Господарські санкції приватноправового характеру

Господарська санкція у формі відшкодування збитків — най­важливіший захід господарсько-правової відповідальності.

Важко не погодитися з думкою професора В.С. Щербини про те, що відшкодування (компенсація) збитків, яке застосовується традиційно «за правом справедливості», є найбільш юридично уні­версальним і дієвим способом правового захисту потерпілої сторони в господарських правовідносинах.

Суть цієї санкції відбита в ст. 224 ГК України, яка передбачає, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або встановлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками в цьому разі розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втра­та або пошкодження Ті майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона отримала б у разі належного виконання зобов'язання або дотриманні правил здійснення господарської ді­яльності іншою стороною.

Вітчизняна і зарубіжна науково-правова література, присвя­чена питанням стягнення збитків, майже неосяжна. Відповідні дослідження проводилися представниками науки господарського, цивільного, адміністративного, фінансового та інших галузей права.

Як правило, стягнення збитків не є майновою санкцією завчасно визначеного розміру (хоча сторони і можуть його заздалегідь пого­джувати згідно з ч. 5 ст. 225 ГК України). Саме з цим пов'язується універсальність її застосування в горизонтальних і у вертикальних відносинах, в договірних і в позадоговірних зобов'язаннях. Будучи закріпленою в законі, така санкція не потребує договірного встанов­лення. Тим часом це непроста в застосуванні форма господарсько- правової відповідальності: складно довести факт заподіяння збитків і їх розмір (збитки можуть виникнути через значний проміжок часу, відсутня досконала методика розрахунку розміру збитків); необхідно довести наявність всіх чотирьох елементів складу право­порушення — протиправну поведінку особи, що заподіяла збитки, їх наявність, склад і розмір, причинний зв'язок між протиправною

поведінкою і заподіяними збитками, вину порушника (якщо інше не передбачене законом або договором).

Слід ураховувати, що поняття «збитки», яке вживається в юри­спруденції, дещо відрізняється від аналогічного поняття, яким оперує економічна наука і реальна господарська практика. На це звертав увагу, зокрема, В. І. Кофман, відзначаючи, що збитки як економічна категорія не обов'язково виникають в результаті право­порушення, наразі як категорія юридична збитки є негативними наслідками в майновій сфері потерпілого, що викликаються певною неправомірною поведінкою². Іншою мовою, сума збитків у договір­ному праві відображає негативну різницю не у вартості майна (фі­нансовий результат діяльності) на кінець і початок певного періоду (що має місце в економіці), а у вартості майна, яке належить стороні, потерпілій від порушення контрагентом умов договору, в реальній дійсності, і очікуваною вартістю майна, яка могла б мати місце, якби боржник належним чином виконав свої договірні зобов'язання.

Особливості стягнення шкоди в сфері господарювання у порів­няння із положеннями ЦК загалом окреслені у Роз'ясненні «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшко­дуванням шкоди» від 01.03.94 р. в редакції Рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 29.12.2007 р. Зокрема, зазначається на необхідність «враховувати особливості стягнення збитків за завдану неправомірними діями шкоду, передбачені спе­ціальними нормами ГК України (частина третя статті 249, частіша перша статті 39, частина перша статті 163, частина перша статті 159, частина третя статті 162, частина друга статті 178, частина друга статті 216)», використання відповідних методик тощо.

Докладно питання особливостей стягнення збитків як господар­сько-правового делікту розглянуто в науковій літературі О.П. Под- церковним, С.Борвено, С. Теньковим тощо.

ГК України дає більш розгорнену характеристику складу і роз­міру збитків, ніж це робить ЦК України. Зокрема, ст. 225 ГК перед-

бачає, щодо складу збитків, які підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

— вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

— додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єк­там, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитки внаслідок порушення зобов'язання іншою стороною;

— неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, що зазнала збитки, мала право розраховувати у разі належного ви­конання зобов'язання другою стороною;

— матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, перед­бачених законом.

ГК України виходить із загального правила про повне відшко­дування збитків. Виняток з цього правила може бути передбачено законом або договором.

ГК України допускає затвердження Кабінетом Міністрів Укра­їни методики визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання. Наприклад, така методика встановлена Постано­вою КМУ «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству» від 05.12.96 р. № 1464. У разі відсутності відповідного акта КМУ може застосовуватися Тимчасова методика визначення розміру шкоди (збитків), заподіяна порушеннями госпо­дарських договорів, схвалена Держкомісією з економічної реформи Ради Міністрів СРСР 21.12.90 р.

Склад збитків, які підлягають відшкодуванню у внутрішньо­господарських відносинах, визначається відповідними суб'єктами господарювання — господарськими організаціями з урахуванням специфіки їхньої діяльності.

У ст. 226 ГК України визначаються умови і порядок відшкоду­вання збитків у сфері господарювання.

Зокрема, не підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні право­мірною відмовою зобов'язаної сторони від подальшого виконання зобов'язання.

При невиконанні зобов'язання про передачу індивідуально- » визначеної речі (речей, визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відбирання цієї речі (речей) у зобов'язаної сторони або відшкодування збитків. При невиконанні зобов'язання виконати певну роботу (надати послугу) управнена сторона має право виконати цю роботу само­стійно або доручити її виконання (надання послуги) третім особам, якщо інше не передбачене законом або зобов'язанням, і вимагати відшкодування збитків, заподіяних невиконанням зобов'язання. У разі заподіяння збитків одночасно декількома учасниками господарських відносин кожен з них зобов'язаний відшкодувати збитки суб'єктові, якому заподіяні збитки, в солідарному порядку відповідно до вимог ЦК України та інших законів.

Учасник господарських відносин, який відшкодував збитки, має право стягнути збитки з третіх осіб у порядку регресу. Державні (комунальні) підприємства за наявності підстав не тільки мають право, але і зобов'язані вжити заходи щодо стягнення збитків у порядку регресу з інших суб'єктів господарювання або стягнути збитки з винних працівників підприємства відповідно до вимог за­конодавства про працю.

Особливі правила передбачені в ст. 229 ГК України для відшко­дування збитків у разі порушення грошових зобов'язань. Учасник господарських відносин у цьому разі не звільняється від відповідаль­ності через неможливість виконання і зобов'язаний відшкодувати потерпілому збитки, а також сплатити штрафні санкції. У ст. 625 ЦК розмір відповідних збитків спеціально визначений — інфляційні втрати і три проценти річних від суми боргу, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом. Для негрошових господарських зобов'язань закон передбачає загальне правило про те, що сплата штрафних санкцій зменшує розмір збитків.

Штрафні санкції у сфері господарювання є найпоширенішою формою господарсько-правової відповідальності.

Інститут штрафних санкцій є новелою ГК України (гл. 26). Як і багато інститутів господарського права, цей інститут виник завдя­ки особливій модифікації цивільно-правових (приватноправових) норм стосовно умов господарювання і їх послідовного насичення своєрідними публічно-правовими характеристиками. 6 даному ви­падку в понятті штрафних санкцій поєднуються спеціальні норми щодо цивільно-правової неустойки (штрафу, пені) для майново- господарських зобов'язань і своєрідні норми щодо штрафів (пені) для організаційно-господарських зобов'язань.

Поширеність штрафних санкцій пояснюється тим, що довести їх розмір, чітко визначений у законі або договорі, набагато простіше, ніж довести розмір збитків.

Штрафними санкціями згідно зі ст. 230 ГК України визна­ються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконанні або неналежному виконанні господарського зобов'язання.

Поняття штрафних санкцій уданому випадку ширше за поняття неустойки, оскільки в господарських відносинах зустрічаються штраф або пеня, які не можна віднести до такої договірної форми відповідальності. Наприклад, згідно зі ст. 52 Закону «Про госпо­дарські товариства» учасник зобов'язаний повністю внести свою

частку не пізніше року після реєстрації товариства. У разі неви­конання цього зобов'язання учасник, якщо інше не передбачене установчими документами, сплачує за час прострочення 10 відсотків річних із суми прострочення. Ці санкції на відміну від неустойки мають позадоговірну природу, оскільки покладаються на учасника господарського товариства адміністративним актом — статутом.

ГК України не дає визначення неустойки, пені і штрафу — від­повідні поняття передбачені в ст. 549 ЦК України. У свою чергу, поняття пені, наприклад, співвідноситься в ЦК з порушенням грошових зобов'язань. Проте, в ч. З ст. 6 ЦК передбачається, що сторони можуть відступити в договорі від положень цивільного законодавства, а, крім того, згідно зі ст. 231 ГК, де наведені за­гальні принципи обчислення штрафних санкцій, допускається використання пені для негрошових господарських зобов'язань. У результаті можна констатувати, що в господарських відноси­нах допускається застосування пені за прострочення виконання будь-яких зобов'язань, а не тільки грошових.

Поняття штрафних санкцій (ст.ст. 230-234 ГК) не співпадає з поняттям адміністративно-господарського штрафу (ст. 241 ГК).

Штрафні санкції є приватноправовою санкцією, а адміністра­тивно-господарський штраф — публічно-правовою санкцією. Ад­міністративно-господарський штраф застосовується уповноваже­ними органами державної влади або місцевого самоврядування, а штрафні санкції — за ініціативою інших учасників відносин у сфері господарювання. Адміністративно-господарський штраф стягується в дохід державного або місцевих бюджетів, а штрафні санкції — в дохід приватних бюджетів учасників господарських відносин.

Крім того, адміністративно-господарський штраф застосовується виключно за порушення тих правил здійснення господарської ді­яльності, які встановлені в законах України. Наразі штрафні санкції можуть застосовуватися, передусім, за порушення господарських зобов'язань, встановлених у договорах, і лише в окремих випадках — за порушення правил здійснення господарської діяльності у вну­трішньогосподарських і організаційно-господарських відносинах, встановлених у локальних актах і законодавстві.

Наприклад, Професійна футбольна ліга України накладає штрафні санкції на клуби, що входять до складу цього об'єднання за порушення положень локальних актів ліги, зокрема Регламенту Всеукраїнських змагань з футболу серед команд професійних клубів 2006/2007 років. Аналогічним чином штрафною санкцією, що ви­ходить за рамки неустойки, є штраф, що стягується господарським об'єднанням з підприємства — учасника об'єднання за порушення порядку узгодження цін, встановленого локальними актами госпо­дарського об'єднання.

Законом для окремих видів господарських зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. Це правило ч. 1 ст. 231 ГК України означає, що сторонам заборонено змінювати в договорі розмір штрафних санкцій, вказаний у законі. Правильність такої точки зору підтвер­джується правилом ч. 4 ст. 231 ГК України про те, що «у випадку якщо розмір штрафних санкцій законом не визначений, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором». Виходить, що розмір штрафних санкцій, точно визначений у законі, не може бути не тільки зменшений, але навіть збільшений за угодою сторін. Це положення відрізняє штрафні санкції від інших заходів відпо­відальності згідно з ч. 6 ст. 225 ГК України.

Наприклад, згідно з ч. б ст. 29 Закону України «Про приватиза­цію державного майна» у разі недодержання покупцем обов'язку зі збереження впродовж визначеного у приватизаційній угоді періоду профілю діяльності приватизованого об'єкта покупець сплачує штраф у розмірі 10 відсотків вартості придбаного майна.

Але нерідко, у разі встановлення законом конкретних штрафних господарських санкцій, одночасно передбачається можливість їх перегляду в договорі. Наприклад, згідно з ч. 6 ст. 231 ГК України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлю­ються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою НБУ, за весь час користування чужими грошовими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачений законом або договором.

При застосуванні цієї диспозитивності господарсько-правових норм, не можна виходити за рамки імперативних положень ч. 5 ст. 225 ГК України — штрафні санкції можуть бути лише збіль­шені у порівнянні із вказаним у законі розміром.

У свою чергу тут не виключається верхня межа розміру відпо­відальності. Зокрема, ч. 2 ст. 343 ГК України обмежує розмір пені, що стягується за порушення грошових зобов'язань, подвійною об­ліковою ставкою НБУ, що діяла в період прострочення.

Наведені обмеження на встановлення штрафних санкцій у гос­подарських відносинах істотно відрізняються від правил, встанов­лених для нарахування законної неустойки в загальноцивільних відносинах, — згідно з ч. 2 ст. 651 ЦК України сторони, як правило, можуть вільно змінювати розмір неустойки, встановлений в акті цивільного законодавства. Сторони можуть вільно збільшувати розмір неустойки, встановлений у законі, а обмеження договірної можливості на зменшення такого розміру вимагає спеціальної вказівки в законі.

У зв'язку з обмеженням верхньої межі пені, що стягується, за порушення грошових зобов'язань, слід ураховувати зміну облікової ставки НБУ в період прострочення для цілей розрахунку позовних вимог.

Наприклад, в 2007-2008 роках розмір облікової ставки НБУ не­одноразово змінювався. З 1 червня 2007 року по 1 січня 2008 року вона встановлювалася на рівні 8% (Лист НБУ від 17.05.2007р. №14-011/1150-5118). З 1 січня 2008 по 30 квітня 2008 року—на рівні 10% (Постанова НБУ від 29.12.2007 р. № 492), а з 1 травня 2008 — 12% (Постанова НБУ від 21.04.2008 р. № 107). Відповідно — розрахунок позову повинен містити розбиття сум пені, що стягуються, окремо за кожним періодом зміни облікової ставки НБУ впродовж усього пері­оду прострочення (про період стягнення йдеться нижче).

Цей порядок обчислення розміру пені відрізняється від поряд­ку розрахунку пені в податкових зобов'язаннях. Зокрема, згідно з п. 16.4.1. Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р. пеня нараховується на суму податкового боргу із розра­хунку 120 відсотків річної ставки НБУ, що діяла на день виникнення податкового боргу або на день його погашення, залежно від того, яка з величин таких ставок є більшою, за кожен день прострочення в сплаті боргу. Тут при обчисленні пені її розмір не враховує динаміку зміни облікової ставки НБУ, а лише ґрунтується на максимальній обліковій ставці НБУ, що діяла в період прострочення.

Законодавчі обмеження щодо максимального розміру пені, що підлягає стягненню, стосуються тільки грошових зобов'язань і не розповсюджуються на санкції за невиконання інших договірних зобов'язань (передача продукції, виконання робіт тощо).

Розмір штрафних санкцій у сфері господарювання може бути встановлений договором у процентному відношенні до суми неви­конаної частини зобов'язання або в деякій, певній грошовій сумі, або в процентному відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або в кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). При цьому може змінюватися період нарахування штрафних санкцій: бути одноразовим або періодичним.

ГК встановлює конкретні розміри штрафних санкцій лише для деяких правопорушень. Наприклад, у разі порушення господар­ського зобов'язання суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або виконання зобов'язання, що фінансується за рахунок Державного бюджету України, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачене законом або до­говором, в наступних розмірах (ст. 231 ГК):

— за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі 20 відсотків їх вартості;

— за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг) за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі 7 відсотків їхньої вартості.

ГК України (ст. 232) встановлює презумпцію застосування замкових штрафних санкцій (залікової неустойки) в господар­ських відносинах, на відміну від штрафної неустойки в загальноцивільних відносинах згідно з положенням ЦК України (ч. 2 ст. 552). Тобто в господарських відносинах за загальним правилом збитки відшкодовуються в частині, не покритою неустойкою. У законі або господарському договорі визначаються випадки, коли допускається стягнення тільки штрафних санкцій (виняткова неустойка), або стягнення збитків понад штрафні санкції (штрафна неустойка), або стягнення штрафних санкцій або збитків за вибором кредитора (альтернативна неустойка). Прикладом служать штрафні санкції, що нараховуються за порушення грошових зобов'язань, де штрафні санкції стягуються понад збитки (ст. 229 ГК).

Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання господарського зобов'язання, якщо інше не встановлене законом або договором, припиняється через шість місяців з дня, коли зобов'язання повинне було бути виконане (ч. б ст. 232 ГК України).

У даному випадку йдеться не про термін позовної давності — вона встановлюється ЦК України (ст. 258) в 1 рік для стягнення неустой­ки і 3 року для стягнення інших штрафних санкцій (наприклад, штраф із засновника за невчасне внесення внеску до статутного фонду підприємства). Йдеться про строки, які застосовуються в господарському праві для розрахунку суми штрафних санкцій. Ця сума, обчислена одного разу, розглядається як борг, який має ско­рочену позовну давність стягнення. У відносинах загальноцивільного характеру неустойка стягується за весь період прострочення в межах позовної давності.

Наприклад, у постанові колегії ВГСУ від 06.03.2007р. в справі № 5/206 витлумачено порядок обчислення пені за п. 6 ст. 232ГК України. По­чатком для нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання буде день, наступний за днем, коли воно мало було бути виконане. Нарахування штрафних санкцій продовжується впродовж шести місяців. За змістом п. 1 ч.2 ст. 258 ЦК України щодо вимог зі стягнення неустойки (штрафу, пені) передбачена спеціальна позовна давність в один рік. Частина 6 ст. 232 ГК України передбачає строк, в межах якого нараховуються штрафні санкції, а строк, впродовж якого особа може звернутися до суду за захистом порушеного права, встановлюється ЦК України.

Законні проценти за користування чужими коштами необхідно відрізняти від штрафних санкцій. Перші є платою за користування чужим капіталом. Нарахування законних процентів здійснюється за правилами ч. 2 ст. 625 ЦК України (раніше ст. 214 ЦК УРСР): боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Більшість учених дійшли висновку, що проценти, передбачені в ст. 625 ЦК, — особливого роду збитки кредитора від неправомірного користування іншою особою належними йому грошовими коштами. Розмір цих збитків заздалегідь встановлений у законі. Тому їх на­зивають законними процентами. Сплата боржником цих процентів неминуче зменшує збитки кредитора. Проте особа не позбавлена права доводити, що його збитки перевищують розмір законних процентів. Розмежування процентів і штрафних санкцій необхідно проводити зважаючи на різний їхній правовий режим — різна позо­вна давність, різні строки нарахування, різний порядок зменшення за рішенням суду тощо.

На відміну від неустойки проценти за неправомірне користування чужими коштами згідно з ч. 4 ст. 232 ГК, так само як і в загально- цивільних відносинах, стягуються по день сплати суми боргу креди­торові, якщо інше не встановлено законом чи договором.

Враховуючи вищезгадані особливості норм ГК України щодо грошових зобов'язань, можна навести наступну загальну формулу притягнення суб'єктів господарювання до відповідальності за по­рушення грошових зобов'язань: сума боргу плюс збитки (зокрема, проценти за ст. 625 ЦК України) за весь період прострочення плюс штрафні санкції за перші 6 місяців прострочення.

У практиці господарювання виникло запитання — як розра­ховувати проценти за статтею 625 ЦК України — нараховувати З відсотки річних на основну суму боргу або ж на суму боргу з урахуванням інфляційних втрат. Це запитання було вирішене на користь першого варіанта зважаючи на несправедливість нараху­вання санкції на санкції. До того ж це значно спрощує розрахунок відповідної грошової вимоги.

Зокрема, в постанові колегії Вищого господарського суду України від 19.07.2005р. М 43/1 за позовом ТОВ «Аверс» до Державного підпри­ємства «Укрпромводчормет» вказано, що «інфляційні і три проценти річних за своєю природою є різновидами цивільної відповідальності, внаслідок чого нарахування інфляції і трьох відсотків річних на суму збитків, тобто застосування одного виду відповідальності на підставі іншого, є неправомірним».

Вимогу щодо сплати штрафних санкцій за господарське право­порушення може заявити учасник господарських відносин, права або законні інтереси якого порушені, а у випадках, передбачених законом, — уповноважений орган, наділений господарською ком­петенцією»

Слід ураховувати можливість зменшення судом розміру неустой­ки, що стягується в господарських відносинах.

До прийняття нового ЦК і ГК України при реалізації судом по­ложень ст. 205 ЦК УРСР, п. З ст. 83 ГПК про зменшення розміру неустойки, яка підлягає стягненню з правопорушника, ситуація оцінювалася виходячи з низки критеріїв, вказаних Вищим арбі­тражним судом України. Зокрема, підлягало з'ясуванню, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, що заслуговують на увагу, ступінь виконання зобов'язання, причини неналежного ви­конання, чи відповідає розмір пені наслідкам правопорушення або добровільно усунено винною стороною його наслідки тощо (п. 2.4. роз'яснень ВАСУ № 02-5/293 від 29.04.94 р.).

Новий ГК України в ст. 233 майже в незмінному вигляді відтво­рює положення ст. 205 ЦК УРСР: «У разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредито­ра, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не «лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам гос­подарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій».

Водночас, важливо підкреслити низку новел. По-перше, об­ставина винятковості вже не є вирішальною при визначенні права суду на зменшення штрафних санкцій. По-друге, якщо в результаті правопорушення відсутні збитки учасників господарських відносин, то для зменшення розміру штрафних санкцій, що стягуються, до­статньо врахування інтересів одного ляше боржника.

Загалом такі новели повинні бути оцінені прогресивно. Гос­подарська сфера повинна слідувати принципам справедливості і розумної відповідальності, адже за «плечима» правопорушників суб'єктів господарювання не тільки майнові інтереси бізнесменів, але і виплати заробітних плат працівникам підприємств, зайнятість населення і соціальний спокій у країні загалом. Тому застосування штрафних санкцій у сфері господарювання завжди повинно мати зважений характер, не призводити до банкрутства суб'єктів підпри­ємництва. Даний аспект господарсько-правової відповідальності сповна вписується в специфічний у порівнянні із загальноцивільним регулюванням механізм.

Оперативно-господарські санкції як самостійний інститут права є новелою ГК України.

Згідно зі ст. 235 ГК України за порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно- господарські санкції — заходи оперативного впливу на право­порушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку.

Оперативно-господарські санкції є винятком із загального пра­вила про неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язання, закріпленого в ч. 7 ст. 193 ГК України.

Чи слід включати оперативні санкції в систему заходів юридичної відповідальності? На думку частини правознавців — В.П. Грібанова, М.С. Малеіна, М.О. Абрамова, С.М. Братуся та ін. — ці санкції не мають ознак державного примусу, обов'язкового для юридичної відповідальності, оскільки застосовуються самими суб'єктами господарювання.

Проте, більш прийнятною в сучасних умовах є точка зору О.М. Садікова, Г.В. Пронської, В.С. Щербини та інших, які оперативно-господарські санкції визнають формою господарсько- правової відповідальності. І ось чому.

Оперативні санкції наділені державним примусом у тому сенсі, що вони дозволяють потерпілому суб'єкту в односторонньому по­рядку, передбаченому договором, з мовчазної згоди держави засто­совувати до правопорушника заходи несприятливого характеру, не вдаючись до судових та інших державно-владних процедур. Це свого роду "делегований" примус, право на застосування якого охороня­ється державою. Таким чином, у порівнянні з іншими юридичними санкціями змінюється суб'єкт стягнення, але не природа самої санкції. Тому ці санкції не тільки за характером, але і за сутністю слід відносити до заходів юридичної відповідальності. Така точка зору набула ще більшу переконливість в умовах, коли ГК України в розділі V і ст. 217 прямо закріпив оперативно-господарські санкції серед заходів господарсько-правової відповідальності.

Оперативно-господарські санкції мають власні межі. До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, які передбачені догово­ром. Згідно зі ст. 237 ГК України у разі незгоди з застосуванням оперативно-господарських санкцій зацікавлена сторона може звернутися до суду із заявою про скасування таких санкцій і від­шкодування збитків. Оперативно-господарські санкції можуть за­стосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків і стягненням штрафних санкцій.

У господарських договорах сторони можуть передбачити засто­сування різних видів оперативно-господарських санкцій. Деякі з них називає ст. 236 ГК України, а саме:

а) одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це — у разі порушення зобов'язання іншою стороною;

б) відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконане неналежним чином або достроково виконане боржником без згоди іншої сторони;

в) відстрочення відвантаження продукції або виконання робіт унаслідок прострочення виставлення акредитиву платником, при­пинення видачі банківських кредитів тощо;

г) відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття по­дальшого виконання зобов'язання, або повернення кредитором в односторонньому порядку виконаного за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцентному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

д) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додат­кових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, що порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переклад платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

е) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, що порушує зобов'язання: наприклад, відмова від про­довження договору оренди.

Перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений ГК України, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити в договорі також інші оперативно-господарські санкції.

Зокрема, такою санкцією може виступити невигідна для право­порушника зміна іншою стороною умов зобов'язання. Наприклад, у кредитному договорі може бути передбачене право кредитора змен­шити чергову суму кредиту (траншу), якщо боржник несвоєчасно відзвітує про використання попереднього траншу тощо.

Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є лише факт господарського правопорушення. Вони застосову­ються стороною, потерпілою від правопорушення, в позасудовому порядку і без попереднього пред'явлення претензії порушнико­ві зобов'язання. Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором.

Закон допускає застосування оперативно-господарських санкцій лише у тому випадку, коли на управненій стороні лежить певний обов'язок, який вона може відмовитися виконати, змінити або вимагати додаткових гарантій від боржника при порушенні ним своєї частини зобов'язання. Тому, коли зобов'язання управненою стороною вже виконано, вона має право застосувати тільки інші способи захисту.

Не є оперативними санкціями заходи з охорони свого майна, відмова від укладання договору, стосовно якого відсутні попередні домовленості, перевірка платоспроможності контрагента та інші заходи, які пов'язані із зобов'язанням управненої сторони.

Оперативно-господарські санкції слід розглядати як різновид самозахисту прав, які проголошені ст. 19 ЦК України.

Ця норма знаходить віддзеркалення у відповідних транспортних кодексах, статутах тощо. Для автомобільного перевізника такі об­ставини передбачені п. 133 САТ УРСР, а для пароплавства — п. 191 Статуту внутрішнього водного транспорту СРСР. До них належать: а) провина вантажовідправника (вантажоодержувача); б) особливі природні властивості вантажу, що перевозиться; у) дефекти тари або упаковки, які не могли бути виявлені за зовнішнім виглядом при прийнятті вантажу до перевезення; г) здача вантажу до перевезення без вказівки в товарно-транспортних документах його особливих властивостей, що вимагають особливих умов або запобіжних засобів для збереження вантажу при перевезенні або зберіганні; д) здача до перевезення вантажу, вологість або температура якого перевищують встановлені норми.

Відповідно до ст. 92 Повітряного кодексу України, перевізник несе відповідальність за втрату, нестачу або пошкодження вантажу з часу прийняття його для перевезення і до видачі одержувачу або передачі його відповідно до правил іншій установі (особі), якщо не доведе, що ним було вжито всіх необхідних заходів для запобігання заподіянню шкоди або що таких заходів неможливо було вжити. До того часу поки перевізник не доведе інше, вважається, що втрата, нестача чи пошкодження вантажу сталися під час перевезення.

Згідно з п. 113 Статуту залізниць України, залізниці несуть відповідальність у розмірі фактично заподіяного збитку, якщо не доведуть, що втрата, недостача, псування, пошкодження виникли з незалежних від них причин. Обов'язок зберігання, супроводу і охорони коштовних і небезпечних вантажів, перелік яких встанов­люється відповідними правилами, покладаються на відправника.

Підстави звільнення від відповідальності морського перевізника встановлені ст. 176 КТМ України. Перевізник відповідає за втра­ту, нестачу і пошкодження прийнятого для перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини, зокрема, внаслідок: дії непереборної сили; виникнення небезпеки і випадковостей на морі та інших судноплавних водах; пожежі, що виникла не з вини перевізника; рятування людей, су­ден, вантажів; дій або розпоряджень властей (затримання, арешт, карантин тощо); дій або упущень відправника або одержувача; прихованих недоліків вантажу, його властивостей або природних втрат, що не перевищують, однак, встановлених норм тощо. Під­ставою звільнення від відповідальності морського перевізника за незбереження вантажу слід визнати навігаційну помилку (ст. 177 КТМ): перевізник не відповідає за втрату, нестачу або пошкодження вантажу, якщо доведе, що вони сталися внаслідок дій або упущень капітана, інших осіб суднового екіпажу і лоцмана в судноводінні або управлінні судном (навіть за наявності провини цих осіб). Від навігаційної помилки слід відрізняти комерційну помилку, яка не є підставою для звільнення перевізника від відповідальності за

незбереження вантажу. Під комерційною помилкою розуміють дії або упущення вказаних осіб, які спричинили втрату, нестачу або пошкодження вантажу, під час вантаження, розміщення, вивантаження або здачі вантажу.

Таким чином, перевізник відповідно до законодавства України повинен довести відсутність своєї провини для звільнення від від­повідальності за втрату, нестачу, пошкодження вантажу шляхом посилання на одну з вказаних обставин, передбачених транспорт­ним законодавством. Але в окремих випадках діє презумпція невинуватості перевізника, тобто тягар доведення провини перевізника покладений на вантажоодержувача або вантажовідправника. Такі випадки передбачені, наприклад, у ст. 178 КТМ: нестача вантажу, що прибув у порт призначення. Перевізник не відпо­відає за нестачу вантажу, що прибув у порт у справних суднових приміщеннях, ліхтерах, контейнерах із справними пломбами відправника, у цілій і справній тарі, у супроводі провідника, від­правника або одержувача, якщо тільки одержувач не доведе, що нестача вантажу сталася з вини. Аналогічні положення містяться в п. 111 Статуту залізниць України, розд. 20 Правил повітряних перевезень вантажів, п. 134 САТ УРСР, п. 192 Статуту внутріш­нього водного транспорту СРСР.

Особливістю відповідальності перевізника вантажу, встанов­леної в ст. 314 ГК, є її обмежений характер, тобто відшкодуванню підлягають лише фактичні збитки, які виникли підчас перевезен­ня (реальний збиток). Відповідальність перевізника обмежується розміром вартості втраченого або бракованого вантажу - в разі втрати або нестачі вантажу; розміром суми, на яку зменшилася його вартість, — в разі пошкодження вантажу; розміром оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона нижча за дійсну вартість вантажу — в разі втрати вантажу, наданого до перевезення з оголо­шенням його цінності.

Відповідно до ч. 6 ст. 306 ГК України, відносини, пов'язані з перевезенням пасажирів та багажу, регулюються Цивільним ко­дексом України та іншими нормативно-правовими актами. Відпо­відно до статті 908 ЦК України перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення, укладення якого є обов'язковим. Якщо із закону, інших нормативно-правових актів або ліцензії, виданої юридичній особі, випливає, що воно повинне здійснювати перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти за зверненням будь-якої особи, таке перевезення вважа­тиметься перевезенням транспортом загального користування. Договір перевезення транспортом загального користування є пу­блічним договором.