Походження рас (за еволюційною теорією).

Більшість сучасних учених (П.Влахович, О.Зубов, В.Харитонов та ін.) відхиляють гіпотези прихильників поліцентризму про формування расових особливостей в кількох центрах земної кулі ще до появи людини сучасного фізичного типу. Вони вважають, що расова диференціація людства розпочалася лише на рубежі нижнього та верхнього палеоліту, коли популяції палеоантропів вирушили у важкодоступні регіони майбутньої ойкумени. Такої ж думки притримувався й В.Бунак, який обґрунтував тезу про належність неоантропів до одного поліморфного антропологічного типу, а також В.Якимов, М.Чебоксаров та інші авторитетні фахівці-антропологи. За даними палеоатропології, найдавніші представники виду Homo sapiens визначалися вельми слабкою вираженістю й мозаїчним переплетінням расових ознак. Розселяючись по землі вони, як уважають вчені, поглинули популяції неандертальців. Поступово в умовах тривалої ізоляції первісних колективів, що мала місце під час верхнього палеоліту, відбувся поділ людства на західний та східний стовбури. Одночасно формувалися морфологічні комплекси трьох основних расових груп: європеоїдної, негроїдної, монголоїдної (й австралоїдної), які в загальних рисах склалися на рубежі верхнього палеоліту й мезоліту (М.Чебоксаров). Расотворчі процеси тривали й у наступні історичні епохи. На думку вчених, формування малих рас в основному завершилося в добу неоліту, хоча деякі з них (наприклад, бушменська або ефіопська) виникли одночасно з великими расами, а інші (південносибірська й, можливо, уральська) – пізніше.

Як і в минулому, в проблемі расоутворення загал сучасних учених продовжує надавати переважальне значення географічним та екологічним особливостям регіонів расогенези. Все зводиться, як і раніше, до природного відбору (зокрема, стверджується, що в умовах спекотного клімату виживали темношкірі, широконосі й товстогубі люди, що потім закріплювалося генетично і т. ін.). Водночас, як були раніше, так і зараз є вчені, які піддають такі погляди серйозній критиці. Зокрема, в Росії, поблизу Уралу відомі поховання 24 тис. до н.е, де в могильнику поруч лежать хлопчик-європеоїд і дівчинка-негритянка. А популяції місцевих негрів були відомі на Кавказі ще у 20-х рр. ХХ ст. Чому ж не побіліли чи не втратили широконосість чи товстогубість? Як це пояснити, якщо стояти на грунті суто географічного детермінізму в процесі расоутворення?. Так що, у вчених, які критично налаштовані щодо перебільшення ролі географічних та кліматичних (у географічному розумінні) чинників у процесі расоутворення, маються до того підстави.

У зв’язку з нерозробленістю належним чином питання щодо формування «класичних» расових характеристик (волосяний покрів, пігментація, будова обличчя тощо), які, будучи поліґенетичними, вельми мало піддаються дії генного дрейфу, а більше залежать від генетико-автоматичних процесів, учені більше зосередилися на підкресленні процесу змішування расових ознак. Як приклад його наявності наводяться факти існування давніх контактних, або перехідних форм, що мали місце в добу палеоліту – мезоліту на перетинах ареалів великих рас. До них належать такі малі раси: ефіопська, котра певним чином поєднує в собі негроїдні та південноєвропеоїдні риси; південноазійська, яка відіграє роль проміжної ланки між монголоїдними та австралоїдними популяціями; південноіндійська – морфологічно близька до ефіопської, яка, на думку вчених, уособлює перехід від південних європеоїдів до австралоїдів; айнська та полінезійська, що вважаються перехідними між азійськими й океанійськими групами. Можливо, давньою контактною расою є й уральська, але питання щодо її походження не вирішене.

Змішування тривало і в наступні історичні епохи, триває й нині, й усе так же нічого не прояснює в питанні виникнення великих рас. Тим не менш, сьогодні вчені вважають расу як таку динамічною, мінливою в часі й просторі категорією, «епізод в еволюції, що триває іноді тисячоліття, але неодмінно змінюється іншим» (В.Алексєєв). Природно, що такий підхід тягне за собою невизначеність у підвалинах формування етносів, базою яких раси і є.

Учені також звертають увагу на вплив соціально-економічних чинників на расогенезу. Так, доведено положення щодо того, що перехід людства до землеробства сприяв різкому збільшенню частки рослинної їжі в харчуванні. Це вплинуло на діяльність залоз внутрішньої секреції, викликавши значні зміни в темпах росту організму, термінах статевого дозрівання і, як наслідок, – у морфологічній будові тіла людини. На користь цього припущення свідчить той факт, що грациалізація (зменшення загальної масивності кістяка, нахилу лоба, вираженості надбрів’їв, ширини обличчя тощо) практично не торкнулася тих народів (австралійців, ескімосів, індіанців Вогненної Землі та ін.), які через особливості історичного розвитку й донині зберігають архаїчні форми господарства.

Крім того, ще в минулому столітті було помічено, що в різних місцях земної кулі протягом останнього тисячоліття відбулося значне збільшення показника голови – брахікефалізація, тобто заміна видовженої форми голови короткою. Це явище спостерігалося в багатьох країнах Європи – Франції, Німеччині, Австрії, Чехії, Польщі, Росії, Україні, а також на півдні Сибіру, і в Японії. Природа цих епохальних змін не ясна. В.Бунак пов’язував їх зі змінами в темпах росту організму людини, зумовленими підвищенням загального рівня життя. Дехто звертає увагу знов таки на проблему змішування (М.Чебоксаров, І.Чебоксарова). Ми ж звернемо увагу саме на те, що цей процес відбувається переважно в ареалі розселення індоєвропейців (індоар’їв), для давніх форм яких якраз і була характерною доліхокефальність (видовжена голова). Може бути, що доліхокефальність мала за підвалину якийсь рецесивний ген, який поступово витісняється (тоді виникає питання, чому цей ген так і не став домінуючим, незважаючи на багатотисячолітні зусилля людей витягнути собі голови навіть штучно, що простежується на терені України ще навіть у часи сарматів /див. «Основи антропології» С.Сегеди. – С.177, «Антропологія» С.Сегеди. – С.285/?). На нашу думку, таке явище пов’язане якраз із процесом виникнення європеоїдів (власне кроманьйонців), при тому довгоголовість була важливою їх ознакою, чому їй у соціумі й було надано статусу особливості походження. Але вона явно зникала вже здавна, чому її й намагалися підтримати штучно.

Висловимо щодо того «єретичну» думку: доліхокефалія є рецесивною за земних умов проживання, вона якби поступово «вимивається», процес же змішування тільки прискорює це. Земна природа, дійсно, здійснює величезний вплив на людину, витісняючи те, що непритаманне земним формам існування. І йде все саме через генетичний апарат, при тому планета, й тільки вона, може втручатися навіть в його автоматику. Не слід відкидати також і все більший розвиток у людини за умов цивілізації лівопівкульного (раціоналістичного) мислення, що теж могло вплинути на форму голови. У природно брахікефальних типів зміни не проявилися наявно в формі голови, а ось з доліхокефалами могло статися ось таке явище.

А ось те, що поліпшення соціально-економічних умов вплинуло на епохальну динаміку довжини тіла, – факт безперечний. Починаючи з другої половини ХІХ ст. майже повсюди в Європі, США, Японії та інших регіонах вона повільно, але невпинно зростала. Так, у Скандинавії за останнє століття довжина тіла збільшилася приблизно на 10 см (з 164 – 165 до 173 – 174 см). Ще інтенсивніше «підростала» людність Європи й США впродовж останніх десятиліть, коли значно посилилися процеси акселерації – прискореного фізичного, фізіологічного та психічного розвитку дітей і підлітків. З акселерацією пов’язують також подовження репродуктивного періоду, збереження працездатності в більш зрілому віці, збільшення тривалості життя в економічно розвинутих регіонах.

Головний антропологічний індекс раси (ГІ). Це – відношення ширини голови (поперечний діаметр, якщо на неї дивитися згори) до її довжини, виражене у %). Якщо ГІ = до 74, 9%, люди вважаються довгоголовими (доліхокефали), при ГІ 75 – 79,9 % – середнього лові (мезокефали), при ГІ 80% й вище – круглоголовими (брахікефали). Сучасне людство, як ми зазначали вище, брахікефалізується.