Характеристика найбільш поширених видів трав для залуження елементів доріг та придорожніх угідь

Одним із відомих видів закріплення схилів, укосів земляного полотна, смуги відведення і інших видів угідь є засів трав. Але в останні роки, незважаючи на те, що цей вид укріплень відомий з давніх часів і широко використовується в Європі про нього майже забули в нашій країні. Причина тому – недостатнє вивчення закріплення грунту рослинністю.

До основних переваг цього закріплення можна віднести:

- екологічну чистоту методу закріплення (екологічна збалансованість навколишнього середовища);

- паралельне вирішення питань архітертурно-ландшафтного і естетичного оформлення придорожньої смуги;

- рекультиваційні властивості (відновлення родючості земель);

- покращення водно-теплового режиму роботи земляного полотна.

Позитивна роль рослинності в підвищенні стійкості угідь від руйнувань пояснюється тим, що коренева система утворюючи густу мережу, скріплює грунт, армує його, збільшує стійкість на розмив і механічну міцність поверхневого шару.

При закріпленні (залуженні) різних придорожніх угідь засівом трав використовують багатолітні різновиди трав. При цьому можна використовувати будь-який один вид трави або суміш трав (травосуміші).

Багаторічні порівняльні випробування показали, що засів травосумішами дає більший ефект у порівняно з засівом одного виду трави. Це в першу чергу обумовлюється тим, що травосуміш більш повно використовує поживні речовини грунту і воду.

При залужені угідь, у тому числі і закріплені придорожніх територій і елементів доріг використовують переважно багатолітні злакові і бобові трави і рідко деякі інші сімейства трав.

Багатолітні трави в флорі України представлені більш ніж 12500 видами (більше 75% кількості видів). Більше 100 видів багатолітніх трав введені в Україні в культуру: конюшина, люцерни, еспарцети, костри, овсяниці та інші. Біологічні і екологічні особливості окремих видів багатолітніх трав дуже різноманітні.

Типи трав"янистої рослинності можна класифікувати по характеру розташування листків (рис. 3.1):

- верхові;

- низові;

- полуверхові.

Але такий розподіл трав"яної рослинності доцільний при аналізі її як кормової бази. Тому класифікувати трав"яну рослинність з позицій закріплення земельних угідь більш доцільно з використанням пропозицій Т.А. Работнова, який запропонував розподіляти рослини на низькорослі, середньорослі і високорослі.

Найбільший інтерес з точки закріплення придорожніх угідь і елементів доріг представляє коренева система трав"яної рослинності. Відомо, що корені багатолітніх злаків заглиблюються в грунт на 100-150 см, деякі із них входять на глибину 200 см і більше (костер безостий, райграс високий, конареєчник, житняк, пирій проміжний і інші). Корені багатолітніх бобових трав, досягають глибини 150-200 см і більше (люцерна на 2-3 м і до 10 м, еспарцет на 3 м, донник на 1,5-2 м і до 5 м, конюшина на 0,8-3 м).

Основна маса кореневищ як злакових, так і бобових трав розміщується в шарі 20-30 см від поверхні грунту і складає 50÷70% від усієї маси корневищ.

По характеру паросткоутворення і корневих систем трав"яна рослинність розподіляється на 9 типів: 1) корневищеві; 2) дірчастокущові; 3) щільнокущові; 4) корневищево- дірчастокущові; 5) стержнекущові; 6) кістєкорневі; 7) корневідприскові; 8) рослини з укорінюваними повзучими стеблями; 9) цибульчасті і клубневі.

В корневищевих травах (рис. 3.2) підземні пагони або корневища розміщуються на глибині 5-20 см від поверхні землі. Вони простягаються горизонтально на значні відстані – від 2-3 см до 1 м і більше. Довжина всіх корневищ у однієї рослини сильно мінлива – від декількох десятків сантиметрів до десятків метрів. У пирія повзучого (трава, яка широко використовується для закріплення земельних угідь) довжина корневищ при сприятливих умовах може сягати 500 м на 1 м², а маса всіх корневищ на 1 га – 30 т.

До корневищевих трав відносяться: пирій повзучий, пирій проміжний, острець гілчастий, костер безостий, канареєчник, лихохвіст луговий, мятлик луговий, полевиця біла, овсяниця червона, різні осоки, мати-мачуха і інші трави. Корневищеві злаки широко використовують для закріплення різних угідь.

До дірчасто-кущових трав, схема кущіння яких показана на рис. 3.3, відносяться: тимофіївка лугова, овсяниця лугова, єжа збірна, духм"яний колосок, райграси високий і багатолітній, пирій безкорневищевий, регнерія волокниста, житняки і інші.

У щільнокущових трав вузол кущіння по співставленню з дірчастокущовими піднятий значно вище до поверхні грунту і інколи розміщується навіть над рівнем грунту (рис. 3.4).

До щільнокущових багатолітніх трав відносяться: щучка дерниста, білоус, деякі овсяниці (бороздчата, барвиста), ковилі Лессінга, осоки дерниста, Шмідта і інші.

Корневищево-рихлокущові трави створюють густу мережу рихлих кущів, які зв"язані між собою короткими корневищами. Вони дають рівний, пружний і міцний на розрив дерн. До цього типу відносяться деякі форми мятлика лугового, овсяниці червоної, лихохвіста лугового і дутого, пирію проміжного і деякі інші.

Стержнєкорневі трави мають вертикальний, як правило, товстий (діаметр від 4 мм до декількох сантиметрів) головний корінь, від якого відходять товсті і тонкі гілчасті бокові корені (рис. 3.5, 1 і 3). В залежності від умов розвитку довголіття цього типу рослин коливається в межах від декількох до багатьох десятків років. Розмножуються стержнєкорневі трави в основному насінням, але інколи і вегетативно.

До стержнєкорневих рослин відносять більшу кількість видів бобових трав і інших сімейств групи різнотрав"я: конюшина червона і розова, люцерна посівна, еспарцет, лядвенець рогатий, донники, тмін, козелець луговий, прутняк, камфоросма і інші. Кістєкорневі трави мають скорочене корневище і численні гілчасті корені (рис. 3.5, 2 і 4). Типовими представниками таких трав можуть служити щавель кислий, подорожник великий і інші. Цілеспрямовано, для закріплення угідь такий тип трав майже не використовують.

До корневідприскових трав (рис. 3.6) відносяться: горчак, молокан татарський, бодяк щетинистий, осот жовтий, в"юнок польовий, молочай лозний, іван-чай, верблюжа колючка і інші. Ці трави не відносяться до культурних, є бур"янами, багато із них ядовиті і цілеспрямовано не використовуються для закріплення угідь. Рослини з укорінюваними повзучими стеблами на поверхні грунту утворюють більш або менш довгі пагони. Прикріплюються до грунту придатковими коріннями, які розвиваються в вузлах пагонів. Цей тип рослин зустрічається серед злаків, бобових і різнотрав"я. Прикладом можуть служити: прибережниця солончакова, конюшина біла, лютик повзучий, луговий чай і інші.

Цибульчасті і клубневі трави мають підземні цибулі і клубні. До цибульчастих рослин відносяться багаточисельні види лілій, тюльпанів, фіалки і інші; до клубнекорневих – зопник клубненосний (рис. 3.7), таволожка степна, валеріана клубненосна і інші.

Характеристика корневої системи різних трав показує на перевагу у використанні для закріплення земельних угідь травосумішей.

Таким чином перевага посіву травосумішей у порівнянні з посівом чистих трав полягає:

1) у збільшенні маси корневої системи, її потужності і щільності;

2) в грунті під травосумішами утримується більше гумусу і водостійких агрегатів; це покращує фізичні властивості грунту;

3) у зменшенні кількості шкідливих для культурних рослин грибків, бактерій і комах;

4) у більш інтенсивній задернованості і більшій міцності дернини;

5) у збільшенні тривалості періоду життя закріплюючих посівів і у по- довженні сезону їх вегетації;

6) у підвищенні ефективності рекультиваційних властивостей посівів.

Із цього правила існують і певні виключення. Так, наприклад, культурні бобові трави не треба висівати на перезволожених діялнках, на лугових солончаках, в високогір"ях. В перші роки на таких ділянках рекомендується висівати один вид трави у відповідності з умовами проростання.

На пісках, які переміщуються при їх початковому освоєнні, висівають в чистому виді волоснець гігантський, селін великий або малий; на хороших чорноземах, наприклад, розподільчій смузі висівають в чистому виді пирій або інший вид трави і т. інш.