Мыслить 3 страница

які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу. Пнсьменники-полемісти (Гераеим і Мелетій Смотрнцькі. Іван Вишенськнй. Василь СуразькиЙ, анонімні автори «Перестороги», Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистснський) обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, мораль-ііий занепад, зраду Інтересам українського народу. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді. Першим визначним полемістом був вихованець, а згодом ректор Острозької школи Гераснм Смотрицький (перша половина XVI ст.—1594 р.]. автор книги «Ключ царства небесного». Б якій гостро критикував твір П. Скарги «Про єдність Церкви Божої», а також книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямована проти українського народу і його культури. Брестська унія 1596 р. ще більше поглибила релігійні суперечки між українськими православними і католиками. Тодішніх греко-католиків підтримував П. Скарга («На захист Берестейської унії». 1597 р.) У відповідь православні видали збірку документальних матеріалів польською мовою, в якій стверджувалась думка про иеправосильність рішень уніатської частини Брестського собору. Найсшіьнїшого удару по творцях і оборонцях унії завдав твір острозь-кого шляхтича М. Броневського «Аніжриснс», який писав під псевдонімом Хрнстофор Філалет. У цьому полемічному творі викривалося підступництво греко-катоЛИЦЬКИХ еписко-чїів, підтверджувалася законність проведеного у Бресті со^бору православної церкви. Автор цього твору викриває і засуджує політику польського уряду, яка була спрямована проти українського народу, і вимагає демократичних прав для українців. У вогненному наступі православної полеміки виділяється анонімний твір «Пересторога», автор якого викриває ті егоїстичні мотиви, якими керувалися греко-католішькі єпископи. З боку греко-католиків виступив Іпатііі Потій. У 1599 р. він опублікував українською мовою «Антігапокрнсис» — пристрасну відповідь на полемічний вис/гуп М.. Броневського. Найяскравішим українським письменником даного періоду був Іаан ВлшенськиЙ (між 1545-50—1620 рр.), який зарекомендував себе фанатичним оборонцем православних традицій. У своїх прозових творах, таких, як «Послання єпископам — відступникам від православ'я», «Короткослівна відповідь П. Скарзі») він безжалісно таврує греко-католиків. Одночасно І. ВишенськиЙ критикує і православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їх—тої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище церкви. Український письменник був ка той час єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їх визискувачів. У боротьбі з вадами українського суспільства він бачив єдиний шлях — повернутися до давньої православної віри. Твори письменників-полемістів сприяли піднесенню рівнів національної свідомості українців, розуміння ними свото місця в навколишньому світі. Разом з тим культурна конфронтація з поляками дорого обійшлася українцям. Ве^личезна більшість української шлях-ти прийняла католицизм і згодом полонізувалась, Внаслідок того українці втратили свою еліту — шляхту. Іншим побічним продуктом конфронтації між православними І католиками став поділ українців на православних і уніатів (греко-католиків). Разом з тим релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

20. Братства і їх роль в культурному житті України 16-поч 17 ст.

В історії нашої країни XV 1-ХVII ст. були періодом складних економічних перетворень і політичних подій, коли міцніла і розвивалась Російська держава, а на Україні точилася боротьба народних мас проти феодального, польсько-шляхетського поневолення і католицизму. Визвольні селянські війни під керівництвом Богдана Хмельницького закінчилися великою за своїм історичним значенням подією - Переяславською радою, яка в січні 1654 року прийняла рішення про возз'єднання України з Росісго. Рішення Переяславської ради знаменувало здійснення споконвічних прагнень та сподівань українського народу і було поворотним етапом в його історичному житті.

У підготовці цього історичного акту певну роль відіграли братства і створенні ними освітні заклади. Перше братство у Львові в 1449 році, а потім і в інших містах І селах України. Братстна об'єднували ремісників, селян, запорізьких козаків, купців і навіть українських магнатів. Братства створювалися для боротьби проти польської шляхти та уніатів, а також проти необмеженої влади церковних феодалів.

Український народ завжди прагнув до розвитку й піднесення освіти й культури. Поступово, починаючи з XV ст.. освіченість Заходу проникає в Україну і набирає сили в братських школах XVI— XVII ст.. а потім розквітає у стінах Києво-Могилянської академії. Кінець XVI й початок XVII ст.

позначилися пробудженням "сплячого генія" українського народу. Після Брестської унії 1596 р. ііктішпустися діяльність братств, що виникали при православних церквах. Вони не обмежувалися релігійними справами, а вважали своїм основним завданням поширення освіти серед українського населення та захист православ'я перед католицтвом й одночасно захист української нації. Прн братствах засновувалися школи, друкарні, які ставали основними осередками розвою національної культури. Особливо активну роботу проводили Віденське (1588), Берестейське (1591), Мінське (1592), Нільське (1594), Могилівське (1597). Луцьке (1597). Київське (1615) братства.

Все ж таки, особливо велика заслуга у сраві пожвавлення шкільної освіти належить братствам -громадським організаціям православних мішан, а потім і селян в Україні і Білорусі XVI - XVIII століття. Адже братства були могутнім демократичним рухом, спрямованим на боротьбу проти національного гноблення й тиску, на ті основи Християнства, які відповідали глибинним інтересам українського народу. Братські школи були найголовнішим засобом цієї боротьби.

Вивчення документів, які стосуються братських шкіл, свідчить про те, що всі зазначені елементи тісно пов'язані а історією. Культурою, боротьбою за незалежність та збереження національної самобутності українського народу. Розглянемо кожен з цих елементів.

Учні братських шкіл, як правило, вивчали рідну ("просту") мову, слов'янську, грецьку, латинську й польську, але не однаковою мірою. Особлива увага приділялась вивченню слов'янської мови, У ній братчики бачили засіб збереження народності !і зміцнення зв'язків з іншими слов'янськими народами, Викладання цієї мови в школах полягало у вивченні спочатку букв і складів, потім читання, граматики та церковного співу. Для кращого засвоєння мови учням заборонялось у школі розмовляти між собою розмовною мовою.

21.Українська національна революція сер. 17 ст і її вплив на культурне життя України.

Українська національна революція, політичним наслідком якої стало угворення Української козацької держави, засвідчила зрілість національно - державницької політичної еліти українського суспільства, прагнення більшості народних мас до політичної реалізації своєї самобутності. У лютому 1648 р. Богдан Хмельницький, обраний запорожцями гетьманом, організував нове козацьке повстання. Ця подія ознаменувала початок Української національної революції. У ході цієї історичної події відбулися докорінні зміни у житті українського суспільства - у державному устрої, у соціально-економічпих відносинах, у духовній сфері. Прнчіппі національної революції: здійснення польською шляхтою щодо України політики соціального, національного та релігійного гноблення, курс польського уряду па ліквідацію козацтва як стану; стрімкий розвиток національної самосвідомості українців (усвідомлення ними своєї етнічно: ідентичності, спільних інтересів, розвиток ідей Батьківщини, ЇЇ єдності та незалежності); формування на основі козацтва нової української політичної еліти, яка визначила національні інтереси і сформувала цілі українського руху, розробила йою політичну програму, відіграла провідну роль у процесі державотворення. У визвольній боротьбі взяли участь представники всіх верств українського суспільства, та головною її рушійною силою були козаки, селяни І міщани. Українська національна революція середини XVII ст. знаменувала подальший крок у напрямі державотворення. На перших порах Б. Хмельницький орієнтувався на створення козацької територіально-політичної автономії у складі Речі Посполитої. Але вже після переможних усміхів 1648 - 1949 рр. гетьман стан дотримуватися ідеї політичної незалежності України. Виходячи із причин, складу учасників і цілей революції, її характер визначають як національно-визвольний. Українська національна революція продовжувалася достатньо тривалий час, розвивалася поступово і суперечливо. У зв'язку з цим питання про її хронологічні межі і періодизацію до сьогоднішнього дня залишається дискусійним. Періодизація української національної революції: І період (лютий 1648 р. -серпень 1657 р.) Національно-визвольна війна під керівництвом Б. Хмельницького. II період (серпень 1657 р,- червень 1663 р.) Період руїни, громадянської війни. Ш період (червень 1663 р. - 1676 р.) Спроба об'єднати Лівобережну і Правобережну Україну. 2. Під проводом Б. Хмельницького 22 квітня 1648 р. з Запорозької Січі вирушили козаки, щоб об'єднатися з повстанським рухом на Наддніпрянщині, У кпітпі-травні 1648 р. - козацьке ВІЙСЬКО розгромило польську армію на р. Жовті Води. Три тисячі поляків потрапили у полон. Частина реєстрових козаків перейшла на бік повстанців. У травні 1648 р. козаки й татари завдали нищівної поразки польській армії під Корсунем: у полон потрапили 8,5 тис чоловік, у тому числі командувач польським військом гетьман М. Потоцький. У вересні 1648 р. відбулася битва з 60-тисячною польською армією поблизу міста Пилявці. Перемога українців створила сприятливі умови для визволення Західної України. У жовтні 1648 р. Б. Хмельницький взяв в облогу Львів, а і згодом - фортецю Замостя. У листопаді 1648 р. - козацькії

полки разом із загонами місцевих повстанців звільнили уаесь західноукраїнський регіон. Річ Посполита стояла на межі военної катастрофи. Виникла можливість об'єднання українських земель у межах національної держави збройною силою. В лютому 1649 р. під час переговорів з королівським посольством у Переяславі гетьман вперше висунув ідею створення Української суверенної держави, На українських землях, що опинилися у сфері впливу Б. Хмельницького (Київське, Чернігівське. Брацлавеьке воєводства, східні райони Волинського і Подільського воєводств), продовжувався процес формування Української держави. Після укладеного у лютому 1649 р. перемир'я сторони вели військову і дипломатичну підготовку до продовження війни. У травні 1649 р. Польща відновила воєнні дії. Б,Хмільницький у союзі з Кримом здобув переконливі перемоги над польськими військами під Збаражем (липень 1649 р.) та Зборовим (серпень 1649 р,). У результаті 8 серпня 1649 р. між сторонами було укладено Зборівськнй договір: Україна у складі Київського. Чернігівського і Брацлавського воєводств під офіційною назвою Військо Запорозьке визнавалася автономією в межах Речі Посполитої; кількість реєстрового війська становила 40 тис. осіб. Не записані до реєстру козаки мали повернутися у підданство до панів; шляхта отримала право повернутися до магткїв, відновлювалося феодальне землеволодіння, попередні повинності селян і міщан. Після поразки українців під Берестечком у червні і 651 р.була заключена Білоцерківська угода, яка призвела до тяжких для України наслідків: територія автономії обмежувалася лише Київським воєводством; козацьке військо скорочувалося до 20 тне. осіб; гетьман підпорядкувався польському королю та позбавлявся права закордонних зносин. Українська сторона, починаючи з 1648 р., неодноразово зверталася до Москви а проханням про допомогу. Москва реагувала надзвичайно обережно. У 1653 р. Б. Хмельницький звернувся до царя з конкретними пропозиціями тісного союзу, погрожуючи, що укладе союз з Туреччиною. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який 11 жовтня 1653 р. прийняв рішення про прийняття Війська Запорізького під протекторат московського царя. В Україну для переговорів з гетьманом було вислане спеціальне посольство на чолі з боярином Василем БутурлІним. 8 (!8) січня 1654р. в Переяславі відбулася загальна Військова рада, яка прийняла рішення про перехід України під зверхність царя. Царські посланці привели українське населення до присяги на вірність царю, але не скрізь присягали охоче: виникла опозиція в Києві, відмовилися присягати деякі полки, відомі полковники 1. Богун та І. Сірко. Наприкінці березня 1654 р. українські посли привезли до Москви проект договору у формі петиції до царя, що складався з 23 розділів. Два тижні йшов процес обговорення проекту договору. В результаті з'явився новий документ, який увійшов в історію ПІД назвою ''Березневих статей". На жаль, оригінал цього договору не зберігся. 22.Освіта і наука України 2-ї пол. 17-18 ст.

Центром культурно-освітнього життя України цього періоду була Кнєво-Могилянська колегія, яка у 1701 р. отримала титул і права академії. За часів гетьмана І. Мазепи вона досягла найбільшого розквіті*. На початку XVIII ст. в ній навчалося дві тисячі студентів. Академія була відкрита для широких верств населення України, приймала також студентів і з інших православних країн - Сербії, Чорногорії, Болгарії. Тут працювали видатні вчені, письменники, МИТЦІ Лазар Баранович, Іоаникій Галятовеький, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та інші. Визначними культурними діячами стали Г. Сковорода, В. Рубан, М. Березо вський, П. Гулак-Артемовськнй.

На другу половину XVIII ст. припадають спроби українського громадянства заснувати на території України університет. У 1764 р. представники дворянства передали імператриці Катерині И меморіал з цього приводу.

У Галичині освіта теж зазнавала всіляких утисків з боку австрійського уряду. Національно-культурний осередок Галичини - Успенське ставропігійське братство підупало, бо його опікуни, львівські міщани, потерпіли від загального занепаду міста І від тих ударів, що їх завдавала православ'ю польсько-католицька реакція спільно з адміністрацією. В 1788 р. братство було ліквідоване австрійським урядом; толі ж, у 80-х роках, припинила своє існування і братська школа.

На Лівобережній та Слобідській Україні розвиток освіти здійснювався на основі загальноросійської реформи. У (786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі. Головні училища з чотнри-річннм терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові. Катеринославі та інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого письма та малювання. В третьому та четвертому класах вивчались загальні розділи російської та європейської історії, географії, фізички, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан та урядовців. їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ. Навчальні

притрймн ю.ювких га малих народних учи-яиш передбачали обов'язкове вивчення російської, ЛаТИНТЬКОЇ та однієї із західноєвропейських мов. На посади вчителів народних училищ призначалися випускники Петер-бурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії. На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, діяли братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом їх діяльності. На цих землях уряд Речі Посполитої посилено проводив політику полонізації українського народу. Львівська і Луцька братські школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х ройках XVIII ст, припинила діяльність. У містах Східної Галичини, після входження ЇЇ у 1772 р, до складу Австрійської монархії, існували трирічні нор-мальні школи. В них навчалися діти шляхти, міщан і духовенства. Викладання а школах велося виключно польською мовою, а'з останньої чверті XVIII _Ст. _ німецькою. Кількість українців у цих школах була незначною. Початкові школи при церквах і монастирях існували та^кож у Закарпатті, зокрема в Ужгороді, Тнбові, Требитові. Навчання в них велося латинською мовою. Школи з українською мовою викладання функціонували лише у кількох населених пунктах — Ужгороді, селах Парич, Будевля. В них навчалися діти заможних селян, міських ремісників, нижчого духовенства. У розвитку освіти на Україні важливу роль відіграли колегіуми — середні навчальні заклади, які здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців дер­жавних установ та учителів початкових класів, У колегіумах навчалися переважно діти старшин, духовенства, за-мсйКНИХ міщан і козаків. У 1700 р. в Чернігові було відкрито Малоросійський ко­легіум, навчання в якому тривало шість років. Викладання у колегіумі велося слов'янською, польського та латинською мовами, вивчали також грецьку, Переяславський колегіум почав працювати у 1738 р. Його завдання зводилось до підготовки духовенства для церков Правобережної Украі'-чш. У 1751 р. тут деякий час викладав поетику славетний український мандрівний філософ і поет Г. С, Сковорода. Однак складений ним курс лекцій суперечив канонам церх-ви і був заборонений місцевим єпископом, тому філософ змушений був залишити викладацьку роботу. Важливим освітнім і науковим осередком на Слобожая^ШИНІ став Харківський колегіум, заснований у 1721 р. Навчальна програма колегіуму- подібно до програм Московського університету І Петербурзької академії, включала граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. В і 765 р. при Харківському колегіумі були відкриті додаткові класи, о яких викладались географія, інженерна І артилерійська справа.

23,Культурно - просвітницька діяльність Кнево —Могиляиської Академії

В Києно-Могнляиській академії навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан і козаків, Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти. Навколо академії згуртувалися відомі науковці того ча-су: Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лачар Варапоііич, Антоній Радилопський, Феодосії! Сзфонович, Араній Сатановський, Варлаам ЯеинсьКнй, СимеоН Полоцький, Епіфаній СлавннецькиЙ та ін. Своєю науково-просвітницькою діяльністю вони об'єктивно сприяли розвиткові духовної культури українського народу. Зокрема, деякі дослідники вважають, що відомий «Синопсис» (16/4 р.) — короткий нарис історії України і Росії від найдавніших часів до останньої чверті XVI! ст., що набув великої популярності І використовувався як офіційний підручник, було створено Інокентіш ГІзсііЄМ (1600—1683 рр.). Книга розповсюджувалась не лише на Україні і в Росії, але й за кордоном, зокрема в грецькому та латинському перекладах. Академія підтримувала тісні контакти з багатьма нав-чальними закладами Сиропи, її учні часто продовжували навчання в західноєвропейських університетах. Багато ук­раїнських письменників та вчених, що виховувались і здо-були освіт)- в Київській академії, переїхали до Росії і там працювали на ниві духовної культури. Серед них відомі діячі української культури і науки; Єиіфаніґі СлавннецькиЙ — один з найбільших учених того часу, автор греко-слов'яно-латипського Лексикону та словника "малозрозумілих слів у Святому письмі, викладач у патріаршій школі; Снмеон Полоцький (1629—1680 рр.) — вихованець і діяч Київської академії, який у 1687 р. заснував у Москві Слов'япо-греко-лапшську академію., учитель царських ді-тей; Данило Туптало (1651 — 1709 рр.). сии київського сої—пика Сапи, якого часто наливали Тупталенко) — визначний проповідник, і 1702 р. Ростовський митрополит (ДимитріЙ Ростовський), автор оповідань про чудеса Пресвятої Бого-родиці у Чернігівському монастирі, нової" редакції збірки «Четьї Мінеї», окремих літописних і драматичних теорій; Стсфан Яворсьіеіпі (1658—1722 рр., уродженець Галичини) — вихованець і вчитель Києво-Могилянської академії, який у 1700 р. стаз митрополитом; Феофан Проконовіїч (1681—1736 рр.) — викладач піїтики та риторики в Київ-'ській академії (її ректор з 1710 р.). з переїздом до Моск-ви — помічник Петра 1 в його реформаторській діяльності. Вихованці К.ПСВО-Могилянської академії були організа-торами багатьох духовних училищ в Росії — у Москві, Ар-

хангельську. В'ятці, Рязані, Костромі. Суздалі, В другій половині XVII—першій половині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації російської культури.

24.Український театр 2-ї пол.. 17-18 ст.

Театр досягнув за часів бароко великого розвитку. На Україні театр з'явився в ці часи під впливом польського та латинського театру. Український театр цілком походить з барокової драми. Великою мірою — з театру єзуїтських шкіл, що досягнув чималої мистецької височини. Але незабаром театр переріс межі школи та тісного кола учнів, учителів та батьків. Перші друки маємо з початку 17-го століття. Це вірші Памви Берчнди з І616 р. Але це лише діалог про Різдво Христове, лише декламація, власне, без дії. Другий друк «Христос пасхон» 1630 р. подає вже зародкову п'єсу, з дійовими біблійними особами, що хоча й декламують, але декламація їх уже досить суб'єктивно забарвлена. Але справжньою п'єсою с вже «Розмишлянне о муці Христа» Й. Вовковкча (і631 р.).

Комедія з'являється на Україні спочатку в рамках барокових драм. Поруч з піднесеними мотивами зустрічаємо в них окремі місця «легкого» або гумористичного характеру. Окремі сцени в різних типах драм ніби спеціально призначені для вміщення гумористичного елементу.

Суто «комедійний» характер мають «інтермедії», невеликі сценки, шо їх грали поміж актами драми. До окремих принад інтерлюдій належала велемовність: в них з'являються українці, білоруси, поляки, цигани і т. д.

В українській драматургії XVII — XVIII ст. значне місце займають короткі одноактні комічні п'єси — так звані інтермедії, або інтерлюдії. В ряді випадків зміст інтермедій був зв'язаний з темами, що розвивалися в основних п"єсах, здебільшого Ж вони своїм сюжетом були незалежні від цих п'єс. Головне призначення інтерлюдій полягало в тому, щоб дати відпочинок і розвагу глядачеві, стомленому серйозною дією, яка розігрувалася в основній п'єсі. Теми основної ДІЇ були переважно релігійні або історичні, хоч інтермедії включалися іноді і в п'сси з світською тематикою. Дійовими особами інтермедій були, як правило, персонажі з простолюду, шо розмовляли кожний своєю народною мовою: українець — українською, росіянин — російською, білорус — білоруською, а той час як основні, серйозні п'єси писалися своєрідною книжною мовою.

Найстарішими українськими інтермедіями, шо дійшли до нас, є дві інтермедії 1619 р. до польської п'ятаакпіоїдрши Яку ба Гаватовпча про смерть Іоанпа Хрестителя.

Цікавий явищем в історії українського театру був вертеп- ляльковий народний театр (вертепом наливалася печера, де народився Ісус Христос).

25.Українська література 2-ї пол.. 17-18 ст.

V другій половині XVII ст. з'явилися думи й історичні пісні про участь козаків у героїчній визвольній війні 1648-1654 рр., про Богдана Хмельницького та його сподвижників. Саме в той час створені відомі народні пісні «Розлилися круті бережечки», «Не дивуйтеся, добрії люди», «За світ стали козаченьки» та багато інших.

У другій половині XVII ст. розвивається і так звана шкільна література, відома якорацІЇ (промови, вірші, драматичні твори), їх писали в основному викладачі та вихованці Київської академії, які продовжували вести полемічні дискусії з католиками. Видавались агіографічні твори про житія святих.

Серед історичних праць вказаного періоду слід назвати приписуваний Інокентіні Гізелю «Синопсис» (1674) - перший короткий нарис історії України від найдавніших часів до Останньої Чверті XVII ст., який і протягом наступного століття використовувався як офіційний підручник, багато разів перевидавався. До цінного кторико-лігературного надбання належить створений невідомим апгором^Густинський літопис», мова якого близька до народної, У ньому викладається історія України до 1597 р.. багато розділів присвячено козаччині.

Видатним явищем у літературному житті XVIII ст. стала творчість філософа і письменника Григорія Сковороди (1722-1794).

26.Архітектура України 2-ї пол.. 17-18 ст.

З другої половини XVII ст. в Україні поширюється мо-нументальне будівництво, яке знаходить свій мистецький вираз в архітектурі культових споруд. Важливу роль тут-відіграло творче переосмислення багатої будівельної спад-чцнни давньоруських часів. У Києві, Чернігові та інших містах поновлювалися старовинні храми, що загалом зберпгали первісну просторову структуру, однак човні їм пада^вали барочного вигляду — з вибагливими декоративними-фронтонами, обрамленнями вікон і дверей, мальовничими багатоярусними грушоподібними банями, ступінчастими дахами. До таких архітектурних споруд належать Софія Ки-ївська, Успенський собор Києво-Печерської лаври.

Снась-кий та БорисоглібськиН собори в Чернігові. Нове муроване будівництво охоплювало різні типи мо-нументальннх споруд, серед яких виділялися трипільні, хрещаті п'ятидільні, тринефні стовпні храми, які завершу-валися однією, трьома, п'ятьма або сімома банями. Досяг-неігаям українського монументального будівництва сталії муровані п'ятидільні храми, споруджені в Ніжині, Новго-роді-Сіверському. Прилуках, Переяславлі, Чернігові, Києві. Характерними особливостями даних споруд є хрещатий план, пірамідальна, спрямована вгору композиція, гран-частість об'ємів, що ступінчасте Зростають до центру, про~'сторі, сповнені світла інтер'єри, вишукана пластика архі~тектурних форм і оздоб.

Муроване монументальне будівництво зазнавало впливу народної архітектури, яка здавна відзначалася вмілим ви-корнстанням дерева, доцільністю конструкцій, розмаїтістю типів і декоративного спорядження. Мистецька довершенність і монументальність притаманні таким спорудам сти~7ію бароко, як Андріївська церква у Києві, собор св. Юра і костьол Домініканців у Львові, собор Почаїнської лаври, церква у Великих Сорочиниях, собор Різдва у Козельці та ін. Чудовою пам'яткою архітектури є славетний собор 'св. Юра у Львові (1745—1770 рр.) — величава споруда масивних динамічних форм Й ажурових тендітних прикрас. Розташований на горі, трохи осторонь міського центру, чудовий ансамбль будників нагадує піраміду, яка звужується вгорі. Будівничим собору був львівський архітектор Бернард Меретин (Мердерер. р. н. невідомий—1759 р.). В архітектурі катедри гармонійно поєднані модний у той час на Заході рококовий стиль з рисами українського бароко. На Київщині жив І творив у той час визначний будів-'ничий Степан Ковнір (1695—І7Я6 рр.). За його участю спо-рудженї дзвіниці на Дальніх ([761 р.) і Ближніх (і763 р.) печерах Києво-Печерської лаври, також церква Антонія і Феодосія у Василькові (1759 р.), Троїцька церква (1767 р.) в КитаївськІй пустині поблизу Києва. КрашІ риси українського будівельного мистецтва ноіюїдоби розвинуті пнхопаиець Київської академії І. Г. Григо-рошч-Барськлй (1713—1785 рр.). За його проектами споруджені иадбраміїа церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі "(1760 р.). Гкжровська (1772 р.) та Миколи Набережного (1775 р.) церкви, бурса Київської академії (1778 р.) тощо. У цих спорудах простежуються перші па-ростки архітектури стилю класицизму. Значні досягнення монументальної архітектури пов'язу-валися з творчістю народних майстрів. На Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі поширювалися дерев'яні хре-щаті іі'ятизрубні, багатоверхі храми, які споруджував май-стер Панас Шелудько. Внутрішнє оздоблення храмів викопчували народні майстри під керівництвом відомого російського різьбяра Снсоя Шал.матова. Дев'ятиверхиіі Тро-чщ.кни собор у с. Ноіюмосковському (1773—1778 рр.), збудований Якнмом Погребняком, — найбільша! найвища тоточасіт дерев'яна будівля в Україні.