Теоретико-методологічні проблеми антропосоціоґенези.

Поняття антропосоціоґенези.Ґенеза– від лат. genus, ēsis [qiqna] – «походження, рід, плем’я». Означає виникнення та розвиток будь-якого явища.

АНТРОПОҐЕНЕЗА (від грецьк. „антропос” – людина й „ґенезис” – походження) – походження й розвиток усіх видів розумних істот, визначених людьми (Homo), розглянуті в біологічному, психічному й соціокультурному планах.

АНТРОПОСОЦІОҐЕНЕЗА (від грецьк. „антропос” – людина, лат. „соціетас” – суспільство, грецьк. „ґенезис” – походження) – історично тяглий процес становлення людини з біологічної істоти в соціальну та культурну – являє собою нерозривну єдність двох паралельно протікаючих процесів: антропоґенези (формування людини) і соціоґенези (розвитку суспільства). У марксистській антропологічній науці вважалося, що соціоґенеза є сутністю антропоґенези. Являючи собою дві нерозривні сторони одного єдиного процесу – антропосоціоґенези, антропоґенеза й соціоґенеза збігаються в часі.

Для досліджень важливе значення має визначення історико-еволюційних типів людини. В радянській науці було прийнято ділити людський рід на три великі групи:

1) архантропи(люди, що формувалися) – це Homo erectus-и (пітекантропи, синантропи та ін.);

2) палеоантропи (неандертальці) – люди, що жили в суспільстві, яке формувалося;

3) неоантропи (Homo sapiens sapiens) – «готові» люди, що жили в «готовому» суспільстві.

Антропосоціоґенеза трактувалася як така, що охоплює в археологічній періодизації історії РАННІЙ ПАЛЕОЛІТ. 40 – 35 тис. рр. тому; на зламі раннього (нижнього) й пізнього (верхнього) палеолітуантропосоціоґенезазавершилася. Період становлення людини і суспільства, тобто – власне антропосоціоґенеза, тривав більше 1 млн. років.

Західна наука ніколи не знала й не знає такої класифікації, яка, слід сказати, була доволі логічною, хоча все-одно не вирішувала ні проблеми походження розумної істоти на планеті Земля, ні проблеми появи неоантропа (що було й залишається окремим і дуже складним питанням). На пострадянському просторі теж уже від цієї класифікації відмовляються. Все більше домінує думка, що антропоґенеза– це перехід від габіліса до пітекантропа (1,5 – 1 млн. рр. тому), а далі йде соціоґенеза – як історія людства від стадії передлюдей до появи ранніх держав (Шумер, Давній Єгипет та ін.), звідки починається письмова історія людства й тут працюють вже інші науки, ніж антропологія. Але чи можна говорити, що на тому соціоґенеза завершується, адже суспільство продовжує розвиватися? Напевне, ні. В такому разі, якщо визнавати архантропів та палеоантропів предками сучасної людини, то:

а) антропоґенеза – це еволюція людини від ранніх видів до появи Нomo sapiens neаnderthalensis (людини розумної неандертальського типу);

б) антропосоціоґенеза – це розвиток людини від неандертальця до кроманьйонця (Homo sapiens sapiens) як перший етап, а далі піде другий етап, як етап розвитку людини в межах традиційного суспільства;

в) з появою цивілізованого суспільства (виникнення й розвитку держав) розпочалася вже власне соціоґенеза, яка продовжується й нині, адже розвиток і зміна поколінь цивілізацій (термін А.Дж.Тойнбі) і є, власне, розвитком людства як таким.

Для пояснення процесу ґенези людини вчені залучають ще термін «філоґенеза» – історичне формування групи організмів. У психології під філоґенезою розуміється процес змін психіки як продукту еволюції. Дане положення важливе, бо християнські богослови (зокрема, В.Зеньковський) якраз і наполягають, і небезпідставно, на тому, що тварину й людину відрізняє саме розвиток психіки.Остання пов’язана з мозковою діяльністю, а саме якісний розвиток мозку й формує людину як таку. Долучаючи до того дані валеології, можна сказати, що людина має такі тонкі тіла (польові структури мозку), яких НЕМАЄ у тварин. Неандерталець уже був людиною, значить, теж мав таку особливість, але ж він, як відомо, виродився. Чому? Впадають у око дві обставини, які й можна назвати причинами його виродження. Це – кровозмішення й канібалізм. Вочевидь, саме це й не дає розвиватися необхідним для розвитку людським тонким тілам, які мають з мозком взаємозв’язок. У сучасної людини такі тонкі тіла сформовані в повному обсязі. Отже, можна твердити, що предок людини сучасного виду ОДРАЗУ не допускав кровозмішення й, що важливо, не був канібалом. Якості передавалися генетично, бо тонкі тіла з генофондом якраз і пов’язані. Значить, така людина ніяк не могла походити від людожерських гомінід.

Однак, якщо потомки кроманьйонців втратять такі соціальні стандарти, які оберігають їхню біологію, ре-еволюція й виродження виду не просто можливі, а неминучі. Й ось тут чітко проявляється важливе антропологічне питання: ДЕ кроманьйонець, перебуваючи на «планеті неандертальців», прямо скажемо – сексуальних збоченців і людожерів, зміг узяти й, що не менш важливо, зберегти в такому специфічному оточенні ТАКІ соціальні стандарти? Тобто, чому він і його суспільство ОДРАЗУ були «готовими»? Де і як сам кроманьйонець та його «готове» суспільство могли виникнути? Відповіді наука не має. Поки що. Скажемо так.

Звернемо увагу на те, що подають сучасні антропологи відносно квантування елементів антропосоціоґенези:

– від гомінід до кроманьйонця триваєантропоґенеза й філоґенеза (тобто зміна тіла й психіки, а значить, мозку);

– розвиток доісторичних суспільств до появи перших суспільств-держав (час античності) – соціоґенеза.

Значить, можливий і зворотній процес. І його можна обернути саме навколо двох вказаних нами вище біопсихоґенетичних соціальних норм, які виявився здатним виробити тільки кроманьйонець.

Антропосоціоґенеза відноситься до розряду всесвітньо-історичних процесів, які мають планетарний характер. Відповідно, культурну й соціально-історичну значимість наукового вивчення питань, які входять до її кола (походження людини, проблема прабатьківщини, стадії генези, рушійні сили та ін.), переоцінити важко.