Друга половина ХІХ ст. -- становлення етнічної психології

У другій половині ХІХ ст. настає новий етап становлення етнічної

психології як самостійної дисципліни. Цей етап пов'язаний перш за все

з іменами Г. Штейнталя, М. Лацаруса, В. Вундта, Г. Лебона.

Зародилась ідея створення спеціальної науки, що поєднуватиме істо-

рико-філологічні дослідження із психологічними. Вона отримала назву

"психологія народів", або "етнічна психологія". Початковий задум бу-

ло викладено у редакційній статті першого номера "Журналу порівняль-

них досліджень мови" (1852), а в 1859 р. Г. Штейнталь разом із М. Лаца-

русом почали видавати спеціальний журнал "Етнічна психологія та мо-

вознавство". Основним завданням етнічної психології, або психології

народів, вважалося дослідження специфічних способів життя та форм

діяльності духу в різних народів.

Г. Штейнталь і М. Лацарус розрізняли два класи наук: предметом од-

ного з них є природа, предметом іншого -- дух. Народна психологія, вва-

жали вчені, -- це наука про "дух народу", вчення про елементи та зако-

ни духовного життя народів. Вона складається з двох частин: абстракт-

ної та конкретної. Конкретна відповідає на запитання: "Що таке народ-

ний дух і які його елементи та закони?"; вивчає закони, які необхідні для

всіх народів, і називається народно-історичною психологією. Практич-

на -- описує та характеризує окремі народи і називається психологічною

етнологією. Джерелами знань про народний дух є мова, міфи, релігія,

мистецтво, традиції та обряди, а також історія народу в цілому.

Великою заслугою Г. Штейнталя і М. Лацаруса є те, що вони перши-

ми спробували побудувати систему етнічної психології як науки.

Концепцію "народного духу" розробляв також французький соціолог

Г. Лебону праці "Психологія народів і мас", у якій історія держав роз-

глядається як наслідок характеру народу, який називає "психічним

складом". Народна душа, яка складається із загальних почуттів, інтере-

сів і вірувань визначає історичний процес і повинна вивчатись через еле-

менти цивілізації: мову, ідеї, вірування, мистецтво, літературу.

Г. Лебон вважав, що існує різниця у структурах психіки різних наро-

дів і рас. Причому різниця настільки велика, що говорити про рівно-

значність народів і рас неможливо. Отже, за теорією Г. Лебона, існують

народи нижчі та вищі, причому до вищих народів належать тільки євро-

пейці. Такі помилки в теоретичних викладках стосовно нерівнозначнос-

ті народів і рас, привели Г. Лебона у табір апологетів колоніалізму та ра-

сизму.

Засновником "школи народів"і вченим, який здійснив значну роз-

робку етнопсихологічної концепції, був німецький учений В. Вундт. Йо-

го праці, зокрема "Проблеми психології народів" послужили поштовхом

до розвитку соціальної психології, зокрема такої її гілки, як психологія

великих соціальних груп.

У своїх дослідженнях В. Вундт виходив з того, що оскільки народна

душа така ж реальність, як й індивідуальна, то і вивчати її потрібно та-

кож детально, як й індивідуальну душу. Душа народу, вважав В. Вундт,

це не просто сума уявлень індивідів, а їхній взаємозв'язок і взаємодія,

котра вивчає нові, специфічні явища та закони.

Народна душа, за В. Вундтом, це вищі психічні процеси, що виника-

ють при спільному житті багатьох індивідів, тобто народна душа -- це

зв'язок психологічних явищ, сукупний зміст душевних переживань, за-

гальні уявлення та почуття.

Душу народу В. Вундт пропонує вивчати методом аналізу конкретно-

історичних продуктів творчості народу: мови, міфів, звичаїв. Мова наро-

ду, за теорією В. Вундта, ідентична розуму; міфи -- почуттям; звичаї --

волі в індивідуальній психології.

Крім цього, В. Вундт провів межу між психологією народів та інди-

відуальною психологією, відзначаючи, що психологія народів -- це са-

мостійна наука, яка існує поряд з індивідуальною психологією, і хоча во-

на користується послугами останньої, але й сама значно допомагає інди-

відуальній психології.

Отже, в ХVIII­XIX ст. у дослідженнях європейських мислителів

значне місце посідають проблеми етнічної психології. Зокрема, багато

видатних умів хвилювала проблема своєрідності духовного стану на-

родів. Особливо плідною в цьому напрямі була школа "психології на-

родів".

Становлення етнічної психології як науки пов'язано з діяльністю

представників саме цього напряму: Г. Штейнталя, М. Лацаруса, В. Вунд-

та, Г. Лебона, а також послідовників цієї школи в Росії -- М. Ланге,

Г. Челпанова, В. Бехтерева.

4. Етнопсихологічні дослідження в Росії та Україні

Питання національних особливостей власного народу детально роз-

глядалось у працях російських та українських філософів і суспільно-по-

літичних діячів другої половини ХІХ -- початку ХХ ст. Інтерес до етніч-

них проблем у Російській імперії обумовлювався як її багатонаціональ-

ністю, так і бажанням визначитись, оскільки вона була країною двох

континентів.

Детальне висвітлення проблем етнопсихології особливо спостеріга-

ється в роботах В. Бєлінського, М. Добролюбова, М. Чернишевського.

Серед українських філософів, письменників і суспільних діячів пробле-

ми етнопсихології розглядали І. Франко, М. Коцюбинський, Л. Українка,

П. Грабовський, С. Подолинський, В. Шухевич, М. Сумцов, В. Охримо-

вич, П. Юркевич.

Як бачимо, серед дослідників, яких цікавили проблеми психології ет-

носу, значне місце посідають так звані революційні демократи, тобто та

частина інтелігенції Російської імперії, що була опозиційно налаштова-

на до царської влади.

Так, М. Чернишевськийзапропонував тезу про рівнозначність усіх

народів, з одного боку, а з іншого -- висловлював думку про те, що за

властивостями характеру представники панівних класів більш схожі

один на одного, аніж на селян своєї країни.

Великою заслугою М. Чернишевського було те, що він здійснив кри-

тичний аналіз стереотипним уявленням про характер народів. Він від-

значав, що етнічні портрети народів складені переважно під впливом

симпатій або антипатій, що не відповідають справжньому характеру то-

го чи іншого народу і мають, скоріш, соціально-політичний характер.

Так, М. Чернишевський звернув увагу на стереотипне сприймання іспан-

цями, французами та німцями італійців як боягузливих і підступних. Ці

риси були приписані італійцям тими народами, які намагалися завоюва-

ти Італію. Тож пояснити ці стереотипи можна, з одного боку, досадою за-

войовників, які не могли повністю підкорити собі цей народ, а з іншо-

го -- роздробленістю Італії і у зв'язку з цим послабленням її боротьби

проти загарбників [7].

Особливу лінію у дослідженні психології етносу проводили

слов'янофіли, які наполягали на унікальності шляху розвитку росій-

ського народу, на так званій руській самобутності. До слов'янофілів на-

лежали: О. Хoм'яков, П. Киреєвський, С. Аксаков, К. Аксаков, Ю. Са-

марін.

Значне місце проблемам російського етносу приділяють у своїх пра-

цях філософи В. Соловйов, К. Леонтьєв, М. Бердяєв.

У книжці Н. Данилевського "Росія та Європа" центральною є ідея

про принципову протилежність Росії та Європи. К. Леонтьєв пізніше на-

пише про те, що книга Н. Данилевського "Росія та Європа" справила на

нього велике враження і він також, слідом за іншими слов'янофілами,

напише про винятковість російського народу-богоносця. Навіть між ро-

сійським та українським народами, як вважав К. Леонтьєв, загальним є

тільки православ'я.

У цей же час (наприкінці ХІХ -- початку ХХ ст.) в Україні теж актив-

но досліджувались проблеми етнопсихології. Ними займались учені, фі-

лософи, письменники та суспільні діячі. Значний внесок у дану сферу

зробили М. Костомаров, П. Чубинський, Філарет, О. Потебня, Д. Овся-

нико-Куликовський.

М. Костомарову праці "Дві руські народності" писав про те, що на

національний характер впливає як географічне положення, так й істо-

ричні обставини. У зв'язку з цим різноманітний етнічний склад населен-

ня України він пояснює тим, що українці традиційно працювали в інших

країнах і служили у військах інших держав, що, у свою чергу, пояснює

дух терпимості й відсутність національної гордині та зверхності.

У багатьох працях підкреслювався демократизм українців, особливі

нахили до музики та співу, особливе залюблення у природу, що пронизує

український фольклор. Але ці окремі описування, на думку сучасного

дослідника В. Хруща [16], не давали цілісної характеристики україн-

ській нації. Значно доповнив цю характеристику О. Потебня, який запро-

понував принципово новий напрям розвитку досліджень етнопсихології.

На відміну від традиційних досліджень, у яких предметом був націо-

нальний характер, або особливості певного етносу, О. Потебня запропо-

нував досліджувати механізми формування психології етносу. У таких

працях, як "Думка та мова", "Мова і народність", "Про націоналізм", він

розглядає поняття "народність" як таке, що відрізняє один народ від ін-

шого, тобто становить його національну своєрідність.

О. Потебня рішуче виступав проти ідеї стирання національних від-

мінностей та злиття народів, яке начебто є необхідним наслідком прогре-

су в житті суспільства.

Цікавою з точки зору етнопсихології є також праця Д. Овсянико-Ку-

ликовського "Психологія національності", в якій автор визначає механіз-

ми та засоби формування психологічної своєрідності націй. Слідом за

О. Потебнею, Овсянико-Куликовський також вважав, що мова -- це

стрижень народної психіки і що національна своєрідність полягає в

особливостях мислення.

Отже, підсумовуючи висновки розвитку етнопсихології другої поло-

вини ХІХ ст., можна зазначити, що проблематика досліджень поділялась

на три групи:

1) дослідження національного характеру народу або певної нації;

2) дослідження механізмів формування етнічної специфіки;

3) дослідження проблем національної самосвідомості [16].