Кочовики
Південь України – це неосяжний відкритий степ, який приваблював войовничі кочові племена Євразії. Завдяки цій географічній обставині південна Україна стала центром життя кочових народів, які хвилями змінювали один одного з кін. ІІ тис. до н.е. і до
ХІІІ ст. н.е.: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, болгари, хозари, печеніги, половці, монголо-татари.
Переселення цих народів відбувалося зі сходу, крім готів. Вони прийшли з берегів Балтійського моря.
Поруч із скотарством, яке становило основу господарства, кочовики займалися землеробством, ремеслами. Вони володіли воєнним мистецтвом, вели постійні війни, тримали в покорі сусідні народи.
Кіммерійці
Першими з найдавніших жителів Північного Причорномор’я, чия назва зафіксована в писемних джерелах і дійшла до наших днів, були кіммерійці (ІХ-VІІ ст. до н. е.). Найдавніша згадка про кіммерійців міститься в "Одіссеї" Гомера, найдокладніше розповів про них давньогрецький історик Геродот.
Усі писемні згадки про кіммерійців пов’язані з їхніми воєнними походами. Ці войовничі племена доходили до країн Передньої та Малої Азії. Військо кіммерійців складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими й залізними мечами та кинджалами, луками, бойовими молотами та булавами. Таку зброю кіммерійці мали завдяки вмінню виробляти залізо. Вони були першими на сучасних українських землях, хто навчився виробляти цей метал. Займалися переважно кочовим скотарством, але знали й рільництво. Найбільшим багатством у кіммерійців вважалися коні, адже конярство давало левову частку продуктів харчування, коней використовували і як засіб пересування.
Кіммерійці об’єднувалися у племена, а племена складали союзи на чолі з царями-вождями. Кіммерійським царям належала вся повнота влади в державі, яка була рабовласницькою. Кіммерія розпалася внаслідок навали скіфських племен, які витіснили частику кіммерійців за межі Причорномор’я, а ті, що залишилися, асимілювалися загарбниками.
Скіфи
У VII ст. до н.е. в українських степах з’явилися іраномовні племена скіфів. Скіфи переважали кіммерійців чисельністю, військовою вправністю, більшою організованістю та єдністю.
Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв серед них царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів та скіфів-землеробів. Царські скіфи жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму. Скіфи-кочовики мешкали у степах Подніпров’я. Скіфи-землероби оселилися у лісостеповій зоні, скіфи-орачі - між Дніпром і Дністром. Власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків. Вони панували над усіма іншими скіфськими племенами.
Основним заняттям кочових скіфів було скотарство. Воно давало все необхідне для життя: коней, м’ясо, молоко. Скіфам доводилося весь час пересуватися степом у пошуках пасовиськ. Лісостепові племена займалися орним землеробством - сіяли пшеницю, ячмінь, жито. Окрім того, розводили свійських тварин і вирощували сади. Свої поселення розташовували на високих, зручних для оборони пагорбах. Городища оточували високими земляними валами й глибокими ровами. Серед ремесел були поширені ковальське, бронзоливарне, гончарство, ткацтво. Скіфи жваво торгували з грецькими містами Північного Причорномор’я.
Скіфи постійно воювали, втручаючись у боротьбу між державами Передньої Азії. Найбільш відома їхня війна з перським царем Дарієм, яка уславила скіфів як непереможних воїнів. Ударну силу скіфського війська становила кіннота. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Зброя скіфа-воїна складалася з лука зі стрілами, залізного меча, списа, бойової сокири, дротиків. Голову захищав бронзовий шолом, тіло - панцир і округлий щит. Скіфські воїни відзначалися жорстокістю до ворогів. За звичаєм, вони пили кров першого вбитого ними ворожого вояка з чаші, зробленої з черепа нещасливця.
Наприкінці VI ст. до н.е. у скіфів сформувалася держава, яка досягла найвищого піднесення в IV ст. до н. е. Розквіт Скіфії пов’язаний з ім’ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії похитнулася після поразки від македонського царя Філіппа II.
На межі ІV-ІІІ ст. до н.е. почався занепад Скіфської держави, а наприкінці III ст. до н. е. під натиском сарматів вона змістилась в степи Кримського півострова. Частина скіфів пізніше асимілювалася серед інших народів.
Сармати
У III ст. до н. е. в землі Північного Причорномор’я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати. Вже у ІІ-І ст. до н.е. вони повністю займали степи між Доном і Дніпром, а іноді їхні поселення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю. Назва “сармати” походить від іранського слова - “саоро-мант”, що означає “оперезаний мечем”. За легендою, записаною Геродотом, сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками - безстрашними жінками-воїнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи, не гірше за чоловіків, володіли зброєю й разом з ними ходили в походи. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю і непохитністю.
Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату
худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, займалися ремеслами.
Наприкінці І ст. н. е. утворився великий союз племен, очолюваний сарматським племенем аланів. Кінець аланському пануванню в південноукраїнських землях поклали в III ст. германські племена готів, а в другій половині IV ст. - гуни.
Готи
У III ст. своє панування в Північному Причорномор’ї встановили германські племена готів, створивши тут Готську державу - Ге- тику. Столицею держави готів було так зване “Дніпрове місто”, яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від нинішнього с. Башмачка Запорізької області). Закріпившись у Північному Причорномор’ї, готи почали здійснювати свою військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності й сили політичне об’єднання готів досягло в середині IV ст. н. е. за правління короля Германаріха(332-375 рр.). Під кінець правління Германаріха почалася невдала для готів війна з племенами антів. Після смерті готського короля воєнну суперечку з антами продовжив його спадкоємець Вінітарій. Саме він у 375 р. підступно вбив антського князя Божа з синами та 70 старійшинами. Але вже наступного року готи були розгромлені кочовими племенами гунів, які підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в наддунайські землі, менша - залишилася на території Кримського півострова.
Гуни
Після перемоги над готами гуни невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в Причорномор’ї, підкорили племена готів, аланів, слов’ян. За правління Аттіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну до Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 р.) гуни нарешті були зупинені. Каталаунська поразка підірвала могутність гунської імперії. Після смерті у 453 р. царя Аттіли його держава розпалася, а гуни поступово розпорошилися серед місцевих народів.
На зміну гунам прийшли нові хвилі тюркських кочових племен, що, перетинаючи Причорномор’я, рвалися за Дунай, до багатих європейських країн.
Авари та болгари
У VI ст. у Північному Причорномор’ї з’явилися орди аварів. Вони напали на антів, спустошили їхні землі. Боротьба виявилася дуже виснажливою, і антський племінний союз розпався (602 р.).
Ще одну загрозу для слов’ян у цей час становили напади булгар (болгар). Частина булгар осіла на Камі та Волзі, створивши тут державне утворення (Волзьку Болгарію), а інша, пройшовши через територію сучасної України, осіла у східній частині Балканського півострова, заснувавши міцну державу - Дунайську Болгарію. До її складу ввійшли землі південних слов’ян, культура яких перевищувала культуру переможців.
Хозари
Хозари прийшли з Азії й заснували велику державу - каганат, яка найбільшої могутності досягла в VIII ст. Хозари були войовничим народом, що підкорив багато племен: аланів, радимичів, в’ятичів, полян, сіверян. Формою залежності підкорених племен була сплата данини. Столицею Хозарського каганату було м. Ітіль на нижній Волзі.
Печеніги
Наприкінці IX ст. у південноукраїнських степах з’явились нові кочівники - печеніги, основним заняттям яких, крім скотарства, були грабіжницькі набіги на сусідні племена і країни. Впродовж 915-1036 рр. Русь воювала з ними 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок. 972 р. хан Куря біля Дніпрових порогів розбив загін Святослава і зробив з княжого черепа чашу для пиття.
У 1036 р. дружина Ярослава Мудрого розгромила під стінами Києва печенізьку орду й відкинула її у безкраї степи.
Половці
Вийшовши у IX ст. з теренів сучасної Киргизії та Казахстану, половці витіснили печенігів - спочатку з Приаралля, а в першій половині XI ст. - і з Причорномор’я. Перший удар половців на Русь припадає на 60-ті рр. XI ст. До початку XIII ст. половці здійснили 46 великих походів на Русь.
У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й мала з ними мирні відносини і навіть торгувала. Коли з 60-х рр. XI ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Дунай. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини. Русичі називали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками.
Літописи зберегли відомості про півтора десятка русько-половецьких шлюбних союзів. На половчанках, наприклад, були одружені Олег Святославичіоиук Ярослава Мудрого, засновник династії Ольговичів), Ізяслав Давидович, Всеволод Ольгович, Юрій Володимирович (Долгорукий); у Всеволода і Святослава Ольговича половчанкою була мати; у Ігоря і Всеволода Святославича - і мати, і бабка (по батькові).
У наведеній нижче таблиці подається стисла інформація про час мешкання кочових народів у південноукраїнських степах та про їх державні утворення.
Мовна група | Назва народу | Час мешкання на півдні України | Державні утворення |
Іраномовні народи | Кіммерійці | IX-VII ст. до н.е. | Кіммерія - це перше державне утворення на території України. |
Скіфи | VII-ІІІст. до н.е. | Державне об’єднання Скіфія найвищої могутності досягло у кінці V ст. до н.е. за правління царя Атея | |
Сармати (роксолани, алани) | III ст. до н.е. - III ст. н.е. | Державне об’єднання Сарматія | |
Германці | Готи | ІІІ-ІV ст. н.е. | Державне об’єднання Гетика. Найвищої могутності досягло за правління Герма- наріха (332-375 рр.) |
Тюркомовні народи | Гуни | ІV-Vст. | Державне об’єднання гунів. За правління Атілли (сер. V ст.) володіння гунів простягнулися від Рейну до Волги. |
Авари | VI-VII ст. | Аварський каганат | |
Болгари | VII ст. | Велика Болгарія. У VII ст. частина болгарських племен на чолі з Аспарухом переселилася на Дунай, заснувавши Дунайську Болгарію. Назва “болгари” згодом стала самоназвою місцевого південнослов’янського населення | |
Хозари | VІІ-Хст. | Хозарський каганат. Розгромлений київським князем Святославом | |
Печеніги | Х-ХІ ст. | Печеніги. Розгромлені київським князем Ярославом Мудрим | |
Половці | ХІ-ХІІІ ст. | Половці. Розгромлені монголо-татарами | |
Монголо- татари | з 20-х рр. XIII ст. | У продовж 1236-1240 років монголо-татари завоювали князівства Русі. Утворена ними держава Золота Орда простягнулася від Іртишав Сибіру до нижньої течії Дунаю; у XV ст. вона розпалася на окремі улуси - Кримське, Казанське, Астраханське, Ногайське ханства. Кримське ханство проіснувало з 1449 р. до 1783 р., ставши важливим фактором української історії'. |
Кочові народи залишили помітний слід в історії України. Протягом століть вони впливали на розвиток українських земель, на формування матеріальної і духовної культури населення країни. Державні утворення кіммерійців, скіфів, сарматів, готів існували ще до IV ст. н.е.
3. Антична колонізація Північного Причорномор’я
(VII ст. до н.е. - V ст. н.е.)
З VII ст. до н.е. в Північному Причорномор’ї вихідцями із Греції були засновані міста-держави: Ольвія (гирло Південного Бугу), Тіра (біля гирла Дністра), Феодосія, Херсонес (на місці нинішнього Севастополя), Пантікапей (на місці сучасної Керчі) та інші.
Засновані спочатку містами малоазійського узбережжя, ці поселення невдовзі стали незалежними державами (VII-I ст. до н.е.), а пізніше (І ст. до н.е. - III ст н.е.) опинились під протекторатом Риму. Найбільшого розквіту держави досягай у VI-IV ст. до н.е. Провідну роль серед них відігравали Ольвія, Херсонес, Боспорське царство.
Головні причини заснування греками колоній - дефіцит землі і хліба, перенаселеність грецьких міст, воєнно-політичні конфлікти. Лідерство у заснуванні колоній належало малоазійському місту Мілету, “родоначальнику” понад 90 міст у басейні Чорного моря. Саме з малоазійських грецьких міст, які терпіли від постійних нападів персів і лідійців, рухався основний потік грецьких колоністів.
За формою правління міста-держави були республіками: демократичними (де вирішальну роль у політичному житті відігравав демос) або аристократичними (де влада фактично належала рабовласницькій аристократії). Типовими демократичними полісами були Ольвія та Херсонес. Як свідчать джерела, демократизації суспільного життя міст передувала гостра внутрішня соціальна боротьба. Так, переломним моментом в історії Ольвії можна вважати осаду міста полководцем Зопіріоном у 331 р. до н.е. У цей період у місті спалахнула гостра соціальна боротьба: було звільнено рабів, наділено громадянськими правами іноземців, пом’якшено боргові зобов’язання, збільшено повноваження народних зборів. Соціальні реформи заспокоїли населення, в результаті Ольвія змогла дати відсіч Зопіріону.
Єдина монархія - Боспорське царство - виникла у V ст. до н.е. в результаті об’єднання більш як 20 міст на чолі з Пантікапеєм. Причому спочатку держава представляла собою союз грецьких міст, кожне із яких мало елементи самоврядування. Але поступово вона трансформувалася в монархію. До Боспорського царства входили Керченський та Таманський півострови, Кубань. Поряд з греками тут жили скіфи, таври (у Криму), меотські племена (у Приазов’ї та на Кубані). У період свого розквіту (ГУ-ІІІ ст. до н.е.) Боспор вдався до спроби поширити свою владу на все узбережжя Чорного моря. Правлячими династіями були Археанактиди ( 480-438 рр. до н.е.) та Спартокіди, що стояли при владі до 107 р. до н.е., коли під час повстання рабів та вільного населення під проводом скіфа Савмака було вбито царя Перісада V. Повстання виявилося згубним для Боспорської держави: спочатку вона ввійшла до складу Понтійського царства, згодом підпала під владу Риму, а у 70-х роках ІV ст. н.е. остаточно розпалася під ударами гунів.
Господарство античних міст-держав було засноване на жорстокій експлуатації рабів.
Економіка була багатогалузевою:
1.Торгівля велася у двох напрямках -з Грецією і з північними сусідами (скіфами та сарматами). У Грецію вивозили хліб, худобу, шкіру, пушнину, рабів. Сусідам продавали вино, зброю, тканини, вироби мистецтва та ін.
2.Ремесло досягло високого рівня розвитку і славилося виробництвом металевих, керамічних, ювелірних виробів, ткацтвом.
3.Землеробство: вирощували пшеницю, ячмінь, просо, виноград, яблука, груші і т.п. ® Скотарство і рибальство.
Духовна культура досягла високого рівня розвитку: розвивалися освіта, наука, література, музика, театр, скульптура, архітектура.
Культуру міст-держав визначають як чорноморський варіант античної культури.
Причини занепаду:
1.загальна криза рабовласництва, яка почалася з III ст. н.е. і підірвала сили держав;
2.натиск кочовиків. У III ст. н.е. під натиском готів загинула Ольвія та ін. міста, в IV ст. н.е. під натиском гунів загинуло Боспорське царство. У Vст. н.е. античні міста-держави припинили існування.
Дата добавления: 2014-12-29; просмотров: 2246;