Розділ1. МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ. ПРЕДМЕТ, МЕТОД І ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

Инфекционно-токсический шок (ИТШ) является наиболее частым синдро­мом, требующим интенсив­ной терапии. Он проявляется развитием острой циркуляторной недостаточности, которая обусловливает полиорганную недостаточность на фоне тяжелых ме­таболических расстройств. ИТШ чаще наблюдается при бактериальных инфекциях, характеризующихся массивной бактериемией.

ИТШ имеет первично-сосудистый генез. Под влиянием бактериальных токсинов происходит поражение вазомоторных механизмов, регулирующих вместимость венозных бассейнов. нарушается переход крови из венозных отделов сосудистого русла в артериальный. В результате паралитической дилятации венозных сосудов в них депонируются и выключаются из системного кровотока значительные количества крови. Объем циркулирующей крови критически падает, что приводит к развитию шока. Развиваются прогрессирующие расстройства микроциркуляции с нарушением функций свертывающей системы крови, развитием диссеминированного внутрисосудистого свертывания. В литературе ИТШ принято обозначать как септический, бактериологический или эндотоксический шок.

Различают три степени ИТШ:

I степень (компенсированный) - тяжелая инфекци­онная интоксикация, характерная для данной нозологической формы, гипертермия с потрясающими ознобами, миальгии, боли в животе, головная боль, заторможенность, иногда возбуждение, одышка, тахикардия, АД остается нор­мальным, как правило, снижается моче­отделение:

II степень (субкомпенсированный) - признаки циркуляторной недостаточности, кожные покровы бледные, холодные, влажные, гипертермия и озноб сменяются сниже­нием температуры тела до субнормаль­ных цифр, появляется акроцианоз, кри­тически падает АД (до 90 мм рт.ст. и ни­же). тахикардия 120-140 уд/мин, пульс слабого наполнения, иногда арит­мичный, нарастает одышка до 40-50 в минуту, в легких появляются влажные хрипы, запустевают периферические ве­ны (уменьшение венозного возврата), то­ны сердца ослабленной звучности, на ЭКГ- признаки гипоксии миокарда, раз­вивается ДВС-синдром, олигурия пере­ходит в анурию, нарастают азотемия, метаболический ацидоз, электролитный дисбаланс.

III степень (декомпенсированный) - прострация, нарушение сознания вплоть до комы, кожные покровы холодные, землистые, цианотичные пятна на туловище и ко­нечностях, пульс нитевидный, АД менее 50 мм рт. ст. рт. ст., дыхание аритмичное, мо­чеотделение отсутствует, непроизволь­ная дефекация.

При различных инфекциях патогенез шока неоди­наков, что обусловливает и некоторые клинические особенности. Так, при грамположительных бактери­альных инфекциях в ранней стадии преобладает ар­териальная гипотензия, а нарушения микроциркуляции и мочеотделения появляются позднее. При грам-отрицательных инфекциях артериальная гипотензия появляется позднее, в то же время одышка, гипотермия, тахикардия, цианоз кожных покровов возника­ют в начале ИТШ. Раньше возникает и ДВС-синдром, резко выражены нарушения ЦНС.

До купирования проявлений шока, стабилизации гемодинамики этиотропная терапия должна прово­диться бактериостатическими антибиотиками (хлорамфеникол, макролиды/азалиды, другие). При сни­жении АД проводят внутривенное (в/в) капельное введение допамина или добутамида. Стабилизация кровообращения, улучшение реологических свойств крови и восстановление перфузии органов достигает­ся непрерывной инфузионной терапией под контро­лем центрального венозного давления (ЦВД). Целесо­образно ее начинать кристаллоидными растворами (дисоль, трисоль, квартасоль, раствор Лабори) с пос­ледующим переходом на коллоидные растворы (реополиглюкин, реоглюман, альбумин), которые способ­ствуют уменьшению интерстициального отека тка­ней с перемещением жидкости в кровяное русло. Объ­ем инфузии в течение суток не должен превышать су­точный диурез, а ЦВД должно быть до 20 см водного столба. Инфузионную терапию необходимо сочетать с введением сердечных гликозидов (коргликон 0,06% 2-3 мл), коррекцией электролитов (в первую очередь калия и натрия, а также магния, хлора, кальция) и кислотно-основного состояния (КОС). При выражен­ном ацидозе применяют 4% раствор гидрокарбоната натрия по 200-400 мл.

Массивная глюкокортикоидная терапия (дозы кортикостероидов не ограничивают до получения клинического эффекта), проводимая при тяжелых формах шока, также способствует восстановлению микро­цирку­ляции. С целью профилактики или ликвидации ДВС-синдрома и развития микротромбозов назнача­ют гепарин 10-20 тыс ЕД с последующими инъекция­ми каждые 4-6 ч под контролем свертывания крови или фраксипарин по 0,3 мл 1-2 раза в сутки.

При II и III степени ИТШ обязательно введение ин­гибиторов фибринолиза (å-аминокапроновая кисло­та, аминометилбензойная кислота, транексамовая кислота) и ингибиторов протеиназ (контрикал, трасилол, гордокс), которые вводят в/в капельно с малыми дозами гепарина (2,5-5 тыс ЕД). В комплексное лече­ние шока обязательно включают оксигенотерапию — сначала путем ингаляции, а при стабилизации гемодинамики - с помощью гипербарической оксигенации. Основным показателем эффективности противошоковых мероприятий является восстановление диуреза.

Острая дыхательная недостаточность (ОДН). Различают вентиляционную ОДН вследствие нару­шения вентиляции легких у больных ботулизмом, дифтерией, полиомиелитом и паренхиматозную ОДН, обусловленную расстройством альвеолярно-капиллярного газообмена у больных пневмонией, нару­шением кровообращения в легких при шоке или ге­моррагическом отеке при гриппе, геморрагических лихорадках. Тип и глубина ОДН верифицируются функциональными и рентгенологическими исследо­ваниями, определением газов крови.

Различают четыре стадии ОДН:

1 стадия- учащение дыхания на фоне основного заболевания;

2 стадия (субкомпенсированная ОДН) - одышка в состоянии покоя, в дыхании участвуют вспомогательные мышцы, акроцианоз губ и ногтей, тахикардия, артериальная гипертензия, чувство тревоги, беспокой­ство;

3 стадия - одышка резко усиливается, больной на­ходится в вынужденном положении, воз­растает тахикардия, резко падает АД, наступает выраженный цианоз;

4 стадия - угнетение сознания, иногда кома, пульс нитевидный, низкое АД, резкий разлитой цианоз.

Механизм и особенности течения ОДН определя­ются локализацией патологического процесса. При ботулизме острая вентиляционная недостаточность является следствием паралича дыхательных мышц и диафрагмы, аспирации пищи, развитием аспирационной пневмонии. У больных полиомиелитом нару­шается ритм и характер дыхания (типа Чейн-Стокоа), при развитии аспирационной пневмонии в результа­те бульбарных параличей возникает смешанная вентиляционно-паренхиматозная ОДН. При спинальной форме полиомиелита развивается парез дыхатель­ных мышц.

У больных корью вентиляционная ОДН обуслов­лена отеком слизистой оболочки подъязычного прос­транства (ложный круп), при дифтерии - нарушением проходимости дыхательных путей вследствие заку­порки гортани трудно отделяемыми фибринозными пленками (истинный круп). Если при ложном крупе отек слизистой оболочки гортани снимается введени­ем 90-120 мг преднизолона с антигистаминными препаратами в сочетании с отвлекающими горчич­ными ножными ваннами, то при дифтерии необходи­мо механическое отделение пленок, интубация тра­хеи или трахеостомия.

При гриппе и острых респираторных заболеваниях ОДН развивается в случаях закупорки вязкой мокро­той трахеобронхиального дерева, а лечебные меро­приятия заключаются в стимуляции кашля путем давления на трахею в области верхнего края грудины, применением парокислородных ингаляций с бронхо- и муколитиками. В случае нарастания асфиксии про­водят срочную лечебную бронхоскопию. У больных ботулизмом, полиомиелитом, дифтерийным полинев­ритом, в связи с параличом дыхательных мышц, не­обходима ИВЛ.

При паренхиматозной ОДН у больных пневмонией улучшению дыхательной функции способствует вве­дение кортикостероидов и сердечных гликозидов. В случаях отека легких, кроме того, показаны ингаля­ции пеногасителей (антифомсилан, кислород с пара­ми 70° спирта), введение фуросемида, наложение жгутов на нижние конечности, обязательно купиро­вание психомоторного возбуждения введением седатинных средств.

Острая печеночная недостаточность (ОПечН) — клинико-патогене­тичес­кий синдром, обусловленный цитолизом, острым нарушением дезинтоксикационной и синтетической функции печени, в результате чего развиваются геморрагические осложнения и энцефалопатия. Эндогенная печеночная недостаточ­ность чаще всего развивается при вирусном гепатите В, С, D, желтой лихорадке, некоторых других инфекциях и отравлениях грибами.

У больных появляются симптомы выраженной ин­токсикации, многократная рвота, уменьшается протромбиновый индекс, нарастает желтуха. Развитие ОПечН проходит следующие стадии:

1 стадия - уменьшение размеров печени, наруше­ния сна (бессонница ночью и сонливость днем), немотивированное поведение (по­иск несуществующих предметов), появле­ние «мушек» перед глазами, адинамия или эйфория, брадикардия, сменяющаяся та­хикардией;

2 стадия - нарушение ориентации в пространстве и времени, двигательное возбуждение, психические нарушения, тремор верхних конечностей:

3 стадия- периодически нарушается сознание, возникают галлюцинации, возможны менингеальные знаки, «печеночный запах» изо рта, тахикардия, геморрагический синдром, значительное снижение протромбина.

4 стадия (печеночная кома) - сознание, болевая чувствительность, рефлексы отсутству­ют, зрачки расширены, глубоко наруше­ны биохимические показатели, особенно коагулограмма, снижено содержание аль­бумина, увеличено количество g-глобулинов, нарастает уровень свободной (непря­мой) фракции билирубина крови, снижа­ется активность АлАТ (вследствие массив­ного гепатонекроза), в крови - лейкоци­тоз, увеличенная СОЭ. На любой стадии ОПечН может возникнуть пече­ночная энцефалопатия.

Интенсивная терапия больных с ОПечН заключает­ся в проведении активной неспецифической дезинтоксикации, которая включает как экстракорпоральные методы, так и инфузионную терапию. Применяют также антигипоксанты, средства, уменьшающие ки­шечную аутоинтоксикацию (энтеросорбенты), коррек­цию нарушений КОС, системы свертывания крови, всех видов обмена веществ. Обязательно назначают кортикостероиды (3-5 мг/кг массы из расчета на преднизолон) в комплексе с дегидратацион­ными сред­ствами для предупреждения или уменьшения отека мозга (маннитол 15-20% по 1-2 г/кг, но не более 140-180 г сухого вещества в сутки, фуросемид 20-80 мг в/в струйно или капельно). При психомотор­ном возбуждении вводят натрия оксибутират 20% из расчета 0,5-0,75 мл/кг/сут, диазепам (сибазон, седук­сен) 0,5% по 0,05-0,1 мл/кг/сут. Для угнетения про­цессов аутолиза назначают ингибиторы протеиназ (контрикал 1 тыс ЕД/кг/сут, гордокс 5-10 тыс ЕД/кг/сут). Для выведения церебротоксичных ве­ществ применяют гемосорбцию, плазмаферез, экстракорпоральную перфузию крови через гетеро- или гомопечень. Для угнетения кишечной флоры назначают внутрь лактулозу, антибиотики (неомицин по 1 г или канамицин по 0,5 г 4 раза в сутки). С целью умень­шения аутоинтоксикации назначают безбелковую ди­ету, очищают желудок и кишечник сифонными про­мываниями 2% раствором гидрокарбоната натрия.

Противовирусное лечение лейкоцитарным интерфероном или генноинженерными a-интерферонами (лаферон, интрон А, реаферон) в дозе 3-6 млн ЕД в сутки у некоторых больных улучшает состояние, ус­коряет нормализацию биохимических показателей.

Интенсивная терапия больных с ОПечН должна быть упреждающей, т.е. начинаться до появления признаков энцефалопатии. Она показана во всех слу­чаях тяжелого течения вирусного гепатита при сни­жении протромбинового индекса ниже 60%.

Острая почечная недостаточность (ОПН) - нару­шение выделительной функции почек с задержкой в крови азотистых продуктов метаболизма, калия, маг­ния и воды с развитием метаболического ацидоза.

Различают преренальную, ренальную и субренальную формы ОПН.

Преренальная ОПН является следствием крити­ческих состояний, сопровождающихся глубоким рас­стройством кровообращения и перфузии почек при инфекционно-токсическом, дегидратационном или анафилактическом шоке и снижении АД ниже 70 мм рт.ст. Длительная (более 8 ч) гипотензия ведет к ги­поксии, ацидозу и необратимым изменениям почек.

Ренальная ОПН - следствие первичного поражения нефронов, эндотелия почечных канальцев при лептоспирозе и геморрагической лихорадке с почечным синдромом. Важную роль в патогенезе играет ДВС-синдром. В результате гипоксии наступает нефронекроз, снижается или прекращается выделительная функция почек, в крови нарастает содержание мочевины и креатинина. Азотемия ведет к расстройству функции ЦНС - энцефалопатии. Метаболический ацидоз, гиперкалиемия, снижение объема выделяе­мой мочи способствуют гипергидратации организма с угрозой отека легких, головного мозга или острой сердечной недостаточности.

Субренальная (постренальная) форма ОПН разви­вается при окклюзии мочевыводящих путей и может перейти в ренальную в связи с повышением внутриканальцевого давления и нарушением почечной мик­роциркуляции, что и обусловливает органические из­менения в почках. Быстрейшее восстановление моче­отделения имеет решающее значение в предупрежде­нии необратимых изменений почек,

Начальная стадия ОПН не имеет специфических симптомов. Заподозрить ее развитие помогает систе­матический учет диуреза, снижающегося до 0,5 мл/кг массы в час. Одновременно уменьшается концентрационная способность почек - снижается удельный вес мочи, в ее осадке появляются эритроциты, цилиндры, клетки эпителия, в крови нараста­ют мочевина, креатинин, калий.

В течение нескольких дней наступает олигоанурия. В этой стадии, которая относится к категории крити­ческих состояний, показана интенсивная терапия. Наряду с уменьшением количества мочи (при олигурии менее 500 мл/сут, при анурии менее 50 мл/сут), снижается и удельный вес мочи (до 1005-1008). Моча содержит патологические элементы - белок, эритро­циты, клетки почечного эпителия, цилиндры. В крови значительно повышаются мочевина, креатинин, ка­лий, возникает гипергидратация (даже при ограниче­нии поступления жидкости в организм, в связи с обра­зованием эндогенной воды). Нарастает концентрация в крови электролитов и неорганических кислот. Раз­вивается метаболический ацидоз. Ирритативное раз­дражение слизистой оболочки желудочно-кишечного тракта азотистыми шлаками приводит к образованию язв с частыми кровотечениями. Уремия сопровожда­ется поражением ЦНС, возникают интенсивная голов­ная боль, сухость слизистых полости рта, языка и губ, рвота, поносы, одышка, тахикардия, снижается АД, прогрессируют нарушения сознания вплоть до сопо­ра, нарушается ритм дыхания (типа Чейн-Стокса, Куссмауля). При отсутствии интенсивной терапии мо­жет развиться отек легких или остановка сердца в свя­зи с гиперкалиемией.

Лечение инфекционных больных в начальной ста­дии ОПН должно быть направлено на ликвидацию факторов, вызывающих нарушение функции почек. В первую очередь необходимо восстановление систем­ной гемодинамики и микроциркуляции в почках (при ИТШ), регидратация (при ДС), устранение гиповолемии, артериальной гипотензии. Одновременно прово­дят коррекцию КОС (устранение метаболического ацидоза) в/в введением 200-400 мл 4% раствора гид­рокарбоната натрия. На фоне стабилизации гемоди­намики у шоковых больных показано применение препаратов, улучшающих почечный кровоток (допамин, эуфиллин). Следует помнить, что в малых дозах (50 мг в 250 мл 5% раствора глюкозы 15-18 капель в минуту) допамин расширяет почечные сосуды, при больших дозах или быстром введении наступает спазм сосудов и почечный кровоток уменьшается. С целью стимуляции выделительной функции почек в/в вводят 400 мл 20% раствора маннитола или реоглюмана. Однако маннитол нельзя вводить при анурии и уже развившемся нефронекрозе. Последнее выявляет­ся пробой с введением 100 мл 20% раствора маннито­ла, что должно приводить к увеличению мочевыделения на 30-40 мл/час. Стимулировать функцию почек можно и в/в введением фуросемида в дозе 40-80 мг.

Превентивная интенсивная терапия в случае угро­зы развития начальной стадии ОПН заключается в применении этиотропных и патогенетических средств, показанных при данной инфекции. Так, больным лептоспирозом показано применение пени­циллина или хлорамфеникола в сочетании с глюкокортикоидами, при геморрагической лихорадке с по­чечным синдромом показано введение гепарина по 5-10 тыс ЕД 3-4 раза в сутки.

В олигоанурической стадии ОПН проводится ком­плексная интенсивная терапия, первоочередной за­дачей которой является борьба с гипергидратацией. Прежде всего, следует строго соблюдать водный ба­ланс, который должен соответствовать объему выде­ленной за сутки мочи, перспирации воды через лег­кие и кожные покровы (800 мл, а при повышении тем­пературы на один градус сверх 37°С - дополнительно 500 мл) и объемом испражнений и рвотных маис. Сле­дует также учитывать образование в процессе метаболизма в среднем 250 мл эндогенной воды.

Для уменьшения азотемии назначают безбелковую диету, белкового катаболизма - анаболические гормо­ны (ретаболил, неробол) и концентрированные рас­творы глюкозы. Путем повторных промываний же­лудка и толстого кишечника 2% раствором натрия гидрокарбоната удаляют азотистые шлаки. Назнача­ют также энтеросорбенты (энтеросгель, полисорб и др). Парентерально, помимо концентрированного раствора глюкозы (20% - 400-600 мл с инсулином), вводят 4% раствор натрия гидрокарбоната (100-200 мл) и 10% раствор глюконата кальция (20—40 мл). При стабилизации гемодинамики и ликвидации ацидоза проводят стимуляцию диуреза 1% раствором фуросемида (4-8 мл), 2,4% раствором эуфиллина (10 мл). В случае отсутствия эффекта от проведенных лечебных мероприятий, продолжаю­щейся анурии, повышении содержания мочевины более 33,3 ммоль/л, креатинина более 0,884 ммоль/л и калия более 7 ммоль/л про­водит экстракорпоральный гемодиализ. Срочный гемодиализ с ультрафильтра­ци­ей крови показан при выраженной гипергидратации, при угрозе отека лег­ких, мозга или острой сердечной недостаточности.

Стадия полиурии также относится к критическим состояниям. Повышенный диурез способствует де­гидратации и нарушению водно-электролитного ба­ланса, развитию гипокалиемии. В этот период следу­ет тщательно контролировать и корригировать водно-электролитный баланс. Снижение азотемии начи­нается к концу первой недели интенсивной терапии, а нормализация наступает в течение двух недель.

Правильно организованный уход за тяжелыми больными не менее важен, чем другие лечебные ме­роприятия. Следует подчеркнуть значение своевре­менного выведения желудочного содержимого с по­мощью тонкого зонда, что способствует дезинтоксикации; очищения ротоглотки, гортани, трахеи с по­мощью электроотсоса; систематического опорож­нения кишечника и мочевого пузыря. При психомо­торном возбуждении следует стремиться не прибегать к механической фиксации больных, а широко приме­нять седативные средства (оксибутират натрия, диазепам, галоперидол, дроперидол, аминазин и др.).

Инфекционно-токсическая энцефалопатия (ИТЭ) - критическое состояние, характеризующееся острой недостаточностью функции центральной нер­вной системы, тесно связанной с синдромом цереб­ральной гипертензии (ЦГ). Эти синдромы чаще раз­виваются одновременно в результате воспалительно­го процесса в оболочках и веществе мозга, нарушения микроциркуляции в системе церебральных сосудов. В основе ЦГ лежат гиперпродукция спинномозговой жидкости и нарушение ликвородинамики, ведущие в итоге к отеку-набуханию головного мозга, возможному вклинению ствола головного мозга в большое за­тылочное отверстие или в вырезку мозжечкового на­мета.

Клиническим проявлением ИТЭ и ЦГ является пси­хомоторное возбуждение, сменяющееся угнетением сознания (ступор-сопор-кома). Для ЦГ характерны симптомы раздражения оболочек мозга. Наиболее опасным осложнением вследствие вклинения мозга в большое затылочное отверстие является остановка дыхания, что требует немедленного перевода больно­го на искусственную вентиляцию легких (ИВЛ).

Неотложные лечебные мероприятия должны быть направлены на снижение гипертермии, купирование психомоторного возбуждения, для чего наиболее час-то применяют 20% раствор оксибутирата натрия в/в в дозе 50-120 мг/кг. Механическая фиксация боль­ных при психомоторном возбуждении допустима только до его медикаментозного купирования. Необ­ходимы мероприятия по общему и местному охлажде­нию. Одновременно проводят коррекцию гипокалие-мии, при которой может наступить миорелаксантный эффект. Показано применение кортикостероидов, об­ладающих гипотермическим и антитоксическим эф­фектом, способствующих уменьшению воспалитель­ного отека-набухания сердца, мозга и стабилизации клеточных мембран. Предпочтительно применять дексаметазон в дозах, эквивалентных 120-240 мг преднизолона. Положительный эффект оказывает сернокислая магнезия (25% раствор 10-30 мл внутри­мышечно), оксигенотерапия.

Вышеуказанные мероприятия проводят одновре­менно с инфузионно-дезинтоксикационной терапией и форсированным диурезом, а при церебральной гипертензии - с дегидратационной терапией салуретиками (фуросемид - 20-60 мг в/в). При назначении мо­чегонных необходима катетеризация мочевого пузы­ря.

Розділ1. МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ. ПРЕДМЕТ, МЕТОД І ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

Міжнародна торгівля. Міжнародна торгівля (торгівля однієї країни з іншими країнами) є важливою складовою зовшіньоекономічної діяльності. Роль цієї складової важко переоцінити. Достатньо нагадати, що свого часу мер­кантилісти (прихильники першого напряму розвитку класичної політичної економіки) вважали, що багатство нації визначається торговельним балансом, міжнародною торгівлею.

У міжнародній торгівлі вирізняють: зовнішньоторговельну політику і між­народну торговельну політику. "Перша охоплює цілеспрямовану діяльність окремих держав у міжнародній торгівлі, а друга — колективну діяльність держав щодо міжнародної торгівлі.

Зовнішньоекономічна політика може здійснюватись в різноманітних напря­мах, протилежними полюсами яких є політика вільної торгівлі і протекціонізм.

Щодо вільної торгівлі у «Oxford Paperback Encyclopedia» у статті «Free trade» зазначається: «Економічна політика, що виступає за вільний потік то­варів між країнами для заохочення взаємного економічного розвитку та міжна­родної гармонії за допомогою комерційної взаємозалежності (commercial interdependence) націй, що торгують. Політика вільної торгівлі забороняє як та­рифи на імпорт, так і субсидії на експорт, запроваджені для захисту промисло­вості певної країни. Найчіткіше і вперше доктрина була сформульована Адамом Смітом у його «Багатстві націй» (Wealth of Nations, 1776) .

Чітке визначення політики протекціонізму теж міститься в «Oxford Paperback Encyclopedia»: «Використання урядом будь-якого засобу, спрямо­ваного на обмеження міжнародної торгівлі або на подання штучної допомоги (artificial assistance) національним виробникам (domestic producers) за раху­нок їх іноземних конкурентів (foreign competitors). Переважно охоплює спро­би скоротити імпорт за допомогою торгівлі, квот та інших бар'єрів. До нетарифних бар'єрів також належать, зокрема, правила щодо охорони здоров'я і безпеки, упередженість (bias) у державних закупівлях та угоди про доб­ровільні експортні обмеження. Експортні податки також обмежують тор­гівлю, тоді як експортні й виробничі субсидії (export and producer subsidies) надають національним фірмам переваги у затратах виробництва»2.

Протекціонізм як економічна політика охоплює цілий арсенал заходів з метою обмежень у міжнародній торгівлі, до яких належать запровадження митних тарифів і нетарифні заходи регулювання міжнародної торгівлі.

Тарифи — це своєрідні податки на імпортовані товари. Існують два основні види тарифів: фіскальні — застосовуються державами для збільшення надход­жень грошових ресурсів до казни; протекціоністські — використовуються дер­жавами для захисту продукції національної економіки від іноземної конку­ренції.

Мита є трьох видів: адвалерні — розраховуються у відсотках від декларова­ної митним органам вартості товару; специфічні — стягуються у вигляді певної суми з обсягу, кількості тощо імпортованого товару; змішані — є поєднанням зазначених двох видів мит.

За розміром ставок вирізняють такі тарифи: преференційні, інакше кажучи, пільгові; конвенційні, які за своєю природою також є пільговими і поширю­ються на товари з країн, що мають режим нації найбільшого сприяння (most favored nation treatment); звичайні — застосовуються тоді, коли не діють префе­ренційні й конвенційні тарифи.

Слід пояснити, що режим нації найбільшого сприяння передбачає лише од­наковий статус торговельних партнерів, що його мають, а не якісь особливі пільги. Втім, пільги все ж таки є, але якщо дивитися на це з точки зору країн, яким зазначений режим не надається, тобто країн-аутсайдерів.

Нетарифні заходи регулювання міжнародної торгівлі передбачають опосередковане й адміністративне обмеження імпорту з метою захисту певних галузей національної економіки. До них належать такі заходи: ліцен­зування і контингентування імпорту; антидемпінгові та компенсаційні мита; імпортні депозити; «добровільні» обмеження імпорту; мінімальні імпортні ціни.

Ліцензія у сфері міжнародної торгівлі означає державний дозвіл на провад­ження певної діяльності. Ліцензування виникло ще з часів меркантилізму і зас­тосовувалося тоді для регулювання торговельного балансу.

Існують два основні види зовнішньоторговельних ліцензій: відкрита ге­неральна ліцензія, або «автоматична», має місце у вигляді публікації у пресі дозволу компетентного державного органу на безперешкодний ввіз або вивіз товарів протягом певного терміну; індивідуальні ліцензії, що видаються на експорт-імпорт товарів, на які поширюється ліцензування, але які не охоплені генеральними ліцензіями.

Квота — це певний обсяг дозволеного на ввіз іноземного товару. Є такі види квот: індивідуальні — обмежують ввіз-вивіз до однієї конкретної країни або з неї; групові — поширюються на кілька країн; глобальні — обмежують експорт та імпорт взагалі без зазначення конкретних країн або їх груп.

Ембарго є забороною на торгівлю з певною державою і запроваджується ок­ремими державами, їх угрупованнями або міжурядовими міжнародними організаціями.

«Добровільні» обмеження означають зобов'язання, які беруть на себе уряди країн стосовно того, що фірми їх країн експортуватимуть до певної країни обсяг товарів, який не перевищує домовленого. Це означає, що бар'єр захисту країни-імпортера встановлюється не на її кордоні, а на кордоні країни-експортера.

Антидемпінгове мито запроваджується у тому разі, якщо ціна на експорто­ваний з певної країни товар нижча, ніж ціна на такі самі товари на її внут­рішньому ринку.

Адміністративні заходи включають технічні норми і стандарти, митні фор­мальності, санітарні та ветеринарні норми, вимоги до маркування й упаковки товарів тощо.

Найважливішою особливістю міжнародної торгівлі в сучасних умовах є перехід до вільної світової торгівлі. На конференції у Женеві у 1947 р. було роз­роблено перший розклад для вільної_світової торгівлі — Генеральну угоду з Тарифів ТОРГІВЛІ (далі – ГАТТ). ГАТТ є міжнародною угодою, спрямованою на зниження у світовому масштабі торговельних обмежень.

У міжнародній торгівлі беруть участь суб'єкти як міжнародного публічного, так і міжнародного приватного права (юридичні і фізичні особи — підприємці).

Предметомміжнародного приватного права (МПрП) є правовідносини двох груп: так звані колізійні відносини та приватноправові відносини в широ­кому розумінні слова, тобто власне цивільно-правові відносини — особисті немайнові і майнові відносини, але такі, що «обтяжені» так званим іноземним елементом. Ці відносини випливають з права власності, права на підпри­ємницьку діяльність, торговельних і інших відносин, які, в свою чергу, випли­вають з зовнішньоекономічних контрактів. Основну увагу ми приділили саме останнім, оскільки це традиційні сімейні, трудові відносини. Підприємницькі, торговельні відносини стали поширеними у зв'язку з переходом країни до рин­кової економіки, виникненням значної кількості суб'єктів зовнішньоеко­номічної діяльності. У сучасних умовах інтеграції України в COT і ЄС підви­щується роль підприємницьких, торговельних відносин.

Колізійні відносини.Предметом правовідносин МПрП першої групи є, як зазначалося вище, так звані колізійні правовідносини. Колізія (лат. Collisio — зіткнення) — визначається у літературі як зіткнення яких-небудь протилежних сил, інтересів, прагнень; розбіжність між окремими законами однієї держави чи протиріччя законів, судових рішень різних держав; розходження або супе­речність між правовими нормами, що регулюють однакові правовідносини. Колізія законів характеризується протиріччям (зіткненням) двох чи більше формально чинних нормативних актів, виданих щодо одного і того ж питання.

Юридична наука на сьогодні не має єдиного поняття колізії права. Одні авто­ри вбачають в колізії права суперечність юридичних норм (Александров Н. Г., Шаргородський М. Д.), інші розуміють її як одночасну дію різних норм щодо однієї фактичної ситуації (Міцкевич А. В., Черданцев А. Ф.); окремі автори виз­начають колізію як ситуацію, що виникає перед правозастосовними органами у разі необхідності обрати певний правопорядок (Перетерський І. С, Крилов С. Б., Лунц Л. А.) і т. д. Проте існує думка і щодо багатозначності цієї категорії. Зокре­ма, Власенко Н. А. наполягає на тому, що термін «колізія» слід розуміти по-різному: 1) як відносини конфліктного характеру між нормами права для ре­гулювання однієї фактичної ситуації, коли сам конфлікт полягає в розходженні чи протиріччі. Розходження трактується як «слабке» зіткнення нормативно-правових правил, а протиріччя — як найбільш сильне зіткнення юридичних наста­нов; 2) як різновид правових колізій поруч з конфліктами актів тлумачення та ін.

Розрізняють дві групи колізій: колізії внутрішнього права і колізії, про­тиріччя між відповідними нормами, що регулюють аналогічні відносини в різних країнах, різних правових системах. До перших, за Власенком Н. А., належать: колізії у часі (норми, які видані в різний час, але покликані регулюва­ти одноманітні відносини), ієрархічні колізії (норми, видані різними правотворчими органами з одного і того ж правового питання), змістовні колізії (норми, що мають різний обсяг регулювання для ідентичних правовідносин), просторові колізії (норми, які регулюють правовідносини у різних територіаль­них одиницях), персональні колізії (норми, що розповсюджують свою дію лише на певне коло осіб).

Якщо перша група колізій — результат нерозвиненості правової теорії, методології, прогалин у законотворчій діяльності, законодавчій техніці, то друга — цілком закономірна. Лебедєв С. Н., правильно зазначив, що наявність у складі даного відношення міжнародного чи іноземного елементу, не змінюю­чи юридичного змісту відношення, наперед визначає його пов'язаність більше ніж з одним правопорядком, чи породжує проблему «колізії» вітчизняного закону і закону іншої держави чи держав, з якими пов'язаний такий елемент (collisio statutorum), оскільки одні і ті ж питання можуть по-різному регулюва­тись в цих законах. Така ж думка висловлюється і у роботах відомого спе­ціаліста в галузі МПрП Богуславського М. М.: «Якщо для інших галузей права питання колізії законів мають другорядне, підпорядковане значення, то в МПрП, — вважає він, — колізійна проблема та її усунення складають основний зміст цієї правової галузі». І дійсно, спершу МПрП розвивалось лише як ко­лізійне право, завданням якого було вирішення конфлікту між юрисдикціями. Така позиція МПрП вплинула на те, що в англосаксонській системі права згада­на галузь права визначається доктринально сформульованим терміном «law of the conflict of laws» (роботи Accepa, Дайсі, Сторі), тобто правом про конфлікт законів, чим ще раз наголошується значення саме конфліктних норм у регулю­ванні відносин з іноземним елементом. «У міжнародному приватному праві колізія — одна з базових, основоположних категорій, що визначається як зіткнення, розходження, протиріччя між певними законами чи судовими рішеннями різних держав, що породжує конфліктні розбіжності в її правовому регулюванні».

Приватноправові відносини, «обтяжені» іноземним елементом — право­відносини МПрП другої групи.

Визнання існування, поряд з публічним правом, приватного права (далі — ПП) сягає часів ще Стародавнього Риму. Саме римський юрист Ульпіан наго­лосив цей розподіл права. Згідно з Ульпіаном (Д. 1.1.1.3.), публічне право «відноситься до положення римської держави», а приватне право «відносить­ся до користі окремих осіб». Якщо перше (публічне) право опосередковує відношення держави до особи і виражає інтереси суспільства в цілому, то друге (приватне) право відображає інтереси особи. Такий розподіл права слугував зразком багато століть в минулому, слугує він орієнтиром і для величезної кількості юристів нашого часу. Вчення мудре є вічним. Мудрість формування саме таких складових права полягає в тому, що саме вони відоб­ражають природний розподіл інтересів, які виникають в умовах існування держави і, одночасно, визнання нею гідності, прав особистості.

В чому ж полягає сенс поділу права на публічне і приватне? Справа в тому, що визнання приватного права є визнанням суверенітету особи, природних прав людини, її приватного інтересу. Утвердження ПП є, на нашу думку, засобом урівноваження прав людини з державною владою. А закон рівноваги є найбільш універсальним і важливим в організації суспільної життєдіяль­ності, забезпеченні існування демократичного середовища у державі.

До приватного права, а точніше, до сфери приватного права традиційно відносять певні галузі права (насамперед — цивільне, а потім і інші галузі пра­ва: сімейне, трудове тощо), які протиставляються сфері публічного права — публічно-правовим галузям — кримінальному, адміністративному, фінансово­му та ін.

У публічно-правовій сфері переважають владно-організаційні, примусові засади, пов'язані зі здійсненням державних і суспільних (публічних) інтересів. Приватноправовий підхід пов'язаний з ініціативою і самостійністю учасників господарської діяльності, що реалізують свої власні (приватні) інтереси. Звичай­но, у регулюванні економіки, майнових відносин кожна з цих сфер має свої пере­ваги і недоліки, а тому майже ніколи не зустрічається «у чистому вигляді», хіба що у надзвичайних ситуаціях. Так, наприклад, у період війни не обійтися без різкого посилення публічно-правових засад. З іншого боку, у найліберальніших ринкових умовах приватноправові засади неминуче доводиться обмежувати з метою виключення монополізму і недобросовісної конкуренції, захисту прав споживачів і в деяких інших аналогічних ситуаціях. Отже, проблема полягає не в дозволі або виключенні втручання держави в майновий оборот, а в обмеженні цього втручання, у встановленні законом його чітких меж і форм.

Варто мати на увазі, що для вітчизняного господарства ця проблема завжди була актуальною. Справа в тому, що сфери приватного права як галузі, за загальним правилом закритої для довільного втручання держави, в історії як Росії, так і України майже не було. Ще наприкінці XVII — початку XVIII ст., коли в західноєвропейських державах активно розвивалося приватнока­піталістичне господарство, російський цар був вправі за своїм бажанням вилу­чити будь-яке майно у будь-якого підданого (як це, наприклад, робив Петро І, вимагаючи грошей на ведення різних воєн). Тільки в другій половині XVIII ст. Катерина II як особливий привілей дозволила дворянству мати на праві приват­ної власності майно, що не могло стати об'єктом довільного вилучення на користь держави або яких-небудь обтяжень «у казенному інтересі». Для всіх інших станів таке майнове положення навіть юридично стало можливим тільки після реформ Олександра II, тобто в другій половині 60-х pp. XIX ст. й існувало лише до 1918-1922 pp., приблизно протягом 50-ти років. Це і був унікальний для вітчизняної історії, але досить короткий період визнання й існування при­ватного права. Оскільки ні до цього часу, ні після нього ніяких приватноправо­вих засад у нас, по суті, не існувало, держава звикла безцеремонно, довільно і безмежно втручатися в майнову сферу.

Радянське цивільне право розвивалося в умовах панування відомої ленін­ської установки про те, що «ми нічого «приватного» не визнаємо, для нас усе в сфері господарства є публічно-правове, а не приватне».

Такий підхід мав як результат переваги в економіці твердих централізованих засад, що викликали до життя, наприклад, категорію «планових» («господарсь­ких») договорів. їхній зміст визначався не волею й інтересами учасників, а пла­новими органами, що вирішували, хто, з ким і на яких умовах буде укладати кон­кретний договір. Але навіть при цьому визначення деяких умов вимушено відда­валося на розсуд сторін, а договори за участю громадян звичайно виводилися з-під впливу плану (якщо не враховувати системи карткового розподілу товарів). Але цивільно-правове регулювання було формальним, його зміст, порівняно з класичними зразками, був істотно видозмінений і навіть саму приватноправову термінологію намагалися вивести із широкого вживання.

Наведений поділ права шляхом віднесення певних галузей до тієї чи іншої сфери є загальноприйнятим, але не точним, оскільки деякі цивільно-правові норми можна віднести до публічно-правових, а серед кримінально-право­вих — знайти норми приватноправового змісту. Тому ми пропонуємо інші кри­терії для виділення приватного права.

Приватне право можна визначити як сукупність прав, що поширюють свою дію на приватних осіб, громадян, регулюють майнові і особисті немайнові відно­сини громадян, сімейні відносини. Вони засновані на юридичній рівності учас­ників, автономії їх волі і майнової самостійності (відособленості).

Приватне право регулює відносини, що забезпечують приватні інтереси, ав­тономію й ініціативу приватних власників і об'єднань приватних осіб у їхній майновій діяльності й в особистих відносинах. З огляду на це, приватне пра­во — договірне право. Цей критерій нам здається більш вдалим. Зважаючи на нього, до приватного належить насамперед торговельне право. Ринок із власти­вими його учасникам егоїстичними прагненнями потребує визнання приватно­го права. Іншими словами, ринок і приватне право — дві сторони однієї медалі — економічна і правова. Поки буде існувати ринок, існуватиме і при­ватне право. Але його природа буде змінюватися залежно від того, що буде служити об'єктом ринкових відносин.

Отже, приватне право — це, на нашу думку, по-перше, все те, що регулює торговельний обіг, Lex Mercatoria — починаючи з договору купівлі-продажу і закінчуючи договорами міни, підряду, перевезення, оренди, позички, схову, доручення і т. д. (основний правовий засіб для цього — це договір), по-друге — це інші договори: договори дарування, спадкування. Саме в договорі закріплю­ються права та обов'язки сторін, що мають бути вираженням вільного волеви­явлення.

Особливістю приватноправових відносин, що розглядаються у МПрП є те, що вони ускладнені іноземним елементом. Іноземним елементом цих відносин можуть бути: 1) суб'єкти правовідносин (наприклад, договір купівлі-продажу, укладений між українською і бельгійською фірмами; шлюб, укладений украї­нським громадянином із громадянкою Польщі і т. д.); 2) об'єкти правовідносин (скажімо, відносини з приводу іноземних інвестицій); 3) юридичні факти (наприклад, українські громадяни, перебуваючи у Турції, уклали між собою шлюб; деліктне зобов'язання виникло в результаті того, що українські грома­дяни, перебуваючи у туристичній поїздці по Франції, під час прогулянки по Парижу потрапили під автомобіль і т. п.).

У конкретному приватному правовідношенні іноземні елементи можуть бути у будь-якому поєднанні: вони можуть належати до однієї з груп, або до двох, або всі три групи можуть мати іноземні елементи. Наприклад, громадя­нин України — представник російської компанії, уклав у Парижі з представни­ком китайської фірми договір купівлі-продажу товарів, розрахунки за які, після надходження товарів до Росії, повинні провадитися банком Німеччини. Як бачимо, виникають правовідношення купівлі-продажу, що мають кілька іно­земних елементів, які належать до всіх трьох груп. У результаті своїм складом дане правове відношення охоплює п'ять держав.

Число іноземних елементів може бути і більшим. При цьому важливо відзначити, що досить наявності в складі правових відносин одного іноземного елемента, причому з будь-якої групи, щоб воно одержало міжнародний харак­тер. Так, якщо громадяни України узяли шлюб на території іншої країни, де вони перебувають у службовому відрядженні (юридичний факт має місце за кордоном), то цього досить, щоб відносини, що виникають у зв'язку з укладен­ням шлюбу, класифікувалися як приватні правовідносини, ускладнені інозем­ним елементом. Ці відносини охоплюються МПрП, яке є і галуззю права, і навчальною дисципліною, і наукою.

Щодо включення до предмета МПрП відносин, які витікаютьу зв'яз­ку зі вступом і функціонуванням країниу COT таЄС. Конкретні види при­ватноправових відносин, що включаються до складу МПрП (його особливої частини), залежать часто від особистих уподобань автора (авторів). Якщо про­стежити зміст навчальних курсів за даною дисципліною (а вони, як відомо, відображають вже сформовану, закінчену позицію з певного питання) ми поба­чимо, що до особливої частини цієї галузі завжди належать (поряд з цивільно-правовими інститутами, питаннями шлюбних, трудових правовідносин з іно­земним елементом) відносини, пов'язані з міжнародними купівлею-продажем, перевезеннями пасажирів, багажу і вантажів, міжнародні розрахункові і кре­дитні відносини, тобто ті інститути, що за своєю природою є цивілістичними, але найбільш тісно пов'язані з діловим (торговельним) обігом. Враховуючи глобалізаційні, інтеграційні тенденції сучасного суспільного розвитку і, зокре­ма, курс України на вступ до COT і ЄС, особлива увага приділена в роботі саме цим аспектам предмета МПрП. Отже, розгляд саме цих відносин є не суб'єктивним уподобанням автора, а об'єктивною потребою, визначеною веліннями часу. З огляду на це, значна увага в роботі приділена праву власності в міжнародному приватному праві, міжнародним та національним правовим засадам у здійсненні інвестиційної діяльності, міжнародно-правовому регулю­ванню ринку цінних паперів, питанням подвійного оподаткування, зовнішньо­економічним договорам, правовому регулюванню договору (контракту) між­народної купівлі-продажу товарів, міжнародним розрахункам, міжнародним перевезенням, державній закупівлі, її міжнародним аспектам (типовий закон про закупівлю товарів, будівельних робіт і послуг Uncitral), зокрема державній закупівлі в країнах ЄС, адаптації українського законодавства до права ЄС, принципам організації закупівель Світового банку та ін.

Правовий метод регулювання — це сукупність узгоджених між собою способів впливу на визначену групу відносин. У МПрП це питання найменш вивчено. Для нього характерним є цивільно-правовий метод, який виражає природу цієї галузі. Але це надто загальний метод. Більш конкретним є по­рівняльно-правовий метод. Крім нього, для регулювання відносин з іноземним елементом застосовуються два юридично-технічні методи: колізійний і ма­теріально-правовий.

Порівняльно-правовийметод. Для рішення спірного питання в МПрП ви­користовують зіставлення і вибір норм права. Тому порівняльне правознавство (компаративістика), яке застосовує таке зіставлення і вибір норм, і МПрП мають багато загальних рис, оскільки вони не обмежені однією національно-правовою системою, а використовують і право іноземних держав.

Об'єкти порівняння в МПрП. Порівняльно-правовий метод застосову­ється до визначених об'єктів права. Ними можуть бути системи і «родини» права, його галузі, інститути, норми. Порівняльне право передбачає зістав­лення об'єктів іноземних гетерогенних (різних за природою) правових систем. У випадку зіставлення двох об'єктів однієї правової системи мова може йти про порівняльне дослідження, а не про порівняльне право.