Вибори: поняття, соціальне призначення та політична роль. Конституційно-правове регулювання.

Принцип народного суверенітету виявляється і у змісті засобів представницької демократії, до яких насамперед належать вибори. Вибори — це процедура обрання представників влади, коли певна група людей (виборців) висуває зі свого оточен​ня одного або кількох членів для виконання будь-яких громадських функцій.

Питома вага і значення виборів у політичному житті різ​них країн неоднакові. Так, у Великій Британії обираються тільки нижня палата парламенту (палата громад) й місцеві органи (ради адміністративних графств, міст-графств, муні​ципальних і немуніципальних міст і парафій). У Франції коло виборних органів дещо ширше. Там обираються глава держави, дві палати парламенту і органи місцевого самоврядуван​ня. У Болгарії шляхом всенародного голосування обирають​ся президент, Великі Народні збори (спеціальний установчий орган), Народні збори (парламент), а також органи са​моврядування (ради громад) і органи виконавчої влади у громадах (кмети). Значна кількість органів і посадових осіб обираються у США.

Проте вирішальне значення має не кількість виборчих кампаній, а сутність виборів. Вибори певною мірою відбивають перебіг політичної боротьби між різними спільностями людей у конкретній країні, виразниками інтересів яких є по​літичні партії, суспільні рухи, національні політичні асоціації тощо. При цьому у виборців з'являється справжня альтернатива вибору: голосувати за партії, які з різними мо​дифікаціями виступають за збереження економічного й полі​тичного статус-кво, або за реформістські (революційні) партії, що вимагають докорінних змін існуючого ладу. Револю​ційна боротьба партій у ході виборів велася, наприклад, в Ін​дії, Угорщині, Португалії, Польщі, Болгарії, Чехословаччині (у недавньому минулому і в інших країнах). Там, де згадані умови відсутні, вибори перетворюються на фікцію (Куба, КНДР, В'єтнам, КНР, ОАЕ та ін.).

Вибори державних органів і посадових осіб громадянами (підданими) — найбільш поширена форма безпосередньої де​мократії. Хоча остаточно вони знаходять вияв в акті голосу​вання, зміст даного інституту, як і його безпосередньо де​мократична сутність, цим не вичерпуються. Вибори охоп​люють цілий процес, який називається виборчою кампанією, що починається від призначення дати виборів і включає всі стадії підготовки до них: утворення виборчих округів, діль​ниць для голосування, складання або перевірка списків ви​борців, формування виборних органів, голосування та визна​чення його результатів. Порядок виборів, тобто система по​літичних суспільних відносин, пов'язаних з виборами, нази​вається виборчою системою, а система правових норм, якими регулюються вибори, — виборчим правом. Поряд з цим значенням термін "виборче право" має й інше, а саме: право громадянина (підданого) обирати (право голосу, ак​тивне виборче право) і право бути обраним до державних ор​ганів, посадовою особою (пасивне виборче право).

Основні принципи виборчої системи і виборчого права (в обох значеннях) закріплюються у конституціях, а докла​дно виборча кампанія регулюється чинним законодавством (виборчими законами, законами про вибори тощо).

Ступінь урегульованості виборчої системи і виборчого права чинним законодавством і кількість виборчих законів у різних країнах неоднакові. Наприклад, у Швеції діє один акт — "Закон про вибори" 1972 р., який детально врегулював весь виборчий процес у країні. У КНР прийнято кілька актів, які регулюють порядок проведення виборів до вищих і місцевих представницьких установ. Це Закон про вибори до Всекитайських зборів народних представників (до парламенту) і місцеві представницькі органи, Закон про організацію Всекитайських зборів народних представників. Постанова про поря​док проведення виборів депутатів від армії до вищих і місце​вих представницьких установ та ін. Усі згадані акти були прийняті 1982 року.

Водночас вибори є способом формування інших вищих органів їй, зокрема, в республіках обирається глава держави — президент. Вибори бувають прямими і непрямими. Прямі вибори відбуваються і, коли виборці безпосередньо виявляють своє ставлення до кандидатів шляхом голосування. Прямими, як правило, є парламентські вибори і вибори до інших представницьких органів. На непрямих виборах волевиявлення виборців опосередковується спеціальною колегією вибірників (президентські вибори у США) або самим парла​ментом чи створеним на його основі зібранням (президентські вибори в парламентарних республіках).

Прямі вибори за порядком організації і проведення багато в чому співвідносяться з референдумом. Головна ж відмінність між ними поля​гає в тому, що народне волевиявлення на референдумі є за своєю суттю безпосередньою владною діяльністю виборчого корпусу, а волевиявлення на виборах лише визначає того, хто буде уповноважений займатися влад​ною діяльністю.

Особливістю прямих виборів є те, що вони пов'язані з необхідністю уз​годження волевиявлення виборців і відповідної діяльності обраних, тобто з певним сполученням їхніх воль. Це сполучення в теорії іноді розглядають як своєрідну угоду. Звідси поява терміна «депутатський мандат». Але, незважа​ючи на термінологію, взаємовідносини виборців та обранців не можна ото​тожнювати з такими, що виникають між учасниками цивільно-правових до​говорів, зокрема договору доручення. На виборах і при здійсненні мандата волі виборців та їхніх обранців не протистоять одна одній, як це має місце у цивільно-правових договірних відносинах. Щ волі спрямовані на досягнення однієї мети — заміщення і реалізацію цього мандата. Вибори не призводять до виникнення якихось суб'єктивних стосунків між виборцями та обранця​ми. Волевиявлення виборців обмежується самим актом обрання і за умов прийнятого в розвинутих країнах вільного мандата практично не впливає на зміст конституційно-правового статусу парламентаріїв. Статус останніх ви​значається конституцією і законодавством, а не волею виборців.

Вибори у представницькі органи проводяться із застосуванням різних юридичних процедур. Ключовою стадією виборчого процесу є ви​сунення кандидатів у депутати. У деяких країнах відповідна діяльність законом віднесена виключно до політичних партій (Австрія, Португалія, Фінляндія, Швеція). В Італії, ФРН та в цілому ряді інших країн висунен​ня кандидатів здійснюється не тільки партіями, а й самими виборцями. При цьому для реєстрації кандидатів потрібно, щоб відповідні документи були підписані певною кількістю виборців по кожному округу (наприк​лад, у ФРН — 200 виборців, в Італії — 350).

Виборче право знає і порядок самовисунення кандидатів. Так, у Франції кожний громадянин, який кваліфікований законом як можли​вий кандидат у депутати, може самовисунутись на виборах у нижню па​лату парламенту за умови, що його реєстрація відбудеться не пізніше, ніж за три тижні до дня голосування. В англомовних країнах з парламен​тарними формами правління також прийнятий порядок самовисунення кандидатів та їх реєстрації за умови необхідної підтримки з боку ви​борців. До того ж така підтримка має, по суті, символічний характер. На​приклад, у Великобританії для реєстрації кандидата достатньо його влас​ної заяви, письмово підтриманої десятьма виборцями. Особливістю виборчого права країн, де встановлений порядок самови​унення кандидатів або формального їх висунення за ініціативою виборців, є наявність так званої виборчої застави. Виборча застава — це певна грошо​ва сума, визначена законом, яку кандидат у депутати вносить у момент йо​го реєстрації. Після закінчення виборів ця сума повертається йому лише за умови певної підтримки виборців, визначеної за результатами голосування. Зокрема, у Великобританії виборча застава у розмірі 500 ф. ст. не повер​тається, якщо кандидат зібрав менше, ніж 5 % загальної кількості голосів, поданих у відповідному окрузі. В Нідерландах застава втрачається, якщо кандидат був підтриманий виборцями, голоси яких становлять менше, ніж 3/4 так званої виборчої квоти (середньої кількості голосів, необхідних для заміщення одного депутатського мандата за пропорційною виборчою систе​мою). Подібна застава відома виборчому праву Австралії, Канади, Франції, Японії, країн Балтії.

У реальному державно-політичному житті висунення кандидатів у депутати майже завжди здійснюється політичними партіями. У більшості випадків цю функцію беруть на себе керівні органи партії. Практично в кожній країні є округи, де в силу різних обставин забезпечена підтримка виборцями представників певної партії. За таких умов добір кандидатів наперед вирішує результат виборів. У свою чергу, існування надійних ви​борчих округів зумовлює так зване десантування, коли висувають кандидатів, які не мають з округом ніякого зв'язку, але їх обрання має велике значення для політичних партій. Звичайно на виборах у таких округах балотуються керівники партій. Діяльність політичних партій визначає зміст інших стадій виборчо​го процесу. Вони беруть активну участь у роботі органів, створюваних для проведення виборів, а в ряді країн — у формуванні таких органів. У де​яких країнах політичні партії навіть готують виборчі бюлетені. Саме партії ведуть передвиборну агітацію, забезпечують контроль за можливи​ми порушеннями в процесі виборі» тощо. Практично вибори в розвинутих країнах набули характеру однієї з форм суто партійної діяльності.

Визначаючи парламентські вибори як форму реалізації ідей пред​ставницької демократії, слід також згадати встановлений законодавством окремих країн принцип обов'язкового голосування. Так, у ст. 48 Консти​туції Італії голосування на виборах розцінюється як громадський обов'язок. За ухилення від участі в голосуванні передбачається застосу​вання так званих моральних санкцій: мер — голова представницького ор​гану місцевого самоврядування — у відповідних випадках має право публічно висловити громадський осуд. Виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів і Туреччини передбачають грошові штрафи за неучасть у голосуванні. В Австрії і Греції як альтернатива штрафним санкціям припускається можливість адміністративного арешту.