Розселення слов’ян.

Найдавнішою батьківщиною перших слов'ян була виключно українська етнічна територія. Адже в перші століття по Р.Х. в сучасній Польщі проживали переважно германські племена - готи, гепіди, герули, сенони, а в польському помор'ї - пралитовці. В Чехії, Моравії і Словаччині, окрім германців, було ще й багато кельтських племен. Східна Німеччина, між Одрою та Ельбою, пізніша територія полабських слов'ян, вкрай перенаселена різним германським елементом. Угорщина і Трансільванія - земля різних тракійських народів. Балканські провінції Римської імперії, які сьогодні населяють серби, хорвати, болгари, тоді належали іллірійцям, грекам, македонцям, тракійцям, але - не слов'янам. Не могли слов'яни проживати і в землях на північ від Прип'яті і Десни. Археологія і топоніміка свідчать, що ці території були місцем розселення балтів та угро-фінів.

Таціт, Пліній, і Птоломей згадують про венедів біля підніжжя Карпат і на схід від Вісли. Звідси можна зробити висновок, що найзахіднішими районами розселення слов'ян були сучасні Волинь, Галичина, Холмщина, Перемишльщина і Підляшшя.

З найдавніших часів північними сусідами слов'ян були племена балтійської групи. За даними археології, лінгвістики і особливо - завдяки стійким топонімічним межам, територія балтів окреслюється досить чітко - вони проживали виключно в лісовій зоні. В басейні Північної Двіни та Оки балти граничили з угро-фінськими племенами. На півдні вони доходили до Прип'яті і Десни. Окрім двох згаданих великих етнічних масивів балтійського та угро-фінського - в степових та лісостепових землях Східної Європи (переважно - на Україні) існував третій - іраномовний (так вважають деякі науковці). Але якщо припустити існування в північному Причорномор'ї "іраномовного" світу, то знову ж - дуже мало залишається місця стародавнім слов'янам. Все ж логічно буде визнати, що на південь від балтів, тобто - на Україні, мали проживати не іранці, а саме перші слов'яни.

Про це свідчать і перші писемні відомості про слов'ян під іменем венедів (Пліній, Таціт, Птоломей, Помпоній Мелла). Назва "венеди" не є власною, а походить від готського "вінда" - пасовище, луки, тобто - ті, які живуть по луках. А звідси випливає, що древні слов'яни, у розумінні германців, переважно були степовим та лісостеповим населенням.

Щодо "іраномовності" степового населення України, то виявляється дуже дивним, що скити, які невідомо коли і звідки "прийшли", а потім - невідомо куди "поділися" - могли передати наддніпрянським полянам свої традиції (культ верховного бога, поклоніння річкам, вшановування берегинь та ін.) Анти, як і скити, отруювали стріли сильно діючою отрутою. У ремеслі, фольклорі та мистецтві полян теж повністю збереглись "іранські" елементи скитів. Звіриний стиль українських майстрів Київської Русі є генетичним продовженням подібного явища у скитській культурі. Але найдивовижнішим є те, що скити "передали" полянам та деяким іншим українським племенам у чистому вигляді свій расовий антропологічний тип. Як пояснити такі дивовижні речі, і те, що імператор Костянтин Багрянородний в книзі "Про управління імперією" називає русів скитським народом? Відповідь на це існує єдина. "Серед скитських та сарматських племен існували дві етнічні групи - одна номадська (кочова), яка мешкала перреважно в приазовських степах і на Кубані і друга осіла - проживала у лісостепі. Щодо останньої групи племен, то всі вони належали до слов'янського етносу. В свою чергу кочові скити і сармати були перехідною гілкою між, з одного боку, слов'янами і, з другого - іранцями та індоаріями. Можна припустити, що така етнічна гілка утворилася при розділенні індоаріїв та слов'ян, коли частина арійських племен рушила через Кавказ до Індостану. Особливо чітко індоарійські елементи відчуваються у синдів, савірів та дандаріїв. Готський історик Йордан пише, що гуни на своїй мові називають Дніпро - Вар. Але ж "вар" з індоарійського - вода. Проте через якийсь час певна різниця між слов'янами і спорідненими до них кочівниками повністю знівелювалась (територіальне, культурно і політично останні все ж більше тяжіли до слов'ян).

До найдавніших слов'янських осілих племен необхідно відносити роксолян, яких Птоломей розміщує вгору від сарматів, тобто - в зоні українського лісостепу. Римський історик Таціт пише, що вони носять важкі панцирі, які виготовляються з підігнаних одна до одної залізних пластин і які дійсно непроникні для стріл і каміння (кольчуги?). Користуються роксоляни списами і довжелезними мечами, які тримають обома руками (саме такі мечі були на озброєнні дружини київських князів). Цікаво, що Птоломей поряд роксолян розміщує гунів (ще за другого століття до їх "офіційного вторгнення"). У союзі з германцями, разом з іншим слов'янським племенем - борянами роксоляни брали участь у Маркоманській війні проти Риму 166-180рр.

Ще тривалий час Україну називали Роксолянією, а українців - роксолянами. В середньовічній Польщі не лише Галичину йменували Роксолянією, але й поширювали цю назву на решту українських земель. В європейських університетах теж називали українців роксолянами.

Деякі російські історики, свідомо підмінюючи наукові твердження, намагаються розмістити слов'янську батьківшину в центральних районах Росії (Третьяков, Вернер та ін.). Це не єдиний приклад, коли російська наука працює для укріплення примарної ідеї "великоросійського месіянства". Інша теорія, яка шукає підоснову слов'янства в Середній та Південній Польщі, теж залишається бездоказовою. Адже всі археологічні культури, які існували в перші ст. по Р.Х. у Польщі, були вкрай насичені культурними германськими елементами і повністю відріжнялися від синхронних слов'янських культур на Волині та в Подністров'ї.

При аналізі архаїчних гідронімів Верхнього та Середнього Подніпров'я було встановлено, що слов'янські назви найбільш чітко і у великій кількості зустрічаються на південь від Прип'яті і Десни - лівобережна Україна, басейн Південного Бугу і Середнього Дністра, на заході - до верхів'їв Дністра і Прип'яті. Але вже на північ від Десни і Прип'яті вони зникають у суцільному пласті балтійських гідронімів. Чеський вчений І.Удольп, проаналізувавши дані древньої слов'янської гідронімії на території Східної Європи, прийшов до висновку, що архаїчні слов'янські назви найбільш густо і компактно покривають Волинь і Галичину. Але цим вони не обмежуються, займаючи і весь правобережний український лісостеп. Тобто дані, лінгвістики і топоніміки співпадають з писемними джерелами римських авторів перших століть і візантійських істориків VI ст. віку по Р.Х. Вони чітко зафіксували слов'ян у римський період на схід від Вісли, а пізніше - на значно більшій території, що охоплювала басейни Дніпра, Дністра, Дунаю, Вісли, Одеру та Ельби. Уточнюючи межі слов'янських земель напередодні їх розселення, необхідно зрозуміти, що вони були вже досить значними і включали Середнє Подніпров'я, Подністров'я, зону лісостепу на південь від Прип'яті, верхів'я Пруту, Західного Бугу та степи Північного Причорномор'я. Саме на Україні з перших століть по Р.Х. стабільно і стійко трималися місцеві елементи слов'янської культури, які, не зважаючи навіть на сильну германську міграцію, завжди залишалися в даному регіоні визначальними. Саме тут ховалася та сила і потуга слов'янської, раси, яка в V-VІІ ст. затопила Балкани і всю Середню Європу.

Проблема походження слов'ян є предметом жвавих дискусій. Є кілька концепцій, з яких найпоширеніша така: витоки слов'янської історії сягають щонайменше ІІ тис. до н. е. У цей час праслов'янські племена виділилися з індоєвропейської спільноти (тшинецька, комарівська, білогрудівська археологічні культури).

Протягом довгого шляху становлення слов'яни пройшли кілька етапів, з яких переломним був період III ст. до н. є. -II ст. н. е., коли в правобережному лісостеповому Подніпров'ї на базі культур скіфського часу виникла зарубенецька культура, спільна для всього слов'янства рубежу нашої ери. У цей час слов'янство було осілим землеробським населенням з розвиненими ремеслами, ювелірною справою і торгівлею. Основні складові частини культури зарубенецьких племен були тим грунтом, на якому відбувався подальший історичний розвиток східнослов'янських племен.

Археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що на території лісостепової Правобережної України не було змін етнічного складу населення щонайменше з XIII—XII ст. до н. є. до перших століть нашої ери, коли в писемних джерелах згадується назва цього населення — венеди. Венеди залишилися основним населенням і в пізніші часи, до середини І тис. н. е., коли поруч з ними з'явилися анти і склавіни — дві групи слов'янського населення, які на той час виділилися з венедів.

Загальнослов'янську назву венедів дослідники вважають характерною для ранньої доби слов'янської спільності, тобто до часу розмежування слов'ян на західних, південних і східних (венедів, склавінів та антів), що відбулося у IV—VI ст. У II ст. н. є. германські племена готів з південного побережжя Балтики рушили на південь. Пройшовши через територію балтів (предків литовців, латвійців, прусів) і слов'ян, готи осіли у Північному Причорномор'ї (III ст.). Цей похід германців остаточно розділив слов'ян на східних та західних. Усі слов'яни досі називають германців "німцями", тобто "німими", такими, що говорять на незрозумілій мові. Напевно, тоді, у III ст., на противагу "німцям" і з'явилась сама назва "словени" -слов'яни, тобто люди, що володіють словом, членороздільною мовою. Слов'яни багато перейняли у войовничих германців. Перш за все зброю та її назви: меч, шолом, щит, а також термін князь та ін.

Готський історик Иордан писав, що творець держави готів Германаріх (загинув у 375 p.), рушив свої війська на венетів і підпорядкував собі цей численний, але погано озброєний народ. Від венетів, за словами Йордана, який жив у VI ст., пішли анти і склавіни (слов'яни). Зокрема, Йордан повідомляє: "...починаючи від місця народження Вістули (Вісли), на безмежних просторах розташувалося багатолюдне плем'я венетів. Хоч їхні найменування тепер змінюються відповідно до різних років і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавінами й антами... Ці венети походять від одного кореня й сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавінів".

Слід зауважити, що слов'яни себе не називали ні венетами, ні антами. І назви ці не слов'янські. Анти — слово найімовірніше іранського (сарматського) походження. Воно означає - "ті, що живуть скраю (на межі)", тобто слов'яни, найближчі до степу.

Зіставивши повідомлення Иордана, візантійських джерел і дані археології, учені роблять висновок, що венеди (праслов'яни) поділились на західних (склавінів) і східних (антів) слов'ян.








Дата добавления: 2014-12-29; просмотров: 1059;


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам перенёс пользу информационный материал, или помог в учебе – поделитесь этим сайтом с друзьями и знакомыми.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2024 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.006 сек.