперів ЄС здійснюється його учасниками на підставі отримання відповідної ліцензії, порядок надання якої також встанов­лено відповідно до Директиви 93/22:

прийняття та розміщення від імені клієнта замовлень щодо одного або кількох інструментів фондового ринку;

виконання наведених вище замовлень за рахунок третіх осіб;

укладання угод з одним чи кількома інструментами фондового ринку від свого імені й власним коштом;

управління інвестиційними портфелями за дорученням інвесторів, на влас­ний розсуд та на основі індивідуального підходу, якщо такі портфелі містять один або кілька інструментів фондового ринку;

андерайтинг інструментів фондового ринку та їх розміщення в процесі емісії. Андерайтинг — купівля на первинному ринку цінних паперів з наступним їх перепродажем інвесторам; укладання договору про гарантування повного або часткового продажу цінних паперів емітента інвесторам, про повний або частковий їх викуп за фіксованою ціною з наступним перепродажем або про накладання на покупця обов'язку робити все можливе, щоб продати якомога більше цінних паперів, не беручи зобов'язання придбати будь-які цінні папери, що не були продані.

Крім наведених вище послуг, для здійснення яких передбачено спеціальний режим правового регулювання, існують також інші послуги, яким при­діляється особлива увага на рівні європейського права. Йдеться про так звані додаткові послуги, які учасники фондового ринку можуть надавати разом з ос­новними. Проте надання окремо додаткових послуг, без надання основних, не допускається.

Відповідно до Директиви 93/22, додатковими послугами на ринку цінних паперів ЄС є: послуги відповідального зберігання (обслуговування депозитних скриньок); надання кредитів та позик інвестору для забезпечення йому можли­вості виконати операцію з одними або кількома інструментами ринку цінних па­перів, якщо її учасником є позикодавець; консультації підприємствам з питань структури активів, стратегії виробництва та пов'язаних з цим питань, а також консультації та послуги, пов'язані зі злиттям та придбанням підприємств; по­слуги, пов'язані з андерайтингом; консультації щодо інвестицій в один чи декілька інструментів фондового ринку; послуги з обміну валют, якщо вони по­в'язані з наданням інвестицій.

Крім положень національного права, якими має бути визначено мову вида­ної ліцензії, існують також окремі умови, що висуваються до суб'єктів на рівні права ЄС. Так, Директива Ради ЄС 93/22 вимагає, щоб учасники фондового ринку відповідали вимогам про достатність капіталу, належне керівництво. Окрема увага також приділяється обов'язковості представлення компетентно­му органу програми діяльності, де, зокрема, повинні чітко зазначатися види операцій, які має на меті здійснювати суб'єкт, та структура його організації.

Обсяг та зміст інформації, що підлягає розкриттю, регулюється положеннями Директиви 89/298/ЄЕС Ради Європейських Співтовариств, що координує вимоги щодо створення, упорядкування та розподілу проспекту, який буде виданий під час відкритої пропозиції цінних паперів, що обертаються, широким масам від 17 квітня 1989 р. Директива 89/298 має на меті захист інвесторів від ризиків, пов'я­заних з інвестиціями в цінні папери, а також підвищення довіри до цінних паперів, що перебувають в обігу.

Отже, на рівні права ЄС визначено умови започаткування та здійснення діяльності особами, які є учасниками ринку цінних паперів, умови функціону­вання інвестиційних фондів та випуску цінних паперів.

Умови започаткування та здійснення діяльності учасниками ринку цінних паперів ЄС мають багато спільного з відповідними умовами щодо банків. Тому спостерігається певна зона перетину діяльності небанківських інвестиційних компаній та банків, що надають інвестиційні послуги.

Умови діяльності інвестиційних фондів мають на меті спрощення процеду­ри розміщення сертифікатів інвестиційних фондів на території всього співто­вариства. Починаючи з 70-х років, за зростаючої капіталізації ринків та гло­балізації фінансових потоків у центрі уваги Ради Європи опинилися проблеми, пов'язані з обігом цінних паперів та інсайдерською інформацією.

1970 р. у Гаазі було укладено Конвенцію про вето на цінні папери на пред'яв­ника у міжнародному обігу № 72 (Конвенція щодо цінних паперів). З урахуван­ням того, що міжнародний обіг цінних паперів постійно зростає, а захист прав їх законних тримачів відповідно ускладнюється, Конвенція запровадила процеду­ру, згідно з якою особа, яку було незаконно позбавлено цінних паперів, одержала можливість розміщувати вето на їх обіг на території усіх держав — учасниць Конвенції. Вето занотовується у міжнародному бюлетені, який друкується в усіх інших договірних державах. Відповідно до цих даних професійним посередни­кам на ринку цінних паперів надається право відмовитися від участі в операціях купівлі-продажу зазначених у бюлетені цінних паперів. Вони несуть ризики та відповідальність, пов'язані з участю у таких операціях.

До розроблення і підписання 1989 р. у Страсбурзі Конвенції про інсайдерську торгівлю № 130 держави спонукала постійно зростаюча кількість інсайдерських операцій, здійснюваних нерезидентами. Небезпека інсайдерських операцій полягає у тому, що вони підривають принципи, на яких будується ри­нок цінних паперів — однаковий доступ до інформації усіх ринкових опера­торів, належна якість інформації, що надається інвесторам, здійснення посе­редницьких операцій в інтересах клієнта.

Існуючі на час прийняття Конвенції механізми правового співробітництва виявилися не дуже пристосованими для обміну цією досить специфічною інформацією. З урахуванням цього Конвенцією було запроваджено гнучкий механізм міжнародного співробітництва у формі прямого обміну інформацією про інсайдерські операції між компетентними органами держав.

Істотним внеском у гармонізацію права держав стало вироблення та закріплення у Конвенції загальноєвропейського визначення інсайдерських операцій. До них віднесено операції, здійснювані особою, яка є головою, пре­зидентом, членом Ради директорів, іншого адміністративного чи наглядового органу, уповноваженим агентом або найманим службовцем емітента і-свідомо використовує з метою створення переваг для себе або третьої сторони відому їй за посадою нерозкриту інформацію, оприлюднення якої мас істотний вплив на ринку цінних паперів. До інсайдерських належать операції за участю інших осіб, які одержали відповідну інформацію внаслідок виконання службових обов'язків або від якоїсь із зазначених вище осіб.

7.5. Адаптація українського законодавства до міжнародних стандартів регулювання фондового ринку

Регулювання фондового ринку є державною політикою, тому його слід роз­глядати в аспекті ролі держави у сфері випуску й обігу цінних паперів. Цю роль можна тлумачити як функції управління, участі, впливу або регулювання. Щодо фондового ринку держава виконує кожну з цих функцій, але пріоритет, безпе­речно, належить функції регулювання. Саме регулювання забезпечує оптималь­ний рівень впливу держави на фондовий ринок. Тому головними принципами державного регулювання фондового ринку є орієнтація на загальнонаціональні інтереси та міжнародні принципи і стандарти стимулювання інвестиційної діяльності. Реалізація цього принципу пов'язана з вирішенням двох завдань:

1) сприяння активній інвестиційній діяльності та інноваційному процесу на засадах розвитку наукомістких виробництв;

2) підтримка процесу приватизації через розвиток вторинного ринку цінних паперів і на цій основі сприяння реалізації радикальної економічної реформи.

Розв'язання цих завдань неможливе без регулювання фондового ринку дер­жавою. Ця обставина додатково посилюється тим, що фондовому ринкові при­таманний рух капіталів, який забезпечується обігом різноманітних видів цінних паперів та їх похідних, що залежать від законодавчої бази і системи пра­вовідносин власності. Не випадково, як свідчить досвід економічно розвину­тих країн, фондовий ринок є одним з найбільш регламентованих і регульова­них на відміну, наприклад, від товарних або валютних ринків.

Міжнародне співробітництво України з питань приведення національної нормативно-правової бази держави у відповідність до міжнародних принципів та стандартів здійснюється на трьох рівнях:

1) Державною ко