Поняття «Історія України» та ії періодизація.
Історія України – це складова всесвітньої історії, що вивчає події, які відбулися на теренах сучасної України від появи людини до сьогодення, досліджуючи історію дослідуючи історію українського народу, розвиток його державності та к-ри.
Вивчати минуле можливо лише за допомогою матеріальних залишків життєд-ті людини, саме їх називають історичними джерелами. А останні в свою чергу поділяються на
Предметом навчального курсу "Історія України" є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення і спосіб життя, про їх етногенез, про українців і їх відносини з іншими народами, про матеріальний і духовний їх розвиток, про боротьбу за свою незалежність.
Історія — це перш за все бачення, яке вимагає часової і просторової відстані при твердому об'єктивному аналізі. Тільки завершені історичні цикли (економічний, політичний, релігійний, культурний та інші), тобто цикли, відносно яких можна отримати всебічне уявлення, є предметом історії.
Вивчення гуманітарних наук складає важливу частину загальноосвітньої і світоглядної підготовки сучасних спеціалістів. До того ж воно сприяє розвиткові індивідуальності та виробленню нею творчого підходу до вирішення виробничих проблем. До найважливіших суспільних наук відноситься історія, зокрема історія України.
Історія - це наука про минуле людського суспільства та про його сучасність. Це також наука про закономірності розвитку суспільного життя в конкретних формах, в просторово-часових вимірах. Минуле є активним фактором змін, які відбуваються сьогодні. Змістом історії взагалі є історичний процес, який розкривається в подіях життя людини, дані про які збереглися в історичних пам'ятниках і джерелах. Події ці надзвичайно різноманітні. Вони стосуються розвитку господарства, внутрішньої і зовнішньої політики держави, міжнародних стосунків, діяльності історичних осіб..
Історія — наука багатогалузева. Вона складається з цілої низки самостійних галузей історичного знання, а саме: історії економічної, політичної, соціальної, суспільної, воєнної, історії держави і права тощо.
Щодо періодизації історії України (тобто поділу її на окремі періоди), то необхідно відзначити, що серед істориків немає єдиної точки зору. А тому в підручниках і посібниках з історії України більшість авторів ці проблеми, як правило, оминають. Хоч сам виклад матеріалу за розділами свідчить про дотримання ними тієї чи іншої періодизації.
Найчастіше зустрічаються три підходи до періодизації вітчизняної історії:
I – хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній час;
II – за соціально-економічними і політичними ознаками: первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне (радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в період незалежності України;
III – за періодами становлення і розвитку української державності: стародавня доба, княжа доба, литовсько-руська (польсько-литовська) доба, козаччина і Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), українська національно-демократична революція (1917-190 рр.), радянська Україна і незалежна Українська держава.
Переважна більшість учених поділяють історію України саме за третім принципом, якого дотримувався і Михайло Грушевський. Необхідно зауважити, що ще у XVII ст. викладач Києво-Братської Колегії, видатний церковний діяч, історик Феодосій Сафонович у своєму знаменитому творі „Крайніка“ розглядав політичну історію України як процес становлення та розвитку Української держави: Київська Русь – Галицько-Волинське князівство – українські удільні князівства у складі Великого князівства Литовського – Запорізька Січ.
1. Стародавня доба – це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави.
2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу.
3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.)- це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися.
4.Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави – Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів.
5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.) – від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу.
6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель.
7.Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.).
8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР.
Існують допоміжні історичні дисципліни, що мають порівняно вузький предмет дослідження. Вони вивчають його детально і таким чином сприяють більш глибокому розумінню історичного процесу в цілому. До їх числа відносяться: археологія - яка вивчає залишки матеріальної культури людей різних епох і яка намагається на основі їх топографії в просторі відновити суспільні стосунки і духовне життя в середині тих чи інших людських колективів; етнологія — наука, яка займається вивченням всіх боків культури сучасних відсталих суспільств і яка проектує свої спостереження і висновки на історичний процес в первісному ладі; хронологія, що вивчає системи відліку часу; палеографія — рукописні пам'ятники і старовинне письмо; дипломатика — історичні акти; нумізматика — монети, медалі, ордени, грошові системи, історію торгівлі; метрологія — систему мір; прапорознавство — прапори; геральдика — герби країн, міст, окремих сімей; сфрагістика — печатки; епіграфіка — написи на кам'яних скелях, плитах, глиняних виробах, металі; генеалогія — наука про походження міст і прізвищ; топоніміка — про походження географічних назв; краєзнавство — історія місцевості, регіону, краю.
Історія — не тільки одна з двох тисяч існуючих наук, які правлять, слугують сучасному людству, але й одна з найбільш давніх. Історія тісно пов'язана з іншими науками зокрема, з психологією, соціологією, філософією, юридичними науками, економічною науковою теорією, математикою, мовознавством, літературознавством тощо. На відміну від них вона розглядає процес розвитку суспільства в цілому, аналізує всю сукупність явищ суспільного життя, всі її боки (економіку, політику, культуру, побут тощо) і їх взаємозв'язки і взаємозумовленість. В той же час кожна з існуючих наук за час розвитку людства пройшла свою історію. І на сучасному етапі всі науки і види мистецтва обов'язково включають історичний розділ. Наприклад, історія математики, лінгвістики, літератури, історія держави і права та інші.
3.Історичне джерело.
Історичне джерело — об'єкт, який існує на час дослідження і містить інформацію про факти минулого, що мають пізнавально-історичне значення. Історичними джерелами вважається все, що було створено людським суспільством і дійшло до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам'ятників писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови.
Історіографія (від історія і грецького – пишу) – письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України, а також – суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток української історичної наукии. До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня.
До утворення незалежної Української держави комплексні дослідження з історії України майже не проводились. Українські землі розглядались як частина інших держав (імперій), а український народ – як бездержавна нація. За радянських часів історія Української РСР розглядалася лише в контексті історії Росії та СРСР. Як виняток складають лише праці М. Грушевського, В. Антоновича, М. Аркаса, Н. Полонської-Василенко, Д. Дорошенка, Д. Яворницького, І. Крип’якевича та ін., які зробили вагомий внесок у дослідження історії України.
Особливо активно збагачується історіографія історії України з часу отримання нею незалежності. Проте глибокому, всебічному та об’єктивному дослідженню вітчизняної історії перешкоджає те, що багато безцінних джерел у силу історичного розвитку нашого народу знаходиться за межами країни (в Росії, Польщі, Австрії, Угорщині, Румунії та інших державах), чимало з них втрачені назавжди.
Історичні джерела – це залишки минулого, що пов’язані з діяльністю людини і „відбивають” її історію.
Їх можна поділити на такі типи:
– писемні, літературні джерела – літописи, хроніки, грамоти, настінні і наскальні написи, документи офіційних органів влади (укази, накази, розпорядження, універсали, закони тощо), спогади очевидців подій, архівні документи, наукові і науково-популярні історичні дослідження, публікації в періодичних виданнях тощо;
– археологічні джерела: будівлі, речі, предмети, знаряддя, пам’ятки матеріальної культури;
- усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в якій „відбиті” ті чи інші події історії українського народу;
– лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості;
– етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв;
– фото-, кінодокументи, електронні носії інформації тощо.
Джерельна база є основою для дослідження, вивчення історії України.
Дата добавления: 2014-12-29; просмотров: 1494;