Розділ 3. СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА 2 страница

Об'єднання осіб засновані на особистій участі їх членів у веденні справ підприємства. Об'єднання капіталів мають на меті концентрацію капіталів і уникнення учасниками ризику, що виникає у процесі господарської діяль­ності. У більшості країн континентальної Європи існує розподіл об'єднань підприємців на такі види: повне товариство, командитне товариство, товари­ство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство. При цьому спіл­ки — це об'єднання осіб, товариства — об'єднання капіталів.

Акціонерні товариства — найпоширеніша форма об'єднань у зарубіжних країнах, оскільки вона є найзручнішою для підприємців. З одного боку, акціо­нерне товариство дає можливість здійснювати концентрацію капіталу, збираючи засоби дрібних власників і передаючи їх у розпорядження великого капіталу, з іншого — сприяє уникненню ризику, пов'язаного з господарською діяльністю, не допускаючи висунення до акціонера ніяких вимог щодо зобов'язань товари­ства. Винятком у цьому плані є Німеччина, де більшість підприємств зареєстро­вано у формі GmbH (товариств з обмеженою відповідальністю).

У Великій Британії існує дещо інша класифікація фірм за правовим стату­сом. Розрізняють товариства (об'єднання осіб) і компанії (об'єднання ка­піталів).

Виділяють товариства: з необмеженою відповідальністю — за статусом приблизно відповідають повному товариству, за винятком того, що така організаційна форма не визнається юридичною особою, не підлягає обов'яз­ковій реєстрації в торговому реєстрі; з обмеженою відповідальністю — за ста­тусом відповідають командитному товариству.

Розрізняють компанії: з необмеженою відповідальністю — відрізняються від аналогічного товариства тільки тим, що визнаються юридичною особою; їх утворення пов'язане з дотриманням певних, але незначних формальностей; з обмеженою відповідальністю — за статусом подібні до акціонерного товари­ства, але відрізняються від нього тим, що в компанії створюється не акціонер­ний, а пайовий капітал, який розподіляється на рівні паї. Відмінність між паєм і акцією полягає у тому, що акція може дробитися, і певна її частина належати різним особам, що неможливо у разі паю. Акція повинна бути оплачена відразу, оплата паю можлива протягом визначеного часу.

Компанії з обмеженою відповідальністю поділяються на публічні (ого­лошують публічну підписку на паї та підлягають публічній звітності) та приватні (аналогічні за статусом товариствам з обмеженою відповідальністю континентального європейського типу).

У США існують два види об'єднань: товариства (об'єднання осіб) і корпо­рації (об'єднання капіталів). Товариства утворюються на основі закону, прийня­того в більшості штатів, де товариство визначається як об'єднання двох або більше осіб для ведення справ з метою отримання прибутку. Товариство не виз­нається юридичною особою, але має певні властивості правосуб'єктності. Будь-який компаньйон товариства має компетенцію представляти інших власників і брати фінансові зобов'язання. За законодавством США товариства можуть бути повними і командитними.

Корпорації бувають публічні, непідприємницькі та підприємницькі. Перші два види не ставлять за мету одержання прибутку, третій вид за статусом при­близно відповідає звичному для нас акціонерному товариству. Особливістю США є відсутність єдиного для всіх штатів закону, що визначає правове стано­вище корпорацій. Тому зазвичай корпорації утворюються за законом того шта­ту, де передбачено найбільш пільгові умови щодо податків і зборів, стягнутих при створенні корпорації. Найпопулярнішими щодо цього є штати Делавар і Нью-Джерсі.

Одноосібні підприємства є власністю однієї особи (наприклад, родини), що несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім капіталом підприємства і усім своїм майном, якщо майно не відособлене від капіталу підприємства. Фірмове найменування одноосібного підприємства може збігатися або від­різнятися від прізвища та імені підприємця, якому воно належить. Усі справи підприємства веде його власник або спеціально уповноважені на це службовці.

Здебільшого таким особам надається широкий обсяг повноважень при збере­женні за власником підприємства права контролю їхньої діяльності. Форму одноосібних підприємств мають, як правило, дрібні та середні фірми, але бува­ють і винятки. У сучасних умовах багато великих сімейних компаній перетво­рюються на акціонерні товариства.

Розрізняють три порядки утворення приватноправових юридичних осіб: дозвільний, явочно-нормативний та явочний. За дозвільного порядку для ство­рення юридичної особи необхідний дозвіл відповідного уповноваженого державного органу. Такий орган може вирішувати питання про доцільність створення конкретних юридичних осіб. У країнах, що застосовують явочно-нормативний порядок, існує загальний нормативний акт, який регулює поря­док виникнення і діяльності юридичних осіб. Отже, юридичні особи виника­ють з моменту державної реєстрації, здійсненої в обов'язковому порядку в разі виконання передбачених у даному акті вимог. Такий порядок найпоширеніший у світовій практиці. Діє він і в Україні. За явочної системи для створення юри­дичної особи необхідно мати позитивно виражений намір діяти як окремий, відособлений від учасників суб'єкта права.

Інше важливе питання полягає у визначенні власне того, чи є юридичною особою дана організація, оскільки в різних країнах організаційні форми значно варіюють, і за однакової назви їх у деяких державах не існує гарантії, що і пра­вовий статус цих організацій буде однаковим.

Класична доктрина міжнародного приватного права пов'язує особистий закон юридичної особи з місцем її утворення. Отже, особистий закон юридич­них осіб, визначається їх «національністю». Крім того, існують теорії місця реєстрації, місцезнаходження адміністративного офісу, місця діяльності, конт­ролю над фірмою.

Види підприємств в Україні. Згідно з положеннями Господарського кодексу (далі — ГК) України (ч. 1 ст. 63) передбачається (залежно від форм власності) діяльність таких підприємств: приватне підприємство, яке діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); підпри­ємство, засноване на колективній власності (підприємство колективної влас­ності); підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднан­ня різних форм власності); державне підприємство, що діє на основі державної власності; комунальне підприємство, яке діє на основі комунальної власності територіальної громади.

Якщо у статутному фонді підприємства іноземні інвестиції становлять не менше 10 %, воно вважається підприємством з іноземними інвестиціями, якщо 100 %, — іноземним підприємством (ч. 2 ст. 63 ГК України).

Приватним визнається підприємство, яке діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці або з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, Що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання — юридичної особи (ч. 1 ст. 113 ГК України).

Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками Дочірніх підприємств, створювати філії та представництва на території України та за її межами з дотриманням вимог законодавства України та відповідних держав.

Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, для яких встановлюються загальний обсяг участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забо­роняється, виходячи з вимог збереження національної безпеки. Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземними інвестиціями визначається Госпо­дарським кодексом, законом про режим іноземного інвестування в Україні, інши­ми законодавчими актами (частини 4—6 ст. 116 ГК України).

Іноземним є унітарне (створене одним засновником) або корпоративне (створене, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішен­ням) підприємство, засноване відповідно до законодавства України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, а також діюче підприємство, набуте повністю у власність цих осіб. Іноземні під­приємства не можуть створюватися у галузях, визначених законом, які мають стратегічне значення для безпеки держави. Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відповідно до її законодав­ства (частини 1-3 ст. 117 ГК України). Підприємство може бути учасником промислово-фінансової групи (або транснаціональної промислово-фінансової групи, якщо до складу групи входять українські та іноземні юридичні особи) (ч. 1 ст. 125 ГК України).

Господарські товариства — підприємства або інші суб'єкти господарювання (у тому числі громадяни країни, а також іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до законодав­ства як підприємці), створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі у підприємницькій діяльності з метою отримання прибутку (ст. 79 ГК України). До господарських товариств згідно зі ст. 80 ГК Ук­раїни, а також Законом України «Про господарські товариства» належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

. Акціонерне товариство — товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості, й несе відпо­відальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Акціонери відповіда­ють за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

Товариство з обмеженою відповідальністю — товариство, що має статут­ний фонд, розподілений на частки, розмір яких визначається установчими до­кументами. Учасники товариства несуть відповідальність у межах їх вкладів.

Товариство з додатковою відповідальністю — товариство, статутний фонд якого розподілений на частини певними установчими документами. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а за недостатності цих сум — додатково належним їм майном в однаково­му для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний обсяг відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

Повне товариство — товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язання­ми товариства усім своїм майном.

Командитне товариство — товариство, в якому разом з одним або більше учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за його зобов'язаннями всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товари­ства (вкладників). Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відпо­відальність за боргами товариства.

Як випливає зі статей 81, 83 ЦК України, зазначені товариства належать до юридичних осіб приватного права, які, на відміну від юридичних осіб пуб­лічного права, створюються на підставі установчих документів. Ці документи розробляються, складаються письмово і підписуються всіма учасниками (зас­новниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками. Товариство може бути створене однією особою; воно діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

Згідно зі ст. 119 ГК України «Види об'єднань підприємств» ці об'єднання залежно від порядку їх заснування можуть утворюватися як господарські, державні або комунальні.

Господарські об'єднання — це об'єднання підприємств (незалежно від їх виду) за їх ініціативою, які на добровільних засадах об'єднали свою госпо­дарську діяльність. Державне (комунальне) господарське об'єднання — об'єд­нання підприємств, утворене рішенням органу державної виконавчої влади або компетентного органу місцевого самоврядування.

Господарські об'єднання, як зазначено у ст. 120 ГК України, утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни або інші об'єднання підпри­ємств, передбачені законом.

Асоціація — договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися шляхом централізації однієї чи кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації та кооперації виробництва, оптимізації спільних виробництв.

Корпорація — тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення її учасниками певної загальної мети.

Концерн — статутне об'єднання підприємств на базі їх фінансової залеж­ності від одного чи групи учасників, з централізацією функцій науково-технічного та виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоеко­номічної та іншої діяльності.

Державні та комунальні господарські об'єднання утворюються переважно У формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).

3.3. Правовий статус юридичних осіб

Іноземні юридичні особи в Україні. їх правовий статус визначається нор­мами як українського законодавства, так і міжнародних договорів України з іншими державами. Статус іноземної юридичної особи зумовлює її державну належність для визначення обсягу її правосуб'єктності, податкового режиму, вирішення колізійних питань, звернення по дипломатичну допомогу, порядку її ліквідації тощо.

Згідно з багатосторонньою Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. правоздатність юридичних осіб визначається законодавством держави, за зако­нами якої вони утворені. Іноземні юридичні особи підтверджують свій статус виписками з торгового, банківського або судового реєстрів тощо. При цьому вказані виписки повинні бути засвідчені відповідно до законодавства країни їх видачі, переведені на українську мову та легалізовані в консульській установі України, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, не перед­бачено інше. Наприклад, у договорах України з іноземними державами про на­дання правової допомоги передбачено, що легалізація цих та інших документів не потрібна. Зазначені виписки можуть бути також засвідчені в посольстві відповідної держави в Україні.

З 1 липня 2004 р. набув чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», згідно з яким документ про підтвердження реєстрації юридичної іноземної особи в країні її місцезнаходжен­ня повинен бути легалізований у встановленому порядку.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. З Закону України «Про режим іноземного інвестування» іноземні юридичні особи можуть утворювати в Україні підприємства, які повністю їм належать, філії та інші відокремлені підрозділи, а також набувати у власність діючі підприємства повністю. Участь іноземного капіталу у спільних підприємствах, заснованих в Україні, зумовлює утворення юридичних осіб права України. У певних питаннях іноземні юридичні особи підпорядковані законам країни своєї «національності». Йдеться про питання, пов'язані з особистим стату­сом цієї юридичної особи, зокрема щодо заснування та ліквідації.

У більшості розвинутих країн діють спеціальні акціонерні закони. У Фран­ції — це Закон про торгові товариства 1966 p., у ФРН — Закон про акціонерні товариства 1965 p., в Англії — Закон про компанії 1985 p., у США правове положення підприємницьких корпорацій визначається законами окремих шта­тів.. Ці акціонерні закони регламентують оподаткування прибутку, порядок діяльності та повноваження зборів акціонерів тощо.

Найважливішою особливістю сучасного західного акціонерного законодав­ства є відмова від принципу спеціальної правоздатності таких товариств. Якщо відповідну юридичну особу за кордоном буде ліквідовано, то і в Україні вона або її відділення також вважатимуться ліквідованими. Український публічний по­рядок може не допускати застосування іноземного закону товариства.

Відповідно до вітчизняного законодавства суб'єкти господарювання Украї­ни можуть здійснювати діяльність, спрямовану на встановлення, зміну чи при­пинення правовідносин з іноземним елементом як на території України, так і за кордоном. Органи, що діють від імені України, місцеві органи влади та уп­равління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у господарській діяльності на території України, також діють як юридичні особи.

В Україні юридичними вважаються особи, які отримують цей статус від моменту їх реєстрації на території України. Реєстрація здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за їх місцезнаходженням, місцем про­живання суб'єкта, якщо інше не передбачене законом України.

Філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, створені суб'єктом підприємницької діяльності — юридичною особою відповідно до чинного законодавства України, юридичної реєстрації не потребують. У своїй діяльності вони керуються положенням, затвердженим юридичною особою. Якщо відокремлені підрозділи розташовані за межами України, їхня діяльність регулюється законодавством України.

Українські юридичні особи за кордоном. Юридичні особи України мають право здійснювати свою діяльність за межами України відповідно до: законо­давства України; статутних завдань; законодавства іноземної держави; міжна­родних угод.

Законодавство України регулює види діяльності юридичної особи у міжна­родному господарському обороті. Юридичні особи України діють від свого імені, несуть самостійну майнову відповідальність, тобто не відповідають за дії інших суб'єктів права України, наприклад держави як суб'єкта цивільних відносин.

Статутом (установчими документами) юридичних осіб визначаються: а) права осіб як юридичних (з моменту реєстрації); б) їхня спеціальна право­здатність. Юридичні особи можуть діяти як суб'єкти міжнародного приватно­го права тільки у тих сферах господарювання, що визначені статутом. Тобто суб'єкти господарської діяльності України мають право укладати угоди, спря­мовані виключно на виконання статутних завдань.

У разі порушення положень установчих документів або законодавства Украї­ни до вказаних суб'єктів можуть застосовуватися спеціальні санкції, перед­бачені законодавством України. Зокрема, йдеться про вимоги ст. 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Положення про порядок за­стосування до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності спеціальних санкцій, передбачених стат­тею 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», затвердженого наказом Міністерства економіки України від 17 квітня 2000 р. № 52. Цими санкціями є індивідуальний режим ліцензування або тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності.

Законодавство іноземної держави детально регламентує питання допуску українських юридичних осіб на власну територію, визначає сфери та умови їх діяльності. Міжнародні угоди можуть регулювати питання правоздатності юридичних осіб України; правовий режим, який їм надається; сфери їх діяль­ності, а також конкретні питання щодо них, наприклад оподаткування.

Транснаціональні корпорації та міжнародні юридичні особи. У госпо­дарській діяльності більшості держав найпоширенішими є такі міжнародні юри­дичні особи (міжнародні об'єднання): міжнародні підприємства — підприємства, створені за міжнародним догово­ром (Міжнародний банк реконструкції і розвитку— МБРР) або на підставі внутрішнього закону однієї чи двох держав, прийнятого відповідно до міжна­родного договору (Банк міжнародних розрахунків — БМР, Європейський банк реконструкцій та розвитку — ЄБРР). Зокрема, ЄБРР є міжнародною юридичною особою унаслідок того, що згідно зі ст. 45 Угоди про заснування Європейського банку реконструкції та розвитку, підписаної у Парижі 29 травня 1990 p., він має повну правосуб'єктність (правоздатність) на: 1) укладання договорів; 2) прид­бання і розпорядження рухомим і нерухомим майном; 3) порушення процесу­альних дій. Для того, щоб надати можливість ЄБРР досягти своєї мети і виконати покладені на нього функції як на міжнародну організацію, на території кожної країни-учасниці йому надається статус юридичної особи;

транснаціональні компанії — підприємства, створені за законом певної краї­ни, які мають власну «національність», але діють більш ніж в одній країні у формі агентств, відділень, філій; комунітарні підприємства — підприємства, що створюються державами, які беруть участь у процесі економічної інтеграції, або громадянами цих країн. Як і щодо міжнародних підприємств, їх «національність» визначається місцем інкорпорації. Критерій інкорпорації є головним для визначення «національ­ності» (державної належності юридичної особи за правом держав, що належать до англосаксонської системи права, а також за правом скандинавських країн. За цим критерієм «національність» юридичної особи визначається місцем її створення і затвердження статуту. Крім критерію інкорпорації в МПрП існу­ють інші критерії (закони) визначення «національності» юридичної особи: місцезнаходження та місце діяльності. За критерієм місцезнаходження «націо­нальність» юридичної особи визначається місцем її знаходження (право конти­нентальних держав Західної Європи), а за критерієм місця діяльності — місцем її виробничого функціонування (центр експлуатації). Останній критерій засто­совується у практиці країн, що розвиваються;

транснаціональні корпорації (далі — ТНК) — підприємства, відділення та філії яких розташовані на даний час практично у всіх країнах, є в економічному аспекті єдиним механізмом, а в юридичному — незалежними компаніями. Жодне законодавство світу не містить визначення ТНК, оскільки діючі на тери­торії держави підрозділи цих корпорацій визнаються місцевими суб'єктами, які підпорядковані у своїй діяльності внутрішньому національному регулю­ванню. Транснаціональні корпорації — це спілки, об'єднання, діяльність яких не обмежена однією нацією або державою.

ТНК притаманні такі ознаки:

1) єдина економічна система;

2) група самостійних підприємств;

3) поширення діяльності на території кількох держав;

4) структурні підрозділи є суб'єктами національного права;

5) здійснення управління та контролю з єдиного центру;

6) перебування корпорації поза юрисдикцією окремої держави, групи дер­
жав або міжнародних організацій.

За характером відносин з материнським підприємством залежні підпри­ємства поділяються на філії, дочірні підприємства та спільні підприємства. Філії не є юридичними особами і діють на підставі положення, затвердженого для них материнським підприємством. Дочірні підприємства утворюються в договірному порядку або їхня залежність від материнського підприємства визначається тим, що останнє має акції дочірнього підприємства. Спільні підприємства (змішані товариства) мають у своєму статутному фонді частку, що належить і національному капіталу.

Використання ТНК як форми діяльності дає змогу отримувати високий прибуток у державах з порівняно низькими податковими ставками, а у тих краї­нах, де податки високі, зосереджувати менший за обсягом прибуток. Такі кор­порації створені як юридичні особи однієї держави, проте можуть мати в інших країнах численні філії, дочірні підприємства тощо. З правового погляду ці утворення не є міжнародними юридичними особами, хоч термін «міжнародна» застосовується і в офіційних назвах деяких з них. Підрозділи (структурні оди­ниці) іноземних суб'єктів господарювання, які не є юридичними особами за законодавством України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезна­ходження на її території та зареєстровані в порядку, передбаченому законом, визнаються суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності (ст. 378 ГК України).

Діяльність ТНК регулюють численні міжнародно-правові документи, які переважно або є регіональними, або їх норми не мають імперативного (обов'яз­кового) характеру. Серед конвенцій, що регулюють діяльність ТНК, варто назвати Конвенцію про транснаціональні корпорації, підписану Україною 6 бе­резня 1998 р. у Москві та ратифіковану 13 липня 1999 р. (із застереженнями).

Сторони Конвенції визнають під терміном «транснаціональна корпорація» юридичну особу (сукупність юридичних осіб), яка: має у власності, госпо­дарському віданні або оперативному управлінні відокремлене майно на тери­торії двох та більше сторін; утворена юридичними особами двох та більше сторін; зареєстрована як корпорація згідно з цією Конвенцією.

Термін «транснаціональна корпорація» охоплює різні транснаціональні струк­тури, у тому числі фінансово-промислові групи, компанії, концерни, холдинги, спільні підприємства, акціонерні товариства з іноземною участю тощо. Корпо­рації мають право здійснювати на території сторін будь-які види діяльності, не заборонені законодавством сторін (ст. 2). Учасниками ТНК можуть бути юри­дичні особи будь-якої організаційно-правової форми, у тому числі з третіх країн. Державні, муніципальні та унітарні підприємства можуть бути учасниками корпо­рації в порядку і на умовах, визначених власниками їх майна (ст. 3).

Конвенція містить перелік заходів, які сторони зобов'язалися вживати з метою стимулювання створення та діяльності корпорацій, але цей перелік не вважається вичерпним (ст. 8). Колізійні норми у Конвенції переважають над матеріально-правовими (відносини, не врегульовані Конвенцією, регулюють­ся двосторонніми угодами між сторонами, а також їх національним законодав­ством (ч. 2 ст. 1).

Сторони погодилися, що корпорація створюється і діє відповідно до вимог законодавства сторін (п. 2 ч. 5 ст. 1). Порядок реєстрації корпорації визна­чається законодавством держави, що є місцем її реєстрації (ст. 4). Структура управління (склад вищого, виконавчого і контрольного органів) визначається в установчих документах корпорації, на основі законодавства держави, яка є місцем її реєстрації (ст. 6).

За зобов'язаннями корпорації та/або головного підприємства (центральної компанії), що виникли у результаті участі в діяльності корпорації, учасники несуть відповідальність згідно із законодавством сторін, юридичні особи яких належать до корпорації (ст. 9). Корпорація подає звітність відповідно до законо­давства держави, що є місцем її реєстрації (ст. 10). Соціально-трудові відносини у корпорації регулюються на основі законодавства сторін, на території яких роз­ташовані її учасники, якщо інше не обумовлене міждержавними договорами (угодами) (ст. 12).

Конвенція також регламентує питання ліквідації корпорації: «Корпорація може бути ліквідована на підставах, передбачених законодавством держави — місця реєстрації корпорації, а також у зв'язку з припиненням дії відповідної між­урядової угоди» (ст. 13).

Застереження, які містяться у Законі України «Про ратифікацію Конвенції про транснаціональні корпорації»:

1) ТНК на території України та за її межами, у разі, коли їх створення може призвести до монополізації товарних ринків в Україні, впливає чи може вплинути на економічну конкуренцію на її території, створюються за згодою Антимонопольного комітету України у порядку, передбаченому законодавством
України про захист економічної конкуренції;

2) Україна бере на себе зобов'язання застосовувати положення Конвенції про транснаціональні корпорації, за винятком другого та восьмого абзаців преамбули і слів у ст. 19 «Економічний Суд Співдружності Незалежних Держав чи інший».

Діяльність суб'єктів МПрП, зокрема ТНК, регулюють також «Регіональна декларація про міжнародні інвестиції та багатонаціональні підприємства» від 21 червня 1976 p., Керівні принципи для багатонаціональних підприємств (додаток до Конвенції), Кодекс іноземних інвестицій, прийнятий 1970 р. лати­ноамериканськими державами, Хартія економічних прав та обов'язків держав, затверджена резолюцією ООН у 1974 p., норми якої спрямовані на захист економічних прав країн, що розвиваються, та обмеження діяльності ТНК.

Розділ 4. ПРАВО ВЛАСНОСТІ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

4.1. Сутність права власності та його правове регулювання

Поняття «власність» і право власності. Власність є матеріальною основою суспільного розвитку. Як науковий термін вона вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному аспекті — це присвоєння ма­теріальних благ, сутність якого полягає в належності наявних засобів виробниц­тва й одержаних продуктів праці державі, територіальним громадам та окремим колективам чи індивідам. Належність (присвоєння) у цьому разі означає став­лення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх і відповідно ставлення до них усіх інших осіб — як до чужих. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує ставлення людей до речі.

Інший аспект присвоєння матеріальних благ — це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Сутність його полягає в пануванні власника над річчю та усуненні всіх інших суб'єктів від речі, тобто в недопущенні будь-яких перешкод власнику в пануванні над річчю з боку невласника.

Саме тому економічні відносини закріплюються, регламентуються і захи­щаються державою за допомогою норм права. Врегульовані правовими норма­ми, економічні відносини здійснюються як правовідносини і виступають у такій юридичній категорії, як право власності в сучасних державах.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут права влас­ності. Праву власності належить головне місце у системі речових прав. У свою чергу, речове право — це найбільш об'ємний і важливий правовий інститут у всіх правових системах світу. Йому присвячено відповідні розділи цивільних кодексів, спеціальні закони країн.