Фрейдизм та психоаналіз.

Психоаналіз - це психотерапевтичний метод, розроблений Зігмунд Фрейдом. Основоположним поняттям його є уявлення про несвідомі психічні процеси і використовуються для їхнього аналізу психотерапевтичних методах.

Психоаналіз включає теорії загального психічного розвитку, психологічного походження неврозів та психоаналітичної терапії, будучи закінченою і цілісною системою.

Основним внеском в науку і філософію З. Фрейдом стало дослідження ролі підсвідомого у людській психіці, впливу підсвідомого на життя і поведінку людини, на історію та культуру людства.

Психоаналіз Фрейда доводить безпідставність претензій людини вважати себе розум­ною істотою, що керується в своєму життя власним розумом. Виявилося, що людина не є господарем навіть у своїй домівці - у власній душі.

Людську психіку, пояснював Фрейд, можна порівняти з айсбергом, лише одна п'ята якого знаходиться над водою (сфера свідомого), а чотири п'ятих - у темних глибинах (сфера підсвідомого). Свідомість, розумне в людині є незначною частиною психічного життя. Переважна частина пси­хічного життя знаходиться поза контролем розуму.

Підсвідоме трактується Фрейдом як сукупність первісних інстин­ктів, темних ірраціональних, асоціальних і аморальних потягів і бажань. В основі всіх людських пристрастей і вад - марнолюбства, владолюбства, заздрості,жадібності та інших - лежать два основних, базових інстинкти. Перший інстинкт - сексуальний (потяг до життя), який ще позначається Фрейдом терміном «лібідо». Другий інстинкт - агресивний, («потяг до сме­рті»). Ці два інстинкти, є тими силами, що керують здебільшого людським життям. Вони виявляються сильнішими за розумні мотиви, по­треби та інтереси людини.

Роль підсвідомих імпульсів виявляється досить неоднозначною. З одного боку, вони лежать в основі різноманітних неврозів, душевних конфліктів, проявів зла, агресії, насильства. З другого - саме підсві­домі потяги є тими імпульсами психічної енергії, які живлять творчу ак­тивність людини у всіх формах люд­ської діяльності. Людська культура, стверджує Фрейд, починається із заборони. В архаїчних суспільствах перші заборони і торкалися якраз вихі­дних, первісних інстинктів - сексуального і агресивного (заборона кровозмішування і заборона вбивства родичів).

Пригнічені і нереалізовані інстинкти стають джерелом негативної енергії, призводять до неврозів, до деструкції, руйнування людської психі­ки.

30.Екзистенціалізм як людинознавчий напрям сучасної філософії

Екзистенціалізм. Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.

Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії.

Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і атеїстичний (Сартр, Хайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне.

Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенційне прояснення” тощо.

Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття.

Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає.

Екзистенціалісти пропонують два варіанти реалізації свободи в умовах сучасного суспільства. Один варіант, Свобода передбачає у даному випадку відмову від активної соціальної діяльності, від своїх пре­тензій на владу і перебудову світу, розрив із загальноприйнятими ціннос­тями Другий варіант свободи можливий тільки через активний опір соці­альному середовищу, через бунт, через протест і заперечення авторитетів, традиції, усталених норм життя і поведінки, що нав'язуються суспільством.

31. Постмодернізм як сучасний етап розвитку філософії.

Постмодернізм – це сучасний етап розвитку філософії, який, з одного боку, спирається на здобутки класичної та некласичної традиції, з другого – намагається дистанціюватись від попередніх епох. Ця течія оформилася наприкінці 70-х років як виклик, як опозиція традиційним загальним цінностям; але характеризується крайньою неоднорідністю концептуального змісту, а також невизначеністю меж. Постмодернізм є течією не тільки у філософії ХХ століття, але і взагалі в

культурі цього сторіччя.

Термін “постмодерн” означає “те, що випливає після Нового часу”. Доба Модерну просякнута просвітницьким оптимізмом, посиленям європоцентризму, технократизму, сприяла тоталітарним тенденціям. Відповідно постмодернізм своїм завданням вбачає критику модерних настанов, пошук плюралістичного, неєвропоцентричного світогляду.

Характерною рисою постмодернізму є рефлективність. Відбувається рішучий перегляд традиційних філософських концептів: відмова від метафізики, суб’єкт-обєктного поділу тощо.

Можна вказати принаймні на два джерела філософського постмодернізму: філософська герменевтика, а також та частина аналітичної філософії.

Сьогодні до постмодерністської філософії належать різні напрями сучасної філософії – постструктуралізм, постпозитивізм, неомарксизм, неофрейдизм та інші.

Основні риси:

· осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, саме: екологічних,ресурсозберігаючих, продовольчих,демографічних,енергетичних,технологічних тощо;

· · переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;

· · визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”;

· · плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них;

32.Філософські ідеї в культурі Київської Русі та філософська думка XIV -середини XVII ст.

Якісно нового змісту філософська думка набула в добу Київ­ської Русі, особливо після введення на її території християнства (X ст.), у процесі християнізації духовного життя. Домінуюча релігійна проблематика в творах пра­вославних богословів отримувала філософську інтерпретацію. До яких проблем належали питання про буття Бога, взаємовідноси­ни між церквою й княжою владою, про добро та зло як протиста­влення Бога й сатани.

Релігійна філософія своїм домінуючим принципом вважала можливість отримання знання через софістичну мудрість.Софістичність стала визначальною особливістю української філо­софської думки. «Софія-мудрість» - сутність Бога, «душа сві­ту», водночас вона вважалася першопричиною інтеграції світу, людини й Бога. Отримання особистістю «софійного» знання ста­вало одночасно й пізнанням Бога. Саме таке подвійне розуміння привело до виникнення екзистенційно «софійного» спрямування релігійно-філософських систем Київської Русі.

Органом розуміння зовнішнього світу, згідно зі слов'янською міфологічно-релігійною культурою, є серце. Тільки завдяки йому можна отримати істину життя.Серце — це точка, б якій поєднуються думки, воля п віра, воно стає інстру­ментом прогнозування результатів матеріальної або духовної діяльності людини.

Розвиток філософської думки Київської доби завершується найпильнішою увагою до людини, закладанням підвалин гума­ністичної традиції.

Філософська думка України наприкінці XIV початку ХУ ст. все більше набуває рис ренесансного гуманізму, що знайшло своє вираження у формуванні історичної самосвідомості українського народу, розвитку ідеалу гуманістичного патріотизму. Родоначальниками гуманістичної культури в Україні XV- ХУІ ст. вважають Юрія Дрогобича, Павла Русина, Станіслава Оріховського. Основними в їх творчості були проблеми людини, сенсу людського життя, місця людського розуму у підготовці особистістю свого майбутнього. Показово, що у концепціях реформаторів не розум слугує вірі, а віра послуговується розуму, перетворюючись таким чином на вихідний пункт для розбудови нової моральності зокрема і принципів соціальних відносин загалом. Отже, готується підґрунтя для секуля­ризації духовної культури, звеличення начал духовності й мо­ральності окремої людини.

33.Філософія Києво-Могилянської академії.

Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграла Києво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Тривалий час Академія була осередком професійної дія­льності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона задо­вольняла освітні потреби Росії, Білорусії. Філософія вивчалась 2—3 роки, причому професори використо­вували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислителів як анти­чності, Середньовіччя, так і Нового часу. Серед діячів Академії XVII—XVIII ст. провідне місце в розвитку філософської думки посі­дали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І. Галятовський. С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Прокопович, Л. Барановський та ін.

Загальною ознакою їх філософського вчення було те, що воно значною мірою ґрунтувалося на ідеалістичних, теософських началах. Теософія (від грец. тео – “Бог”, софія – “мудрість”) – релігійно-філософське вчення, котре претендує на те, щоб “науковими методами” довести “божественну мудрість”, зробивши її надбанням особи. Вони, як правило, визнавали першопричиною всього існуючого Бога, котрий творить не лише речі, “матерію”, але й їх “форму”.

Разом з тим під впливом розвитку науки і, насамперед, природознавства у філософії Києво-Могилянської академії поступово зміщуються акценти з теософії до пантеїзму, до визнання того, що сама природа є Богом.

Філософському вченню професорів Києво-Могилянської академії було притаманне розуміння єдності матерії та руху, його суперечливості, плинності речей. Рух – це така властивість матерії, без якої не можна збагнути будь-яких змін, процесів виникнення і зникнення, круговороту в природі.

Разом з тим, незважаючи на такі пантеїстичні уявлення, у філософії Києво-Могилянської академії знаходили відображення елементи діалектики, глибокого розуміння сутності протилежностей у розвитку природи, її речей і явищ. І. Гізель, наприклад, вважав, що речі рухаються самі по собі і це відбувається внаслідок діяння протилежних сил, Досить змістовно представлена у філософії Києво-Могилянській академії концепція пізнання. Філософи академії які сумнівалися у можливостях людини пізнавати оточуючий світ, розуміли, що це здійснюється як на рівні відчуттів, так і на рівні розуму.

34.Філософська система Г.С.Сковороди.

Григорій Савич Сковорода (1722—1794 рр.)— видатний філософ, поет, просвітитель, гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. В своїх творах Сковорода стверджує, що людина не­віддільна від природи, спільна з нею за своєю натурою, а тому пі­знання людини є водночас і пізнанням природи. Він розробив вчення про людину, щастя і мораль, принцип так званої «спорідненої» («сродної») праці, найпов­нішого розкриття здібностей людини; узагальнює думки про духовний світ (світ символів), загальний ідеал життя.

За Сковородою, Бог і природа — єдине ціле. Це дві натури одно­го Всесвіту. Матеріальне змінюється, людина сприймає його орга­нами відчуттів. Сама по собі фізична натура — «мертва стихія», во­на піддається руйнуванню і переходить з одного стану в інший. Таким чином, Сковорода близько підходить до поняття про незнищуваність матерії, неперервність її руху.

Вивчення праць Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато наук вивчає природу і приносить користь людям для задоволення їхніх тілесних потреб, але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і в родині. Тому науки про матеріальний світ навчають головного - як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насамперед пови­ли пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духов­ність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою

«Філософія серця»,вчення про «сродну» працю, безумовно, мали дещо утопічний характер у період поневолення українсько­го козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала у пов­ній залежності від пана. Годі й думати про те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять, які приносили б їй ра­дість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і «сродна» праця несу­місні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують гноблення лю­дини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людсь­ких вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їх непересічний характер, їх життєву силу і значення для сьогодення.

Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так званого світу символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщи­ни великого українського мислителя додає нових елементів в оцінку його життєвого шляху і поглядів.

35.Українська філософія XIX - XX ст.

Визначну рольу суспільно-політичному житті України зіграло Кирило-Мефодіївське товариство — таємна антикріпосницька організація, що була створена в Києві в січні 1846 р. Його засновниками були М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. У квітні до нього вступив Т. Шевченко.

«Філософія серця» П. Юркевича. Відомим філософом другої половини XIX ст. був П. Юркевич (1827-1874 рр.), професор Київської духовної академії. У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої ста­новить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божест­венна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, «доці­льний», в основі якого лежить духовна суть.

Франко І. (1856—1913 )рр. - класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог. Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, сві­домий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвит­ку, ролі народних мас як рушійної сили історії. У цілому погляди І. Франка можна розцінити як ма­теріалістичні.

М. Драгоманов (1841—1895 рр.)— мислитель і громадський діяч, історик і публіцист. Остаточно світогляд .Свої погляди Драгоманов називав позитивізмом, у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично розцінював християнство. Драгоманов вірив у безмежні можливості людини пізнавати світ, відкривати його закономірності. На його розуміння суспільств вплинув певним чином марксизм, хоч учений і звертав увагу на неприпустимість перебільшення економічного фактора.

Соціологічні погляди Драгоманова базувались на визнанні го­ловною одиницею суспільства людської особи. Тому критерієм прогресу суспільства він вважав покращення життя людини.

Отже,основні риси української філософії.

Ними, принаймні, є такі:

– формування філософської думки українського етносу на самобутній, міфологічній основі;

– суттєве релігійне забарвлення давньоруської філософії;

– відображення у давньоруській філософії віри у власні сили і здібності етносу, прагнення до єднання усіх руських земель;

– переважання у філософській думці Київської Русі морально-етичної проблематики співзвучної з християнськими цінностями;

– дуалізм і пантеїзм української філософії ХVІІІ століття;

– “філософія серця” як самобутня інтерпретація єдності розуму, волі, почуттів людини, як засіб пізнання, залучення її до вищого, позаземного божественного світу;

– захист інтересів трудящих, боротьба проти їх соціального і національного гноблення;

– глибоке розуміння в українській філософії ХІХ століття проблем філософського матеріалізму, елементів діалектики; боротьба проти ідеалізму.

Українська філософія є філософією українського духу.

36. Категорія буття. Вчення про буття як вихідна основа філософського знання.

Онтологія - вчення про буття, розділ філософії, який вивчає фундаментальні принципи буття. Основне питання онтології: що саме дійсно існує, є справжньою реальністю, а що є лише ілюзією, видимістю, позірним існуванням. Тому є певні відтінки у поняттях «існування» і «буття». Категорія «існування» показує, що щось є в наявності, але сам факт існування ще не розкриває прихованої сутності, глибинної причини існуючого. Проблема буття - це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого.

У світі спостерігається вічна плинність буття, всі речі з'являються і з часом зникають. Так виникає метафізика - вчення про надчуттєву реальність, про приховану від безпосереднього спостереження сутність речей. Метафізика стала основою філософської онтології.

Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. За допомогою категорії "буття" здійснюється інтеграція основних ідей, які виділяються в процесі осягнення світу "як цілого".

Цілісний світ — це всезагальна єдність, яка включає в себе різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів та інше. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних сущих, філософія об'єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність форм буття. Серед основних форм буття розрізняються:

1) буття речей (тіл), процесів, які у свою чергу поділяються на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених людиною;

2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об'єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

4) буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття.

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід враховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані певною загальною основою.

37.Проблема пошуків субстанції буття. Категорії матерії та духу як основні варіанти з'ясування субстанції буття.

Однією з центральних проблем онтології є проблема виділення серед можливих видів світового буття якогось субстрату конкретних видів буття, що у філософії пов’язано з обґрунтуванням категорії “субстанція”. У загальних рисах субстанцію розуміли як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це є буття, яке визначає все суще. Під субстанцією розуміється тіло, річ,речовина.

Проблема субстанції виникає тоді, коли людська думка з усім різноманіттям речей і подій миру прагне знайти незмінну і стійку єдність, виявити такий глибинний вид буття, який послужить причиною появи всіх інших видів буття, а сам не має інших причин існування,окрім самого себе.

Матерія - це абстрактне поняття; її неможливо сприйняти відчуттями. Це - по-перше. А по-друге, не все матеріальне може сприйматися нашими відчуттями; наші відчуття можуть відображувати і явища духовного світу, який без відображення в наших відчуттях не існував би для нас. В філософії матерією називали все те, з чого складаються всі речі. Це філософська категорія для означення субстанції об’єктивної дійсності. В науці ж Матерія - складний, до кінця непізнаний і за змістом невичерпний предмет дослідження. Найбільш загальними - філософського плану - властивостями матерії на відміну від Духу є її перебування в просторі, часі та русі. За цими властивостями матерію можна визначити як те, що перебуває в русі, часі та просторі. ДУХ - одне з найбільш заплутаних явищ та понять. Це всі ті реальні явища і предмети, у яких відсутній матеріальний субстрат. Духовні явища існують не в об’єктивному світі: не в просторі і часі, а в світі духовному, точніше в свідомості людини. В історії філософської думки категорія Духа трактувалася і до цього часу трактується по-різному. Ми звернемо уваги лише на три такі розуміння Духу.

1.Дух - це продукт свідомості. В цьому плані ми можемо говорити про духовне як реальність уявну на відміну від матерії як реальності дійсної. В широкому розумінні зазначеного поняття, Духом називають свідомість взагалі.

2. Дух - це понад матеріальні сутності, які домінують над матеріальним світом, вносять рух та певну упорядкованість, закономірність в інертну матерію.

3. Дух - це надприродні істоти: боги, ангели, чорти, душі. Всі ці істоти являються уособленням явищ духовного життя: ідеї найвищою і купи вищих істот, Творця, Керівника та Судді Всесвіту; людської психіки (душі); незрозумілих “злих” та “добрих” явищ суспільного та природного життя.

38.Рух і розвиток як атрибути Всесвіту. Основні форми та типи руху й розвитку

У світі все знаходиться в русі, від атомів до всесвіту. Все перебуває у вічному прагненні до іншого стану, і не з примусу, а по власній природі. Оскільки рух є сутнісний атрибут матерії, тому його, як і саму матерію, не можна створити і знищити. Рух – це спосіб існування матерії. Одні форми руху перетворюються на інші і жоден вид не береться нізвідки.

Рух матерії – не тільки механічне переміщення тіл в просторі, але і будь–які взаємодії, а також зміни станів об’єктів, які викликаються цими взаємодіями.

Основні типи руху: 1. рух, коли зберігається якість предмету; 2.–тип руху, пов’язаний з переходом від однієї якості до іншої із зміною якісного стану предмету. Це може бути руйнування предмету, розпад його на складові елементи, які представляють особливі якості, що виникають в результаті перетворення початкового предмету.

Процес розвитку – це завжди перехід однієї якості в іншу, спрямоване формування нових систем, нових типів організації, які народжуються з попередніх систем.

Два різновиди процесів розвитку: 1) процеси якісних перетворень, що не виходять за рамки відповідного виду матерії, певного рівня її організації. 2) Процеси переходу від одного рівня до іншого.

Існує декілька якісно різних форм руху матерії: механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна.

Розвиток – це необоротна, спрямована, закономірна зміна матеріальних і ідеальних об’єктів. Тільки одночасна наявність всіх вказаних властивостей виділяє процеси розвитку серед інших змін: оборотність змін характеризує процеси функціонування; відсутність закономірності характерна для випадкових процесів катастрофічного типу; за відсутності спрямованості зміни не можуть нагромаджуватися, і тому процес позбавляється характерної для розвитку, єдиної внутрішньо взаємозв’язаної лінії. В результаті розвитку виникає новий якісний стан об’єкту, який виступає як зміна його складу або структури (тобто виникнення, трансформація або зникнення його елементів і зв’язків). Здатність до розвитку складає одну із загальних властивостей матерії і свідомості.

39.Простір і час як атрибути Всесвіту. Основні теоретичні погляди на сутність простору й часу.

Простір – є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Час – є форма буття матерії, що виражає тривалість. ЇЇ існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем.

Простір і час нерозривно зв’язані між собою. їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства.

Основні властивості простору: протяжність, однорідність, ізотропність, тривимірність. І простір і час всезагальні і об’єктивні. Час — одномірний, тому що для фіксування положення, факту, події у часі достатньо однієї величини. У науці використовується поняття багатомірного простору з будь-яким числом вимірів.

Для буденних життєвих уявлень простір і час – це щось звичне, відоме і навіть в якійсь мірі очевидне. В своїй діяльності ми знаходимо такі особливості структурної організації світу, що частини і елементи, з яких побудовані матеріальні об’єкти, певним чином розташовані один відносно одного, утворюють деякі стійкі конфігурації.

Уявлення про час і поняття часу має сенс лише постільки, поскільки світ знаходиться в стані руху і розвитку; якби матерія була поза рухом, то поняття часу не мало б значення. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об’єктивної реальності, то час – це форма його розвитку, внутрішній ступінь його існування та самознищення.

Категорії “простір” і “час”, як і категорії “матерія” та “рух”, дуже важливі і значущі для розвитку науки і матеріалістичного світогляду.

Підсумовуючи дане питання, студенти повинні відмітити, що простір та час обумовлені матерією як форма своїм змістом, а кожен рівень руху матерії характеризується своєю просторово-часовою структурою. Загальні властивості простору й часу набувають специ- фічного вигляду залежно від природи систем: чим складнішим є той чи інший об’єкт, тим складніші його властивості і форма його існу- вання. Особливо принципових відмінностей набувають соціальні види простору і часу.

У буденному житті і в практиці поняття часу утворюється завдяки порівнянню, зіставленню різних процесів руху.

40.Людина як предмет філософії. Поняття «людина», «біологічний індивід», «індивідуальність». Поняття сутності людини.

Поняття людини, як звичайно, уживають у трьох основних значеннях: 1) вид живих істот, що займає певне місце в ієрархії (сукупності) живих організмів); 2) це особлива — розумна істота, що має принципові відмінності від усіх інших живих істот; 3) Характеристика того, наскільки людина є людиною; у даному випадку поняття “людини” позначає ступінь відповідності певної конкретної людини нашим уявленням про сутність людини.

Людина - біологічний індивід, найвищий ступінь живих організмів на землі, результат складної і тривалої біологічної еволюції, передумова і суб'єкт культурної еволюції.

Поняття «особа» характеризує міру зрілості людини, ступінь втілення в неї суттєвих, власно людських якостей. Особа — це динамічна, відносно стійка система морально-вольових, соціально-культурних, інтелектуальних якостей людини, виражених в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. Особою не народжуються. У кожної людини своя тривалість формування особистісних особливостей, причому протягом життя вони можуть змінюватися. Необхідно відрізняти поняття «особа» від поняття «індивід» і «індивідуальність».

Індивід — це окрема людина, одиничний представник людського роду, який відрізняється від інших людей перш за все тілесно. Індивідуальність означає унікальність і неповторність людини, її своєрідні особливості. Але властивості особи не зводяться лише до таких особливостей. Особа тим значніша для оточуючих, чим більше в її індивідуальних проявах репрезентовано спільних, загальнолюдських характеристик. Таким чином, особа та індивідуальність нетотожні.

Поняття «сутності людини» характеризує її глибинні, специфічні, суто людські якості, які зовні проявляються в її природі. Історія філософії демонструє різні уявлення про сутність людини. Релігійно-філософські вчення наполягають на визнанні духовної сутності людини, джерелом якої є Бог. Новий час поклав початок ототожненню людини з розумом (Декарт, Гегель та ін.). Марксистська філософія обґрунтовує діяльну сутність людини, підкреслюючи, що саме в діяльності проявляються її духовність і розумність.

41.Проблема походження людини. Поняття антропосоціогенезу. Соціалізація та окультурювання як становлення людини сучасного типу.

Проблема походження людини. Однозначної відповіді на питання про походження людини немає.

Езотеричні уявлення про походження людини є найбільш давніми. Езотеризм (таємне знання, яке довірялось тільки посвяченим) стверджує, що непізнаваємою першоосновою світу є Безособовий Принцип, Абсолют, непроявлені і проявлені стани якого циклічно чергуються.

Проявлений стан — «Видох Абсолюту», тобто його зовнішнє самовизначення починається з появи. Після цього починається лінія сходження на більш високі плани духовності, пов’язана з втратою щільної матеріальності. Цикл завершується «Вдихом Абсолюту» — зникненням проявленого Космосу.

Християнська точка зору дається у Біблії як божественне відкриття. Людина є створінням Бога із земного матеріалу. Вона — недосконалий образ і подоба Бога, бо впала у гріх. Лише самовіддана любов і жертовність допоможуть людині здобути справжню віру і досконалість.

Натуралістична позиція репрезентована теорією еволюції Ч.Дарвіна, згідно з якою людина є безпосереднім нащадком однієї з гілок вищих приматів. Однак до цього часу неясно як і коли виникла людина, чому певний вид приматів еволюціонував таким образом.

Соціокультурна версія антропогенезу розроблялася Е.Кассірером. Смисл антропогенезу, за Кассірером, визначається формуванням людини як символічної тварини. Спочатку, наслідуючи тварин, людина пробувала пристосуватися до навколишнього природного середовища.

Антропосоціогенез — історичний процес перетворення людини як антропоса, біологічної істоти, в члена суспільства, носія його основних, в першу чергу виробничих, етичних і естетичних стосунків. Вона полягає в тому, що виникає не тільки новий вид (людина – антропос), а принципово новий (соціальний, суспільний) спосіб існування. Для такого стрибка предки людини мали необхідні біологічні передумови: унікальний мозок, здатний до мислення; прямоходіння, яке вивільнило передні кінцівки; розвинуту кість руки, яка здатна до здійснення трудових операцій; утворення членороздільних звуків.

42.Передумови виникнення свідомості.

З розвитком науки, особливо історії та біології, поступово формувалися погляди про походження людини та її свідомості.

Головною передумовою виникнення людської свідомості було утруднення умов існування людиноподібних істот - антропоїдів. Їх центральна нервова система стала набагато складнішою за будовою та функціями.

На біологічному етапі розвитку психіки виникли передумови для появи вищих, суто людських, форм психіки - свідомості.

Протягом усього розвитку в різних видах діяльності в людини поступово формувалися специфічно людська, свідомо спрямована пізнавальна діяльність, уява, людські почуття та якості волі, різноманітні психічні властивості, які істотно відрізняються від інстинктивної психічної діяльності тварин.

Праця, суспільний спосіб життя — це головні чинники історичного розвитку людської свідомості як вищої форми психіки.

Отже, існують такі передумови виникнення свідомості:

1. Загальні, де їх джерелом є наявність у матерії такої властивості,як відображення.

2. Біологічні (виникнення живих організмів, диференціація живої матерії та поява нервових клітин, нервової системи, поступовий розвиток центральної нервової системи, особливо головного мозку) та безпосередні (розвинута нервова система, складний за своєю структурою головний мозок, виникнення відповідної тілесної організації у попередників людини, виникнення та розвиток у вищих тварин першої сигнальної системи, звукових та рушійних засобів інформації).

3. Соціальні – праця та трудовий процес, зародження членороздільної мови та мовного спілкування, утворення общинних зв’язків і життя у колективі. Характерні риси свідомості: суспільний характер, творча активність, передбачення, абстрагованість, цілеспрямованість, опосередкованість, узагальненість.

43. Свідомість як атрибут людини Філософське розуміння сутності, структури та функцій свідомості.

Свідомість - це людська здатність до відтворення дійсності в мисленні, психічна діяльність по віддзеркаленню дійсності Це стан людини при повному розумі і пам'яті, здатність усвідомлювати свої вчинки. Це її думки, почуття, розуміння чого-небудь. Свідомість є здатність розбиратися в оточенні, відноситися відповідально до того, що відбувається. свідомість характеризує критерій адекватності поведінки і як деяку стійкість властивих людині здібностей. З фізіологічної точки зору, свідомість – це результат нервової діяльності кори великих півкуль головного мозку. Але ототожнювати свідомість тільки з фізіологічними процесами нервової системи є неправильним, бо існують і інші сторони.

Структура свідомості:

Свідомість – це здатність ідеального (психічного) відображення дійсності, перетворення змісту предмета в суб’єктивний зміст духовного життя людини, а також специфічні соціальні механізми та форми такого відображення на різних рівнях.

1. сфера тілесно-перцептивних здатностей, де отримуються знання(сприйняття, відчуття, конкретні уявлення, за допомогою яких людина формує погляд на світ)

2. логіко-понятійні компоненти свідомості. За допомогою мислення людина виходить за межі безпосереднього сприйняття.

3. емоційний компонент свідомості. Це сфера особистих суб’єктивно-психологічних переживань, спогадів, передчуттів.

4. ціннісно-мотиваційна сфера (ціннісно-смисловий компонент) – вищі мотиви, духовні ідеали, фантазії, інтуїція.

Функції: пізнавальна, інформативна, орієнтувальна, контрольно-регулятивна, оціночна, цілепокладання, прогнозування, організаційно-вольова, соціально-адаптивна., формує внутрішній план діяльності, її програму,синтезує динамічну модель дійсності, за допомогою якої людина орієнтується в навколишньому фізичному і соціальному середовищі,визначає попередню, мислену побудову дій, передбачає їх наслідки, керує і контролює поведінку людини, здатність її відповідати за наслідки дій та розуміти те, що має місце в навколишньому світі і в ній самій.

44.Позасвідомі форми регуляції життєдіяльності людини. Безсвідоме, підсвідоме і надсвідоме як складові у структурі позасвідомого.

Багатство внутрішнього світу людини не обмежується свідомістю, поряд з якою функціонують і безсвідомість, підсвідомість і надсвідомість. Безсвідоме – це сукупність психічних явищ, станів, дій, які лежать поза сферою людського розуму і не піддаються (по меншій мірі, зараз) контролю з боку свідомості.

Несвідоме — сукупність психічних явищ, що виникають під впливом чинників, яких людина не відчуває і про які нічого не знає. На цьому рівні психічного відображення у людини порушується словесна регуляція поведінки, втрачається повнота орієнтації щодо часу і місця дії, вона не може усвідомити наслідки своїх дій і вчинків. До сфери несвідомого належать сновидіння, марення, галюцинації, реакції — відповіді на субсенсорні подразники, автоматизовані рухи і дії, спонукання до діяльності, в яких немає усвідомлення мети. Несвідоме не може бути протиставлене свідомості як щось негативне чи неповноцінне. «Несвідоме» охоплює всі психічні явища, що не усвідомлюються людиною (інстинкти, автоматизми, гіпноз, інтуїцію). Поняття «підсвідоме» слід вживати тільки для позначення тих психічних явищ, які в певний момент перебувають поза фокусом свідомості, проте тісно з нею пов'язані, впливають на її функціонування і за певних умов можуть бути усвідомлені. Підсвідоме — це різні психічні явища, які відбуваються «під порогом» свідомості.

До несвідомого належить і надсвідоме. Надсвідоме — рівень психічної активності особистості при виконанні творчих завдань, який не піддається індивідуальному усвідомлено — вольовому контролю. Поняття «надсвідоме» дає змогу розмежувати дві форми неусвідомлюваної психічної активності.

45.Мислення як атрибут людини. Сутність мислення. Його основні рівні та форми мислення.

Мислення - опосередковане й узагальнене відображення істотних, закономірних взаємозв'язків дійсності. Це узагальнена орієнтація в конкретних ситуаціях дійсності. Завдяки мисленню людина правильно орієнтується в навколишньому світі, використовуючи раніше отримані узагальнення в новій, конкретній обстановці.

Суть мислення - у виконанні деяких когнітивних операцій з образами у внутрішній картині світу. Ці операції дозволяють будувати і добудовувати, змінюється модель світу. Мислення дає можливість пізнати глибинну сутність об'єктивного світу, закони його існування. Мислення дозволяє передбачати майбутнє, оперувати з потенційно можливим, планувати практичну діяльність.

У психологічній науці розрізняють такі логічні форми мислення як:поняття (це відображення в свідомості людини загальних і суттєвих властивостей предмета чи явища.); судження (основна форма мислення, в процесі якої затверджуються або заперечуються зв'язки між предметами і явищами дійсності); умовиводи (це виведення з одного або кількох суджень нового судження).

Рівні мислення. 1. Наочно-дійове. Рішення задачі здійснюється за допомогою реального, фізичного перетворення ситуації, випробування властивостей об'єктів. 2. Наочно-образне мислення. Зв'язок з практичними діями ще зберігається, але не є такою тісною. 3. Теоретичне мислення. 3.1. Теоретично-образне: матеріалом для вирішення завдання є образи. 3.2. Теоретично-понятійне: людина звертається до понять, виконує дії в думці, його часто називають словесно-логічним. Обидва види теоретичного мислення співіснують, доповнюючи один одного.

46. Мова як атрибут людини. Філософське поняття мови. Види мов у природі, техніці, людської діяльності.

Мова – це система знаків, за допомогою яких люди спілкуються, здійснюють пізнання світу і самопізнання, зберігають і передають інформацію, управляють поведінкою один одного. У мові можна виділити природну систему знаків (звукова мова, пластика людського тіла: пози, жести, міміка) і штучну, спеціально створену людьми (мова математики, мова живопису, музики, дорожні знаки та ін.). Мова – явище суспільне: вона виникає в процесі формування суспільства, ставши головним моментом його функціонування. Вона виконує в суспільстві безліч функцій: номінативну (здатність мови називати речі, наприклад, будинок, дерево, зірки), пізнавальну (участь у процесі пізнання),інформативну (здатність зберігати і передавати інформацію), комунікативну (участь у процесі міжособового спілкування) тощо. У процесі спілкування люди впливають один на одного за допомогою мовних знаків.

Мова виконує певні функції:

Впливу - здатність людини за допомогою мови спонукати людей до певних дій або відмова від них.

Повідомлення - обмін інформацією (думками) між людьми за допомогою слів, фраз.

Вирази - з одного боку, завдяки мові людина може повніше передавати свої почуття, переживання, відносини, з іншого - виразність мови, її емоційність значно розширюють можливості спілкування.

Позначення - здатність людини за допомогою мови давати предметів і явищ навколишньої дійсності властиві тільки їм назви.

47.Філософські концепції походження і буття людини : креаціоністська, біологічна, соціальна, біосоціальна

Звідки і як з’явилася людина, чому вона стала такою, як є. Ця проблема цікавить і філософію, і науку. На сьогодні склалися кілька версій походження людини:

Креаціоністська версія. Прихильники креаціоністської версії стверджують, що людину було створено Богом. І саме він наділив її тими властивостями, яких не має і не може мати вся інша жива природа. Креаціоністська версія великою мірою спирається на віру в Бога й є офіційною у філософії неотомізму й інших напрямах релігійної філософії. Предки людини мали необхідні біологічні передумови: унікальний мозок, здатний до мислення; прямоходіння, яке вивільнило передні кінцівки; розвинуту кисть руки, яка здатна до здійснення трудових операцій; утворення членороздільних звуків.

В основу розуміння сутності антропосоціогенезу закладене питання співвідношення біологічного та соціального в людині. Головною, принциповою тезою в цьому питанні є ідея, що людина – це істота соціальна, але водночас природна істота. Отже, життя людини постає як сукупність складових: біологічних, соціальних та власних зусиль людини. Прихильники, спираючись на теорію Чарльза Дарвіна, стверджують, що людина з’явилася внаслідок еволюційного розвитку природи. В еволюційній теорії вважається, що основою розвитку є природній відбір

З погляду сучасної науки й наукової філософії сутність людини соціальна, але необхідно визнати наявність, значення й відносну самостійність її біологічної природи. Вчені вважають, що біологічне в людині "зняте" соціальним. Природжена здатність опановувати мову, мислення, стати особистістю реалізується лише в людському, соціальному оточенні, у світі культури. Біологічно зумовлені і параметри людського буття, наприклад, вікові етапи, тривалість життя. Але й тут вплив соціальних умов є досить відчутним.

Кожна людина унікальна, неповторна. Ця унікальність зумовлена вже біологічно, бо неповторною є в кожної людини комбінація генів (за винятком однояйцевих близнят). Але вона зумовлена й соціально: неповторний життєвий шлях і досвід кожної людини і — що дуже важливо — здатність до самовизначення. Людина зазнає впливу і природи і суспільства, й історії.

48 Сенс життя і ставлення до смерті

Життя та смерть – одвічні проблеми людського існування. Людина – єдина жива істота, яка усвідомлює власну смертність та робить її предметом обміркування.

Людина знає про існування смерті, але це знання народжує прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальними чинниками людського життя. Це означає, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть.

Слід зазначити, що передумова правильного вирішення питання про сенс життя – це розуміння того,що мета і сенс життя не збігаються, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей. Питання про сенс передбачає наше вміння оцінювати реальні події та явища власного життя. У сенсі життя концентруються найперші людські цінності та прагнення. Це питання по-різному вирішувалося різними філософськими напрямками. Звичайно, не кожна людина ставить та вирішує питання про сенс свого життя, але реально воно все одно втілюється в певному образі людського самовиявлення. Тому можна стверджувати, що якщо ми самі не дбаємо про сенс свого життя та не реалізуємо його, то його буде реалізовано за нас стихією життя чи іншими людьми, філософія ж однозначно навчає нас того,щоб ми були гідними дарованого нам життя і розпоряджалися ним належним чином з думкою про сенс, життєві вчинки, відповідальність, самореалізацію. В сучасних умовах по-новому стоїть питання визначення смерті. По-перше, смерть біологічно і соціально послідовно супроводжує все людське життя. Ми не можемо повернути минуле, неповторні вікові стани та враження, біологічно наше життя постійно супроводжується народженням нового (нові клітини) та відмиранням старого.

Тому смерть постає як припинення усіх перетворень.

49. Сутність і структура процесу пізнання

Гносеологія – це теорія пізнання, вчення про пізнання. Процес пізнання досліджують психологія, фізіологія вищої нервової діяльності, кібернетика, логіка, семіотика, мовознавство. Гносеологія досліджує найбільш загальні закономірності і проблеми пізнання: природу і джерело пізнання, його можливості і межі, що є істина та заблудження, в яких формах здійснюється пізнавальна діяльність людини тощо. В основі розуміння сутності пізнання лежить принцип відображення.

Пізнання – це вища людська соціальна форма відображення, якій притаманні такі риси:

- пізнання є формою духовного (ідеального) відображення та освоєння дійсності. Такими формами є відчуття, уявлення, умовиводи, тобто в людському мозку формуються суб’єктивні образи явищ і предметів: джерелом пізнання є об’єктивна реальність, яка не залежить від свідомості; процес пізнання має суспільно-історичний характер. Пізнавальні здібності формуються у процесі суспільної взаємодії; основу процесу пізнання становить суспільно-виробнича, соціально-політична, науково-експериментальна та інша діяльність людей; пізнання є не пасивним спогляданням дійсності, а активним процесом; пізнання – це складний, суперечливий, нескінченний за своїми проявами процес наближення образів свідомості до об’єкта пізнання.

Рух думки відбувається від незнання до знання.

Отже, знання – це результат пізнавальної діяльності, виражений в ідеальних образах і закріплений в знаках природних або штучних мов. Об’єктом пізнання є об’єктивна реальність, світ. Суб’єкт пізнання – людина.

Існує два напрямки пізнання – ідеалістичний і матеріалістичний. В процесі пізнання людина усвідомлює і перетворює світ. В цьому сутність пізнання. Метою пізнання є практика.

В процесі пізнання виокремлюють дві взаємопов’язані ступені: чуттєве і раціональне пізнання. Чуттєве пізнання є визначальним. Воно здійснюється за допомогою органів чуття – зору, слуху, нюху, дотику, смаку. До складу раціонального пізнання відносять мислення, поняття, судження, умовиводи. Раціональне і чуттєве пізнання лише у єдності можуть дати адекватну картину дійсності.

50. Чуттєве і раціональне пізнання як основні рівні пізнавальної діяльності людини.

Пізнання як процес складається з двох нерозривних моментів – чуттєвого та раці- онального. Чуттєве пізнання – основа чуттєвого досвіду. Воно ґрун- тується на відчуттях, котрі є необхідним джерелом пізнання. Це – слух, дотик, зір, смак, нюх. Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, коли суб’єктом сприймаються окремі сторони, властивості речі; сприйняття, коли відбувається цілісне відображення предмета і уявлення, коли подумки людина відтворює те, що вона бачила раніше, що колись сприймала безпосередньо. Фактично, чуттєве пізнання – це активне, живе споглядання, “мислення” образами. Отже, для чуттєвого пізнання в цілому характерне відображення дійсності в наочній формі, наявність безпосереднього (без проміжних ланок) зв’язку людини з навколишнім світом, відображення головним чином зовнішніх індивідуальних особливостей предметів і процесів, їх деяких загальних властивостей. Вихід же за межі чуттєвого пізнан- ня досягається за допомогою мислення тому, що чуттєве відображен- ня і його основні форми хоч і є необхідною властивістю пізнання, все ж обмежені у своїх можливостях давати істинні знання, оскільки чут- тєво даний предмет завжди сприймається в безпосередній єдності з суб’єктом. Тому знання про дійсність досягається подальшим розвит- ком форм пізнання, які виводять за межі безпосередньої чуттєвості. Отже, наступний рівень пізнання – раціональне пізнання.

Раціональне пізнання (від лат. rationalis – розумний) здійснюється на рівні мислення. Мислення є процесом узагальненого, суттєвого ві- дображення дійсності в таких його основних формах, як поняття, су- дження, умовивід.

Зверніть увагу, що чуттєве і раціональне – це діалектично взає- мопов’язані складові єдиного пізнавального процесу, які лише в єдно- сті можуть давати адекватну картину дійсності. Безпосередньо ця єдність втілюється і виявляється в діяльності такої пізнавальної здіб- ності людини, як творча уява, інтуїція.

Таким чином, процес пізнання здійснюється у формах чуттєвого та раціонального відображення. Однак слід пам’ятати, що чуттєве та раціональне – це не ізольовані один від одного ступені пізнання, а діа- лектично взаємопов’язані складові єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності.

Чуттєве та раціональне пізнання знаходяться в органічній єдності, у взаємодії. Не буває раціонального пізнання поза чуттєвим і, навпаки, чуттєвого пізнання поза раціональним. Свідченням їх нерозривної єд- ності є хоча б те, що вже в уявленні (основній формі чуттєвого пі- знання) є елементи раціонального, абстрактного, узагальнюючого. Бо уявлення – це відтворення у свідомості людини того, що колись було. Уявлення – це згадування того, що найбільш запам’яталося, що є для суб’єкта важливим. При цьому втрачається безпосередність того, що уявляється, тому не всі ознаки баченого відтворюються.

Яскравим прикладом єдності чуттєвого і раціонального у пізнанні може бути така його форма, як інтуїція (від лат. уважно дивлюся). Ін- туїція – це здатність людини осягнути істину, передбачити ситуацію через безпосереднє чуттєве споглядання, без логічного, раціонального доведення. Це, так би мовити, пряме “бачення” сутності явища чи процесу. Звичайно, такою формою відображення дійсності володіє не кожна людина. Основними рисами такої інтуїції є безпосередність (відсутні перехідні логічні ланки доведення); несподіваність (рапто- вість) спалаху думки, неусвідомленість шляхів досягнення нового знан- ня, яким чином це відбулося.

51. Емпіричне та теоретичне як внутрішні рівні наукового пізнання.

Емпіричне і теоретичне - поняття, за допомогою яких сучасна методологія науки позначає системи наукового знання і сполучені типи науково-дослідної діяльності. Їх складна взаємодія обумовлює функціонування тієї чи тієї наукової дисципліни як єдиного цілого, що розвивається. Проблема вироблення критеріїв виділення емпіричного і теоритичного була поставлена у філософії логічного позитивізму. Е. і Т. як типи дослідницької діяльності розрізняються предметом дослідження: Е. дослідження орієнтується на безпосереднє вивчення явищ, теорія орієнтується на рівень сутності й об'єктивної закономірності в досліджуваному процесі, явищі. Е. дослідження як методи використовує реальне спостереження, реальний експеримент, Е. опис, складання графіків, таблиць тощо. На Т. рівні застосовують методи ідеалізації, уявного експерименту, історичні і логічний; методи сходження від абстрактного до конкретного, аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний використовуються як методи побудови теорії. На Т. рівні як засобі пізнання використовується винятково Т. мова, терміни якого репрезентують такі абстрактні об'єкти, що є логічними реконструкціями реальних об'єктів і їхніх зв'язків, відносин. Результат досліджень на Е. і Т. рівнях науки - складна система Е. і Т. знання. У Е. знанні можна виділити безпосередні дані спостережень і експериментів. Проблема необхідності розрізняти дані спостереження і Е. факти також була осмислена у філософії позитивізму, зокрема , у роботах Віденського гуртка. Взаємодія і єдність Е. і Т., тенденція до відокремлення Е. і Т. наукового апарату, наявність прямих і зворотних зв'язків між ними створюють реальну динаміку наукового знання як цілісної самоорганізованої системи. Проблеми структури, динаміки, взаємодії Е. і Т. активно розроблялися у філософії марксизму, логічного позитивізму, постпозитивізму.

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини.

52. Істина і заблудження як результати пізнання. Розмаїття критеріїв істинності знання.

Класичне визначення істини, дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як обєктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно повязані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина — це адекватне відображення обєкта субєктом, яке відтворює обєкт таким, яким він існує незалежно від свідомості субєкта пізнання. Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозвязок понять: обєктивна істина, абсолютна істина, відносна істина, конкретність істини, заблудження. Обєктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від субєкта, ні від людини, ні від людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується на незалежності від субєкта саме змісту істини. Але будучи характеристикою людського знання, істина не може бути абсолютно незалежною від субєкта пізнання. На всіх етапах свого розвитку людське пізнання та його результат — знання, було і буде діалектичною єдністю обєктивного і субєктивного, оскільки на всіх етапах картина світу своїм джерелом має той чи інший рівень розвитку практики і створюється за образом і подобою засобів, форм та способів людського впливу на дійсність. Положення про обєктивність істини не означає, що вона є елементом обєктивного світу. Істина — це теоретична форма розвязання суперечності між субєктом та обєктом у процесі пізнання. Будучи результатом субєктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від субєкта. З іншого боку, будучи характеристикою знання і завжди існуючи в субєктивній формі, вона характеризує знання не з його субєктивного боку, а з точки зору його обєктивного змісту. Сучасна матеріалістична гносеологія, розглядаючи пізнання як суспільно-історичний процес, наголошує, що істина також є історично зумовленим процесом. Тому аналіз істини вона не обмежує характеристикою її лише як обєктивної за змістом, а доповнює аналізом діалектики абсолютної та відносної істини або, точніше, діалектикою абсолютного та відносного в істині. Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. В цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкретно-історичному етапі, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною. Відносна істина — це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. Історичний процес розвитку пізнання саме в тому і полягає, що неповне, однобічне знання замінюється більш точним, всебічнішим. Проте відносність наших знань, їх незавершеність не означає, що в них відсутній обєктивний зміст. У тій мірі, у якій картина світу визначається не волею і бажанням субєкта, а реальним становищем речей, вона є обєктивною істиною. Для діалектико-матеріалістичної гносеології не існує неперехідної межі між відносною та абсолютною істиною. Абсолютна істина — це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини повязана з й обєктивністю. Оскільки істина обєктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах. Саме тому обєктивна істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності субєкта. Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина — обєктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Абсолютне та відносне — це два необхідних моменти обєктивної істини. Відносна істина з необхідністю містить у собі момент абсолютної, зумовлює і передбачає її. Абсолютна істина, в свою чергу, дається людині лише через відносні істини, які перебувають у безкінечному процесі постійного розвитку. Відносні істини — це щаблі, певні етапи на шляху досягнення абсолютної істини. На кожному етапі пізнання ми маємо справу лише з відносно істинним, обмеженим знанням. Але сама здатність людини долати цю обмеженість, одержувати досконаліші знання свідчить про принципову можливість, рухаючись до обєктивної істини, досягати одночасно і абсолютної істини. Кожна обєктивна істина є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до конкретних умов, перехід яких перетворює істину в її протилежність — у заблудження. Істина і заблудження подібно до всіх логічних категорій, які вважаються полярними протилежностями, мають абсолютне значення тільки в рамках надзвичайно обмеженої сфери. Як тільки ми станемо застосовувати протилежність істини і заблудження поза межами вищезазначеної вузької сфери, так ця протилежність стає відносною і, значить, непридатною для точного наукового способу висловлювання. А коли ми спробуємо застосувати цю протилежність поза межами зазначеної сфери як абсолютну, то ми вже зовсім зазнаємо фіаско: обидва полюси протилежності перетворяться кожний у свою протилежність, тобто істина стане заблудженням, заблудження — істиною. Заблудження — це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем розвитку субєкта та його місцем у суспільстві. Заблудження — це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях субєкта. Воно має певні закономірні підстави для свого існування, будучи необхідним моментом і результатом пізнання та практики. Які ж причини виникнення та існування заблудження Чому воно було і є незмінним супутником істини в процесі пізнання Це обумовлено закономірностями розвитку як самого пізнання, так і його основи — практики. В процесі пізнання субєкт, вступаючи в сферу невідомого, змушений застосовувати ті знання та засоби пізнання, які вироблені в інших історичних умовах попередніми поколіннями, і поширювати їх на якісно нові обєкти і нові умови. В результаті сам прогресивний розвиток науки може породжувати і досить часто породжує заблудження. Проте в процесі освоєння нових явищ, виробляючи нові поняття і уточнюючи зміст та межі застосування старих, пізнання долає заблудження, це по-перше. По-друге, знання, якими керується людина в своїй життєдіяльності, завжди є неповними, обмеженими певним рівнем досягнутого наукою в даний час, на-сьогодні. Але практична діяльність не може чекати, поки будуть одержані більш глибокі знання, і постійно піддавати сумніву їхню істинність. У протилежному разі вона взагалі не могла б функціонувати і розвиватися. Практика потребує негайного застосування усіх наявних знань як цілком повних, досконалих, як нібито вони є обєктивно істинними. Отже, на кожному конкретно історичному етапі розвитку людське знання самою практикою організовується в завершену і всеосяжну систему, яка має дати цілком адекватні відповіді на всі або майже всі питання, розвязання яких забезпечує функціонування та розвиток життєдіяльності людини і суспільства. Проте багато з них з часом демонструють свою обмеженість, а при деяких обставинах навіть стають гальмом на шляху розвитку пізнання та практики. Але все ж на певному конкретно-історичному етапі розвитку практика виступає по відношенню до наявного знання в абсолютизуючій функції. Саме через цю абсолютизуючу функцію самої практики заблудження і є постійним і невідємним супутником істини в процесі пізнання. У реальному процесі пізнання заблудження, як і істина, є його закономірним результатом. Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу полярних протилежностей — істини та заблудження. Постійне їхнє співіснування та взаємодія джерелом мають практику, оскільки саме вона є основою пізнання в цілому, а, значить і його результатів.

Критерії істини

Як вирішити питання про істинність чи хибність знань

Представник античного скептицизму Піррон вважав, що питання про істинність знання не слід ставити на тій підставі, що кожному тезису можна протиставити антитезис. Про гірке можна сказати, що воно солодке, а про велике, що воно мале і т.п. Скептики заперечували існування критерію істини.

Таку позицію у цьому питанні займали й представники субєктивного ідеалізму та агностицизму. Д.Юм говорив, що в пізнанні ми маємо справу з відчуттями, які перевіряються відчуттями.

І.Кант, який також був агностиком, підкреслював, що всі предмети є речами в собі і не можуть бути пізнаними.

Представник конвенціоналізму А.Пуанкаре наукові теорії розглядав як суто конструкції мислення, які не мають ніякого відношення до речей. На його думку, вчені самі домовляються, яку теорію вважати більш-менш вірною, виходячи із її простоти і зручності. Представник сучасного неопозитивізму Р.Карнап висунув принцип терпимості, згідно з яким кожна наукова теорія може ґрунтуватись на будь якій системі аксіом і тому може мати свою логіку. Критерієм істинності такої теорії буде її логічна несуперечливість, логічна виводимість. Інші неопозитивісти висунули принцип верифікації від лат. veritas — істина. Щоб визначити істинність теорії, її необхідно звести до простих атомарних речень, наприклад, таких як метали — електропровідні, хінін — гіркий, роза — червона і т. ін., потім в досліді перевірити їх активність.

Прагматисти від грецьк. praqma — діло, дійство визначають істину, як те, що задовольняє інтереси, корисні людині. Згідно з таким підходом критерії істини — це її корисність. І все ж вирішити питання про критерій істини можна за допомогою практики.

Вже Гегель вказував на те, що практика є медіумом посередником у взаємодії субєкту та обєкту пізнання. Практику він розглядав як активну діяльність світового духу.

Багато філософів зводили розуміння практики до відчуттєвого досвіду окремого індивіда. Але уже французький філософ Р.Декарт зазначав, що досвід нерідко нас вводить в оману і тому він потребує також критерій істинності. Наприклад, досвід людини дає підставу зробити висновок про те, що Сонце рухається навколо Землі. Але ж це не так.

53.Основні форми і методи наукового пізнання.

Наукове пізнання- це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання. Цілі пізнання, в свою чергу, детермінуються, з одного боку, практичними потребами суспільства, а з іншого - потребами розвитку самого наукового пізнання.

Ідея - це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету її перетворення.

Проблема - це форма і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням проблемної ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку.

Гіпотеза - це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена.

Концепція - це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії. Теорія - це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Індукцією називається такий метод дослідження і спосіб міркування, в якому загальний висновок будується на основі окремих посилок. Дедукція – ц