Сучасний стан розвитку антропології. Розвиток антропології в Україні. Четвертий етап розвитку антропології: сучасний період (ХХ – поч

Четвертий етап розвитку антропології: сучасний період (ХХ – поч. ХХІ ст.).

Головна тенденція: «антропологізація» науки як провідна тенденція в ґенезі сучасної наукової думки.

Центр тяжіння в західній антропології поступово змістився в бік еволюційної й соціальної (або культурної) антропології. Так є й зараз. У СРСР головні центри знаходились у Москві, хоча існували центри також у Сухумі й Ленінграді. Нині в Російській Федерації маються три центри антропологічних досліджень: два – в Московському університеті й один – у Російській Академії наук. На пострадянському просторі також іде процес зсуву антропології в бік її розвитку як науки соціальної, а в Україні ще й помітніше, ніж в Російській Федерації (де соціальна й історична антропологія ще розділені), йде розвиток її за філософським напрямком (виникли філософська антропологія й соціально-історична антропологія)

Розвиток антропології в Україні.Як і повсюди, власне антропологічні дослідження в Україні були започатковані лише в другій половині. ХІХ ст. Але вже у працях останньої третини ХVІІІ ст. можна знайти відомості з расознавства. Так, Опанас Шафронський у «Чернігівського намісництва топографічному описі» (1786) подав, що в Чернігівському Поліссі «народ взагалі невисокий на зріст і білявий», у середній смузі Лівобережжя – «середній на зріст, трохи вищій від перших і темніший волоссям», у південно-східній – «взагалі високий на зріст, худорлявий, обличчям смуглявий і волоссям темно-русий». Подібні фрагментарні свідчення маються в багатьох етнографічних роботах 1-ї половини ХІХ ст.

Цікава сторінка науки про людину пов’язана з першим ректором Київського університету Михайлом Максимовичем (1804 – 1874). У 1831 р. він опублікував в московському журналі «Телескоп» статтю «Про людину: із скороченої системи тваринного царства», в якій наголосив, що людина будовою «схожа зі звірами (особливо орангом), тому зоологи об’єднують її з ними в один клас під іменем ссавців». Однак у морфології людини є й значні відмінності від тварин: її тіло пристосоване «для розвитку в неї духовного життя» (увага! Напрямок «науки про дух»). Визначальними рисами людини, за Максимовичем, є наявність великого, добре розвинутого головного мозку; особлива будова черепа; вертикальна постава тіла; рука, пристосована для вільного дотику тощо. Вчений називав людину теплокровним ссавцем, живородящою твариною, що відзначається тривалим дитинством, дворукою, здатною до вимови слів. Він стояв на позиціях моноцентризму, вважаючи, що людство належить до одного біологічного виду.

Фізичні риси українців знайшли відображення в рукописній праці «Етнографічний опис селян Київської губернії» (1854) відомого вченого, француза за походженням Делафліза. «Жителі Київської губернії, – писав він, – мають такі риси: обличчя овальне…, губи рідко товсті, кістки вилиць мало опуклі… Волосся в чоловіків так само, як і в жінок, частіше русяве, аніж чорне або світле, очі найчастіше не чорні, а блакитні й сірі. В чоловіків брови й борода переважно густі… Зріст високий, особливо в мешканців південної частини губернії… Але селяни, які проживають на півдні від Києва, в Радомишльському повіті, загалом менші на зріст, не такі міцні, волосся в них здебільшого світле, очі ж блакитні». Тут видно, що автор правильно побачив відмінність між центральноукраїнським і деснянським антропологічними типами.

Першу спробу визначити фізичні риси українців на підставі масових обстежень зробив відомий вітчизняний етнолог Павло Чубинський (1839 – 1884) у сьомому томі своїх «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський Край». Використавши дані, зібрані лікарями рекрутських комісій (було обстежено 1366 молодих чоловіків), Чубинський докладно описав усі особливості антропологічних даних, пов’язуючи відмінності зі впливами тюркського, південно-слов’янського й румунського компонентів.

Засновником же власне української антропології став Федір Вовк (1849 – 1918), який був послідовником французької антропологічної школи. Він підготував і захистив у Сорбонні докторську дисертацію «Скелетні видозміни ступні у приматів та в людських расах». За наукові заслуги вчений отримав від Паризького антропологічного товариства медаль П.Брока та премію ім.Е.Годара. Згодом він мав і премію ім. акад. К.Бера від Російської АН. На поч. ХХ ст. він здійснив кілька експедицій по Західній Україні, де збирав етнографічні та антропологічні дані, які потім узагальнив у роботі «Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини» (1908), в якій уперше обґрунтував положення про те, що українці належать до високорослої, темнопігментованої, круглоголової адріатичної раси, виділеної Денікером серед південних слов’ян.

У 1906 р. Ф.Вовк повернувся в Росію й став співробітником Російського музею в Петербурзі, а згодом професором Петербурзького університету. З групою студентів і молодих учених він організував збирання антропологічних матеріалів по Україні та суміжних теренах, де компактно проживали українці (Курщина, Кубань, Подоння та ін.). Вовк узагальнив їх у великій статті «Антропологічні особливості українського народу» (1918). Він дійшов до висновку про антропологічну однорідність українського народу. На його думку, українці належать до адріатичної, або динарської раси, виявляючи морфологічну спорідненість з південними та західними слов’янами (за виключенням поляків). Сучасні дані загалом підтверджують висновки Вовка: там, де були вогнища Трипільської культури (у поляків, до речі, її майже немає, тільки на півдні країни), там мається динарський расовий тип. Все своє життя Вовк мріяв повернутися в Україну, і в 1918 році його було обрано професором кафедри географії та антропології Київського університету, але по дорозі на Батьківщину 75-річний вчений застудився у промерзлому вагоні й скоро помер.

У 20-х рр. учень Ф.Вовка О.Алеппо за неймовірно важких умов перевіз з Петрограду до Києва архів, книгозбірню (більше 8 тис. томів), антропологічні та етнографічні колекції свого вчителя. Всі матеріали були поміщені в Музеї (згодом – Кабінеті) ім. Ф.Вовка Української Академії Наук, який складався з трьох частин: етнографії, антропології й первісної історії. Тут були краніологічні колекції, муляжі, предмети матеріальної культури давнього населення України та інші речі. Послідовники Ф.Вовка А.Носов та М.Мушкет, незважаючи на хронічний брак коштів, обстежили кілька територіальних груп українців Поділля, Центральної та Південної України, татар Криму, поляків та ін. У 1927 р. при Кабінеті організувався гурток-практикум для молодих учених, де читалися лекції та проводилися практичні заняття. Але на поч. 30-х рр. цей антропологічний осередок, який продовжував традиції школи Вовка, було закрито, а його керівника М.Рудницького заслано до Пермської області Росії.

У 20-х рр. ще одним центром досліджень у галузі антропології став Харків. Тут були створені антропологічні кафедри, кабінети й лабораторії – в Медичному інституті, Інституті ортопедії й травматології, Українському інституті психоневрологічного аналізу та ін. В останньому було створене антропологічне відділення, де мався музей. Широке визнання здобула й діяльність колективу антропологів Харківського інституту народної освіти. На чолі з проф. Л.Ніколаєвим антропологи зосередилися на вивченні питань фізичного розвитку різних вікових груп населення з урахуванням впливу зовнішнього середовища та спадкових факторів. Наприкінці 20 – на початку 30-х рр. вони зібрали великий матеріал з морфології людності Лівобережної України, їхні обчислення та шкали використовувалися при масовому виготовленні одягу. Одночасно харківські антропологи запровадили до наукового обігу дані з гематології, що не втратили свого значення й сьогодні. В цих же роках антропологічні центри діяли ще в Одесі, Дніпропетровську, Сімферополі. Але всі вони були ліквідовані на початку 30-х рр. у зв’язку із загальним наступом тоталітарного радянського режиму на українську науку.

У Львові в цей час працювали учні Ф.Вовка С.Руденко та І.Раковський, які намагалися переглянути висновки свого вчителя. Так, вони вважали, що український народ є мішаниною принаймні 6 європейських типів, з яких головними є адріатичний, або динарський (44,5%) та альпійський (22%) – менш високорослий, але теж темнопігментований і брахіцефальний. Альпо-адріатичний тип вони називали, як і їхній вчитель, «українським расовим типом», який кожному антропологу одразу впадає в око. Схожих поглядів дотримуються й деякі сучасні фахівці. [Природно, що за такі речі переслідували українців в СРСР, адже то були підстави до того, щоб говорити про «українську расу». Власне, відомий український історіософ Юрій Липа і мав роботу з такою назвою. На жаль, вона не доступна до читання й сьогодні].

У повоєнний час в Україні вже не було жодного антропологічного осередку. Новий етап у розвитку української антропології почався в сер.50-х рр., коли в Києві, в академічному Інституті, що згодом отримає ім’я М.Рильського, виникла група антропологів під керівництвом акад. І.Підоплічка. Так розпочалися планомірні дослідження в галузі етнічної антропології України. В 1956 р. почала діяти Українська антропологічна експедиція, що вела польові дослідження. В.Дяченко узагальнив накопичені дані в монографії «Антропологічний склад українського народу» (1965), де навів матеріали щодо географічного розподілу соматологічних ознак на терені України й підкреслив загальну антропологічну характеристику українців на тлі етнічних груп суміжних регіонів. Він виділив в Україні п’ять антропологічних областей, мешканці яких розрізняються між собою забарвленням волосся й очей, будовою обличчя, зростом та іншими ознаками. Але висновки про напрями генетичних зв’язків не знайшли підтримки з боку інших учених.

У другій половині 60-х рр. були розгорнуті широкі гематологічні дослідження. Їхні підсумки були узагальнені у праці Є.Данилової «Гематологічна типологія українського народу в зв’язку з питаннями етногенезу» (1971), де на підставі вивчення груп крові було зроблено висновок: українці належать до одного типу, а в межах його виділяються п’ять гено-географічних груп. Ці положення були доповнені в монографії Р.Старовойтової «Гено-географія Середньої Наддніпрянщини» (1978). У ті ж роки ґрунтовно почав працювати й С. Сегеда – автор сучасних українських підручників з антропології.

На сьогодні ж у нашій країні залишився тільки один антропологічний осередок – сектор палеоантропології Інститут археології Національної Академії наук України.

ВИСНОВКИ.

І. Серед соціальних наук сьогодні антропологія, яка є однією з найдавніших наук, посідає особливе місце, оскільки простежує становлення людського роду протягом кількох мільйонів років. Антропологія вивчає еволюцію економічної, соціальної, політичної й духовної сфери людського суспільства. Вона має не тільки найширший часовий діапазон дослідження людини, а й найрізноманітнішу тематику. На стиках різних напрямків і наук виникли її різні галузі, в т.ч. і соціально-історична антропологія. Ця наука дозволяє ширше поглянути на людське суспільство, не обмежуючись тільки його цивілізаційними та державними формами, а приділяючи велику увагу й суспільству традиційному, прослідкувати динаміку розвитку культурних цінностей, допомагаючи людині пізнавати не тільки культуру свого народу, а й інші культури, розуміти й цінувати їх та їхні здобутки. Антропологія має свої власні методи дослідження. Становлення ж її предмету й нині все ще триває. Це – наука й дуже давня, й одночасно дуже молода.

ІІ. Головним питанням антропології було й залишається питання щодо походження людини.Як і в часи античності, наука й релігія по-різному відповідають на таке фундаментальне питання. Між ними й досі триває багатотисячолітній конфлікт. Узгодження позицій може мати витоки з розуміння, що наука й релігія займаються просто різними видами знання. Наука, по суті, має справу тільки зі знанням, що походить від природного світу навколо нас. Це природа, яку можна спостерігати на підставі досвіду, відносно чого можна перевіряти теорії, й, коли знадобиться, міняти їх чи відкидати. З іншого боку, релігія має справу з тим, що визначається, як «надприродне». Ця область знаходиться ПОКИ ЩО (бо наука невимірна) за межами наукового дослідження, яку, однак, наука не має права відкидати чи підтверджувати, тому що для того й іншого у неї немає засобів чи тестів. Тому конфлікт між наукою й релігією не можна вважати об’єктивно неминучим і нездоланним. Релігія й наука просто діють у різних площинах. І це означає, що людина вповні може притримуватися і наукових, і релігійних пояснень походження людини. Інші аспекти здатні допомогти в подальших роз’ясненнях різниці між наукою й релігією.

Ключові поняття: міф, міфологічне мислення, філософія, основне питання філософії, «науки про природу», «науки про дух», еволюціонізм, дарвінізм, антропоцентризм, антропоморфізм, символізм, аналітичний метод науки, синтетичний метод, «єдиний ланцюг буття», парадигма, раціоналізм.

Контрольні запитання:

1. Що таке антропологія? Надайте їй визначення, показавши його зміни, які відбулися протягом історичного розвитку цієї науки.
2. Що таке соціально-історична антропологія? Які ще галузі антропологічної науки ви знаєте?
3. Хто автор терміну «антропологія»? Що означає цей термін?
4. Які періоди в розвитку антропології ви знаєте?
5. Розкрийте зміст першопочаткових антропологічних уявлень людства.
6. Яким був розвиток антропології в час після наукової революції ХVІ – ХVІІ ст.?
7. Назвіть основні школи й напрямки сучасної антропології.
8. Дайте загальну характеристику розвитку антропології в Україні.
9. Розкрийте методи антропологічної науки.