Загальний характер давньоруської матеріальної і духовної культури

Археологічні дослідження речових пам'яток разом з літопис­ними свідченнями дають можливість з'ясувати загальний характер матеріа­льної і духовної культури населення Київської Русі ІХ-ХІІІ ст.

Економіка Київської Русі як європейської феодальної держави базувалася на розвинутому землеробстві і тваринництві. Матеріали вивчення території відкритих поселень і горюдищ переконливо доводять існування феодальної власності на землю за умови збереження певного значення общинного селянського землеволодіння. Знахідки наральників, лемешів, різаків-чересел фіксують розвинуті форми орного землеробства. Дослідження показали, що в Київській Русі, особливо у лісостеповій смузі, панувала трипільна система землеробства. Крім неї, існували також вирубна (у поліських районах) і перелогова (у степовій зоні) системи. У землеробстві ХІ-ХІІІ ст., на думку фахівців, на Русі переважали парові системи з двопільною і трипільною сіво­зміною (В. Й. Довженок). У давньоруських містах Х-ХІП ст. разом з ремеслами І торгівлею розвивалося й сільськогосподарське виробництво. Про це говорять серії залізних орних знарядь, а також коси, серпи, круглі кам'яні ротаційні жорна, виявлені не тільки на території селищ, а й у містах.

У феодальній вотчині і на селищах давньоруських общин розвивалися металургія, ковальська справа, ювелірне виробництво, гончарство, обробка дерева, шкіряна справа, прядіння, ткацтво, бондарна справа, обробка ка­меню. Проте найбільше реміснича діяльність пов'язана з міськими осеред­ками. Міські ремесла були більш спеціалізованими за відповідними на­прямками і галузями. Про це свідчать матеріали, відкриті під час розко­пок у Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Переяславі, Галичі, Пліснеську, ЗвенигородІ та інших містах. Аналізуючи ремісниче виробництво у Київській Русі, Б. О. Рибаков дійшов висновку, що у спеціалізованій системі міського ремесла можна виділити понад 60 основних спеціальностей. Наприклад, у ювелірній справі виділяють: обробку міді, ливарну техніку, кування і чеканку, тиснення, скань, зернь, інкрустацію та позолоту, чернь і емаль; у гончарстві: виготовлення керамічного посуду, цегли і полив'яних керамічних плиток, дитячих іграшок. Певна спеціалізація простежується і в багатьох інших ремеслах (обробка дерева, шкіряна справа, прядіння і ткацт­во, виробництво скла, обробка каменю, кістки).

Рис. 140. Форми керамічних, виробів доби Київської Русі.

Дослідження укріплень у містах Київської Русі засвідчують досить висо­кий рівень фортифікаційної техніки Х-ХІЇЇ ст. Системи городень, клітей і заборол у конструкціях оборонних валів, використання у цих спорудах, крім дерева, каменю і сирцевої цегли повністю відповідали технічному рівню і тактиці облоги фортець, відомим у середньовічній Європі. У середині ХШ ст. у зв'язку з широким використанням каменеметальних пристосувань на території Давньої Русі з'являються фортеці з кам 'яними стінами і баштами (Луцьк, Хотин, Кам'янець-Подільський та ін.). Аналогічний процес простежується на території Північно-Східної і Північно-Західної Русі.

Археологічні та археолого-архітектурні дослідження, проведені в Києві, Чернігові, Новгороді-СІверському, Переяславі та інших містах, виявили багато кам'яних монументальних світських і культових споруд (палаців і храмів). Паралельно зводилися також монументальні дерев'яні комплекси (тереми і церкви). Особливо інтенсивно почала розвиватися кам'яна архітектура у давньоруських містах з кінця X ст., після офіційного прийняття християнства. Це стосується, перш за все, храмових споруд. Археолого-архітектурні дослідження дають змогу уявити зовнішній і внутрішній вигляд Десятинної церкви у Києві (989-996 рр.), зруйнованої у 1240 р. ординцями. Дослідження показали, що це був великий храм, зведений за шести-стовповим варіантом хрестовокупольної системи. З трьох боків його оточували галереї. До інтер'єру храму входили виявлені під час розкопок мармурові капітелі колон, різьблені кам'яні плити (в тому числі й виготовлені з овруцького рожевого шиферу). Збереглися фрагменти мозаїчних підлог, викладених з мармуру та інших різнокольорових порід каменю.

Близьким за архітектурою до Десятинної церкви є Спаський собор у Чернігові (початок його будівництва датується 1035-1036 рр.). Він зберігся до наших днів і являє собою восьмистовповий хрестовоку-польний храм з п'ятьма верхами. Архітектурні форми споруди спокійні й урочисті. Всередині собору стіни були прикрашені фресками, різьбленими шиферними плитами, а підлога — шиферними плитами з мозаїчними Інкрустаціями.

У 1037 р. в Києві було розпочато будівництво Золотих воріт, Софійсь­кого собору, ряду інших кам'яних церков і монастирів. Софійський собор, розташований у центрі Києва, був також головною громадською спорудою. У соборі відбувалися урочисті державні церемонії. Київський Софійський собор — це п'ятинефний хрестовокупольний храм з хрещатим підкуполь-ним простором та анфіладами бічних нефів. З трьох боків собор оточують два ряди відкритих галерей. З заходу між зовнішніми галереями були при­будовані дві башти. Широкі сходи у баштах вели на другий поверх, де розта­шовано два світлих зали, що, очевидно, призначалися для князя та його почту В архітектурно-художньому оформленні собору дослідники вбача­ють синтез мистецтв: мозаїка і фрески багатокольоровою гамою вкривають стіни, стовпи, склепіння, арки й бані споруди. Софійський собор є однією з найвизначніших архітектурно-мистецьких споруд світу.

Рис. 141. Десятинна церква в Кисві (реконструкція Ю. С. Асєсва).

Важливою громадською спорудою Києва ХІІ-ХШ ст. була ротонда, за­лишки якої (фундамент) відкриті працівниками Київської археологічної експедиції Інституту археології НАН України. Реконструкція споруди, запро­понована П. П. Толочком І Я. Є. Боровським, показує, що будинок міг входити до комплексу великокнязівського двору і бути залом для князівсько-боярських нарад.

У давньоруських містах Придніпров'я вчені простежують функ­ціонування кількох архітектурних шкіл: Київської, Чернігівської та Переяславської земель (Ю. С. Асєєв). Найбільше давньоруських архі­тектурних пам'яток XII ст., після Києва, збереглося в Чернігові. Характер­ною пам'яткою чернігівської школи можна вважати Борисоглібський собор. Надзвичайно цікаві знайдеш тут різьблені білокам'яні капітелі з декоративним орнаментальним плетивом і зооморфними міфічними зображеннями.

Видатною храмовою спорудою Чернігова є П'ятницька церква, повніс­тю відбудована у первісних формах під керівництвом П. Д. Барановського. Це чотиристовповий храм, що стояв на торговищі і був опікуном торгових людей чернігівського посаду. Інтерес становлять переяславські кам'яні монументальні архітектурні пам'ятки. Наприкінці XI ст. на Переяславському дитинці було зведено великий Михайлівський собор, а також кам'яний єпископський палац, кам'яні Єпископські ворота.

Рис. 141. Художньо-декоративпі вироби:

1,2 — шиферні плити з Софійського собору в Києві; 3 — керамічна плитка зрельсфним зображенням з Галича (церква "на Царинці"); 4 — полив'яна плитка з літописного Василева; 5, 6 — полив 'яні плитки з Білгорода.

У Х-ХШ ст. в різних містах Південно-Західної було Русі зведено ряд громадських палацових і культових (храмових) споруд. В архітектурі міст Галицько-Волинського князівства виявилася спільна з Подніпров'ям народна традиція дерев'яного і кам'яного будівництва. Разом з цим простежується й певна специфіка. Техніка і стиль волинських архітектурних пам'яток перебували під значним впливом придніпровського будівництва. Що ж до галицької архітектури, то в ній простежуються деякі риси роман­ської архітектури Польщі, Угорщини, Чехії.

Залишки десятків монументальних споруд виявлено на території Галича та його околиць. Найвідомішою пам'яткою галицької архітек­тури є Успенський собор у Старому Галичі, збудований 1152 р. Це чотири­стовповий, оточений галереями храм, прикрашений кам'яною різьбою. Монументальною спорудою, що збереглася до наших днів, є храм Пантелеймона, побудований у другій половині ХП ст. на території монастиря, на північній периферії Галича. Це — білокам'яна споруда з двома порталами перспективного типу на західному та південному фасадах. Портали прикрашені колонами з капітелями корінфського ордера та орнаментальною різьбою. Своєю архітектурою храм засвідчує високу майстерність галицьких зодчих і майстрів-каменерізів.

Рис. 143. Архітектура Київської Русі:

1 — Єпископські ворота у Переяславі (реконструкція Ю. С. Асєєва); 2 — план церкви се. Спаса в с. Спас коло Старого Самбора.

Традиції галицької архітектури яскраво виявилися у давньоруських мону­ментальних спорудах Львова (храми св. Миколая, П'ятниці, Онуфрія, Івана Хрестителя та Марії Сніжної). До галицької архітектури належить і церква, фундамент якої відкрито у Василеві на Дністрі.

У містах Волині у ХП-ХШ ст. було споруджено ряд монументаль­них громадських і храмових споруд. Другою половиною XIII ст. датується Михайлівська ротонда, залишки якої досліджено у м. Воло-димирі-Волинському. Споруда мала два кола фундаментів і три напівкруглі апсидні ніші у товщині стін. Стіни складено з брущатної цегли, що, починаючи з XIII ст., стає основним будівельним мате­ріалом на Волині. У Луцьку на території замку відкрито й досліджено залишки кам'яної палацової будови другої половини XIII ст. і церкви Іоанна Богослова, зведеної у другій половині ХП — на початку XIII ст.

Отже, в архітектурі давньоруських міст Південної і Південно-Західної Русі на фоні основної дерев'яної забудови одно- і двоповерховими будин­ками виділялися кам'яні монументальні громадські і храмові споруди, що разом з окремими монументальними дерев'яними теремами та церквами становили своєрідні міські центри. Фрескові розписи давньоруських спо­руд є зразками високого мистецтва художників. Вони висвітлюють історичні події, побут. Наприклад, у Софійському соборі в Києві є серія світських фресок XI ст., присвячених Ользі, Володимиру і Ярославу Мудрому — визначним державним діячам Київської Русі. На інших фресках зображено сцени полювання, виступи скоморохів, музикантів, акробатів. Переважа­ють фрески на духовні, релігійні сюжети. До нашого часу збереглися мо­заїчні панно: Вседержитель, Іоанн Златоуст, Свангеліст Марко, Архангел та ін. Центральне місце займає мозаїчна композиція, присвячена Оранті, яку вважали посередницею між богом і людьми. Зображення Оранти мало стверджувати, що серед присутніх у храмі — заступниця роду людського.

Мистецтво мозаїки представлене і в інших давньоруських храмах: у соборі Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, у переяславсь­кому Михайлівському соборі, в чернігівському Спаському соборі та ін.

Важливим напрямом духовної культури Київської Русі була писемність. Матеріали досліджень свідчать про поширення грамотності серед різних верств населення давньоруських міст. У зв'язку з цим надзвичайно важли­вими є дослідження графіті Київської Софії, здійснені С. О. Висоцьким. Вчений протягом багатьох років детально вивчав серії написів, що залиши­лися на внутрішніх стінах Софійського собору. Усього відомо 292 графіті. Серед них виняткове значення має азбука з 27 літер, 23 з яких подібні до уставних грецьких. Чотири літери цієї азбуки слов'янські: Б, Ж, НІ, Щ. Ця азбука не є кирилицею, але це і не грецький алфавіт. Можливо, софійські дяки XI ст. знайомили своїх учнів не тільки з кирилицею, а й з більш давнім слов'янським письмом. А якийсь учень (при Софійському соборі була школа) написав на стіні архаїчну азбуку, щойно ним засвоєну.

Серед графіті у Софійському соборі представлені написи, які містять відомості про військово-політичну історію Давньої Русі, а також пам'ятні написи, автографи, побутові і поминальні записи. Дослідження та систематизація графіті дозволили С. О. Висоцькому порівняти окре­мі написи з літописними даними і таким чином розширити можливості науки у пізнанні історії та культури Київської Русі.

Рис. 144. Пам'ятки писемності Київської Русі:

І — писала; 2 — напис в Ближнім печерах Києво-Печерської Лаври (1150 р.); З — абетка з Софійського собору; 4 -- зразки г.іаголиці; 5 — пряслице з написом; 6 — автограф Володимира Мономаха у Софійському соборі; 7 — берестяна грамота зі Звенигорода.

Писемна культура зафіксована також у берестяних грамотах, відкритих і досліджених у Новгороді. Відомо понад 700 новгородських берестяних грамот (азбука школяра, побутові листи, записи лихварів, фіксація куплі-продажу). На території України подібні знахідки виявив І. К. Свєшніков на одному із Звенигородських посадів.

Духовна культура давньоруського населення мала свої глибокі народні корені. Після офіційного прийняття християнства ще протягом кількох сто­літь паралельно побутували язичницькі обряди. Такий дуалізм у розвитку духовної культури Русі знайшов своє відображення у язичницьких пам'ят­ках, які дожили до XIII ст. Йдеться, зокрема, про Збруцького кам'яного ідола, первісне місцезнаходження якого з'ясували І. П. Русанова і Б. О. Ти-мощук, провівши розкопки на горі Богит, недалеко від м. Гусятин Терно­пільської області. Як виявилося, саме тут знаходився важливий центр дав­ньоруського язичництва. Збруцький ідол, який нині зберігається у Краків­ському археологічному музеї, переконані дослідники, стояв на городищі у святилищі. Святилище функціонувало до середини XIII ст. Потім кам'яну скульптуру ідола, щоб ординці не поглумилися над святинею, служителі язичницького культу зняли І занурили в р. Збруч, де її і було виявлено у 1848 р.

Паралельне існування християнства і язичництва характерне для віддалених від Києва земель (наприклад, територія Новгородського князів­ства). Цій темі присвятив свої окремі праці Б. О. Рибаков. Дослідник довів, що між язичництвом І християнством на землях Київської Русі не існувало якоїсь прірви. Недаремно у процесі подальшого розвитку християнства на Русі значною мірою було використано і своєрідно трансформовано досягнення язичницької культури.

Таким чином, давньоруські археологічні матеріали, пам'ятки архітек­тури, мистецтва й писемності разом з літописами і літературними творами змальовують той загальний характер, який був притаманний мате­ріальній і духовній культурі Київської Русі ІХ-ХІІІ ст. і який повністю відповідав рівню соціально-економічного і політичного розвитку феодального суспільства в Європі.