Розділ 3. СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА 3 страница

Речові права характеризуються двома основними ознаками:

1) вони прямо передбачені законодавствами. Особа не може за своїм бажанням створювати будь-які різновиди речових прав;

2) належать до прав абсолютних, за яких правочинності носія права відповідає обов'язок всіх інших осіб визнавати їх дію й утримуватися від їх порушення.

Право власності охоплює права: володіння, користування та розпоряджен­ня майном.

Право володіння — надане законом право фактичного володіння річчю. Право користування — заснована на законі можливість експлуатації майна, Добування з нього корисних властивостей, одержання плодів і прибутків.

Право розпорядження — надана законом можливість на власний розсуд чи­нити дії, що визначають юридичну долю майна, наприклад, продаж, дарування, знищення.

Право власності виникає на основі норм права й за наявності певних юри­дичних чинників та підстав, способів набуття цього права. Способи набуття права власності:

1. Первинні (право виникає вперше): виробництво, переробка речі, придбання плодів, збільшення кількості речей (наприклад, до будинку прибудували сауну), присвоєння безгосподарних речей; давність — факт тривалого володіння чужим майном. «Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом» (ч. 1 ст. 344 ІДК України).

2. Похідні (у порядку правонаступництва): з волі власника, наприклад договір і одностороння угода; всупереч волі власника (націоналізація, конфіс­кація, реквізиція).

Для ринкової системи господарювання характерним є те, що в її основу по­кладено захист права власності, зокрема приватної, кому б вона не належала — вітчизняному чи іноземному суб'єкту права власності.

Захист права власності виявляється: у захисті відносин власності за нормального, непорушеного стану; у відновленні порушених відносин власності.

Способи захисту відносин власності:

1) зобов'язально-правові: позови з відшкодування, позадоговірної шкоди (танкер розлив нафту і заподіяв величезний збиток рибному господарству); позови з відшкодування шкоди, заподіяної безпідставним збагаченням (гроші надіслано за іншою адресою, а одержувач їх не віддає);

2) дії щодо відшкодування збитків, заподіяних під час порушення договірних зобов'язань.

Існують такі види позовів для захисту прав власності: у праві континенталь­ної Європи — речово-правові; у країнах загального права — спеціальні види позовів.

У континентальній Європі (як і в Україні) застосовують віндикаційні та негаторні позови.

Віндикаційний позов — вимагання неволодіючим власником від непра­вомірно вододіючого невласника своєї речі (майна). Позивачем є власник, який втратив володіння річчю (вкрали, загубив, передав іншій особі в тимчасове кори­стування, а та відмовляється її повернути), але не втратив права власності на неї. Відповідачем за цим позовом є особа, яка неправомірно володіє чужою річчю.

Негаторний позов — позов про припинення неправомірних дій. Наприклад, ситуація, коли перед вашим гаражем вивантажили купу цегли, і ви не можете виїхати, тобто користуватися своїм гаражем.

Щодо іноземних осіб практично у всіх державах застосовується національ­ний режим захисту права власності.

Крім внутрішнього законодавства кожної держави питання регулювання прав власності розглядаються у міжнародних конвенціях і міждержавних уго­дах. Щодо МПрП це такі міжнародні акти:

Конвенція про обмеження відповідальності власників суден внутрішнього плавання від 1 березня 1973 p.;

Міжнародна конвенція про обмеження відповідальності власників морсь­ких суден від 10 жовтня 1957 p.;

Конвенція про заснування Всесвітньої Організації Інтелектуальної Влас­ності від 14 липня 1967 p.;

Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. (Україна приєдналася до Конвенції 25 грудня 1991 р.) та ін.

Регулювання права власності у законодавствах різних країн. Сам факт визнання права власності, зміст цього права, обсяг дієздатності та правоздат­ності власників можуть бути у різних країнах неоднаковими. Відомо, що питан­ня дієздатності особи, пов'язані зі здійсненням нею операцій з рухомим майном, багато в чому залежать від законодавства країни, де знаходиться майно.

У кожній країні існує свій підхід до поділу майна (речей) на рухоме і неру­хоме. У державах романо-германської (континентальної) правової системи існує чітке визначення поняття власності. Йому і питанню речового права за­галом присвячено окремі розділи цивільних кодексів різних країн: у французь­кому Цивільному кодексі 1804 р. з трьох книг — книга II «Про майно і різно­манітні видозміни власності»; у німецькому Цивільному укладенні 1896 р. з п'яти книг — книга III «Речове право»; у швейцарському Цивільному кодексі 1907 р. з чотирьох книг — книга IV «Право власності»; в австрійському Цивільному кодексі 1811 р. із трьох частин — друга частина «Речове право»; у шведському Кодексі 1734 р. з дев'яти розділів — четвертий «Про неру­хомість», значно оновлений у 1970 р. Отже, у країнах «родини континенталь­ного права» питанням прав власності приділяється багато уваги, і в них це пра­во є окремим правовим інститутом.

Країни англосаксонської (загальної) системи права мають свої особливості. Це право залишається переважно судовим, правом судового прецеденту. В Англії немає галузевих кодексів європейського типу, в англійському праві відсутній поділ права на публічне і приватне. Право США містить кодекси, невластиві праву Англії. В деяких штатах діють цивільні кодекси, в 25 штатах — цивільно-процесуальні.

У цивільному законодавстві багатьох держав наявне досить чітке розмежу­вання між рухомим та нерухомим майном. Так, у Цивільному кодексі Франції Дається широка концепція поняття нерухомих речей. До них кодекс відносить нерухомість:

1) за природою — будинки, споруди, землю;

2) за призначенням:

речі, призначені для обслуговування нерухомості — машини, інструменти, сировина, худоба в маєтку; те, що належить до нерухомого майна, — земельні Ділянки; незібраний урожай; предмети, які власник землі помістив на свою Ділянку для обслуговування та експлуатації (наприклад, тварини для оброблен­ня землі, рільничі знаряддя); речі, поєднані із землею назавжди; узуфрукт (користування річчю, що належить іншій особі, із присвоєнням принесених нею плодів за умови збереження суті речі) на нерухомі речі; сервітути (право корис­тування чужим майном) або земельні повинності (земельні сервітути); позови щодо повернення нерухомості.

Рухомими за нормами цього кодексу вважаються речі, які можуть змінюва­ти своє місцезнаходження (скажімо, рухаються самі); зобов'язання та позови, щодо сплати грошових сум чи права на рухомі речі; акції або частки у фінансо­вих, торговельних та промислових компаніях; тимчасові чи довічні ренти, сплачувані державою або приватними особами (статті 516-529 Цивільного кодексу Франції).

У Федеративній Республіці Німеччина визначено вужче, ніж у Франції, поняття нерухомості: земля і складові частини земельної ділянки. До рухомого майна належить усе, що не є складовими земельної ділянки. Такі ж визначення поняття рухомого та нерухомого майна існують в Італії та Японії. Відповідно до Цивільного кодексу Португалії до нерухомих речей належать міські й сільські будівлі та споруди; води; дерева, кущі, плодові насадження, якщо вони тісно пов'язані з землею; спадкові права на зазначене майно; частини сільських та міських споруд; будь-яка рухома річ, поєднана назавжди з ними. Усі інші речі вважаються рухомими (статті 204—205) і обліковуються у спеціальних реєстрах (ст. 205). Приблизно таким самим за змістом є поділ речей на рухомі та нерухомі у багатьох інших державах.

У цивільному праві Болгарії одним з критеріїв віднесення майна до нерухо­мості є фізичний зв'язок об'єкта із землею. Тому нерухомістю вважають зем­лю, насадження та будівлі. До рухомого майна належать, зокрема, цінні папе­ри, транспортні засоби, речі особистого користування. У законодавстві Швеції чітке розмежування майна на рухоме й нерухоме досягається переліченням нерухомого майна (земля, будівлі, устаткування, речі, якими обладнаний буди­нок, тобто ліфти, радіатори, труби тощо). Кодекс про нерухоме майно містить положення щодо зазначених об'єктів.

У США та Англії класифікація майна на рухомість або нерухомість застосо­вується тільки щодо суб'єктів іноземного права. Але існує розподіл на реальні та персональні речі, наприклад, річ у володінні та річ у вимозі є річчю персо­нальною, а річ, що перебуває в оренді, — реальною, але нею не володіють.

Віднесення речей до рухомих і нерухомих має певні правові наслідки: не­однакова форма посвідчення права власності та укладання угод на ці види май­на. Наприклад, у Німеччині обов'язковою є письмова форма, що потребує офіційної реєстрації в письмовому реєстрі. За законодавством ніяке речове право на нерухоме майно не може виникнути і припинитися без занесення його до Земельної книги. Для угод із рухомими речами не потрібно спеціальних формальностей.

Особливим типом правової системи є система мусульманського права. Оскільки в Корані питанням власності не приділено окремої уваги, то й у му­сульманському праві власність ніколи не становила спеціального предмета досліджень.

4.2. Правове регулювання права власності в Україні

Серед численних нормативно-правових актів в Україні щодо питань власності провідними є Конституція України, Закон України «Про власність» та Цивільний кодекс України (книга третя).

Цивільний кодекс України, у книзі третій «Право власності та інші речові права» дає таке визначення праву власності: «Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, неза­лежно від волі інших осіб» (ст. 316). «Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна» (ст. 317).

Відповідно до ч. 1 ст. 134 ГК України «Право власності — основне речове право у сфері господарювання» суб'єкт господарювання, який здійснює госпо­дарську діяльність на підставі права власності, на власний розсуд, одноосібно або разом з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається на­лежним йому майном, у тому числі має право надавати майно іншим суб'єктам для використання його на правах власності, господарського відення, оператив­ного управління або на підставі інших форм правового режиму майна, передба­чених цим Кодексом. При цьому право господарського відення є речовим пра­вом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обме­женням повноважності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених законодавством (ч. 1 ст. 136 ГК України). Правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господа­рювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення комерційної діяльності (ч. 1 ст. 137 ГК України).

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про власність» власність в Україні може бути в таких формах: приватна, колективна, державна; всі форми власності є рівноправними. Інакше регулюються відносини власності в Конституції Ук­раїни. По-перше, у Конституції (статті 41,116,142,143) щодо власності вжива­ються терміни «приватна», «державна» та «комунальна» і не згадується колек­тивна власність. При цьому комунальна власність (власність територіальних громад сіл, селищ, міст) розглядається окремо від державної. По-друге, на відміну від Закону України «Про власність», у Конституції йдеться не про рівноправність форм власності, а про рівність перед законом усіх суб'єктів права власності (ч. 4 ст. 13).

Суб'єкти права власності. Суб'єктами права власності вважаються Ук­раїнський народ та інші учасники цивільних відносин: фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (статті 2,318 ЦК України).

Цивільний кодекс України визначає такі форми права власності:

право власності Українського народу (ст. 324);

право приватної власності (ст. 325);

право державної власності (ст. 326);

право комунальної власності (ст. 327).

Господарський кодекс виокремлює ще й підприємства колективної влас­ності. Таким підприємством вважається корпоративне або унітарне підпри­ємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників) (ч. 1 ст. 93 ГК України).

Суб'єктами права власності відповідно до ст. З Закону України «Про влас­ність» можуть бути також інші держави, їх юридичні особи, спільні під­приємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без гро­мадянства. Іноземні юридичні особи та громадяни можуть стати власниками майна в Україні у разі придбання об'єктів приватизації, а також внаслідок здійснення іноземних інвестицій у формах, визначених Законом України «Про режим іноземного інвестування».

Для забезпечення здійснення підприємницької діяльності законодавство до­пускає об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності спільних підприємств за участю юридичних осіб і громадян інших держав.

Суб'єктивне право власності визначається Законом України «Про влас­ність» та ЦК України як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпоряджання майном. Кожне із зазначених повно­важень власник може передати іншій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Так, при здаванні майна до камери схову володіння ним здійснює охоронець; орендар володіє і користується зданим йому в оренду чужим облад­нанням; комісіонер володіє і розпоряджається речами, зданими на комісію. Проте ні охоронець, ні орендар, ні комісіонер власниками майна, що перебуває в їхньому володінні, не стають. Право власності продовжує належати тому, кому воно належало до здання майна на збереження, в оренду чи на комісію.

Можливі й такі випадки, коли права володіння, користування і розпоряд­жання одночасно зосереджуються у особи, яка не є власником майна (наприк­лад, право власності на майно, закріплене за державним підприємством, належить державі, а не підприємству, яке ним володіє, користується і роз­поряджається).

Державна власність, як і раніше, є основою економіки України. Навіть після приватизації її питома частка досить значна. До державної власності згідно із Законом України «Про власність» належать загальнодержавна, республікансь­ка власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської — Автономна Республіка Крим, комунальної власності — адміністративно-територіальні одиниці в особі об­ласних, районних, міських, селищних, сільських рад (відповідно до ст. 142 Конституції України суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ і міст).

Об'єкти загальнодержавної власності. Згідно з чинним законодавством (п. 5 ст. 116 Конституції України) управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснює Кабінет Міністрів України. Декретом «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» Кабінет Міністрів України поклав виконання функцій з управління зазначеним майном на міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. При здійсненні цих повноважень їм заборонено пряме втручання в господарську діяльність під­приємств.

Зважаючи нарізний ступень усуспільнення державного майна, його значення для народу і держави, законодавство відносить до об'єктів права державної влас­ності: землю; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утво­рюваних нею державних органів; майно Збройних Сил України, органів держав­ної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдину енер­гетичну систему; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк України та його установи і створювані ними кредитні ресур­си; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти со­ціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

У державній власності може перебувати й інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.

Об'єкти комунальної власності. Певні особливості встановлено законо­давством щодо управління державним майном, закріпленим за казенним під­приємством. Жорсткіший характер управління майном цих підприємств з боку відповідних уповноважених органів дає підстави (з урахуванням змісту ст. 38 Закону України «Про підприємства в Україні» говорити про управління казен­ним підприємством. Воно здійснюється міністерством або іншим центральним органом виконавчої влади.

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної влас­ності здійснюють відповідні ради. Згідно із законодавством вони приймають рішення про створення підприємствами комунальної власності спільних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями.

Місцеві державні адміністрації здійснюють на відповідній території уп­равління об'єктами, що перебувають у державній власності та передані до сфе­ри їх управління (ст. 19 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

Перелік об'єктів права комунальної власності визначено в ст. 35 Закону України «Про власність». До них належать: майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, дер­жавний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, у тому числі націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність відповідної територіальної громади іншими суб'єктами права власності.

У зв'язку з поділом державної власності на загальнодержавну та комуналь­ну Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову «Про розмежування Державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», якою затверджено перелік державного майна України, яке пере­дається у власність адміністративно-територіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць.

Передання майна здійснюється у порядку, передбаченому Законом України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності», який ре­гулює відносини, пов'язані з переданням об'єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або в їх спільну власність, а також об'єктів права комунальної власності у державну власність. Детально порядок безоплатного передання об'єктів права державної власності врегульовано «Положенням про порядок передачі об'єктів права державної власності», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 ве­ресня 1998 р. № 1482.

Колективна власність. Охоплює майно, що належить окремим орга­нізаційно оформленим колективам громадян, а також майно інших колектив­них організацій. Члени таких організацій об'єднують свою працю (під­приємницьку діяльність) і кошти для досягнення певних цілей. Вони безпосе­редньо або через створювані органи визначають порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів.

В економіці України колективна власність, яка прийшла на зміну традиційній колгоспно-кооперативній та власності громадських організацій, набуває сьо­годні нового характеру. Вона має значні можливості для розвитку і могла б бути використана протягом тривалого часу. Чинним законодавством значно розшире­но коло суб'єктів колективної власності. Стаття 20 Закону України «Про влас­ність» відносить до нього трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, госпо­дарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні організації, що є юридичними особами. Водночас щодо такого специфічного об'єкта права власності, як земля, коло суб'єктів обмежене колективними сільськогосподарськими підприємствами, сільськогосподарськими кооперативами, садівницькими товариствами, сільськогосподарськими акціонерними товариствами.

Приватна власність. Важливим аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право використовувати належне їм майно для госпо­дарської та іншої не забороненої законом діяльності. Питання власності регу­люють міжнародні договори України:

Угода про розподіл всієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном від 6 липня 1992 p.;

Угода між Урядом України та Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності від 11 серпня 1994 p.;

Угода між Україною та Республікою Бєларусь про взаємне визнання та регулювання відносин власності від 22 січня 1993 р. та ін.

Здійснювати відносини щодо володіння, користування та розпорядження власністю, незалежно від її форм, можуть не тільки народ України, її громадя­ни, юридичні особи та держава Україна, а й інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни іноземних держав та особи без громадянства. Майно їм може належати на правах спільної (частко­вої або сумісної) власності цих суб'єктів права. Законодавством України допускається об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб та/чи держави і створення на цих засадах змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств за участю громадян та юридичних осіб інших держав (ст. З Закону України «Про власність»). Тому такі спільні під­приємства можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

Міжнародні організації та юридичні особи іноземних держав можуть мати на території України у власності будинки, споруди, інше майно соціально-культурного та виробничого призначення. Це положення відображено і в чис­ленних міжнародних договорах про торговельні відносини, науково-технічну співпрацю тощо. Так, згідно з п. З ст. V Угоди про торговельні відносини між Україною та Сполученими Штатами Америки від 6 травня 1992 р. кожна з дер­жав дозволяє комерційним представництвам іншої держави ввозити на свою територію і використовувати відповідно до звичайної комерційної практики конторське та інше обладнання (друкарські машинки, фотокопіювальні апара­ти, комп'ютери, телефакси).

Правовий режим майна, що є об'єктом права власності інших держав, юри­дичних, осіб, спільних підприємств і міжнародних організацій, визначається законодавчими актами України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами. Окремі майнові об'єкти можуть бути спільними для кількох дер­жав. Йдеться, зокрема, про природні об'єкти. Режим використання спільних природних об'єктів, розташованих на території України та сусідніх держав, визначається міжнародними договорами, ратифікованими Україною.

Щодо громадян іноземних держав та осіб без громадянства в Законі України «Про власність» зазначено, що вони користуються правами та несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавством нашої держави (ч. 2 ст. 11). Тобто на іноземців у питаннях права власності поширюється національний режим. Це випливає з вимог Закону України «Про власність», де окремим положенням на­голошено, що суб'єктами права на приватну власність, крім громадян України, можуть бути також іноземні громадяни та особи без громадянства (ст. 11).

Відповідно до законодавства України іноземці та особи без громадянства можуть мати у власності будь-яке майно, успадковувати й заповідати його, зокрема мають право власності на житло (статті 12, 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»). Згідно зі ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного майна» покупцями об'єктів привати­зації можуть бути разом з громадянами України іноземні громадяни та особи без громадянства, юридичні особи інших держав.

Деякі об'єкти в Україні не можуть належати на праві власності іноземним громадянам та особам без громадянства. Так, згідно із Земельним кодексом України іноземним громадянам, іноземним юридичним особам та особам без громадянства земельні ділянки сільськогосподарського призначення у власність не передаються. Ці особи можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення.

Законодавством України встановлено, що земля може надаватися інозем­ним суб'єктам права у користування та на умовах оренди. Так, у постійне кори­стування (без заздалегідь визначеного терміну) земля надається радами народ­них депутатів із земель, що перебувають у державній власності, спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям за участю українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, підприємствам, що повністю нале­жать іноземним інвесторам.

У Законі України «Про оренду землі» зазначено, що орендарями землі в Україні, тобто суб'єктами строкового, платного володіння і користування зе­мельною ділянкою, необхідною для здійснення підприємницької та іншої діяльності, можуть бути міжнародні об'єднання та організації, іноземні держа­ви, іноземні юридичні та фізичні особи, особи без громадянства. Орендарі набувають права на оренду земельної ділянки на підставах і в порядку, перед­бачених Земельним кодексом України, Законом України «Про оренду землі» та іншими законами України за договором оренди землі. Його умови визначено в Законі України «Про оренду землі». У наведених нормативно-правових актах врегульовано питання, пов'язані з порядком та умовами укладання й дії дого­вору оренди, орендною платою, права та обов'язки орендодавців та орендарів, захист їх прав.

В більшості країн СНД (Азербайджан, Киргизстан, Узбекистан, Україна та ін.) іноземним суб'єктам дозволяється користування виключно землею. Водно­час законодавство Естонії передбачає можливість володіння землею іноземними суб'єктами права.

Відповідно до Кодексу України про надра не передаються у власність іно­земним суб'єктам права й надра України. Проте вони можуть надаватися у постійне чи тимчасове користування з певною метою, наприклад, для гео­логічного вивчення, у тому числі для дослідно-промислового розроблення ро­довищ корисних копалин загальнодержавного значення; видобування корис­них копалин тощо. Кабінет Міністрів України постановою від 8 червня 1998 р. № 841 затвердив „Положення про порядок організації та проведення міжнарод­них конкурсів (тендерів) на укладання контрактів на користування надрами». Іноземним юридичним та фізичним особам надра в користування надаються на конкурсній основі на підставі угод (контрактів) з урахуванням вимог законо­давства про зовнішньоекономічну діяльність, Кодексу України про надра, інших актів законодавства. Правовою підставою користування надрами є ліцензія, видана відповідно до контракту.

У Положенні зазначено, що об'єктами тендерів на укладання контрактів на користування надрами можуть бути:

1) окремі ділянки надр, у тому числі континентального шельфу і виключної
(морської) економічної зони України;

2) конкретні родовища або частини родовищ корисних копалин;

3) техногенні родовища корисних копалин;

об'єкти будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов'язаних з
видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод.

У користування можуть надаватися окремі ділянки надр, у тому числі кон­тинентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України, ро­довища корисних копалин або їх частини як загальнодержавного, так і місцево­го значення, зокрема техногенні родовища. Порядок надання частини надр ко­ристувачам на території України визначається «Положенням про порядок надання гірничих відводів», затвердженим постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 27 січня 1995 р. № 59.

Загалом питання, пов'язані з наданням природних ресурсів у користування, є компетенцією приймаючої сторони. Це випливає з Резолюції 1803 (XVII) Ге­неральної Асамблеї ООН «Невід'ємний суверенітет над природними ресурса­ми» від 14 грудня 1962 p., де закріплено право народів вільно розпоряджатися своїми природними багатствами згідно з національними інтересами. На цих за­садах ґрунтується й законодавча практика України, наприклад Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України».

Постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» затверджені об'єкти, які не можуть перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. Це: