Філософські течії Стародавнього Китаю.

Современные платы нелинейного монтажа (например, miroVideo DC30plus для PC или VlabMotion для Amiga) для операций компрессии и декомпрессии видео эффективно задействуют установленные на них микросхемы, что, безусловно, ускоряет рендеринг, но не приводит к его выполнению в реальном времени. Для достижения последнего необходимо использование специализированного вычислительного устройства, “заточенного” на просчет определенного класса эффектов и переходов (таких как, Pinnacle Systems Genie – для трехмерных эффектов). Забегая вперед, отметим, что поскольку набор аппаратно выполняемых эффектов фиксирован для каждого устройства и зависит от его специализации и модели, то всегда будут возникать нестандартные задачи, полностью или частично загружающие процессор компьютера. Это тем более верно, что одним из преимуществ цифрового редактирования видео является возможность почти неограниченного творческого самовыражения, реализации оригинальных идей и создания сколь угодно сложных и неповторимых эффектов.

Однако даже наличие подобного специализированного устройства само по себе не решает проблему рендеринга – на его вход необходимо одновременно подавать два потока декомпрессированного видео. К счастью, общий уровень развития компьютерной техники, достигнутый за последние годы, позволяет и эту сложную задачу эффективно решать на базе стандартного РС – при определенной оптимизации его дисковой подсистемы.

Таким образом, системы нелинейного монтажа реального времени используют двухпотоковую плату компрессии/декомпрессии видео и дополнительную плату собственно цифровых эффектов. Впрочем, набор микросхем для выполнения в реальном времени заданных эффектов микширования может быть установлен и прямо на плате компрессии (например, как у Pinnacle Systems ReelTime – более 130 двумерных эффектов выполняется в реальном времени). И даже при этом может быть использована дополнительная плата, расширяющая набор аппаратно выполняемых эффектов (например, Pinnacle Systems ReelTime NITRO = ReelTime + Genie).

Оперируя с двумя потоками, подобные цифровые системы могут выполнять в реальном времени и другие необходимые функции, присущие классическим монтажно-микшерским аналоговым комплексам, например, титрование (titling) или различные виды рир-проекций (“keying”, “ключевание”, проекции с использованием эффектов прозрачности).

Двухпотоковый процесс монтажа выглядит следующим образом:

Резюмируя, повторим основные преимущества такого подхода:

• Эффекты и переходы, титрование и рир-проекции выполняются в реальном времени.
• Оператор может оперативно менять параметры переходов, достигая искомого результата без затрат времени на просчет многочисленных вариантов.
• Отсутствие повторных циклов операций компрессии/декомпрессии, что обеспечивает более высокое качество результирующего видео. В двухпотоковых системах первый раз видео компрессируется при оцифровке и записи на жесткий диск, второй раз декомпрессируется перед подачей на блок эффектов и выводом результата. Напомним, что в однопотоковых системах этот цикл выполняется, по крайней мере, дважды: первый раз при записи на диск исходного видео и последующем восстановлении перед просчетом эффекта, второй раз при записи на диск результата просчета и его восстановлении для окончательного вывода.
• Файлы с результирующими клипами нет необходимости записывать на диск, что позволяет экономить пространство последнего.
• Высокое качество налагаемых на исходное видео титров (отсутствуют искажения границ букв и другие артефакты, обусловленные неизбежными ошибками MJPEG компрессии). В двухпотоковых системах титры (так же как и другая компьютерная графика) сразу идет на вывод – минуя промежуточный этап компрессии и записи на диск.

Термін «філософія», як і багато інших філософських термінів, – грецького походження і позначає найчастіше «любов до мудрості». Але перш, ніж говорити про мудрість, безпосередньо про філософію, має сенс обговорити взагалі способи освоєння світу людиною, а також загальне поняття, що виражає відношення людини до світу, – поняття світогляду. Такий підхід має сенс ще і тому, що філософія – лише одна з форм (видів) світогляду, причому історично не перша.

Існує принаймні три способи освоєння світу людиною. Перший – це практичне освоєння світу, наприклад, у процесі трудової діяльності. Другий – це теоретичне (наприклад, математичні чи логічні міркування) і духовне (наприклад, осмислення Бога) освоєння світу. Третій – це духовно-практичне освоєння світу людиною. Світогляд – це саме духовно-практичне освоєння світу.

Світогляд у будь-якій своїй формі (стихійній, більш чи менш усвідомлений, науково обґрунтованій, релігійній тощо) існує в будь-якому суспільстві і в будь-якої людини.

Коли стикаються різні світогляди або відбувається зміна світогляду, виникає потреба осмислити ситуацію, звернутися до рефлексії, зробити порівняльний аналіз різноманітних світоглядів і здійснити вірний вибір.

Саме за таких ситуацій і виникає потреба у філософії як форми духовної культури . Ставлення людини до світу — це безпосередній предмет філософських роздумів

2. Єдність філософії та інших форм духовної культури людства.

Науку та філософію споріднює те, що вони базуються на дискурсивному мисленні та прагнуть пояснювати дійсність, проте кожна наука має відносно чітко окреслений предмет свого вивчення та дослідження, який постає частиною реальної дійсності. Предмет філософії постає значною мірою невизначеним, майже безмежним, та ще й історично змінним. Окрім цього,лише філософії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах.

Хоча науки й прагнуть наблизити людину до істини, надати їй надійні знання, вони не досліджують того, що саме є істиною та знанням, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення.

Філософія та мистецтво схожі між собою у тому, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено. Для філософії і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди і усюди знаходять предмет своєї уваги.

Важливо й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції. Розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ.

Філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують на роль життєвого наставництва. Проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння.

До того ж релігія - це не лише ідеї та погляди, а й соціальний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя. Філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світоосмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим не погодиться та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання.

Отже, філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світоосмислення,формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та лишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри показчиком того, чого саме досягпа людина на певний момент свого історичного самоздійснення.

3.Філософія як наука. Її виникнення та взаємозв’язки з іншими науками.

Філософія (по Канту) – це вчення про те, яким потрібно бути, щоб бути людиною.

Саме слово «Філософія» (з давньогрецького «любов до мудрості») було введене Піфагором в VII ст. до н.е.

Виникла філософія на основі міфології та релігії. Філософія вважається «праматір’ю всіх наук» і є фундаментом навіть для більшості сучасних наук (соціальних, психологічних, природничих, математичних та багато інших). Дуже схожою на філософію є релігія. Але релігія – це масовий спосіб мислення, а філософія – елітарний.

Філософія – це наука про загальні закони розвитку та взаємозв’язку людини, природи і суспільства. Крайньою позицією щодо сутності філософії є ототожнення її з наукою. Наука теж узагальнює здобуте знання. Філософію з наукою зближує принципова тео­ретичність, прагнення не тільки до узагальнення, до максимальної раціо­налізації знання, але й до обґрунтованості, доказовості суджень, системності і логічності думки. І філософія, і наука спрямовані, перш за все, на здо­буття певних знань, їх основною функцією є функція пізнавальна. Все це робить філософію «наукоподібним» знанням. Але знання, на яке націлена наука і філософія, - різного ґатунку. Якщо наука прагне здобути знання законів фізичного, емпіричного світу, яке, врешті решт, за словами одного з філософів, є «знанням заради досягнення і панування», то філософія є знанням «заради спасіння» (М. Шелер), знанням про те, «як жити». Філософія не є експериментальною наукою. Вона не використовує для своїх проблем конкретно-природничі методи пізнання. Але це зовсім не означає, що філософія не є наукою. Філософія підтверджує свої знання, як правило, не окремими експериментами, а широкими засобами людської предметної діяльності – практикою як сукупністю матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної діяльності людини.. Філософія є таким способом мислення, коли пред­мет пізнання розглядається з позиції граничної мети існування людини, сенсу її життя, призначення у світі. А призначення людини -реалізуватися, відбутися, стати людиною. Адже людина є самостворюючою істотою, символом чого є визнання її як «образу і подоби Божої». Лише внаслідок такого призначення людини у світі і виникають всі світоглядно-філософські проблеми.

4.Предмет філософії як науки. Його історичний розвиток.

Будь-яка наука завжди досліджує ті чи інші явища дійсності (природи, суспільства, мислення) як об'єкти і об'єктивно, тобто незалежно від пізнаючої людини (суб'єкта). Філософія ж вивчає світ і людину разом, всі здобуті знання вона обов'язково співвідносить із людиною. Інколи кажуть, що філософія вивчає суб'єктно-об'єктні відносини. І це правильно. Що таке людина? Яке її місце у світі? Як складаються її взаємовідносини з іншими людьми, з природою тощо?

Історично поняття предмета філософії змінювалось. В античній філософії провідною є тенденція включення до предмета філософії не тільки специфічної філософської "предметності", а й усієї "предметності" об'єктів конкретного, в тому числі об'єктів виникаючого наукового знання. У зв'язку з цим філософія античності в своєму предметному визначенні претендувала бути наукою всіх наук. Предметом раціонального, понятійного знання, згідно з Фомою Аквінським (1225—1274), в кінцевому рахунку є Бог.

Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почались під впливом становлення дійсно наукового знання та соціальних процесів розвитку буржуазного суспільства. Наприкінці XVI — поч. XVII ст. виникає експериментальне природознавство і починається процес відпочкування від філософії конкретних наук — спочатку механіки земних та небесних тіл, астрономії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо. У визначенні предмета філософії виникає нова проблема — місце філософії в системі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та предмета філософії. В процесі розв'язання цієї проблеми виявились дві протилежні тенденції: одна, позитивістська, — нігілістична щодо філософії і її права взагалі мати свій предмет; друга, згідно з якою предмет філософії або включає як свій суттєвий елемент натурфілософію — особливе філософське вчення про природу, або як метафізика — умоглядна, спекулятивна філософія, не спираючись на узагальнення конкретних наук, в рамках свого предмета задає, окреслює предмети конкретних наук (Декарт, Лейбніц). Лише в XIX ст. вдається принципово визначити специфіку предметів конкретних наук та філософії.

Предмет філософії можна визначити як …світ у цілому природа, суспільство і мислення у своїх найзагальніших закономірностях, розглядуваний під кутом зору субєкт-обєктного відношення. Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а система відношень людина — світ. Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж тривалого часу вона сприймалась як своєрідна цариця наук. У Стародавній Греції поняття філософ було рівнозначно слову мудрець взагалі, тобто людина, яка має грунтовні знання в різних областях.Проте вже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася знайти відповіді на питання, які прийнято називати вічними.Звичайно, формуваннння предмету філософії не було швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту.
Процес історичної трансформації предмету філософії обумовлений як обєктивними, так і субєктивними причинами. До обективних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ природу, людину і суспільство, про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До субєктивних причин відносять своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або течією. Саме до давньогрецької філософської традиції слід віднести і початки відокремлення людини з-поміж інших речей навколишнього світу. Людина стає спеціальним предметом філософствування… Це дозволяє говорити про людиномірність предмета філософії.
Певної трансформації зазнав предмет філософії за часів середньовіччя. Перебуваючи під необмеженим впливом релігії, середньовічна культура тлумачить речовий світ як зовнішню видимість духовного світу. При цьому найдосконалішим втіленням духовності середньовічна думка одноголосно визнає Бога, людина ж заслуговує на увагу філософії як така, що створена за його образом і подобою. Формування індустріального суспільства, що розпочалося в Західній Європі наприкіні Х111 — на початку Х1У ст., виявилося тісно повязаним з радикальними змінами в суспільній свідомості, переходом її на вищу сходинку культурно-історичного розвитку — добу Відродження з її новою гуманістичною культурою, орієнтованою на людини як вищу цінність. Якщо гуманізм був притаманний всій добі Відродження як цілісному явищу в духовній історії людства, то уявлення про предмет філософії впродовж цього періоду дещо змінюються. На етапі раннього, або італійського, Відродження наголос падає головним чином на природну людину; на етапі ж пізнього, або північного Відродження наголос явно зміщується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних спонук продуктивно-виробничого життя і предмета прикладання технологічних зусиль. Подальше затвердження індустріальної цивілізації дедалі надає предмету філософії раціоналістичної спрямованості. Більш опукло це виявилося за т.зв. Нового часу 17-18 ст.. Поступова зміна світоглядних орієнтирів спонукає філософію ототожнювати буття з природним буттям, виводить на перший план матеріалістичні тенденції у філософській думці. Заплямувавши середньовічну філософію як прислужницю богословя, філософія Просвітництва наближує свій предмет до предмету природничих наук. Водночас він стає ще більш людиномірним, зосереджуючись на найістотніших рисах специфічно людського буття — свободі, творчості і т.і.
Аж до Х1Х ст. межі між філософією та іншими науками були розмиті, нечіткі. Крім власне філософського, світоглядного знання філософія містила в собі безліч природознавчих, релігійних, етичних та інших елементів. …Гегель вважав, що філософія є квінтесенція культури, епоха, схоплена в думці, а для Канта філософія виступала завершенням культури розуму, була символом культури рефлексії тощо…. Послідовники марксизму, особливо його радикального напряму — ленінізму, також відводили філософії місце своєрідної супернауки, яка не тільки розтлумачує світ, а вказує як його перетворити звісно, на шляхах революційної руйнації капіталізму і побудови комунізму.Особливості предмету філософії:

1.предмет філософії с історично змінним, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини;
2. уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми і здатні окреслити основні характеристики людськості;
3. філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людського самоусвідомлення, вона покликана тримати весь час у полі уваги та у актуальному стані всі основні виявлення людини як людини;

5. Структура філософського знання.

Філософія вирішує ті ж самі світоглядні проблеми, що і міфологія, релігія тощо. але своїм, особливим шляхом, методом теоретичного пізнання. Коло власних, філософських проблем зумовили структуру філософського знання – вся сукупність філософських теорій, що виникло історично і існує й сьогодні, містить у собі:

- гносеологію (теорію пізнання, вчення про сутність, форми і закони пізнання і мислення);

- онтологію (вчення про буття);

- діалектику (вчення про джерела, сутність і закони РОЗВИТКУ);

- соціальну філософію (теорія суспільного життя);

- логіку (вчення про закони і форми правильного мислення);

- філософію історії (вчення про сутність, закономірності та сенс історичного процесу);

- історію філософії (теорія загальноісторичного філософського розвитку);

- аксіологію (теорія цінностей);

- етику (вчення про мораль, правильну поведінку);

- естетику (вчення про природу прекрасного та сутність мистецтва);

- філософську антропологію (вчення про людину, її проблеми, життєдіяльність);

- методологія (теорія способів раціонального пізнання світу);

- теологія (релігійна філософія, вивчає проблеми віри);

- психологія (наука про будову душі);

- філософська лінгвістика (вчення про мови);

- загальна теорія систем (філософській системний аналіз на зіткненні філософії і природознавства – всесвіт і всі об’єкти як системи);

- синергетика (весь світ як само розвиваюча система).

6.Головне питання філософії та його роль в формуванні філософських течій.

Основне питання філософії: «Що є первинним: матерія чи свідомість?» Відповідно до цих поглядів всі філософи поділяються на прибічників первинності матерії (матеріалістів) та свідомості (ідеалісти). Також окремо виділяють дуалістів, які надають цим субстанція однокового значення у формуванні всесвіту.

Основне онтологічне питання філософії: «Буття визначає свідомість (матеріалісти), чи свідомість визначає буття (ідеалісти)?».Основне гносеологічне питання філософії: «Абсолютне пізнання можливе (гностики) чи все пізнати неможливо (агностики)?». Існує також поділ ідеалізму на об’єктивний (Бог – не персоніфікований всесвітній закон; пантеїзм – Бог – це природа), суб’єктивний (Бог – персоніфікована особа).

Будь-яке філософське питання має своїм першодже­релом проблему людини. Основним принципом філософського міркування є антропоцентрична настанова (від «антропос» - людина). Подібну пози­цію висловлював колись німецький філософ І.Кант. Антропологічну про­блематику він вважав центральною у філософії. З усього кола філософської пробле­матики І. Кант виділяв чотири основних питання:

Що я можу знати?

Що я повинен робити?

На що я смію сподіватись?

Що таке людина?

Останнє питання і є питанням філософської антропології, і саме до нього, за І. Кантом, можна звести попередні три проблеми.

7.Матеріалізм та ідеалізм як головні філософські течії. Форми існування матеріалізму та ідеалізму.

Німецький філософ Ф. Енгельс, один із засновників марксизму, вважав, що основним питанням всієї європейської класичної філософії XVII-XIX ст. є питання про те, яка реальність - матеріальна чи духовна - є первинною і чи можна отримати про неї достовірне знання. Щодо проблеми первинної реальності, в історії філософії сформувалися два напрямки - матеріалізм та ідеалізм. Матеріалісти стверджують первинність, самодостатність, вічність і нестворюваність матерії як першооснови світу. Матерія - філософська категорія, що позначає об'єктивну реальність, тобто зовнішнє щодо свідомості людини і незалежне від неї природне, «тілесно-речове» буття. Матеріалізм не заперечує існування духовної реальності, але вважає її вторинною, похідною, як результат і продукт розвитку матеріального світу. Ідеалісти, навпаки, первинною реальністю, породжуючим початком світу вважають духовну (або, філософською мовою, ідеальну) реальність, а матеріальний світ - похідним, результатом або виявом духовної реальності. Одні ідеалісти, наприклад, вважають, що в основі світу лежить світовий розум, інші - світова воля, треті єдино достеменною реальністю проголошують людську свідомість, суб'єктивну реальність, переживання суб'єктом (людиною) свого власного буття .

Сучасна філософія намагається подолати протиставлення матеріальної і духовної реальності, зосереджуючи увагу на проблемі людини. Адже саме людське існування є реальною єдністю матеріального і духовного. Філософія всім своїм проблемам надає людського виміру, тобто з'ясовує ,яким чином і в якій мірі вони зв'язані з людським існуванням. Головна проблема філософії — осягнення людини, людського буття в його повноті і різноманітних проявах. Будь-яке філософське питання має своїм першоджерелом проблему людини. Основним принципом філософського міркування є антропоцентрична настанова (від «антропос» - людина)

Форми матеріалізму й ідеалізму різноманітні. Так, розрізняють об’єктивний і суб’єктивний ідеалізм, метафізичний і діалектичний матеріалізм і т.д. Ідеалізм має дві основні форми: об'єктивний і суб'єктивний.

Об'єктивний ідеалізм — це вчення про первинність якогось позалюдського духовного начала (думка, воля, "світовий розум", "абсолютна ідея"), яке начебто має самобуття, субстанціональність.

Суб'єктивний ідеалізм визнає єдино існуючою свідомість суб'єкта "Я" і заперечує об'єктивне існування матеріального світу. Речі, явища розглядаються ним як комплекси відчуттів, уявлень, ідей суб'єкта. Послідовне дотримання суб'єктивно-ідеалістичної лінії приводить до соліпсизму, тобто такого розуміння, ніби існує лише "Я", а навколишній світ, інші люди — це продукт власної свідомості. Проте необхідно зазначити, що й самі суб'єктивні ідеалісти прагнуть уникати такого висновку. Усі форми ідеалізму об'єднує визнання первинності духовного начала.
Матеріалізм у своєму розвитку пройшов три основні історичні форми, які обумовлені як соціальними, так і гносеологічними причинами:

Наївний матеріалізм стародавнього світу (рабовласницький лад), нерідко поєднаний з такою ж наївною (стихійною) діалектикою. Метафізичний матеріалізм філософії Нового часу (в основному XVII-XVIII ст.). Діалектичний матеріалізм (ХІХ-ХХ ст.), в якому матеріалізм і діалектика органічно поєднані.

8.Діалектика і метафізика як методи створення філософської картини світу, їх сутність і роль в філософському пізнанні.

Пізнання — процес отримання інформації з навколишнього середовища; процес відбивання і відтворення дійсності в мисленні субєкту, результатом якого є нове знання про світ.

Слідом за основним питанням філософії, важливою сітоглядною проблемою є питання про стан і структуру світу Чи світ змінюється чи ні Чи предмети і явища звязані між собою, чи існуютьть ізольовано У відповідь на ці питання склалися два погляди діалектичний та метафізичний. Діалектика — це термін, яким давногрецькі філософи позначали мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення сеперечностей в судженнях супротивника. В сучасному розумінні — це філософське вчення про універсальні закони розвитку і заємозвязку предметів і явищ природи, суспільства і людського мислення. Метафізика — це такий спосіб мислення і метод пізнання, який розглядає предмети і явища поза їхнім внутрішнім звязком, відірваними один від одного і як такі, що перебувають у незмінному стані. Метафізика відображає дійсність однобічно. Вона фіксує тільки відносну сталість предметів та явищ, ігноруючи їх розвиток, виділяючи окремі сторони обєктів вона не бачить звязку між ними, не бачить того цілого, яке вони складають. Для метафізики на противагу діалектики характерне заперечення внутрішніх суперечностей в речах і явищах обєктивного світу, ігнорування якісних змін у процесі розвитку. Діалектика — метод пізнання світу, що розглядає всесвіт як загальні звязки й загальний розвиток динамічність.

Метафізика — метод пізнання світу, що розглядає світ як сукупність окремих предметів. Світ є статистичним не здатним розвиватися самостійно і може змінюватися лише через вплив вищої сили Бога. Діалектизм та метафізика: дві основні концепції розвитку.

Діалектика від гр. dialektike — мистецтво вести бесіду, знайти суперечність у висловлюваннях, судженнях супротивника з метою її спростування — теорія і метод пізнання явищ дійсності в їхньому саморозвитку і саморусі, вчення про найбільш загальні закономірні звязки, закони становлення й розвитку природи, суспільства, мислення, пізнання.

Діалектика — теорія розвитку.

Діалектика — стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю.

Діалектика — теорія розвитку Абсолютної Ідеї по Гегелю.

Діалектика — вчення про звязки в обєктивному світі.

Діалектика — логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни обєктивному світі.

Діалектика — теорія пізнання.

Діалектика — методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Але діалектика не єдина в філософії наука про розвиток . Її альтернативами є метафізика, софістика, еклектика.

Метафізика.

Метафізика після фізики — філософія як наука про всезагальне по Арістотелю. Її категорії — найбільш загальні, охоплюють одночасно і субєкт, і обєкт. Метафізика як онтологія Декарт, Лейбніц, Спіноза — вчення про буття як таке. Метафізика як філософський спосіб пізнання і дії, що протистоїть діалектиці однобічність, абсолютизація однієї сторони, елемента у пізнавальному обєкті.

9.Основні функції філософії в життєдіяльності суспільства і людини.

Питання про функції філософії – це також питання про її призначення, про її роль у житті людини і суспільства. Саме слово функція означає спосіб діяння якоїсь системи, органу, котрий спрямований на досягнення певного результату. Філософія як форма суспільної свідомості, як система певних знань, законів і принципів має досить вагомий функціональний потенціал.

Важливі функції філософії – це соціально-практична (предметно-дійова) та виховна. Давно помічено, що існує зв’язок між рівнем розвитку філософії, існуванням, та рівнем розвитку свободи людини, політичної свободи, зокрема. Тому що там, де розвинена філософія, розвивається і свобода. Філософія створює сприятливий ґрунт для цьогочерез розвиток духовних підвалин суспільства. Вона впроваджує у суспільну свідомість загальнолюдські цінності – ідеї свободи, невід’ємні

права людини, справедливості, соціальної рівності тощо.

Важливою функцією філософії є її здатність з допомогою свого інструментарію створювати понятійний апарат, проникати в сутність явищ, з’ясовувати об’єктивні, закономірні зв’язки між ними. Тому філософія має теоретико-пізнавальну або логіко-гносеологічну функцію. Вона реалізується через різні форми та методи, а саме: абстрагування, індукція і дедукція, аналіз і синтез, моделювання, ідеалізація, формалізація, судження, поняття, умовивід, ідея, проблема, гіпотеза тощо.

Елітною для філософії є функція загальнометодологічна, котра полягає в тому, що її основоположні принципи, закони, понятійний аппарат можуть бути використані у будь-яких сферах наукового пізнання як загальні методи дослідження тих чи інших явищ.

Наступна функція філософії – це аксіологічна. Аксіологія – вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їх вчинків. Цінності як філософська категорія відображають певні аспекти, сторони явищ дійсності, пов’язані з соціальною і культурною діяльністю людини і суспільства. Сукупність ціннісних орієнтацій людини – своєрідний маяк свідомості, який у разі прийняття загальнолюдських цінностей, освітлює шлях до гуманістичних ідеалів.

І, нарешті, ще одна функція філософії – світоглядна. Філософія – це цілісний узагальнений погляд на світ, людину, її відношення, сутність походження, пізнання, а також на його межі, можливості, значення тощо. З’ясовуючи ці проблеми на теоретичному рівні, філософія має фундаментальний світоглядний потенціал.

Отже, предмет філософії обумовлює виконання філософією фун­кцій: світоглядної, методологічної та культурологічної. Уже з характеристики структури сучасного філософії філософського знання випливає висновок, у сучасному світі що філософія є частина культури і виконує важливі функції у розвитку суспільства. Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна, інтегративна, оксіологічна, критична. Світоглядна функція полягає в тому, що філософія - учення про загальне в системі людина - світ - служить теоретичним ґрунтом світогляду, систематизує, розширює знання людей про світ, людство, суспільство, допомагає зрозуміти світ як єдине ціле і визначити у навколишньому світі місце людини. Гносеологічна функція філософії виявляється у розробці і виборі засобів і методів вивчення та зміни предметного світу або суспільства з урахуванням діючих законів та особливостей об'єкту. Методологічна функція доз­воляє визначити напрямок наукових досліджень, орієнтуватися у різноманітності процесів і явищ, аналізуючи їх з певних теоретич­них позицій. Філософські знання допомагають формувати методо­логічну культуру мислення вченого. Інтегративна функція полягає в об'єднанні практичного, пізнавального і ціннісно-орієнтованого дос­віду життя людей. Це важлива умова збалансованого розвитку сус­пільного життя. У процесі суспільного розвитку або при реалізації складних наукових проблем люди відмовляються від застарілих по­глядів та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світоглядних настанов. Філософія допомагає усувати помилки, звільнитися від застою, віджитих догм. Так реалізується критична функція філосо­фії у системі культури. Аксіологічний характер філософських знань виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуманістичні ідеали. Це особливо важ­ливе в умовах загострення глобальних проблем сучасності, коли ак­туальними стають світоглядні аспекти різних видів діяльності. Ве­лика роль філософії в світі, що постійно розвивається, змінюється.

10.Філософія Давньої Індії. Її основні течії та ідеї.

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 pp. до н.е.). Піднімалися питання сенсу життя, що таке щастя і як його досягти. В Індіїї вважали досягнення щастя – утотоження з абсолютом.

Характерні риси староіндійської філософії:

1. розмитість меж між людиною і природою, весь навколишній світ мислиться живим і натхненним;

2. домінування морально-етичної проблематики над натуралістичною, тобто теза про те, що людина повинна перш за все розібратися з самим собою, а не "покращувати" навколишній світ;

3. акцент на необхідності постійного самоудосконалення;

4. сприйняття матеріального світу речей як обману, ілюзії, тіні реальності;

5. орієнтація на містичне переживання натхненності буття.

Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед.

Одній з якнайдавніших філософських шкіл Стародавньої Індії, що яскраво втілила специфіку відповідного світобачення, була веданта. Вона заснована на ученні Вед - священних текстів, що містять сокровенні знання Арієв. Згідно вчення існує світова душа, з якою прагне з'єднатися безсмертна, але недосконала людська душа.

Багато принципових положень веданты збереглися у філософському ученні буддизму. Буддизм є вчення про звільнення, Шлях до звільнення лежить через збагнення Чотирьох Великих Істин.

Школою Стародавньої Індії був також джайнізм, Відповідно до цього учення, людина володіє подвійною натурою - духовною і матеріальною. Карма об'єднує в людині духовне і матеріальне, тому його головне завдання - позбавитися від карми шляхом управління і контролю над своєю матеріальною натурою шляхом різних аскетичних практик.

Йога - філософська школа, яка вчила узгоджувати духовне і тілесне в людині.

Іудаїзм – вважав що душа безсмертна, і вона здатна перероджуватися. В залежності від того як людина проживе, таке і буде інше життя.

Філософія Стародавньої Індії вчить пошуку гармонійних форм взаємодії людини і навколишньої дійсності, благоговінню перед життям і її незбагненними таємницями. В умовах глобальної екологічної кризи подібні підходи є принципово значущими.

Філософські течії Стародавнього Китаю.

Характерними рисами філософії Стародавнього Китаю були:

тлумачення міфологічних подій як реально-історичних;

реалістична увага до питань управління державою, регламентація відносин між "вищими" і "нижчими", батьками і дітьми, старшими і молодшими; зневажливе відношення до природничонаукових знань.

Найбільші філософські школи Стародавнього Китаю - це конфуціанство і даосизм. Основоположником конфуціанства є філософ Конфуцій. Конфуцій є типовим прикладом вчителя-мудреця, який наставляє людей не тільки словом, але і всім способом свого життя. У центрі його учення - людина як член суспільства. Головною людською якістю, на думку Конфуція, є гуманність або "любов до людей". Багато уваги Конфуцій приділяв питанням управління державою. На його думку, відносини між підданими і підлеглими повинні бути врегульовані по аналогії з відносинами в сім'ї. Кожна людина повинна чітко дотримуватися своїх обов'язків і не відступати від них.

Другою найбільшою філософською школою і релігією Стародавнього Китаю був даосизм. Засновником даосизму є Лао Цзи. На відміну від конфуціанства, даосизм звернений виключно до внутрішнього світу людини. Тільки у собі, в глибинах своєї свідомості і душі, людина може відкрити Дао - містичну суть миру, його першопричину, сенс і кінцеву мету. Дао – загальний шлях. Все існує відповідно цього шляху. Ставши на шлях самоспоглядання і відкривши Дао, людина може знайти фізичне безсмертя, перейшовши на вищий рівень існування.

У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням.

12. «Матеріалістичні» течії в філософії Давньої Греції.

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI-V ст. до н.е. Біля джерел формування наївно-стихійної матеріалістичної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес 640-562 РР до н.е.. Він вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку, Фалес, розуміючи воду як начало, наївно примушує плавати на ній Землю, а з іншого боку, це не просто вода, а вода розумна, божа. Для Фалеса світ повний Богів. І ці Боги є душі тіл у вигляді джерел їхнього саморозвитку. Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр 611-546 рр. до н.е.. Він першим серед старогрецьких філософів створив філософську працю про природу. В основі існування речей Анаксімандр вважав апейроном. Алейрон — це щось безконечне, всеохоплююче і безмежне, не знищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі. Анаксімандр першим серед філософів висуває ідею еволюційного походження людини. Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен 585-524 рр. до н.е. бачив першоосновою всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Анаксімен називає повітря безмежним, тобто апейрон. Алейрон, за Анаксіменом, — властивість повітря. Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі. Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Ефейська школа: Гераклітом Ефеським 540-480 рр. до н.е.. Саме Геракліт вперше вводить у філософську мову термін логос, який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом який є вічним, загальним і необхідним. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає. Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. У відповідності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — все тече.

Піфагорійська школа. В один час з Гераклітом розробляє своє філософське вчення Піфагор із Самоса. Вершиною його творчості була відома містика чисел. Кожне число для Піфагора є самостійною, божественною сутністю, саме числа упорядковують світ. Піфагорійці вперше дійшли висновку, сформульованого через дві тисячі Галілеєм про те, що книга природи написана мовою математики.Засновником Піфагорійського союзу був Піфагор бл. 584-500 рр. до н.е.. Піфагор вбачав найвищу мудрість у числі, і в основу бачення космосу поклав число. Піфагор стояв на межі міфології і магії, а з іншого боку — біля джерела філософії і науки.

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення. Його започаткували в античності Левкіп бл. 500-440 рр. до н.е. і Демокріт бл. 460-370 рр. до н.е.. Обґрунтовуючи первоначала, Левкіп і Демокріт вважали, що ними є атоми буття і пустота небуття. Атомісти розглядають буття як антипод пустоти.

Елейська школа. Ще одна відома школа виникла на заході давньогрецького світу, у місті Елея Південна Італія. Основні представники елейської школи Ксенофан, Парменід, Зенон. Елеати першими з античних філософів звернули увагу не на конкретну матеріальну стихію, а на саме поняття буття. Якщо Геракліт твердив, що усе змінюється, то Парменід проголосив: Ніщо не змінюється лише буття є, а небуття не існує. Для елеатів справжньою реальністю є божественне Єдине, вічне, незмінне і неподільне буття. Усякі зміни у світі — лише ілюзія, марево, видимість, вважали вони. Елеати свідомо протиставили світ справжнього понадчуттєвого, вічного і незмінного буття чуттєвому світу мінливих речей. Істинне знання про єдине і незмінне буття досягається лише за допомогою розуму, логічного міркування. Чуттєве знання є недосконалим, воно дає лише видимість речей. Найбільш відомим викладом едейського вчення про заперечення руху є апорії Зенона апорія з грец. — нездоланна логічна проблема. Апорії показують, якщо допустити існування руху, то виникають не розвязувані протиріччя. На всьому протязі свого розвитку наука знову і знову стикається з протиріччями, які відкрив колись Зенон. Апорії Зенона прагнули розвязати Демокріт, Арістотель, Галілей, Лейбніц, Кант. І досі вони викликають певний інтерес, насамперед для математики.

Атомістична школа. Завершує досократівську натурфілософію атомістична школа Левкіппа і Демокріта. Демокріт своє вчення ґрунтує на протилежній щодо елеатів тезі — існує не тільки буття, але й небуття. Саме через визнання небуття стало можливим довести існування руху у світі. Буття — це сукупність атомів, а небуття — порожнеча, в якій атоми рухаються. Атоми Демокріта — це нестворені, неподільні, найменші матеріальні частинки, з яких складається вся різноманітність речей світу. Атоми розрізняються між собою формою, величиною та порядком взаємозвязку. Якщо у елеатів сутністю світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів вона множинна і рухома.

13. «Ідеалістичні» школи в філософії Давньої греції

Біля витоків ідеалістичної філософії стоїть представник класичного періоду Грецької філософії Сократ. Головною темою філософії, згідно Сократу, є тема людини, а, відповідно, головним принципом - "Пізнай самого себе". Сократ також увійшов до історії як автор апології "вченого незнання", формулою якого стала його знаменита фраза: "Я знаю, що я нічого не знаю, і тому я мудріший за інших людей, що уявляють, що вони знають щось". Природно, це не означає, що Сократ мало знав. Учнем Сократа був великий філософ Платон. Засновником ідеалістичного напрямку вважається Платон. Його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1 вчення про буття; 2 вчення про Бога; 3 вчення про світ; 4 вчення про походження світу; 5 вчення про душу; 6 вчення про пізнання; 7 вчення про моральність і 8 вчення про суспільство. Філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що знання — це пригадування анамнез того, що колись душа знала, а потім забула. Із вчення про ідеї цілком логічно випливає уявлення про безсмертя людської душі, яке захищає Платон.

Арістотель. На відміну від Платона, Арістотель заперечував самостійне існування загальних понять — ідей. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: Платон мені друг, але істина дорожча. Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували в особливому світі, окремо від самих речей. Лише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпірично-досвідним, чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Арістотель відкидає основи платонівського ідеалізму. На противагу вченню про ідею Платона, Арістотель висуває своє вчення про категорії. За Арістотелем, всі речі мають певні загальні якості, універсальні характеристики, які він назвав категоріями. Всі можливі якості речей можна віднести до декількох видів. Арістотель виділяє десять категорій — субстанції, або сутності, якості, кількості, відношення, часу, місця, стану, володіння, дії та пасивності. Категорії — абстракції, які людина виділяє як дещо загальне у матеріально-чуттєвому світі. Основною помилкою Платона, вважав Арістотель, було перетворення всіх категорій у духовні сутності, що існують незалежно від матеріального світу. Усяка річ, стверджує Арістотель, складається з матерії і форми, які нерозривно повязані, не існують окремо. Матерія пасивна, вона є лише можливістю виникнення і розвитку речей. Форма — активна, це є причина, дієва сила змін. Сутністю речі і є та форма, яку вона прийняла. Розвиток природних явищ — безперервний процес оформлення матерії. Всі форми можуть бути більш або менш загальними, а відтак — є форма всіх форм, або субстанція всіх субстанцій — кінцева причина всього, першодвигун, своєрідний всесвітній розумний початок.

Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які обєднані під спільною назвою Органон Знаряддя, Головною ж його філософською ідеєю є Метафізика. У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. Аристотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються.. Вчення Аристотеля про пізнання. За Аристотелем, розумна душа притаманна людині і Богові. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне.

14. Людинознавчі школи в філософії Давньої Греції.

У другій пол V ст. до н.е. в Греції зявляються філософи, які отримали назву софісти. Старогрецьке слово софістес означало знавця, майстра, художника, мудреця. В умовах античної демократії риторика, логіка і філософія виходять на перший план у системі освіти. Величезною заслугою софістів у сфері філософії було те, що вони привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання. Софістів прийнято ділити на старших і молодших. Старші — Протагор 481-411 рр. до н.е., Горгій, Гіппій, Продік, Антіфонт, Ксеніад; молодші — Алкі-дам, Трасімах, Крітій, Каллікл. Величезний вплив на античну філософію справив Сократ. У центрі філософії Сократа — людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: Пізнай самого себе і Я знаю, що я нічого не знаю. Переконання Сократа в існуванні обєктивної істини приводить його до висновку, що існують обєктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, справи, і в цьому основне завдання філософії.. Сократ почав свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом відмовився від їх скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням в житті Сократ вважав пошук істини. Відкриття власного невігластва — початок філософування, за Сократом. Він намагався відкривати учням їх невігластво і тим спонукати їх до доброчинного життя. Сам себе Сократ не вважав мудрим софос, а лише філософом, таким, що любить мудрість. Я знаю, що нічого не знаю, — казав про себе Сократ і додавав, — інші не знають навіть цього. У бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала у наступному. Істина не знаходиться і не виникає у голові окремої людини безпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, які спільно шукають істину. Діалектика як метод пізнання у Сократа набуває форми мистецтва управляти пізнанням, управляти діалогом, стикати протилежні точки зору через вміння правильно задавати питання.

Вчення про людину Платона засноване на загальному для античної філософії уявленні про тотожність людини мікросвіту і Космосу макросвіту. Але людина істотно відрізняється від простих складових частин Всесвіту, бо має не тільки тіло, але й душу. Причому людська душа має три складових: розумний початок, вольовий і чуттєвий. Життя людини повинно перетворитись на турботу про душу, її очищення від пристрастей. Пристрасті коріняться в людській тілесності, тому тіло є безумовним злом, гробницею душі.

Вчення Аристотеля про душу. Душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це тіло має бути здатним до життя.

15.Філософія періоду еллінізму.

Занепад демократичного рабовласницького полісу хроно­логічно збігається з добою так званого еллінізму (IV ст. до н.е. — V ст. н.е.). Значною мірою це було пов'язано з великими політич­ними змінами, які настали внаслідок завоювань Олександра Ма­кедонського. Виникнення імперії зумо­вило зміну становища людини в світі, суспільстві, у взаєминах між людьми.

На передній план у філософії виступають морально-етичні проблеми, суб'єктивна тематика, зокрема проблеми щастя і сенсу життя. Пізня антична філософія постала індивідуалістичною, суб'єктивно забарвленою, все більше скеровувалася у напрямку життєвих втіх. Відхід від політичного і громадського життя роз­глядався як важлива передумова досягнення справжнього щастя. Зазначений поворот простежується у всіх провідних напрямах елліністичної філософії — стоїцизмі, епікуреїзмі та скептицизмі.

Найпоширенішою філософською течією в елліністичний період був "стоїцизм", засновник Зенон (333-262 до н.е.). Стоїки, як і Геракліт вважали, що всі люди є часткою світового розуму, або "логосу". Кожна людина — це світ у мініатюрі, «мікрокосмос», який є відображенням «макрокосмосу». Звідси ідея існування загального права, або так званого «природного права», яке сто­сується всіх людей, навіть рабів. Вимога стоїків спрямована на збереження особистісної безпеки, але не через активну діяльність, апевний інтелектуальний настрій, тобто орієнтація на індивідуалізм і внутрішню замкнутість — апатію (відсутність переживань).

Епікуреїзм (IV ст. до н.е. — II ст. н.е.), засновник Епікур(341н 270 до н.е.) у своїй філософії відродив всі положення атомістичного вчення Демократа. Однак порівняно з Демокритом, у якого атоми рухаються в порожнечі виключно під дією необхідності, Епікур: вводить ідею спонтанного руху як відхилення від прямолінійного, самочинного відхилення від лінії необхідності.

Не заперечуючи чуттєві насолоди, Епікур звертав увагу на можливість побічної дії, тобто пропагував міру в насолодах.

Скептицизм (виник у IV — III ст. до н.е.), засновник Піррон(бл. 365-275 до н.е.), постає як теоретично обґрунтоване обмежен­ня абсолютизації тих чи інших моментів людської діяльності та пізнання. Піррон виходив з того, що будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу неможливе, оскільки, коли все тече і змінюється, то ні про що загалом сказати нічого неможливо.

Епоха еллінізму була епохою втоми, занепаду, згасання. Аристотель був останнім грецьким філософом, чиє світобачення залишилося оптимістичним. Після нього всі філософи тією чи іншою мірою проповідували втечу від життя. Поступово поряд з філософськими ідеями античності поширювалися і міцнішали нові ідеї. Зароджувалася нова ера – ера християнства.

16.Філософія Давнього Риму.

Прагнення пізньоантичної філософії віднайти нетрадиційні шляхи в розумінні людини та її мислення знайшло своє певне продовження у філософії неоплатонізму(III — VI ст. ), яка поши­рилася у Римській імперії. Ця течія виникла на основі теорії ідей Платона, вчення якого було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Найвідомішими представниками неоплатонізму бу­ли Плотін, Порфирій, Ямвліх, Прокл. Неоплатонізм поєднує східні вчення з грецькою філософією. Головне в неоплатонізмі - вчення про потойбічність, надрозумність і навіть надбуттєвість першоначала всього сущого та про містичний екстаз як спосіб приближення до цього першоначала.

Неоплатонізм - це своєрідний перехідний період від раціоналістичної в цілому філософії античності до містико-ірраціоналістичної думки епохи середньовіччя, де відбулася християнська інтерпретація неоплатонічних тем.

Центральне поняття неоплатонізму – поняття Єдиного. Єдине розуміється як духовна безособова основа, джерело всього існуючого в світі. Єдине, як абсолютне світло, як повнота буття випромінює із себе енергію, “переливає” її “через край”, породжуючи тим самим інші три форми буття – спочатку Світовий Розум (“Нус”), потім Світову Душу (“Софію”) і, нарешті, – природно-космічний світ. Процес випромінювання енергії та породження через це інших форм буття називається “еманацією”. Цей процес є процесом деградації, “шляхом униз”, переходом від світла до темряви, від абсолютного буття до небуття. Кожна ступінь еманації стає все менш досконалою формою буття, менш освітленою, з меншою мірою повноти і все більш “роздрібненою”.

Пізніше найвідоміші представники середньовічної патристики (передусім Августин) застосовують принципи неоплатонізму для систематизації християнського віровчення.

17.Основні філософські течії доби Середньовіччя.

Середньовіччя – період зародження феодальних відносин, панування релігійного світогляду (поширення християнських ідей). Формування нової філософії, що спирається на Святе письмо.

Основні риси: геоцентризм (Бог-Творець), креаціонізм (Бог створив світ), провіденціалізм (передбачення всього Богом), ідея духовності (людина і Бог найдосконаліші). Віра-особливий стан людської душі. Семіотика.

Основні течії філософії середньовіччя: апологетика (третє століття, боротьба з античністю, захист церкви від язичницьких релігій-Квінт Тертуліан (віра несумісна з розумом), Юстин Мученик, Оріген (не матеріалістичність бога, динамічність життя на землі). Патристика (вчення отців церкви, філософія допомагає вирішувати проблеми) - Аврелій Августин (зміст життя-прагнення до щастя, шлях богопізнання; розум лише для сприйняття віровчення, боротьба міста божого (справедливі) і міста земного (без віри), есхатологія (перехід історичного часу в божественну вічність-кінець світу)), Григорій Богослов, Василій Великий, Григорій Нисскій. Схоластика (школи, співвідношення віри і розуму-апологети несумісність, схоласти-рівнозначність, вирішальність розуму) - Пьєр Абеляр, Фома Аквінський (перегляд Аристотеля в дусі католицизму-томізм, теологія, 5 доказів бога). Номіналізм (одиничні поняття, універсалії лише у мові), реалізм (загальні поняття - універсалії, поза свідомістю, незалежно).Гуманіст.: оспівув. людину, її почуття, духовн. світ. Протистояння церкві. Петрарка, Данте, Бокате, Раттердамський, Гуттен. Пн. ренесанс: Фр. Нім., Гол., Пол., Ісп. Натурфіл.: відродження давніх традицій. Кузанський, Копернік, Джордж. Бруно. Висловл. думки, які перечили церкві. Галілео Галілей – практично підходив до понять землі. Соціальна: Розгляд. проблеми розвитку суп. Утопічна ф-я (казка легенда) Т. Морр. Томаззо Кампанелло „Місто сонця” – щасливий устрій буде тоді, коли на землі буде панувати бог сонця. Томас Мюнцер – представляв церковні кола, богослов.

18.Сутність філософської суперечки між номіналізмом та реалізмом.

Сутність філософської суперечки номіналізмута реалізму – існування універсалій, тобто питання про відношення одиничного і загального.

Реалізм приписував існування лише загальному. Загальне – це ідеї, які існують до одиничних речей і поза ними. Номіналісти не допускали реального існування універсалій – загальне існує лише після речей. Крайні номіналісти вважали загальне пустим звуком. Помірні номіналісти заперечували реальність загального в речах, але признавали його як думки, поняття, імена («nomіna»), які відіграють важливу роль в пізнані.

Номіналізм містив матеріалістичні тенденції, тому що виходив з реальності чуттєвого світу. Він підривав схоластику з середини та готував підґрунтя для відокремлення філософії від теології, а також для нового природознавства

“Реалісти” (І.С. Еріугена, Ансельм Кентерберійський, Тома Аквінський), продовжуючи лінію Платона, твердили, що універсали існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загальне поняття, а потім її породження – одиничні люди.

На противагу цьому, номіналісти (Росцелін, П’єр Абеляр, Дунс Скот, Вільям Оккам) відстоювали думку, що реально існують лише одиничні тіла природи. Крайні номіналісти (до яких належав Росцелін) проголошували універсали навіть “звуками голосу”. Лише мова дозволяє створити, наприклад, таке слово як “білість”.Воно нічого реального не відображає, вважав Росцелін, тому що в дійсності існують тільки білі предмети. Тому й слово “людина” існує тільки у мові, в дійсності можуть існувати лише Платон, Сократ та інші індивідуальності. Існує тільки те, твердив Росцелін, що можна сприйняти і потім уявити. Ми не можемо, міркував він, уявити собі людину “як таку” в цілому, або тварину в цілому. Тим самим номіналізм Росцеліна заперечував існування загального не лише в бутті, але й у розумі суб’єкта, що пізнає.

До представників поміркованого реалізму належав Тома Аквінський (1225-1274) – центральна постать схоластичної філософії Західної Європи. Основною справою його життя були розробка та викладення теології.

19.Особливості та основні напрями філософської думки доби Відродження.

Ця епоха була орієнтована на мистецтво, в центрі її уваги опинилася людина. Філософське мислення – антропоцентризм. Індивід набуває самостійності, він представляє самого себе. Його позиція: гордість та самоствердження, усвідомлення власної сили та таланту.

В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але розуміння природи має нову специфіку: християнський бог тут втрачає свій трансцендентний потусторонній характер, він як би зливається з природою. Така натурфілософія є пантеїзм. Християнський геоцентризм поступово змінюється антропоцентризмом нової доби. Місце людини в світі, її доля, воля хвилюють філософів та мислите­лів і митців Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Нікколо Макіавеллі, Миколая Кузанського та ін. Особливістю фі­лософської парадигми Відродження стає відродженням інтересу не тільки до людського духу, а й до тіла. Мисли­телі висувають ідею всебічного розвитку особи.

Виникає таке явище Ренесансної культури, як гуманізм. Це спосіб мислення, який проголошує ідею людського бла­га головною метою соціального та культурного розвитку і підкреслює цінність неповторності кожної особи.

Гуманісти Відродження не були атеїстами, проте кри­тично ставилися до Церкви, вважаючи, що офіційна Рим­о-католицька церква неправильно розуміє Бога. У творах мислителів з'являються антиклерикальні ідеї (анти­клерикалізм — критика Церкви як організації).

Розвиток філософії в епоху Відродження пов'язаний з іменами Миколая Кузанського, Парацельса, Джордано Бруно. Головні ідеї, які висловлюються в цей час такі:

1) ідея нескінченості;

2) ідея загального зв'язку духу й природи + ідея роз­витку, яка базується на цьому зв'язку;

3) ідея самостійності індивідуальних створінь і їх роз­поділу у послідовному ряді від нижчого до вищого.

Кожна з цих ідей пов'язана з ім'ям певного представника цього періоду: Миколи Кузанський (XV ст.); Теофраст Парацельс (ХУ-ХУІ ст.); Джордано Бруно (кінець XVI ст.).

У цілому культура Ренесансу виступає як синтез християнської античної і східної культур. На ґрунті переплетіння релігійних, наукових, літературних традиції в епоху Відродження народжується Західноєвропейська культура.

20.Антропоцентризм і натурфілософія епохи Відродження

Філософія Відродження (XІV – XVI ст.) – це посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу. У багатьох відношеннях це перехідна розумова епоха із змішаними духовними прагненнями.

З виникненням ренесансної культури змінюється стратегія мислення: схоластичний раціоналізм поступається місцем безпосереднім, вільним від зовнішнього авторитету формам пізнання. Водночас відбувається докорінний перелом у поглядах на людину і місце її у Всесвіті. Навколо людини формується центральне ядро нової філософської парадигми (антропоцентризм). Людина – найвище творіння Бога. Людина здатна осягнути процес творіння, наслідуючи Творця, і навіть змагатися з Богом у творчому генії. Відродження підносило людину до рівня Бога в деяких її можливостях і діях. В формуванні антропоцентризму значний внесок зробив і Данте Аліг’єрі (1265-1321), який обґрунтовував значущість людини, корінь людського буття полягає в свободі, волі.

Епоха Відродження також представлена розвитком натурфілософських вчень. Натурфілософія – це спроба пояснити й витлумачити оточуючий світ та природу, спираючись на результати наукових досліджень. Серед представників натурфілософського напрямку – геніальний митець Леонардо да Вінчі, великі вчені Микола Копернік та Галілео Галілей, Джордано Бруно та інші.

Представники натурфілософського напряму філософії епохи Відродження намагалися зрозуміти природу оточуючого світу, спираючись на наукові, емпірично доведені знання, а не на християнські релігійні доктрини, як це було в епоху Середньовіччя. Тому саме цей напрям найбільшою мірою стимулював бурхливий розвиток природничого знання, яке згодом визначатиме світоглядну основу Нового часу.

21.Рацоналізм як напрямок філософії Нового часу.

Раціоналізм (розумний) – філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Його представники стверджували, що всезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму (логіки мислення, його категоріальної структури). Р. Декарт розвивав раціоналізм, як вчення, згідно з яким розум, думка визнаються найвищою цінністю. Він сформулював чотири правила методу: по-перше, визнавати істинним тільки очевидне і чітке. Він вводить поняття «інтелектуальної інтуїції», що слугує вихідним пунктом виведення одного поняття з іншого; по-друге, простого очевидного; по-третє, шляхом дедукції одержувати більш складні висловлювання; по-четверте, діяти так, щоб не випустити жодної ланки, тобто зберігати неперервність ланцюга та умовиводів.

Обґрунтовуючи вирішальне значення раціоналізму в пізнанні, Декарт з недовірою ставиться до органів чуття. Він розвиває «метод сумніву». Раціоналізм від лат. rationalis — розумний, ratio — розум —сукупність філософських напрямів, які визнають розум основою пізнання іповедінки людей і які вважають, що розумність пристрої, логічний порядокречей — це невідємна, необхідна характеристика всього всесвіту. Згідно раціоналістичним навчань загальність і необхідність —логічні ознаки достовірного знання — не можуть бути виведені з досвіду ійого узагальнень; вони можуть бути почерпнуті тільки з самого розуму, або зпонять, властивих розуму від народження, або з понять, що існують тільки ввигляді задатків, нахилів розуму. Для раціоналізму розум — вищий суддя. Розум — критерій істини. Все повинно бути піддано критиці та оцінки розуму: і релігія, і законодавство, і сам розум. І лише той має право на існування,що може встояти перед вільним і відкритим випробуванням. Раціоналізм з являється як реакція на схоластичний спосіб мислення, з його готовими істинами і незаперечним авторитетами. Раціоналізм робить ставку на людину, на його розум. Логіка його проста і зрозуміла. Людина істота розумна. Світ, що оточує його, теж розумний, отже, розумна людина, пізнавши розумний світ, може побудувати розумне життя. Основоположником цього напрямку є Р. Декарт. Основною ознакою раціоналізму можна вважати виведення факту існування мислення. Це виведення здійснюється за допомогою операції дедукції з вроджених розуму ідей. До складу вроджених ідей Декарт включає: буття Бога, існування поняття, свободу волі.

22.Еміризм як напрямок філософії Нового часу.
Емпіризм (досвід) – напрямок в теорії пізнання, який основою пізнання вважав чуттєвий досвід. Емпіризм передбачав життєве споглядання, аналіз результатів експерименту.
Представники цього методу вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей. Зміст знання може бути представлений або як опис цього досвіду, або може бути зведений до нього. Чуттєвий досвід відображає в пізнанні об’єктивно існуючі речі.
Родоначальником емпіризму є англійський філософ Ф.Бекон (1561-1626). Він рішуче виступив проти релігійно-ідеалістичного світогляду, схоластичної філософії, яка відірвана від життя.
Як більшість мислителі Нового часу, Ф. Бекон вважав, що завдання філософії – створити новий метод наукового пізнання, переосмислити завдання науки. В своїх дослідженнях він вступив на шлях експерименту та звернув увагу на його виключну значимість для знаходження істини. Розглядаючи історію науки, Ф. Бекон установив, що в ній виразно простежуються два шляхи пізнання: догматичний та емпіричний.
Згідно з Беконом, «Бог створив людський розум подібним до дзеркала, здатного відобразити весь світ...». Звідси - механіст