Поняття практики. Практика як критерій істини.

Поняття “практика” не має однозначного тлумачення у філософії. Є вузьке розуміння поняття практики, котре зводиться до експерименту, що є, безумовно, недостатнім, бо людська практика, це не лише експеримент. У широкому розумінні практика розглядається як цілісна система діяльності людини, досвід всього людства. Практика – це сукупність матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної, духовно-предметної діяльності людини.

Критерій істини тривалий час вбачали або в свідомості (одні — в чуттях, інші — в розумі), або в об’єкті, що пізнається. Оскільки істина передбачає певне пізнавальне відношення суб’єкта до об’єкта, то в цьому розумінні істина відноситься не тільки до суб’єкта, а й до об’єкта. Звідси випливає, що критерій істини повинен становити собою певне відношення, що і відрізняється від процесу пізнання, і водночас перебуває з ним у тісному взаємозв’язку. Тому зрештою було встановлено, що таким відношенням є суспільна практика, яку й потрібно розглядати як критерій істини.

Існує кілька способів практичної перевірки істинності теоретичних положень: через активне спостереження; з допомогою експерименту, який відтворює досліджуване явище у відносно чистому вигляді; шляхом перевірки життям наукових припущень тощо. Та під практикою у філософському її розумінні потрібно мати на увазі фактично нескінченний історичний процес життєдіяльності людини, в якому лише й може відбутися відсів усього помилкового, хибного від справді істинного. Не можна ототожнювати спосіб обгрунтування істини з її перевіркою, оскільки спосіб доведення значною мірою входить у процес формування істини, а перевірка істин,у кінцевому підсумку, завжди має практичний характер. У процесі формування істини можна досягти несуперечності, послідовності знань, проте їх відповідність дійсності залежить не лише від логічної досконалості доведення, а й від істинності вихідних положень, засновків, які можуть виявитися хибними. Іншими словами, формально-логічні засоби перевірки істини відіграють підпорядковану роль, а справді надійним критерієм істини є суспільна практика.

55.Діалектика - вчення про загальні зв'язки і розвиток. Альтернативні концепції розвитку.

Філософію завжди цікавили не тільки проблеми теорії, тобто тлумачення, пояснення світу, але і проблеми методу, тобто шляхів, заходів і прийомів наукового пізнання і перетворення світу. Філософською теорією, методом і методологією наукового пізнання і творчості взагалі виступає діалектика, що в перекладі з грецької мови означає мистецтво вести бесіду, суперечку.

Сам термін діалектика вперше застосував Сократ, маючи на увазі діалог, спрямований на взаємозацікавлене обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок, поглядів.

Діалектика виникла і історично розвивалась у боротьбі з метафізичним методом мислення, характерною особливістю якого є однобічність, абстрактність, абсолютизація того чи іншого моменту у складі цілого. Сутність метафізики полягає у тому, що вона ігнорує багатші конкретний зміст реальних життєвих процесів і розглядає розвиток як тільки просте кількісне зростання одного і того самого, як тільки зменшення або збільшення, як повторення одних і тих самих етапів; вона не визнає розвитку як процесу виникнення нового і зникнення старого, що віджило свій вік, тобто вона заперечує якісні зміни, якісні стрибки і взаємопереходи у явищах обєктивного світу. Метафізична концепція розглядає явища і предмети матеріального світу як ізольовані і не повязані між собою, як випадкове накопичення явищ і предметів.

Діалектична концепція розвитку полягає у тому, що розвиток тлумачиться як боротьба протилежностей, стрибкоподібний перехід кількості у якість і навпаки, та як рух за спіраллю.

Отже, діалектика — це один зі способів опису світу як звязного цілого, що розвивається. І тому такий опис можна розглядати як детерміністський; тобто діалектика — різновид детермінізму.

Історично діалектика виникла як філософське вчення про звязки у всьому різноманітті їхніх проявів, тобто в природі, у суспільстві й у духовній сфері.

Однак діалектику цікавлять не просто звязки, нехай і в загальності їхніх проявів, а особливі звязки, що приводять до розвитку.

Світ звязків, як відзначалося, винятково різноманітний. Великий клас двосторонніх звязків називають взаємодіями.

Взаємодію можна розглядати як причину руху.

Але головна орієнтація діалектики — на осмислення особливого руху — розвитку.

Діалектичне вчення про розвиток є підсумком багатовікового досвіду осмислення цього феномену у філософії, науці і духовній культурі взагалі.

Розвиток розглядається в діалектиці як загальна властивість буття у тому смислі, що такий особливий рух можна знайти в природі, у суспільстві і в духовній сфері. Тлумачення розвитку як загальної властивості буття є однією з важливих особливостей, що відрізняють діалектику як філософську концепцію розвитку від конкретно-наукових концепцій розвитку.

Розвиток — це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних обєктів. У результаті розвитку виникає нова якість, що є наслідком руху суперечностей, їх розвязання. Розвиток — загальна властивість матерії, її найважливіша ознака.

Рух, зміна — це внутрішньо повязана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що зявляється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Варто взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, як рух, зміна стануть незрозумілими. Такий самий результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух — це суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно перебуває в даному місці і одночасно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей, котрі взаємно передбачають одна одну.

Діалектика як філософська теорія розвитку, що ґрунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе дві протилежні взаємодіючі сторони — позитивну стверджувальну і негативну заперечувальну.

Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна сторона. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, ліквідації того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим. Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Перше має нігілістичний характер, друге, — діалектичний як зняття, тобто не просто знищення старого, а утримання того, що необхідне для дальшого розвитку нового.

Антидіалектикою є також метафізика.

Альтернативами діалектики є також софістика і еклектика, оскільки вони виступають як різновиди метафізики.

Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях так званих софізмах, на свавільному випячуванні другорядних властивостей предмету; на використанні різних значень одного і того ж слова тощо. І в цьому відношенні софістика, безумовно, має багато спільного з метафізикою. Однак софістика і метафізика — це нетотожні, неоднозначні способи мислення.

Еклектика з грецької — вибираю — це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей; на субєктивістському поєднанні елементів, положень різних вчень, концепцій. Шкіл, поглядів тощо.

Еклектика — це, образно кажучи, мішанина, тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом.

Софістика і еклектика — це грані однієї й тієї ж медалі. Їх спільність полягає в тому, що і перша, і друга за своєю природою мають субєктивістський характер, стосуються певної логіки мислення, відповідної інтерпретації фактів.

До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм з грецької — положення, що сприймається на віру, без доведення — антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу.

Догматизм — це визначальна характеристика консервативного мислення. Вона відображає закостенілість людської думки, її тимчасову засліпленість, нездатність до саморуху.

Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона, згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку.

Зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм з грецької — релятивний, відносний — теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного зясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. І, звичайно, тут релятивізм виступає як різновид метафізичного тлумачення істини. Отже, релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності

Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і негативна діалектика; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативами є софістика і еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами виступають догматизм і релятивізм.

56.Основні принципи філософської методології.

Принцип від лат. рrinciple — начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті.

Принципи — це загальні та універсальні, основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають зміст, роль, участь усіх інших понять. Вони становлять фундамент діалектики, на них ґрунтуються будь-які філософські роздуми.

Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального звязку, розвитку, суперечності, заперечення, стрибкоподібності.

Ідея загального звязку виявляє істотну, універсальну рису будь-якого діалектичного процесу, без якого неможливе зясування суті законів і категорій матеріалістичної діалектики. З вияву стійки необхідних звязків починається наукове пізнання. Загальний звязок предметів та явищ матеріального світу означає, що все Існуюче в світ є ланки єдиної матеріальної субстанції, різноманітні її стани та форми існування.

Вивчати принцип розвитку необхідно в органічній єдності з принципів загального звязку, тому що саме внаслідок постійних взаємозвязків і взаємодій між явищами в них відбувається певні зміни які врешті-решт призводять до розвитку цих явищ.

Розглядаючи цей принцип потрібно пригадати те, що ідея розвитку навколишнього світу має давню історію. Виникнувши в стародавній Греції, найбільшої розробки досягла в німецькій класичній філософії, після чого розвивається на сучасному етапі.

Розкриваючи основні характеристики розвитку, слід підкреслити що не всякий рух і не всякі зміни можуть зумовлювати розвиток. Для цього вони повинні відповідати певним вимогам, які складають специфічні риси процесу розвитку. По-перше, зміни мають незворотній характер; по-друге, змінам повинен бути властивий певний напрямок, щ вони могли цілеспрямовано накопичуватися; по-трете, розвиток зумовлюють не випадкові , а закономірні зміни; по-четверте, головним критерієм розвитку вважається виникнення нової якості як певного насліди цілого комплексу попередніх змін.

Таким чином, розвиток слід визначити як незворотні, направленні закономірні зміни матеріальних і духовних явищ, що ведуть до виникнення нової якості.

Отже, діалектика є вченням, яке осягає рух і розвиток речей є універсальною характеристикою буття. Тому, діалектику визначають як науку про універсальні закони руху І розвитку. Розвиток І звязок протилежні поняття, але у своїй протилежності вони невіддільні і утворюють суперечність — сутність діалектичного способі розгляду.

57.Основні закони діалектики.

Філософію і науку завжди цікавили найбільш важливі й істотні зв’язки, що характеризують внутрішні особливості об’єктів і явищ. Їх, звичайно, називають закономірними зв’язками чи просто законами.

Не можна уявити собі науку, в якій відсутні закони, чи закономірні зв’язки. Ця категорія досягла найвищого рівня розвитку в природничих науках. Саме з їхнього досвіду раціонально виходити при визначенні категорії “закон”.

Заперечення заперечення один з основних законів діалектики, характеризуючий напрям процесу розвитку, єдність поступальності і спадкоємності в розвитку, виникнення нового і відносної повторюваності деяких моментів старого. Вперше був сформульований Р. Гегелем, хоча окремі риси цього закону (діалектичний характер заперечення, роль спадкоємності в розвитку, нелінійний характер напряму розвитку) фіксувалися і в попередній історії філософії.

Єдність і боротьба протилежностей, загальний закон природної і суспільно-історичної дійсності, виступаючий і як закон її пізнання, виражаючий суть, “ядро” діалектики. Цей закон займає центральне місце в матеріалістичній діалектиці, має універсальне методологічне значення. В світі немає таких явищ, які б знаходилися поза процесом нескінченного розвитку, процесу виникнення усередині всякої цілісності протилежних моментів, їх перетворення один в одного, поза суперечливими відносинами між ними. Характеристика всякого об’єкту як підлеглого закону Е. і б. п. указує на джерело загального руху і розвитку не десь поза ним самим, не в метафізичних або надприродних силах, а в самому об’єкті, в його саморуху і розвитку. Цей закон орієнтує на розкриття внутрішнього механізму і динаміки саморозвитку. Він дозволяє зрозуміти всяку цілісність як складну і розчленовану систему, що містить в собі елементи або тенденції, безпосередньо один з одним несумісні.

Перехід кількісних змін в якісні, один з основних законів матеріалістичної діалектики, згідно якому зміна якості об’єкту відбувається тоді, коли накопичення кількісних змін досягає певної межі. Цей закон розкриває найзагальніший механізм розвитку. Вперше він був сформульований на об’єктивно-ідеалістичній основі Р. Гегелем.

58.Особливості існування системи філософсько-методологічних категорій

Категорії – це найбільш загальні поняття, через які визначаються (у тій чи іншій сфері знання) окремі, більш конкретні поняття. Категорії можуть бути визначені як гранично широкі філософські поняття, які виражають універсальні характеристики та відношення, притаманні всім без винятку явищам матеріального і духовного світу.

Серед різноманітних функцій філософських категорій виділимо три основні:логічна, онтологічна, гносеологічна.

Явище і сутність. Функціональна значимість цієї пари категорій відноситься, головним чином, до сфери теорії пізнання й епістемології, які використовуються частіше при розгляді пізнавальних ситуацій.

Необхідність і випадковість – так, як і причина та наслідок, є парними категоріями діалектики. Категорія “необхідність” виражає в об’єктах і зв’язках їхній стійкий, істотний, закономірний характер.

Можливість і дійсність – співвідносні філософські категорії, що характеризують два основних ступені становлення і розвитку об’єкта чи явища. Категорія “можливість” виражає об’єктивну тенденцію стано-

влення предмета чи явища, а “дійсність” – відповідно, виражає реально (як то кажуть, “насправді”) існуючий предмет чи явище як результат реалізації якоїсь можливості.

Одиничне і загальне. Під одиничним на увазі мають те що притаманне тільки одному предмету і відсутнє в інших предметах. Під загальним те що притаманне не тільки одному предмету але, що можна знайти в інших предметах, щоу свою чергу можуть утворити певний клас.

59. Предмет соціальної філософії

Соціальне — це те, що характеризує сумісне існування людей і є відмінним від їх природної, фізико-біологічної основи.

У вузькому смислі «соціальне» означає існування області суспільних явищ, які складають зміст соціальної сфери життя суспільства, в якій вирішується своє коло проблем, які зачіпають відповідні інтереси людей.

У широкому розумінні поняття «соціальне» вживається в значенні «суспільне» як синонім, збігається з ним за змістом. У цьому випадку поняття «соціальне» («суспільне») означає все, що відбувається в суспільстві (на відміну від того, що відбувається в природі). У широкому розумінні поняття «соціальне» вживається також як протилежне індивідуальному.

Предметом соціальної філософії є суспільство, взяте у взаємодії всіх його сторін, тобто як цілісна соціальна система, а також закони його функціонування і розвитку. Це означає, що соціальна філософія розглядає і пояснює різні суспільні явища і процеси на макрорівні, тобто на рівні всього суспільства як соціальної системи, що саморозвивається і самовідтворюється. Її в першу чергу цікавлять не стільки специфічні особливості, наприклад, економічні, політичні або ж духовні явища (це головним чином предмет вивчення інших наук), скільки їх місце в цілісній структурі суспільства .

Соціальна філософія розглядає також взаємодію різних суспільств. У цьому випадку її предметом є історичний процес у цілому, взаємодія об'єктивних і суб'єктивних сторін його розвитку.

Увагу соціальної філософії не може не привертати практична діяльність людей та їх суспільні стосунки. Адже саме в процесі виробничо-економічної, духовної, соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності люди вступають у виробничі, сімейно-побутові, політичні та інші відношення, які у своїй сукупності створюють структуру суспільства. У рамках суспільних відносин людей реалізуються всі види їх практичної діяльності, створюються державні, економічні, моральні та інші соціальні інститути, розвиваються всі сторони культури суспільства.

60. Системний характер суспільства

Представники різних напрямів соціальної філософії розуміють суспільство як соціальну систему — «соціальний організм». Людське суспільство — це найвщий ступінь розвитку живих систем, головні елементи яких — люди, форми їх спільної діяльності, праця, продукти праці, різні форми власності і споконвічна боротьба за них, політика і держава, сукупність різних інститутів, сфера духу.

Суспільство можна визначити також як самоорганізовану систему поведінки і взаємовідношень людей між собою і природою: адже суспільство з самого початку вписано в контекст взаємостосунків не з усім Космосом, а безпосередньо з тією територією, на якій розташоване те чи інше конкретне суспільство. Воно є насамперед спільним життям людей, які активно взаємодіють між собою, в результаті чого між ними виникають певні відносини. З часом ці відносини набувають стійкого характеру і саме суспільство постає як сукупність суспільних відносин. Ці відносини багато в чому мають об'єктивний характер, оскільки виникають на основі об'єктивних потреб людей та об'єктивних умов їх існування. Вони формуються разом із розвитком умов їхнього життя і діяльності. Системоутворюючими факторами існування і розвитку суспільства є діяльність людей та їх суспільні відносини. Діяльність є основою всього соціального і способом його існування. Разом із тим будь-яка діяльність опосередковується тими чи іншими суспільними відносинами. Соціальна філософія наголошує на важливості кожного елемента способу життя, на цілісності суспільства як соціальної системи, що функціонує завдяки виробництву й постає як живий організм з усіма особливостями економічних, соціально-політичних, ідеологічних, культурних, побутових, сімейних та інших соціальних відносин, які безпосередньо характеризують життєдіяльність людей.

У центрі суспільства — людина. Без неї воно не існує. Які б матеріальні цінності не нагромадили люди — будівлі, знаряддя праці тощо — все це вмирає після того, як його залишили люди. Людина — суб'єкт і головна дійова особа суспільства. Цей висновок лишається незаперечним незалежно від теоретичних побудов та ідеологічних домінант суспільного розвитку.

61.Основні теоретичні концепції з’ясування суспільства

Історично на протязі тисячоліть зародки соц.філософії визначено декількома варіантами методологічних підходів суспільства:

1)соц. натуралізм – концепція, відповідно з якою закони суспільства нічим не відрізняються від законів природи.Ідеї соц. натуралізму розвивали східні космісти, Демокріт. Соц. натуралізм проявився як географізм в 18 ст.

2)в епоху Середньовіччя розвивалася теологічна концепція розвитку суспільства, яка називалася провіденціоналізм (воля, план, господень).

3)культурологічний детермінізм – це концепція в якій виділяється роль духовних факторів в історичному світовому процесі (духовний фактор – це наука, мистецтво, мораль)

4)економічний детермінізм – в розумінні суспільства – це мотодологічна концепція в якій підкреслюється роль матеріального виробництва в суспільстві, економіки в суспільному прогресі. Карл Маркс цю концепцію перетворив у ідею соц.- економічного детермінізму.

5)соц.- економічний детермінізм – об’єднує в собі ідею про рухливу роль матеріального виробництва з уявленнями про роль народних мас, їх особливості, які є активними суб’єктами історичного процесу.

5.1)вульгарний економізм – концепція, яка затверджує, що економічні фактори є єдиними рухливими силами в розвитку людського суспільства.

6)концепція психологічного детермінізму – методологічна концепція,яка потребує вивчати людину і систему її потреб, як основну діючу силу історії

7)соц. детермінізм (представники Лавров і Михайловський) стверджували, що історичний процес є наслідком дій великих, середніх і малих соц. груп. На відміну від марксизму , вони підкреслювали роль мирної співпраці, солідарності соц. груп.

7.1)вульгарний соціологізм – перебільшення ролі соц. революцій, громадянських війн та інших форм класових конфліктів.Класова боротьба – головна рухлива сила історії.

62.Поняття «суспільне виробництво». Структура суспільного виробництва.

Під категорією суспільне виробництво слід розуміти виробництво самої людини, матеріальних благ, а також форм спілкування. Тобто система суспільного виробництва виступає як єдність трьох видів виробництва: носіїв життя, засобів до життя предметних умов його існування та соціальних умов існування носіїв життя.

Виробництво і відтворення носіїв життя, тобто людини — це не просто природний, біологічний процес. Тут, як і при виробництві суспільного продукту, люди діють цілеспрямовано: духовні та фізичні здібності людей використовуються не лише для створення матеріальних цінностей, а й для відтворення та розвитку своїх сил. У цьому випадку людську силу доцільніше ототожнювати з поняттям життєва сила. Останнє повніше відтворює зміст розвитку людських сил.

Під життєвою силою слід розуміти ті фізичні та духовні здібності людей, які використовуються ними для виробництва та відтворення всіх своїх здатностей. Тобто це сили, що витрачаються на самообслуговування, самоосвіту, навчання і виховання дітей та дорослих, на охорону здоровя, сприйняття творів мистецтва тощо.

Однією із сторін виробництва людських сил є духовне виробництво. Відомо, що духовні спроможності людини не існують без їхньої фізичної основи. Вони перебувають в органічній єдності з фізичними силами. Можна говорити лише про відносну самостійність розвитку духовних сил як відлуння відокремлення та протиставлення розумової діяльності фізичній праці. Духовне виробництво — це одна із сторін виробництва людських сил.

Виробництво людської сили і виробництво матеріальних благ перебувають у тісному взаємозвязку. В процесі виробництва матеріальних благ створюються два різновиди матеріальних цінностей: засоби виробництва і предмети споживання, тобто життєві засоби. У свою чергу засоби виробництва споживаються всередині самого виробництва, яке їх породило. Предмети споживання життєві засоби шляхом розподілу та обміну слугують виробництву людських сил. Звідси випливає, що процес виробництва суспільного життя виступає одночасно і як виробництво матеріальних благ, і як виробництво людських сил. Обидва виробництва є самостійними і в той же час переходять одне в одне і не можуть існувати у відриві одне від одного. Відбувається взаємообмін між робочою силою та життєвими засобами. Взаємодіючи між собою, вони разом формують виробництво суспільного життя. Кінцевим результатом суспільного процесу виробництва завжди виступає саме суспільство, тобто сама людина в її суспільних відносинах.