ОСНОВИ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Найбільш ефективний засіб зменшення шкоди та збитків, яких зазнають суспільство, держава і кожна окрема особа в результаті надзвичайних ситуацій, - запобігати їх виникненню, а в разі виникнення виконувати заходи, адекватні ситуації, що склалася.

Запобігання виникненню надзвичайних ситуацій (НС) — це підготовка та реалізація комплексу правових, соціально-економічних, політичних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та інших заходів, спрямованих на:

- регулювання безпеки;

- проведення оцінки рівнів ризику;

- завчасне реагування на загрозу виникнення НС

Зазначені функції запобігання надзвичайним ситуаціям техногенного та природного характеру в нашій країні виконує Єдина державна система запобігання надзвичайним ситуаціям техногенного і природного характеру і реагування на них (ЄДСЗР), затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 1998 р. № 1198.

Основною метою створення ЄДСЗР є:

- забезпечення реалізації державної політики у сфері запобігання і реагування на надзвичайні ситуації;

- забезпечення цивільного захисту населення.

Єдина державна система запобігання і реагування ЄДСЗР складається з постійно діючих функціональних і територіальних підсистем і має чотири рівні: загальнодержавний, регіональний, місцевий та об'єктовий.

Кожний рівень ЄДСЗР має координуючі та постійні органи управління щодо розв'язання завдань у сфері запобігання надзвичайним ситуаціям, систему повсякденного управління, сили і засоби, резерви матеріальних та фінансових ресурсів, системи зв'язку та інформаційного забезпечення.

До складу сил і засобів ЄДСЗР входять:

- сили і засоби ДСНС;

- сили і засоби функціональних підсистем (Мін. Вуглепром, Нафтогаз, Хім. пром., АЕС)

- сили і засоби і територіальних підсистем,

- а також недержавні (добровільні) рятувальні формування, які залучаються для виконання відповідних робіт.

Військові і спеціальні цивільні аварійно-рятувальні (пошуково-рятувальні) формування ДСНС, з яких складаються зазначені сили і засоби, укомплектовуються з урахуванням необхідності проведення роботи в автономному режимі протягом не менше трьох діб і перебувають у стані постійної готовності (далі сили постійної готовності - СПГ).

На базі існуючих спеціалізованих служб і підрозділів (будівельних, медичних, хімічних, ремонтних та інших) в областях, районах, населених пунктах, підприємствах, установах та організаціях утворюються позаштатні спеціалізовані формування, призначені для проведення конкретних видів невідкладних робіт у процесі реагування на надзвичайні ситуації.

Ці формування проходять спеціальне навчання, періодично залучаються до участі у практичному відпрацюванні дій з ліквідації надзвичайних ситуацій разом із СПГ.

Сили постійної готовності згідно із законодавством можуть залучатися для термінового реагування у разі виникнення надзвичайної ситуації з повідомленням про це відповідних центральних та місцевих органів виконавчої влади, виконавчих органів рад, керівників державних підприємств, установ та організацій.

У виняткових випадках, коли стихійне лихо, епідемія, епізоотія, аварія чи катастрофа ставить під загрозу життя і здоров'я населення і потребує термінового проведення великих обсягів аварійно-рятувальних і відновлювальних робіт, Президент України може залучати до виконання цих робіт у порядку, визначеному Законом України «Про надзвичайний стан», спеціально підготовлені сили і засоби Міноборони.

Залежно від масштабів і особливостей надзвичайної ситуації, що прогнозується або виникла, може існувати один з таких режимів функціонування ЄДСЗР:

1. Режим повсякденної діяльності — при нормальній виробничо-промисловій, радіаційній, хімічній, біологічній (бактеріологічній), сейсмічній, гідрогеологічній і гідрометеорологічній обстановці (за відсутності епідемії, епізоотії та епіфітотії);

2. Режим підвищеної готовності — при істотному погіршенні виробничо-промислової, радіаційної, хімічної, біологічної (бактеріологічної), сейсмічної, гідрогеологічної і гідрометеорологічної обстановки (з одержанням прогнозної інформації щодо можливості виникнення надзвичайної ситуації);

3. Режим діяльності у надзвичайній ситуації — при реальній загрозі виникнення надзвичайних ситуацій і реагуванні на них;

4. Режим діяльності у надзвичайному стані — запроваджується в Україні або на окремих її територіях в порядку, визначеному Конституцією України та Законом України «Про надзвичайний стан»

Надзвичайний стан — це передбачений Конституцією України особливий правовий режим діяльності державних органів, органів місцевого та регіонального самоврядування, підприємств, установ і організацій, який тимчасово допускає встановлені Законом «Про надзвичайний стан» обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб та покладає на них додаткові обов’язки.

Правовий режим надзвичайного стану спрямований на:

- забезпечення безпеки громадян у разі стихійного лиха, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також

- захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства.

Надзвичайний стан вводиться лише за наявності реальної загрози безпеці громадян або конституційному ладові, усунення якої іншими способами є неможливим.

Надзвичайний стан на території України або в окремих її регіонах вводиться постановою Верховної Ради України з негайним повідомленням Президента України або Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України.

Надзвичайний стан може бути введено за умов:

- стихійного лиха, аварій і катастроф, епідемій, епізоотій, що створюють загрозу життю і здоров’ю населення;

- масових порушень правопорядку, що супроводжуються насильством над громадянами, обмежують їх права і свободи;

- блокування або захоплення окремих особливо важливих об’єктів чи місцевостей, що загрожує безпеці громадян і порушує нормальну діяльність органів державної влади;

-спроби захоплення державної влади чи змін конституційного ладу України шляхом насильства;

- посягання на територіальну цілісність держави, що загрожує зміною її кордонів;

- необхідності відновлення конституційного правопорядку і діяльності органів державної влади

Метою введення надзвичайного стану є:

- якнайшвидша нормалізація обстановки;

- відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб;

- відновлення нормального функціонування конституційних органів влади, органів місцевого та регіонального самоврядування та інших інститутів громадянського суспільства

Під час надзвичайного стану держава може вживати заходів, передбачених Законом «Про надзвичайний стан», відступаючи від своїх зобов'язань за Конституцією лише настільки, наскільки це вимагається гостротою стану, за умови, що такі заходи не є несумісними з іншими зобов'язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації на основі національності, мови, статі, релігії чи соціального походження.

З метою ліквідації наслідків надзвичайної ситуації у мирний час може проводитись цільова мобілізація.

У виняткових випадках допускається залучення працездатного населення і транспортних засобів громадян для виконання невідкладних аварійно-рятувальних робіт за умови обов'язкового забезпечення безпеки праці. При цьому забороняється залучення неповнолітніх, а також вагітних жінок до робіт, які можуть негативно вплинути на стан їхнього здоров'я.

Заходи надзвичайного стану:

- обмеження та встановлення особливого режиму пересування по території, де встановлено надзвичайний стан;

- обмеження руху транспортних засобів та їх огляд;

- посилення охорони громадського порядку та об'єктів, що забезпечують життєдіяльність населення та народного господарства;

- заборона проведення зборів, мітингів, вул ичних походів і демонстрацій, а також видовищних та інших масових заходів;

- заборона страйків.

ОСНОВИ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

1. Характеристика понять “суб’єкт господарювання”, “господарська діяльність”, “підприємництво”.

2. Класифікація суб’єктів господарювання залежно від кількості працюючих та отриманих.

3. Підприємство як основна організаційна форма підприємництва в Україні.

4. Класифікація підприємств в залежності від форм власності.

5. Класифікація підприємств в залежності від способу утворення та формування статутного капіталу.

6. Господарські товариства як підприємства, що створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності. Види господарських товариств.

7. Класифікація підприємств відповідно до організаційно-економічної форми підприємницької діяльності (західна економічна наука).

8. Сутність та зміст фінансової діяльності суб’єктів господарювання.

9. Методи та форми забезпечення фінансовими ресурсами суб’єктів господарювання.

1.

Згідно положень Господарського кодексу Українисуб’єктами господарювання є учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна.

Суб’єктами господарювання є:

1) господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до діючого законодавства, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законодавством порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до законодавства як підприємці.

Господарською діяльністю є діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, Господарським Кодексом, іншими галузевими законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

Суб'єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству та підлягають державній реєстрації. Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та ст. 4 Закону України “Про підприємництво”.

Державне регулювання діяльності суб'єктів господарювання здійснюється такими способами: державне замовлення; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги, сфери, порядок застосування окремих видів державного регулювання господарської діяльності, встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання визначаються Господарським Кодексом, програмами економічного і соціального розвитку, іншими законодавчими актами.

Держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах:

- збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин – за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

- фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин – за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

- цін і ціноутворення – з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;

- земельних відносин – за використанням і охороною земель;

- водних відносин і лісового господарства – за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

- виробництва і праці – за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю;

- за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою;

- за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

- споживання – за якістю і безпечністю продукції та послуг;

- зовнішньоекономічної діяльності – з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки;

- монополізму та конкуренції – з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства.

Держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку. Недобросовісною конкуренцією є неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання, створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції, неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці. Недобросовісна конкуренція тягне за собою юридичну відповідальність осіб, якщо їх дії мають негативний вплив на конкуренцію на території України, незалежно від того, де вчинено такі дії.

З метою сприяння розвитку національної економіки, її інтеграції у світове господарство, а також створення сприятливих умов для підприємницької діяльності в Україні можуть створюватисяторгово-промислові палати як добровільні об'єднання підприємців та організацій (торгово-промислова палата є недержавною самоврядною статутною організацією, створеною на засадах членства, що має статус юридичної особи).

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва – підприємцями.

У вітчизняних економічній літературівчені визначають підприємництво як:

· вільне економічне господарювання у різних сферах діяльності (крім заборонених), здійснюване суб'єктами ринкових відносин з метою задоволення потреб конкретних споживачів і суспільства в товарах (роботах і послугах) та одержання прибутку (доходу), необхідних для саморозвитку власної справи (підприємства) і забезпечення фінансових обов'язків перед бюджетами й іншими господарюючими суб'єктами;

· сукупність послідовно або паралельно здійснюваних угод, кожна з яких обмежена порівняно нетривалим, чітко окресленим часовим інтервалом. Угодою є взаємодія двох або декількох господарських суб'єктів, які функціонують в інтересах одержання взаємної вигоди, що ґрунтується на письмовому договорі або усній угоді.

У західних країнахпідприємництворозглядається як особливий тип господарювання, в основі якого – пошук нових можливостей виробництва товарів і послуг на основі інновацій та уміння залучення ресурсів із найрізноманітніших джерел. У цьому контексті, підприємництво є принципово новим типом господарювання, який базується на умінні знаходити і використовувати інноваційні ідеї, утілювати їх у конкретні підприємницькі проекти.

Необхідними умовами для розвитку підприємництва як особливого виду діяльності є такі:

· конкурентний режим господарювання;

· елементи ринкової інфраструктури (система товарних і фондових бірж, комерційних банків, вільний доступ до ресурсів, кредитів, інформації);

· ефективна законодавча і нормативна бази. Господарюючим суб’єктам надаються гарантії щодо цілості їх власності, створюються для всіх учасників ринкових відносин рівні права і надається повна економічна свобода тощо;

· створення сприятливого економічного середовища (податкові і фінансові пільги, прямі державні дотації, фінансування ризикових проектів інноваційного характеру);

· підприємець-новатор, як особа, яка: прагне вводити в побут на комерційній основі нові продукти, нові виробничі технології або навіть нові форми організації підприємства; бере на себе ініціативу з’єднання ресурсів землі, капіталу і праці в єдиний процес виробництва чи товару, послуги; бере на себе завдання прийняття основних рішень у процесі виробництва товарів, послуг, які й визначають курс діяльності підприємства; йде на ризик, ризикуючи не тільки своїм часом, працею, діловою репутацією, але й вкладеними коштами – своїми власними і або акціонерів.

Основними принципами підприємництва є такі:

- вільний вибір діяльності;

- залучення на добровільних засадах до підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;

- самостійність у формуванні програми діяльності та виборі постачальників і споживачів;

- комерційний розрахунок та власний комерційний ризик;

- встановлення цін на товари, роботи, послуги відповідно до законодавства;

- вільне наймання працівників;

- залучення та використання матеріально-технічних та трудових, природних, фінансових та інших ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством;

- забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;

- вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

- обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

- захист національного товаровиробника;

- заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини;

- вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення, сплати необхідних платежів і податків, встановлених законодавством;

- самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

- використання підприємцем належної йому частки на власний розсуд.

У відповідності до сфер виробництва можна виділити два види підприємництва: виробниче та невиробниче. У процесі виробничого підприємництва виробляється продукція, вироби суспільного споживання та інші матеріальні цінності, а, невиробниче підприємництво пов'язане із виконанням різних видів робіт, у тому числі науково-дослідних, та наданням послуг, результати яких відчужуються як товар.

Так, до виробничої сфери належать такі види діяльності, які: створюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво); доставляють матеріальні блага (транспорт, зв’язок); пов’язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу (торгівля, матеріально-технічне забезпечення, заготівля, громадське харчування). До невиробничої сфери – сукупність галузей економіки, які виконують функції надання суспільству послуг нематеріального характеру: галузі сфери послуг (житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування населення, транспорт, зв’язок); галузі соціального обслуговування (освіта, охорона здоров’я, фізкультура і спорт, культура та мистецтво, наука та наукове обслуговування); органи управління та оборони; кредитування, фінансування, страхування.

В залежності від поставленої метиздійснюваної діяльності підприємництвояк форма господарюванняможе бути не лише комерційним, але йнекомерційним.Тобто, самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами підприємництва та спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку є некомерційною.

Підприємницька діяльність припиняється:з власної ініціативи підприємця; у разі закінчення строку дії ліцензії; у разі припинення існування підприємця; на підставі рішення суду у випадках, передбачених Господарським Кодексом та іншими законами.

2.

Суб’єкти господарювання залежно від кількості працюючих та отриманих доходіввід будь-якої діяльності за рік можуть належати до суб’єктів малого підприємництва, у тому числі до суб’єктів мікропідприємництва, середнього або великого підприємництва.

Суб’єктами мікропідприємництва є: фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи-підприємці та юридичні особи – суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.

Суб’єктами малого підприємництва є: фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи – підприємці, юридичні особи – суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.

Суб’єктами великого підприємництва є юридичні особи – суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) перевищує 250 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності перевищує суму, еквівалентну 50 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.

Інші суб’єкти підприємництва належать до суб’єктів середнього підприємництва.

Загалом, суб'єкти господарювання це господарські організації,які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи.

Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з додержанням вимог діючого законодавства. Суб'єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України. Створення суб'єктів господарювання здійснюється з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюєтьсяшляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації – за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб – засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законами, - за рішенням суду.

У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття. У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання. У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта. У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в інший до новоутвореного переходять усі майнові права і обов'язки попередника.

3.

Основною організаційною формою підприємництва в Україні визначено підприємство яксамостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності.

Організаційна структура підприємства: підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).

Функції, права та обов'язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами. Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Підприємства можуть відкривати рахунки в установах банків через свої відокремлені підрозділи відповідно до закону.

Майно підприємства становлятьвиробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Джерелами формування майна підприємства є:

1) грошові та матеріальні внески засновників;

2) доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності;

3) доходи від цінних паперів;

4) кредити банків та інших кредиторів;

5) капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

6) майно, придбане в інших суб'єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку;

7) безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

8) інші джерела, не заборонені діючим законодавством України.

4.

Залежно від форм власності, передбачених діючим законодавством, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

· приватне підприємство (підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян (громадянин-підприємець), іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання – юридичної особи; фермерське господарство; підприємство з іноземними інвестиціями; іноземне підприємство);

· підприємство, що діє на основі колективної власності (виробничі кооперативи, житлові кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені діючим законодавством);

· комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

· державне підприємство, що діє на основі державної власності. Державні підприємства випускають товари і послуги, необхідні для розвитку національної економіки на комерційних і некомерційних засадах (це господарська діяльність державних підприємств з виробництва матеріальних благ та надання послуг суб'єктам економіки. Державні підприємства відіграють значну роль у господарюванні країни, наповненні ринку вітчизняними товарами, забезпеченні населення роботою);

· підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

5.