Право власності та інші речові права у сфері господарювання

Право власності, як зазначено у назві ст. 134 ГК, є основ­ним речовим правом у сфері господарювання.

В економічному аспекті власність — це присвоєння матері­альних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, територі­альній громаді, окремому колективу чи індивіду. Це матері­ально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матері­альних благ — це суспільні відносини власності, які характе­ризують відносини між людьми, що грунтуються на розмежу­ванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні влас­ника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника.

Економічні відносини власності дістають юридичне закріп­лення у праві власності, яке виникає внаслідок правового ре­гулювання зазначених економічних відносин. Правове регу­лювання відносин власності є одним з найважливіших на­прямів нормотворчої діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об'єктів власності певному суб'єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних об'єктів: засоби і способи правової охорони відносин власності тошо.

Сукупність зазначених правових норм, шо регулюють відно­сини власності, становить право власності в об'єктивному ро­зумінні.

Право власності в суб'єктивному розумінні є основним ре­човим правом у сфері господарювання, зміст якого складають повноваження (права) власника щодо володіння, користуван­ня і розпорядження належним йому майном при здійсненні господарської діяльності.

Володіння — не закріплення матеріальних благ за конкрет­ними власниками — індивідами і колективами, фактичне утри­мання речі у сфері господарювання них осіб.

Користування — пе вилучення з речей їхніх корисних влас­тивостей, які дають можливість задовольнити відповідні по­треби індивіда чи колективу.

Розпорядження — це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Зазначені повноваження власник реалізує на свій розсуд (тобто за своїм інтересом, незалежно від волі і бажання інших осіб), одноосібно або спільно з іншими суб'єктами. Реалізую-чи свої повноваження, власник у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві влас­ності, праві господарського відання чи праві оперативного уп­равління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених, зокрема, ст. 133 ГК.

Господарське законодавство (ч. 2 ст. 134 ГК) закріплює можливість використання в господарській діяльності майна, що перебуває у спільній власності двох або більше осіб (співвлас­ників), тобто спільного майна, яке може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної влас­ності (частини 1, 2 ст. 355 ЦК). Правовий режим майна, що перебуває у спільній власності, права та обов'язки співвласни ків такого майна встановлені, крім норм ГК. також поло-м-ннями Глави 26 «Право спільної власності» ЦК України - статті 355—372).

У Господарському кодексі (ч. З ст. 134) знайшло відобра­ження положення її. 7 ст. 92 Конституції України, згідно з і ким правовий режим власності визначається виключно зако­нами України. До таких законів, зокрема, відносяться Цивіль­ній кодекс України, Господарський кодекс України, Закон України від 21 вересня 2006 р. «Про управління суб’єктами державної власності», Закони України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування», ;.и 3 березня 1998 р. «Про передачу об'єктів права державної іл комунальної власності», від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» тощо.

Серед повноважень власника ГК виділяє такий вид як організаціпно-установчі повноваження, шо мають безпосереднє підношення до здійснення господарської діяльності.

Одним з основних організапійно-усгановчих повноважень власника майна ч. 1 ст. 135 ГК називає його засновницькі повноваження:

по-перше, власник має право засновувати господарські орга­нізації: одноосібно (унітарні підприємства) або спільно з іншими і.ллсниками (корпоративні підприємства) на основі належного • ічм\ (їм) майна або здійснювати господарську діяльність в піших формах господарювання, не заборонених законом. Госпо­дарські організації, щодо заснування яких йдеться в ч. 1 ст. 135 ГК. можуть створюватись різних видів і організаційних форм, встановлених ст. 63 ГК;

по-друге, якщо власником є громадянин, він може обрати іаку організаційну форму підприємництва як підприємець без статусу юридичної особи (ч. 1 ст. !28 ГК);

по-третє, власник на свій розсуд визначає мету і предмет юсподарської діяльності утвореного ним суб'єкта господарю­вання. Метою господарської діяльності є задоволення суспіль­них і особистих потреб, а предметом — систематичне здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої госпо­дарської діяльності (ч. 1 ст. 62 ГК);

по-четверте, власник на свій розсуд визначає також струк­туру утвореного ним суб'єкта господарювання (види і назву виробничих структурних підрозділів, а також види і назву функціональних структурних підрозділів апарату управління), склад і компетенцію його органів управління, порядок викорис­тання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта гос­подарювання;

по-п 'яте, власник приймає рішення про припинення відпо­відно до законодавства господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання.

Власник має право здійснювати організаційно-установчі повноваження також на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГК та інших нормативно-правових актів.

Однією із форм правового режиму майна, закріпленого за суб'єктом підприємництва, є право господарського відання.

Право господарського відання — це речове право суб'єкта підприємництва, який, так само як і власник, володіє корис­тується і розпоряджається закріпленим за ним майном. Проте, якщо зазначені повноваження власника носять абсолютний ха­рактер, то суб'єкт підприємництва, за яким майно закріплене власником (уповноваженим власником органом) на праві гос­подарського відання, обмежений у здійсненні повноваження розпоряджатися окремими видами майна, яке (повноваження) він може реалізувати лише за згодою власника. Випадки одер­жання такої згоди передбачені ГК та іншими законами.

Право господарського відання, крім обмеження суб'єкта підприємництва у розпорядженні окремими видами майна зго­дою власника (уповноваженого органу), характеризується і тим, що власник майна, закріпленого за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням та збереженням належ­ного йому майна. Такий контроль може здійснюватись влас­ником як безпосередньо, так і через уповноважений ним орган. Проте в будь-якому випадку такий контроль не повинен при­зводити до втручання в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Згідно з ч. З ст. 136 ГК право господарського відання захи­щається за допомогою тих же положень закону, що і право власності. Важливе значення для захисту права господарсько­го відання має вказівка закону (ч. 2 ст. 136 ГК) на те, що суб'єкт підприємництва, який здійснює господарювання на основі права господарського відання, є підприємством. Статус юридичної особи, яким наділене підприємство, дозволяє тако­му суб'єкту підприємництва не лише закріпити за ним майно засобами бухгалтерського обліку і тим самим відокремити його від майна інших суб'єктів господарювання, власника тощо, але і нести відповідальність за своїми зобов'язаннями закріп­леним за ним майном, звертатися до суду за захистом поруше­них майнових прав в тому числі і в тому випадку, коли таке порушення мало місце з боку власника.

Право оперативного управління — це речове право суб'єкта господарювання, який здійснює некомерційну діяльність, тоб­то самостійну систематичну господарську діяльність, спрямо­вану на досягнення економічних, соціальних та інших резуль­татів без мети одержання прибутку (ч. 1 ст. 52 ГК). Змістом права оперативного управління є повноваження володіння, користування і розпорядження майном, закріпленим за суб'єк­том господарювання власником (уповноваженим ним органом). Проте реалізація зазначених повноважень здійснюється у ме­жах, встановлених ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Так, відповідно до ч. З ст. 76 ГК майно казенного підприє­мства закріплюється за ним на праві оперативного управлін­ня в обсязі, зазначеному в статуті підприємства. Казенне під­приємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить (ч. 4 ст. 77 ГК).

На прикладі казенного підприємства можна бачити, що право оперативного управління відрізняється від права господарсь­кого відання за такими ознаками:

а) казенне підприємство або інший суб'єкт господарюван­
ня, який здійснює некомерційну господарську діяльність, по­
стійно фінансується власником. Як зазначено в ч. З ст. 76 ГК, фінанси казенних підприємств є єдиними з фінансами дер­жавної казни. Суб'єкт господарювання на праві господарсько­го відання здійснює підприємницьку діяльність за рахунок отриманих від неї доходів, тобто на основі самофінансування;

б) казенне підприємство, як суб'єкт права оперативного управління, розпоряджається своїми коштами відповідно до фінансового плану і плану розвитку казенного підприємства.
Розподіл та використання прибутку (доходу) казенного підприєм­ства визначаються фінансовим планом, який затверджується у порядку, встановленому для державних комерційних під­приємств.

Як і при праві господарського відання, власник майна, за­кріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом гос­подарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосе­редньо або через уповноважений ним орган. Проте межі уп­равління зазначеним майном з боку власника ширші, ніж при праві господарського відання. Власник має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, майно, що ним не використовується, а також майно, що використовується суб'єктом господарювання не за призначенням.

Так, згідно з ч. З ст. 77 ГК орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству май­на, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначен­ням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.

Право оперативного управління захищається законом відпо­відно до положень, встановлених для захисту права власності.