Розділ 3. СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА 1 страница

3.1. Правовий статус іноземних фізичних осіб та осіб без громадянства в Україні

Термін «фізична особа» означає людину як суб'єкта права і застосовується в різних галузях права, у тому числі в МПрП. Фізична особа має свій статус, але законодавство виділяє за самостійним статусом різновиди фізичних осіб: 1) громадяни; 2) іноземні фізичні особи (іноземці), особи без громадянства; 3) біженці; 4) мігранти та ін. У даному разі нас цікавлять іноземці та особи без громадянства, яких необхідно відрізняти (за обсягом прав та обов'язків) від громадян України.

Іноземець — особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадяни­ном (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадя­нином (згідно зі ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Права іноземців та осіб без громадянства в Україні. Ці особи мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією України та Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та іншими законами України, а також її міжнародними договорами.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом, незалежно від по­ходження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять та інших обставин. Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод гро­мадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про запровадження відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави 1 на території України. Це рішення набуває чинності після його опублікування і може бути скасоване у разі зникнення підстав, за яких воно було прийняте.

Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іно­земці та особи без громадянства зобов'язані поважати та дотримуватися Кон­ституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України (ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Серед основних прав і обов'язків, у частині II «Основні права, свободи та обов'язки іноземців та осіб без громадянства» цього закону зазначається:

1) право на інвестиційну та підприємницьку діяльність — іноземці та особи без громадянства мають право займатися в Україні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, перед­баченими законодавством України. При цьому вони мають такі самі права та обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України (ст. 7);

2) право на трудову діяльність:

а) іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права та обов'язки у трудових відносинах, якщо інше не передбачено законо­давством України та її міжнародними договорами;

б) іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах та організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України;

в) іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлашту­вання. Працевлаштування в Україні іноземців та осіб без громадянства, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування (ст. 8).

У Конституції України (ст. 26) зазначено, що іноземці та особи без грома­дянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнарод­ними договорами України.

Такими винятками є: ст. 70 розділу III Конституції «Вибори. Референ­дум» — право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років; ч. 2 ст. 76 розділу IV Кон­ституції «Верховна Рада України» — народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років; ч. З ст. 127 розділу VIII Конституції «Правосуддя» — на посаду судді може бути рекомен­дований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України; ч. 4 ст. 22 Зе­мельного кодексу України — землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадян­ства, іноземним юридичним особам та іноземним державам; ч. 2-Л ст. 81 Зе­мельного кодексу України:

1) іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності;

2) іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до ч. 2 цієї статті у таких випадках:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого май­на, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини;

3) землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину інозем­ними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підляга­ють відчуженню; ч. 4 ст. 8 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» — іноземці та особи без громадянства не можуть при­значатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України умовою призначення на ці посади або за­няття такою діяльністю є належність до громадянства України; ст. 68 розділу IX «Міжнародні відносини» Кодексу України про надра:

1) іноземним юридичним особам і громадянам надра у користування та пра­во на переробку мінеральної сировини надаються на конкурсній основі на підставі угод (контрактів), що укладаються відповідно до вимог цього Кодексу та інших законодавчих актів України;

2) порядок укладання контрактів на користування надрами та переробку мінеральної сировини за участю іноземних юридичних осіб та громадян визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 13 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без гро­мадянства» іноземці можуть відповідно до законодавства України мати у влас­ності будь-яке майно, успадковувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права.

Також у даному законі зазначено: іноземці та особи без громадянства мо­жуть укладати і розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства України; іноземці та особи без громадянства ма­ють рівні з громадянами України права та обов'язки у шлюбних і сімейних відносинах (ст. 18); іноземцям та особам без громадянства гарантуються недо­торканність особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя, таємниця ли­стування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага їх гідності нарівні з громадянами України (ст. 19); іноземці та особи без громадянства можуть пересуватися на території України і обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України. Обмеження в пересуванні та виборі місця проживання допускаються, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоро­в'я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні; іноземці та особи без громадянства, яким надано статус біженця в Україні, мають рівні з громадянами України права на пересування, вільний вибір місця проживання, за винятком обмежень, встановлених законом (ст. 20); іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду, інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав; у судо­чинстві іноземці як учасники процесу користуються такими самими проце­суальними правами, що й громадяни України (ст. 22).

Господарський кодекс України у розділі II «Суб'єкти господарювання» виз­начає ними громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійсню­ють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як під­приємці (п. 2 ч. 2 ст. 55). Іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено цим кодексом та іншими законами.

Важливими міжнародними нормативними актами є:

1. Загальна декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Відповідно до її положень: кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності; всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на однаковий їх захист за­ коном; усі люди мають право на однаковий захист від якої б то не було диск­римінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації; кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом та ін.

2. Протокол № 7 до Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, підписаний у Страсбурзі 22 листопада 1984 p., містить положення щодо іноземців. Іноземець, який законно проживає на території держа­ви, не може бути висланий за її межі інакше, ніж на виконання рішення, прий­нятого відповідно до закону, і йому повинна бути надана можливість:

а) наводити доводи проти свого вислання;

б) вимагати перегляду своєї справи;

в) бути представленим з цією метою перед компетентним органом або осо­бою чи особами, призначеними цим органом.

Іноземець може бути висланий до здійснення своїх прав, передбачених у підпунктах а-в п. 1, якщо таке вислання є необхідним в інтересах публічного порядку або зумовлене міркуваннями національної безпеки.

3. Конвенція про рівноправність громадян країни та іноземців та осіб без громадянства в галузі соціального забезпечення Генеральної конференції Міжнародної організації праці від 28 червня 1962 р.

4. Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. (країн СНД).

5. Двосторонні договори України про правову допомогу та правові відносини (у цивільних, сімейних, кримінальних та інших справах). Згідно з ними громадя­ни однієї договірної сторони користуються на території другої договірної сторо­ни таким самим правовим захистом своїх особистих та майнових прав, як і
громадяни цієї другої договірної сторони. Вони мають право звертатися до суду та інших установ, до компетенції яких належать цивільні та кримінальні справи, можуть порушувати клопотання і здійснювати інші процесуальні дії за тих самих умов, що і громадяни другої договірної сторони. Двосторонніми договорами
зазвичай встановлюються також порядок відносин при наданні правової допо­моги; обсяг правової допомоги; форми доручень про надання правової допомо­ги; порядок виконання доручень; порядок виконання окремих процесуальних Дій; певні гарантії щодо свідків, потерпілих та експертів; несення витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги; порядок визнання і виконання судового рішення; визнання і виконання рішень арбітражу та ін.

6. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (International Covenant on Economic, Social and Cultural Rights), прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.

7. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (International Covenant on Civil and Political Rights), прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.

8. Конвенція щодо рабства (Slavery Convention), укладена в Женеві 25 вересня 1926 p., зі змінами, внесеними Протоколом, підписаним у штаб-квартирі ООН 7 грудня 1953 р. її учасниками є понад 90 держав.

9. Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, що сходні з рабством від 7 вересня 1956 р.

Конвенції з питань правового статусу фізичної особи. У перші роки діяльності Ради Європи (далі — РЄ) було прийнято конвенції з питань правово­го статусу особи. Так, 13 грудня 1955 р. у Парижі було підписано Європейську конвенцію про облаштування та підприємництво. Договірні держави зобов'я­залися сприяти в'їзду на свою територію іноземних громадян, дозволяти їм вільно пересуватися нею, заохочувати їхнє проживання, за винятком випадків, що суперечать суспільному порядку, національній безпеці, здоров'ю чи мо­ральності населення.

Конвенція передбачала надання громадянам договірних держав національ­ного режиму щодо багатьох аспектів життя, у тому числі особисті та майнові права, їх судові та адміністративні гарантії, здійснення прибуткових видів діяльності, питання заробітної плати та умов праці в цілому тощо.

Положення вищезазначеної Конвенції щодо сприяння в'їзду розвинула Європейська угода про норми, що регулюють пересування осіб між держава­ми— членами Ради Європи (Угода щодо пересування) від 13 грудня 1957 р. (Париж). Вона передбачала спрощений режим пересування осіб між держава­ми — членами РЄ: для в'їзду на територію держави вимагався лише один доку­мент із зазначених кожною договірною державою у Додатку до Угоди. При цьому власникові такого документа дозволявся повторний в'їзд на територію держави без дотримання будь-яких формальностей, навіть якщо його грома­дянство є спірним.

Попри рекомендаційний характер багатьох положень зазначених кон­венцій, а також збереження за державами широких дискреційних повноважень щодо обмеження сфери їхнього застосування, ці конвенції стали важливим кроком у поліпшенні правового статусу іноземців та зміцненні міжнародних зв'язків, заклали основи для подальшого розвитку міжнародного законодав­ства у цій сфері, особливо у межах ЄС.

Найширше у конвенціях РЄ з питань правового статусу суб'єктів регламен­товано становище трудящих-мігрантів. 24 листопада 1977 р. у Страсбурзі було підписано Європейську конвенцію про правовий статус трудящих-мігрантів, яка врегулювала низку питань праці та зайнятості цих осіб — від форм добору з
метою подальшого працевлаштування у приймаючій державі до остаточного повернення до країни походження. Конвенція визначає переважно зобов'язан­ня договірних держав і безпосередньо не надає трудящим-мігрантам певних прав, за винятком права на безпечні умови праці (ст. 20), на звернення до суду
та адміністративних органів приймаючої держави (ст. 26) та на створення організацій (ст. 28).

Основне зобов'язання договірних держав, яке передбачає Конвенція, — за­безпечення трудящим-мігрантам національного режиму щодо багатьох аспектів життя: працевлаштування; доступу до житла та квартирної плати; пра­ва на загальну освіту, професійну підготовку і перепідготовку, на доступ до ви­щої освіти; умов праці та їх інспектування; соціального забезпечення, соціаль­ної та медичної допомоги; оподаткування доходів, припинення дії трудового договору та звільнення; судочинства, правового та судового захисту особи, її майна; участі у справах підприємства; збереження набутих прав тощо.

Отже, підбиваючи підсумки аналізу правового статусу іноземних фізичних осіб та осіб без громадянства, слід зазначити, що закріплений у законодавстві національний режим щодо цивільної правоздатності іноземців має безумовний характер, тобто він надається іноземцю у кожному конкретному випадку без ви­моги взаємності.

Національний режим щодо окремих прав іноземців може гарантуватися ба­гатосторонніми конвенціями, угодами про правову допомогу, двосторонніми договорами в силу відповідних домовленостей або на підставі принципу взаємності.

3.2. Юридичні особи у міжнародному приватному праві

Поняття та ознаки юридичної особи. Під юридичною особою в правовій доктрині розуміють будь-яку організацію, що не залежить від її учасників та володіє властивими тільки їй майновими правами.

Навести вичерпне визначення юридичної особи складно. Законодавство де­яких країн йде просто шляхом перерахування основних, найсуттєвіших ознак юридичних осіб або містить тільки їх класифікацію. Ця складність має просте пояснення: конструкція юридичної особи, що опосередковує відносини майно­вого обігу, застосовується до форм утворення та існування не тільки комер­ційних юридичних осіб, а й некомерційних, у тому числі за участю держави.

У сучасній доктрині здебільшого визнається, що юридична особа — це організація, що створюється в порядку, передбаченому законодавством, має власне найменування, характеризується організаційною єдністю, має відок­ремлене майно, права та обов'язки, переважно майнові, самостійно (від свого імені) виступає у цивільних правовідносинах та господарському обороті, від­повідає за зобов'язаннями договорів та деліктів.

Згідно з Цивільним кодексом України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (ст. 80).

Ознаки юридичної особи — сукупність обов'язкових та мінімально необхідних внутрішніх характеристик організації, які в сукупності є підставою для визнання її юридичною особою. Визначення ознак, що становлять зміст по­няття «юридична особа», — з'ясування тих умов діяльності громадського (колективного) утворення, за наявності яких вона стає самостійним носієм прав та обов'язків, тобто юридичною особою.

Вирізняють такі істотні ознаки юридичної особи:

1. Майнова відокремленість. Це — роздільність майна юридичної особи та її членів, засновників та інших осіб (держави чи автономного утворення, органів вищих рівнів, інших організацій). Майно юридичної особи може бути власністю її членів, належати їм на правах господарського відання або опера­тивного управління.

Майнова відокремленість — це визнана за юридичною особою здатність придбавати майно, що буде відокремлене від майна інших осіб, насамперед засновників. Вона полягає, по-перше, у відокремленості від її засновника (зас­новників), по-друге — у відокремленості від майна інших осіб, та не залежить від їх подальшої долі. Майно, закріплене за юридичною особою, повинне бути відокремлене не лише фізично, а й юридично. Правовою формою відокремлен­ня майна є установчі документи, в яких визначаються розмір, порядок форму­вання статутного фонду, джерела формування майна, його правовий режим. Ця ознака характеризує організацію, що вже є юридичною особою, і тому нале­жить до її правових ознак. Мати майнові права може лише організація, яка вже визнана суб'єктом цивільного права, тобто юридичною особою.

2. Організаційна єдність. Коли юридична особа існує та діє як єдине ціле: колектив є цілісним механізмом, що формує єдину волю. Ця єдність визна­чається та закріплюється в статуті юридичної особи або положенні, договорі, законі чи адміністративному акті, що визначають характер її діяльності, структуру, органи. Ця ознака виявляється переважно у певній ієрархії, підпорядкованості органів управління, що становлять структуру організації, а також у чіткій регламентації відносин між її учасниками.

3. Участь у цивільному обороті від свого імені (власне найменування). Кожна юридична особа має власне найменування, відмінне від найменування інших суб'єктів права. Воно необхідне для ідентифікації цієї особи у цивільно­му чи господарському обороті, тому що саме від свого імені вона набуває май­нових та особистих немайнових прав і несе обов'язки, вступаючи в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими організаціями та громадянами.
Законодавство держав іноді визначає особливості, пов'язані з найменуванням юридичної особи. Наприклад, воно може містити рекомендацію уникати у най­менуванні іноземних виразів чи слів. Законодавства Австрії, ФРН, Швейцарії надають рекомендації щодо доцільності чи небажаності використання у назві фірми імені хоча б одного з її членів, а також зазначення існування компанії (і К°) або виду її діяльності (торгівля товарами, продаж автомобілів тощо).
Крім того, існують норми про доцільність зазначення у назві форми товариства чи ступеня відповідальності (повне товариство, акціонерне, з обмеженою відповідальністю тощо). Ця ознака визнається підсумковою та одночасно метою утворення юридичної особи.

4. Здатність організації нести самостійну майнову відповідальність. Здат­ність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових та особистих немайнових прав і виконувати обов'язки зумовлює самостійну відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями. Наявність власного майна, у свою чергу, є необхідною переду­мовою самостійної майнової відповідальності юридичної особи щодо дого­ворів, які вона укладає. Найпоширенішими є юридичні особи, які за своїми зобов'язаннями несуть не тільки самостійну, а й виключну майнову від­повідальність. Саме в них найбільш яскраво та повно виявляються сутність та спрямованість інституту юридичної особи. Не випадково провідне місце серед юридичних осіб посідають акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю. Саме виключна майнова відповідальність акціонерного товариства як самостійного суб'єкта права, що дає змогу окремим власникам розраховувати заздалегідь рівень підприємницького ризику, уможливила залу­чення до участі у такому товаристві великої кількості осіб і тим самим акуму­лювання великого капіталу.

Кожна юридична особа за своїми боргами відповідає всім майном, що пере­буває в її власності або володінні, на яке за законом може бути накладено стяг­нення. В окремих випадках можливе покладення відповідальності за боргами однієї юридичної особи на майно іншої — якщо вища юридична особа гаранту­вала сплату визначених сум та у разі ліквідації юридичної особи.

5. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді, арбітражному чи тре­тейському суді. Широка участь організацій у майнових та особистих немайно­вих відносинах, можливість покладення на них цивільно-правової відповідаль­ності за порушення зобов'язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам спричиняють потребу в захисті порушених цивільних прав, а звідси — і не­обхідність звернення з позовом до суду, арбітражного чи третейського суду. Іншими словами, юридична особа стає стороною-позивачем або відповідачем у цивільному, арбітражному процесі або третейському розгляді цивільного спору.

Крім наведених вище ознак юридичної особи деякі правові системи світу виділяють такі:

похідна природа юридичних осіб. Виявляється в тому, що в основу їх ство­рення завжди покладено волевиявлення певних осіб. Засновницьке волевияв­лення повинно відповідати встановленим вимогам щодо суб'єкта, змісту і фор­ми. Суб'єктом засновницького волевиявлення можуть бути дієздатні (за деяки­ми винятками) суб'єкти цивільного права: фізичні, юридичні особи, держава та територіальні громади в особі відповідних органів. До того ж окремі категорії осіб не мають засновницьких прав на створення певних видів юридичних осіб. Особа може бути обмежена в засновницьких правах;

самостійність у цивільному обороті. Юридична особа самостійно, без дору­чення здійснює цивільну та господарську діяльність. Самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями власним майном. Іноді, відповідно до статуту, закону чи договору, відповідальність може бути покладена на інших осіб.

Сутність цивільної правосуб'єктності юридичної особи виявляється в її самостійності у цивільному обороті. Умовами самостійності юридичної особи є свобода вибору виду діяльності, незалежність, самостійна відповідальність. Кожна юридична особа вправі від свого імені вступати у цивільно-правові відносини з іншими юридичними особами та громадянами, захищати свої пра­ва в суді та в арбітражі. Межі самостійної діяльності юридичної особи визнача­ються законом, статутом або положенням, локальними актами.

Отож визнання будь-якого колективного утворення юридичною особою залежить не від того, чи буде воно офіційно визнане таким, а від того, чи наділене воно тими властивостями, які у своїй сукупності зумовлюють його функціонування як самостійного учасника цивільних правовідносин, тобто юри­дичної особи. Дії ознак юридичної особи лише передбачаються, а на практиці законодавство визначає їх особливості та винятки. Так, наприклад, положення про абсолютну самостійність юридичної особи комерційного характеру зде­більшого обмежене приписами антимонопольного законодавства різних країн.

Вивчення особливостей міжнародних законодавств, що визначають станови­ще юридичних осіб взагалі (як суб'єктів цивільних прав та обов'язків), і норм, які стосуються окремих організаційно-правових форм юридичних осіб, важливе для правильного тлумачення правового статусу юридичної особи, порядку та умов її участі в комерційному обороті, відповідальності юридичної особи та/або учас­ників юридичної особи за її зобов'язаннями.

Отже, юридична особа як суб'єкт міжнародного приватного права — це певне утворення, що має сукупність визначених національним законодавством ознак, зареєстроване на території однієї держави, кордонами якої не об­межується його діяльність, правосуб'єктність (право— та дієздатність) якого визнається на території іноземної держави, а також на яке поширюються дві системи законодавств: національного права держави-резидента, та держави, на території якої воно діє чи передбачає діяти.

Правосуб'єктність юридичних осіб. При здійсненні господарської діяльності на території інших країн виникають дві проблеми: 1) про визнання правосуб'єктності іноземної юридичної особи; 2) про допуск її до здійснення господарської діяльності на території даної держави, а також про умови такої діяльності.

Правосуб'єктність охоплює два елементи: правоздатність — здатність во­лодіти суб'єктивними правами та мати юридичні обов'язки; дієздатність — здатність самостійно, своїми діями набувати прав та обов'язків.

Правосуб'єктність іноземних юридичних осіб, як правило, визнається на підставі двосторонніх умов, насамперед торговельних. Питання про допуск іноземної юридичної особи до господарської діяльності на території певної держави вирішується її законодавством. У більшості випадків здійснення такої діяльності можливе після дотримання формальностей. У торгових договорах встановлюється режим для іноземних юридичних осіб. Він може бути заснова­ний на принципах або найбільшого сприяння, або національного режиму.

У багатосторонній (країн СНД) Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. зазначено, що правоздатність іноземних юридичних осіб визначається за пра­вом країни, де заснована ця юридична особа чи організація (ст. 23).

Місцезнаходження господарського товариства визначається законом краї­ни, відповідно до якого воно засноване, якщо виконано вимоги цього закону про реєстрацію і публічність; у разі відповідності таких вимог — за законом, згідно з яким товариство зареєстроване; за відсутності зазначених умов місце­знаходженням товариства вважається місцезнаходження його керівних органів.

У багатьох випадках дуже важливим є визначення державної належності певної особи. Прикладом цього є міжнародний договір, у якому вказано, що юридичні особи держав, які домовляються, наділяються на основі взаємності режимом найбільшого сприяння або національним режимом з метою здійснен­ня діяльності на території іншої договірної держави. Для цього необхідно визначити, які з них повинні розглядатися як юридичні особи даної держави, іноземні особи або особи, які належать до країн, що не беруть участі в Угоді.

Іноземні юридичні особи здійснюють підприємницьку та інші види діяль­ності, що регулюються цивільним законодавством, згідно з правилами, вста­новленими ним для такої діяльності юридичних осіб, якщо законом не передба­чено інше.

Місцезнаходженням підприємницького товариства є країна, відповідно до права якої воно засноване, якщо товариство виконало вимоги права цієї країни щодо реєстрації та публічності або (за відсутності таких вимог) якщо воно організоване згідно з правом цієї країни. За відсутності таких умов засто­совується право країни, з якої здійснюється керівництво підприємницьким товариством.

Види юридичних осіб. У світовій практиці з-поміж різноманіття юридич­них осіб можна виділити дві основні групи: юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. Принципове розмежування їх здійсню­ється відповідно до природи акта, на підставі якого утворено ці особи. Якщо юридичну особу засновано на підставі публічного (адміністративного) акта, вона є публічно-правовою, якщо відповідно до приватноправового акта, — приватноправовою.

До публічно-правових юридичних осіб належать держава, адміністративно-територіальні одиниці, різноманітні державні органи та установи, торгово-промислові палати. Питання про віднесення до цієї категорії державних підприємств неоднозначне.

Приватноправові юридичні особи утворюються суб'єктами права різних держав як колективної власності, так і заснованими на власності однієї при­ватної особи.

Внаслідок багатовікових традицій у світі утворилися певні організаційно-правові форми, які можуть варіювати за назвами в різних країнах, але мати при цьому приблизно однаковий правовий статус, хоча класифікації, безумовно, не існує. Найпоширенішим є поділ юридичних осіб залежно від характеру об'єд­нання (осіб або капіталів) та ступеня відповідальності учасників за зобов'язан­нями юридичної особи (усім своїм майном або виключно у межах внеску).