Стадія пристосування. Розвиток культу. Виникнення єпископальної церкви

Кінець І ст. н. е. не приніс очікуваного кінця світу. До того ж у самій імперії сталися зміни, що створили ілюзію стабільності римсь­кого суспільства. В такій ситуації надія на кінець світу поступово замінюється у християн більш раціоналістичною орієнтацією на іс­нування у світі реальному та пристосування до нього. Це відображе­но в книгах, що з'явилися після Апокаліпсису. У них актуальна ес­хатологія, тобто очікування близького кінця світу, змінюється на­становою на пристосування до довгого буття у світі, хоча апокаліптичні настрої не щезають геть. Відмова від надії на близький кінець світу компенсувалася вченням про безсмертя душі та загробне життя.

II ст. позначається ускладненням культової практики християн­ства за рахунок елементів язичництва, що їх було привнесено до християнських обрядів.

Розвиток культу спричинив необхідність вирізнити в громаді певну групу людей, котрі б здійснювали керівництво. Така сукуп­ність дістає назву «клір». У II ст. серед пресвітерів вирізняється вища посадова особа — єпископ; це зосереджує особливий авто­ритет у одній персоні. Таким чином, порядок земний починає від­повідати порядку небесному: один Бог — один єпископ. У біль­шості громад на кінець II - початок III ст. єпископи стають одно­осібними керівниками; більшість із них утримується за рахунок громади. Поступово єпископ отримує право відпускати гріхи; це остаточно виділяє його з-поміж інших віруючих. Повноваження єпископа були дуже великими: наприклад, якщо хтось під страхом смерті мусив зректися християнства, єпископ мав право прийняти його назад у громаду.

Важливою функцією кліру було управління майном і питання, пов'язані зі священними книгами.