Господарські договори

Господарський договір є основною формою реалізації господар­ських зобов'язань, а його роль зводиться до регулювання товарно- грошових відносин учасників господарського обігу.

В юридичній та навчальній літературі поряд з терміном «гос­подарський договір» використовується термін «підприємницький договір». В дореволюційній Росії використовувався термін «торго­вельні угоди». До них належали всі угоди, які укладалися купцями як промисел. Правовими наслідками визнання угоди торговельною виступали її регулювання нормативними актами торгового законо­давства і особливий порядок розгляду спорів — у торгових судах. ГК України оперує терміном «господарські угоди» — ст.ст. 30, 84, 126та ін.).

Особлива юридична природа, своєрідні юридичні риси, що ха­рактеризують господарські договори як особливу категорію і особ­ливий договірний тип, вирізнялись у науці давно. Не нова також ідея кодифікації норм, що регулюють господарсько-договірні від­носини в межах єдиного кодексу. Дані питання давно є предмета­ми численних дискусій, а тому не слід вважати, що вони виникли тільки з набранням чинності з 01.01.2004 р. двох нових кодексів, ГК і ЦК України.

Понад усе, термін «господарський договір» вперше був викорис­таний ще в 1930 р. в нормативних актах, прийнятих у зв'язку з про­веденням кредитної реформи, яка була орієнтована на укріплення госпрозрахунку на підприємствах (в організаціях) і у відносинах між ними. Протягом тривалого часу цей термін використовувався в законодавчих актах рідко, причому не в його узагальнюючому значенні, а лише відносно одного з видів, а саме — договору по­ставки. В радянський період панувала також точка зору, відповідно до якої господарський договір розглядався як «придаток» актів планування.

Вирізняється, щонайменше, три значення терміна «договір»: договір як правовідносини; договір як юридичний факт, що поро­джує зобов'язання; і як документ, який фіксує факт виникнення зобов'язань за волею його учасників.

Чітке розмежування поняття господарського договору має не тільки теоретичне, але і практичне значення. Адже і до прийняття ГК України в деяких випадках законодавство встановлювало деякі норми для регулювання господарських договорів, не визначаючи точно самого терміна.

Термін «господарський договір» вживається в ГПК України, а також в деяких інших нормативних актах задовго до прийняття ГК України.

На жаль, ГК України не передбачає визначення господарського договору і виходить з того, що господарський договір є підставою для виникнення майново-господарського зобов'язання. Вст. 179 ГК України наводиться поняття господарсько-договірного зобов'язання, що виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами на підставі господарських договорів.

У зв'язку з цим слід використовувати поняття господарського договору, запропоноване в доктрині. Одним із найбільш вдалих слід визнати визначення, відповідно до якого господарський договір — це зобов'язальні правовідносини між суб'єктами господарювання, які обґрунтовані на згоді сторін і зафіксовані в установленій за­коном формі, змістом яких є взаємні права і обов'язки сторін у сфері господарської діяльності. Однак це визначення вимагає корекції у бік доповнення суб'єктного складу, адже негосподарюючі суб'єкти — юридичні особи можуть виступати однією із сторін господарського договору, враховуючи положення ст. 179 ГК України.

Дискусійним залишається питання про специфіку господар­ського договору. В радянській літературі превалював підхід, згідно з яким для віднесення договору до категорії господарських були необхідними дві ознаки: плановість і розподіл продукції між со­ціалістичними організаціями. Але це не означає, що поняття гос­подарського договору незастосовне в умовах змішаної економіки. Господарський договір— «дитина» економічного ладу суспільства. Від того, яким чином влаштовані економічні відносини, залежить зміст і направленість господарських договорів.

У період існування радянської держави інститут господар­ського договору мав переважно другорядне значення, будучи інструментом стосовно актів планування. Під час становлення ринкової економіки, коли відбулося розширення форм власності і організаційно-правових форм господарювання, акти планування втратили своє пріоритетне значення для економіки. Разом з тим, не можна заперечувати роль планових показників у діяльності суб'єктів господарювання, в особливості державних підприємств і підприємств, що входять до складу господарських об'єднань і промислово-фінансових груп. Адже їхня діяльність підпорядкову­ється державним програмам і масштабним бізнес-проектам.

При визначенні природи господарського договору важливо ви­яснити і оцінити його відмітні ознаки, мету, суб'єктний склад, специфіку його змісту і направленості. Тільки після цього можна відмежувати господарський договір від інших, в тому числі загальноцивільних договірних форм.

Традиційно визнається, що «співвідношення господарських договорів з цивільно-правовими є співвідношення загального і особливого». Однак сказати так сьогодні — значить спростити про­блему. Адже господарські договори часто включають організаційну складову, що не властива цивільно-правовим договорам (приватно­правовим) договорам. Наприклад, контракт на поставку продукції для державних потреб повинен відповідати державному замовлен­ню; про укладення договору банківського рахунка суб'єкт госпо­дарювання зобов'язаний повідомити податкові органи; на підставі господарського договору здійснюється відстрочка або розстрочка податкового боргу; установчий договір повного товариства або дого­вір про спільну діяльність ПФГ серед іншого визначає управлінські відносини учасників; нарешті, господарський договір може бути підставою виникнення самостійних організаційно-господарських зобов'язань тощо.

Традиційно договір належить до сфери приватноправових, оскільки базується на рівності суб'єктів, які його укладають.

Неповна відповідність дій тезі — одна з найважливіших харак­терних ознак господарських договорів. При укладенні договорів, що породжують господарські зобов'язання, сторони не завжди володіють однаковою свободою у визначенні їхнього змісту. Крім того, сторони скуті в визначенні складу існуючих умов договору. Зокрема, згідно з ч. 4 ст. 179 ГК України такі договори укладаються на підставі:

а) вільного волевиявлення, коли сторони на свій розгляд узго­джують будь-які умови, які не суперечать законодавству;

б) при мірного договору, який рекомендований органом управлін­ня, коли сторони за взаємною згодою можуть змінювати його зміст, виключати окремі умови, доповнювати його новими;

в) типового договору, що затверджений урядом або за його до­рученням іншим органом державного управління, коли сторони пов'язані змістом типового договору, але вправі конкретизувати його умови;

г) договору приєднання, що розроблений однією із сторін для можливих контрагентів, які при вступі в договір не вправі напо­лягати на зміні або доповненні його змісту (наприклад, при пере­везенні залізницею).

Таким чином, особливості господарських договорів можна під­креслити шляхом виділення наступних критеріїв:

1) наявність хоча б однієї сторони — суб'єкта господарювання. Негосподарюючі суб'єкти — юридичні особи також можуть бути стороною таких договорів. Однак договори з участю громадян — не- підприємців не належать до категорії господарських;

2) зв'язок з господарською діяльністю, тобто застосування дого­ворів для задоволення економічних потреб суб'єктів економічних відносин, у процесі здійснення господарської діяльності;

3) скутість сторін численними імперативними нормами, вста­новленими в законах і підзаконних актах, що обмежують свободу більшою мірою, ніж при укладенні загальноцивільних договорів;

4)наявність організаційних елементів, що встановлюють зв'язок сторін, які домовляються з державою і суспільством (окремим ко­лективом).

Не зупиняючись детально на класифікації договорів, яка досить детально висвітлена в літературі, підкреслимо лише їхні основні види: двосторонні і багатосторонні; реальні і консенсуальні; попе­редні і основні; генеральні і поточні тощо.

Форма укладення господарських договорів. Договір повинен бути виражений у об'єктивній формі, доступній для сприйняття його умов (змісту) як самими сторонами, так і третіми особами. За загальним правилом — це проста письмова форма. У кількох ви­падках закон передбачає обов'язковість нотаріального посвідчення договорів і/або державної реєстрації.

Наприклад, ст. 65 7 ЦК України передбачає, що договори купівлі - продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладаються в письмовій формі і підлягають нотаріальному посвідченню і дер­жавній реєстрації.

У випадках, коли нормами спеціального закону встановлено особливий порядок укладення господарських договорів, повинні застосовуватись норми такого закону (наприклад, укладення конце­сійного договору здійснюється в порядку, передбаченому розділом II Закону України «Про концесії»).

Загальний порядок укладення господарських договорів, закріп­лений у ст. 181 ГК України, має чимало відмітних особливостей у порівнянні з порядком укладення цивільно-правових договорів, що визначений у главі 53 ЦК, і включає в себе наступні стадії: 1) стадію складання проекту договору; 2) стадію узгодження протоколу роз­біжностей; 3) стадію безпосереднього врегулювання розбіжностей; 4) стадію судового розгляду переддоговірного спору. На будь-якій із цих стадій процес укладення договору може бути завершений, якщо сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов.

Згідно з ч. 7 ст. 179 ГК відносно процедури укладення госпо­дарських договорів підлягають застосуванню норми ЦК України і інших нормативно-правових актів, що стосуються окремих видів договорів, з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Зокрема, ст.ст. 182-185 ГК України закріплюють особливості укладення попередніх договорів, договорів, заснованих на дер­жавному замовленні, а також таких, що укладаються на біржах, ярмарках і публічних торгах.

У господарських відносинах застосовуються загальнодержавні поняття моменту і місця укладення договору, оферти і акцепту і деякі інші (ст.ст. 638-650 ЦК України). Однак згідно з ГК України діє інший строк для акцепту, інший порядок пропозиції про укла­дення договору на інших умовах, інший склад істотних умов тощо (гл. 20 ГК). Зокрема, ціна є істотною умовою господарських, але не цивільних договорів. ГК України передбачає 20-денний строк для акцепту, а ЦК — негайний акцепт або спеціальний строк, зазна­чений у самій оферті, тощо.

Певна дискусія виникає з питання укладення договорів з викорис­танням засобів електронного зв'язку. Норми ЦК України в ст. 207 прямо передбачають таку можливість. У випадку дотримання особ­ливої процедури угоди, укладені з застосуванням цифрового підпису, прирівнюються ЦК до звичайної письмової форми. Що ж стосується ГК, то він не забороняє укладення таких угод. Хоч у ст. 181 ГК як за­гальне правило вказується на традиційні форми укладення господарського договору: викладення у формі єдиного документа або шляхом обміну листами, факсограмами тощо, — однак тут перелік спрощених способів укладення господарських договорів е невичерпним. Це від­криває можливість для застосування передбачених ст. 207 ЦК форм відтворення підпису, в тому числі електронного цифрового підпису для посвідчення волевиявлення сторін договору.

Новелою ГК України (ст.181) є правило про те, що господар­ський договір у формі єдиного документа за загальним правилом повинен бути не тільки підписаний сторонами, але і скріплений печатками. Це правило кореспондує із загальноцивільним правилом оформлення угод за участю юридичних осіб (ст. 207 ЦК України). Це не що інше, як звичай, який склався в господарській практиці і санкціонований у законі.

Окремо слід виділити випадки укладення господарських до­говорів на підставі рішення суду. Спори, що виникають при укла­денні господарських договорів за держзамовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону, а також в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші перед- договірні спори можуть бути предметом розгляду суду в випадку, якщо це передбачено угодою сторін, або якщо обов'язок укласти до­говір випливає із раніше укладеного попереднього договору. Згідно з ч. 2 ст. 187 ГК, день набрання чинності рішенням суду, яким було вирішене питання про переддоговірний спір, вважається днем укла­дення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше. При цьому додаткового підписання сторонами тексту єдиного документа не вимагається. Згідно з ч. З ст. 84 ГПК, в судовому рішенні у спорі, що виник при укладенні або зміні догово­ру» суд в резолютивній частині рішення зазначає рішення з кожної спірної умови договору, а в спорах про спонукання до укладення договору — умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, із посиланням на поданий позивачем проект договору.

Зокрема, в ситуації, коли орендодавець ухиляється від укладення договору оренди, орендар, що фактично займав приміщення, звернувся до суду з позовом про спонукання до укладення договору. За результатами розгляду даного спору суд виніс рішення, яким задовільним позов орендаря в повному обсязі і постановив рішення, яким зобов'язав відпо­відача укласти договір. При цьому в резолютивній частині рішення суд прямо перелічив всі істотні умови договору оренди, визначені судом на підставі матеріалів переддоговірного спору.

Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів — примірні договори, а у визна­чених законом випадках —- затверджувати типові договори (п. 2 ст. 179 ГК).

Дана норма покликана спростити оформлення договірних відно­син, оскільки якби сторони були вимушені розробляти самостійно всі проекти договорів, їм прийшлось би зіткнутися із значними труднощами, а це, в свою чергу, потягнуло б затягування в оформленні договірних відносин через необхідність витрачати додатковий час для узгодження окремих умов. При цьому не було б жодної впевне­ності в тому, що в договорі відсутні прогалини, які потім утруднять дії сторін або господарського суду в випадку виникнення спору. Крім того, відсутність таких договорів провокує неконкурентну поведінку економічно сильних суб'єктів.

Примірні договори мають рекомендаційний характер, оскільки визначають лише бажану договірну модель, від якої сторони можуть відступити на свій страх і ризик. Прикладом є Примірний договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу, що підлягає про­дажу за конкурсом; Примірний договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу, що підлягає продажу на аукціоні; Примір­ний договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу, що підлягає продажу шляхом викупу, затверджені наказом Фонду державного майна України від 22.08.2005 р. № 2411.

Типові договори можуть мати форму самостійного нормативного акта або бути додатками до окремих нормативних актів і відобра­жати їхні окремі положення. Типові договори можуть містити два види умов, які: 1) встановлюють права і обов'язки сторін; 2) визна­чають інші умови, які можуть бути визначені сторонами в догово­рі на власний розгляд. Головною ознакою типових договорів є їх обов'язковість, тобто сторони не можуть виключити із договору або змінювати істотні умови, закріплені як обов'язкові для даного виду договорів. Наприклад, Типовий концесійний договір, затверджений постановою КМУ від 12.04.2000 р.

Відмітимо, що в загальноцивільних відносинах згідно з ЦК по­няття «типовий» має дещо інший зміст, ніж у господарських відносинах. У ст. 630 ЦК зазначено: договором може бути передбачено, що його окремі положення визначаються у відповідності з типовими умовами договорів окремого виду, оприлюднених у встановленому законом порядку. Якщо ж в договорі відсутні посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичаї ділового обороту, тобто, правила поведінки, які не встановлені актами ци­вільного законодавства, але є усталеними у певній сфері цивільних відносин, (ст. 7 ЦК).

Ці положення цивільного законодавства слід тлумачити таким чином: у випадку, коли для сторін договору не є обов'язковим типовий договір (наприклад, типовий договір оренди, затвердже­ний постановою КМУ від 03.03.2004 р. № 220, не поширюється на випадки, коли орендодавцем виступає юридична особа), сторони можуть передбачити його обов'язковість в силу договору. В іншому випадку умови типового договору також, як і примірного договору, можуть розглядатися сторонами для таких договірних відносин як діловий звичай.

У деяких випадках закон згадує обов'язковість укладення господарських договорів (договори, засновані на державному за­мовленні. В силу положень ч. 2 ст.15 ГК за умови наявності в угоді (контракті) на розроблення, виготовлення або поставку продукції посилань на державні стандарти і технічні регламенти, їхні поло­ження є обов'язковими для суб'єктів господарювання і виробників товарів. При цьому відповідність продукції встановленим стандар­там у подібних випадках враховується при митному оформленні зовнішньоекономічних операцій.

Особливе значення має поняття істотних умов господарських договорів, оскільки досягнення згоди за даними умовами впливає на виникнення договірних прав і обов'язків сторін.

Істотними умовами господарських договорів є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких за вимогою однією із сторін має бути досягнута згода (ст. 180 ГК України).

При цьому не важко визначити істотні умови, чітко закріплені в законі, або ті, без узгодження яких договір не може бути укладений. ГК України істотними умовами називає предмет договору, ціну і строк дії. Зрозуміло, що укласти договір купівлі-продажу без визна­чення об'єкта угоди неможливо, саме так, як не можна ігнорувати ціну в договорі, якщо цього вимагає норма закону.

Окремі акти законодавства передбачають додаткові істотні умови господарських договорів. Зокрема, при розгляді одного із спорів Вищий арбітражний суд України (ухвала від 01.09.1998 р. в справі 5/55) зазначив, що форма і порядок розрахунків (договір № ЗГУ) є істотною умовою договору купівлі-продажу (ст. 153 ЦК України), «оскільки ст. 14 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяль­ність» (спеціальна норма) надає право суб'єктам зовнішньоеконо­мічної діяльності визначати такі умови на власний розсуд, а, відтак, обов'язково передбачати в контракті.

Що стосується умов, які за вимогою сторони повинні бути узго­джені, то вони залежать від виду договору, намірів сторін і можуть визначати як додаткові способи забезпечення зобов'язань (неустой­ка, утримання, порука), так і конкретизувати особливості вико­нання зобов'язань (умови і строки оплати, порядок відвантаження товару, упаковку, маркіровку тощо). Наприклад, у пропозиції про укладення договору сторона може зазначити, що в договорі має бути чітко зазначений виробник продукції. Тому істотними умовами виступають умови, про які сторони домовились у проекті догово­ру, Протоколі розбіжностей, при укладенні договору відповідно до вимог ст. 181 ГК.

Відсутність згоди сторін з будь-якої із істотних умов означає, що такий договір є неукладеним (не породжує договірні наслідки).

Цю ситуацію не можна плутати із встановленням змісту істотних умов договору в законодавстві, які традиційно звуться звичайними умовами. Зміст таких умов сторони можуть не визначати, передба­чаючи, що такі умови не тільки не потребують, але і не можуть фор­мулюватися іншим чином, ніж це передбачено законом. Наприклад, законодавство встановлює порядок здійснення амортизаційних відрахувань (Закон України «Про оподаткування прибутку підпри­ємств», «Про оренду державного та комунального майна» тощо), а відповідно, сторони договору оренди можуть не встановлювати розмір і порядок відповідних платежів.

Наприклад, розглядаючи одну із справ, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що відсутність у тексті договору визначен­ня змісту окремих істотних умов договору оренди державного майна, що вимагаються Законом «Про оренду державного та комунального майна» (сьогодні — також ЦК України), не призводить до визнання факту неукладення договору. Адже це «звичайні умови», тобто такі, що не мають необхідності бути включеними до тексту договору, 11 кільки вважається, що вони є обов'язковими для сторін внаслідок самого факту укладення договору.

Предметом господарського договору є дії (бездіяльність), які по­винна здійснити (утриматись від здійснення) зобов'язана сторона. Майново-господарські зобов'язання між суб'єктами господарю­вання, що виникають на підставі господарських договорів, мають складний предмет, в який входять дії сторін, тобто юридичний об'єкт, і майно (речі, права,обов'язки), які є матеріальним об'єктом.

Більшість авторів наполягають на позитивному характері дого­вірного зобов'язання, тобто активній поведінці боржника, направ­леній на здійснення певних дій. Відносно обов'язку не здійснювати певні дії слід відмітити, що він має, як правило, допоміжний харак­тер до активної дії зобов'язаного суб'єкта.

Наприклад, згідно з ч.2 ст. 299 ГК України, при наявності мо­нопольних агентських відносин договором може бути передбачено заборону для комерційного агента здійснювати комерційне пред­ставництво для інших суб'єктів господарювання в межах, перед бачених агентським договором.

Матеріальний об'єкт у договорі повинен бути чітко визначений (найменування товару, марка, сорт або результат, який має бути досягнуто при виконанні робіт або наданні послуг).

Ціна договору є формою грошового вираження вартості продукції, робіт або послуг, які реалізує суб'єкт господарювання (ч. 1 ст. 189 ГК). Звичайно ціна визначається в специфікаціях, що є невід'ємною частиною договору.

Досить важливим є розмежування категорій «ціна договору» і «ціна товару (робіт, послуг)". У деяких випадках визначити ціну договору недостатньо. Якщо сторони укладають договір підряду на виконання комплексу робіт і зазначають, що ціна договору (тобто за­гальна вартість робіт ) складає 100 грн., це не звільняє їх від обов'язку узгодити кошторис, в якому будуть зазначені ціни конкретних робіт, що підлягають виконанню: ремонт — 8 грн., фарбування — 3 грн., тощо. В іншому разі відсутність проектно-кошторисної докумен­тації може стати підставою для визнання договору не укладеним. Низка проблем може виникнути із застосуванням строку дії гос­подарського договору. Згідно з ч. 7 ст. 180 ГК, строком дії договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Дану норму не можна тлумачити таким чином, що, якщо після закінчення строку дії, наприклад, договору поставки покупець не виконав своє зобов'язання, постачальник позбавляється права вимоги. В даному випадку мова повинна йти про термін для ви­никнення зобов'язання, до виконання якого сторони не присту­пили. Сторони вважаються такими, що приступили до виконання зобов'язання в момент, коли одна із них виконала свою частину зобов'язання. В цей момент виникає право вимоги кредитора, яке існує протягом строку позовної давності, а не строку дії договору. Якщо ж сторони не приступили до виконання зобов'язання, а строк договору закінчився, сторона, зацікавлена в його виконанні, пови­нна вияснити, чи не втратила інша сторона інтерес до виконання. Необхідно розмежовувати випадки визнання господарських до­говорів недійсними та неукладеними.По-перше, недійсним може бути визнаний лише укладений до­говір. Не випадково, М.ї. Брагинський відмічав, що при визнанні угоди недійсною мається на увазі не відсутність волі, а хибність волевиявлення. Зокрема, Вищий господарський суд України роз'яснив, що недійсним може бути визнаний лише договір, за яким сторони в належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Інакше господарському суду слід припинити провадження у справі.

По-друге, позов про визнання договору неукладеним не може ви­ступати предметом самостійних позовних вимог, оскільки «вимога про встановлення факту неукладеного договору не призводить до відновлення порушеного права» і такий спосіб захисту не перед­бачений ані ст. 16 ЦК України, ані ст. 20 ГК України, «однак є до­казом встановлення факту і елементом оцінки фактичних обставин справи».

По-третє, неукладений договір взагалі не породжує договірних наслідків, а недійсний договір припускає застосування наслідків не­дійсності угоди (реституції) згідно з § 2 гл. 16 ЦК України і ст. 207-208 ГК України. Щодо неукладеного договору можливий позов про без­підставне набуття майна, що має позадоговірну природу (інший пред­мет позову), що регламентує гл. 83 ЦК України.

Залежно від того, якому із видів належить конкретний договір, розрізняються і ті наслідки, які настають. За загальним правилом зобов'язання, що суперечить закону, правосуб'єктності учасника, інтересам суспільства і держави може бути визнане судом недійсним (ст. 207 ПС України).

Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом не­дійсним, припиняється із дня набрання чинності рішенням суду, як недійсне з моменту його виникнення. Однак у випадку, коли із змісту зобов'язання слідує, що воно може бути визнане недійсним лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і при­пиняється на майбутнє (ч. З ст. 207 ГК).

Відсутність подібної норми в законі раніше призводило до про­блем, які вирішувались завдяки роз'ясненням Вищого господарського суду України. Зокрема, в одному з них розкрита проблема визнання недійсним договору про надання послуг. Якщо частина послуги вже надана, то повертати її, на відміну від товару, не є можливим. Таке зобов'язання може бути визнано судом недійсним лише на майбутнє. Проблемним є на сьогодні питання визнання недійсними нікчем­них угод у контексті правила, встановленого ст. 215 ЦК України. Ця норма передбачає відсутність необхідності судового рішення про недійсність таких угод, але і наявність права на позов про застосу­вання наслідків недійсності нікчемної угоди. Водночас, виходячи з того, що ЦК України не забороняє подання позову про визнання недійсної нікчемної угоди, а ГК України в ст. 207 передбачає су­довий порядок визнання господарських зобов'язань недійсними, можна констатувати, що господарські суди не вправі відмовляти в прийнятті позовних заяв про визнання недійсними нікчемних угод. За таким шляхом йде практика аналогічних справ в Російській Федерації.

Якщо господарська угода визнана судом недійсною і при цьому був наявний намір обох сторін на її здійснення з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то у випадку виконання такого зобов'язання все отримане сторонами за даною угодою стягується в дохід держави за рішенням суду. У випадку, коли умисел був тільки в однієї сторони, то усе одержане нею по­винно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в дохід держави. Якщо ж підстави визнання зобов'язання інші, закон приписує за загальним правилом проведення двосторонньої реституції (ст. 208 ГК). Тут спостерігається чергова відмінність господарсько-правового від загальноцивільного регулювання — ЦК України не містить норму про стягнення отриманого за угодою в дохід держави.

Що ж стосується «умислу юридичної особи", то сучасна судова практика підходить до нього як до умислу керівника, уповноваже­ного на укладення угод від імені такої юридичної особи.

При виявленні особливостей визнання недійсними господарських договорів слід також враховувати, що на відміну від ЦК України, який у ст. 228 визнає угоди, що порушує вимоги публічного по­рядку, нікчемною (недійсною в силу закону), ГК України в ст. 207 визнає господарське зобов'язання, що вчинено з метою, яка за- відомо суперечить інтересам держави і суспільства, оспорюваним (недійсним в силу рішення суду). Крім того, звертає на себе увагу, що ст. 228 ЦК України обмежує склад загальноцивільної категорії «публічного порядку» (порушення конституційних прав і свобод людини, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, територіальної громади, незаконне заволодіння ним), а господарсько-правова категорія «інтереси суспільства і держави» за ГК України не містить вичерпного переліку елементів, а отже може тлумачитись більш широко.

Підводячи підсумок, відмітимо, що не всі питання регулювання господарських зобов'язань і договорів при застосуванні норм цивіль­ного і господарського права на сьогодні вирішені в повному обсязі. Пов'язано це, передусім, з недостатньою практикою застосування і наукового переосмислення новел ЦК і ГК України. Як критерії розмежування цивільних і господарських договорів на сьогодні найбільш визнаними є такі, як особливість суб'єктного складу, мети

і характеру договорів. Дана позиція дозволяє точно застосовувати особливості норм ГК України в порівнянні з нормами ЦК України. Водночас, слід погодитись з думкою авторів, які звертають увагу на нелогічність наявності в ЦК України норм, що регулюють гос­подарські договори лізингу, підряду на проектні і пошукові роботи, технологічні роботи і деяких інших. Подібні договори, без сумніву, І належать до категорії господарських, нарівні з такими традиційно господарськими, як підряд, перевезення, підряд на капітальне бу­дівництво, комерційна концесія.

З прийняттям ГК України деякі зміни були внесені в регулюван­ня деяких традиційних видів господарських договорів. Зокрема, умови договорів поставки повинні викладатися згідно з вимогами «Інкотермс». Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх асортимент і номенклатура повинні визначатися специфікаціями. Виходячи зі ст. 267 Кодексу договір поставки може бути укладений на один рік, на строк більше одного року, або на інший строк, визна­чений угодою сторін. Якщо в договорі строк його дії не визначено, він вважається укладеним на один рік.

Визнання договору господарським має принципове значення не тільки у зв'язку з особливим режимом регулювання, але і у зв'язку з особливим порядком розгляду спорів, що виникають при укладенні, виконанні і розірванні договорів. Спори, пов'язані з господарськими договорами, розглядаються в господарських судах згідно з нормами ГК України, а спори, в яких хоча б однією із сторін є громадянин, що не є підприємцем, розглядаються в загальних судах України (за винятком, наприклад, спорів з корпоративних відносин).

Крім того, виконання загальноцивільних і господарських до­говорів тягне, як правило, різні податкові наслідки. Зокрема, ви­трати підприємства з виконання господарської угоди за загальним правилом належать на собівартість продукції, зменшуючи об'єкт оподаткування за податком на прибуток. Напроти, витрати підпри­ємства з використання загальноцивільної (негосподарської) угоди за загальним правилом не відносяться на собівартість і не зменшують базу оподаткування.

Цивільне і господарське договірне право, безперечно, мають низку суміжних інститутів. До них, зокрема, можна віднести ін­ститути права власності, договорів, позадоговірних зобов'язальних відносив. Наявність подібних суміжних інститутів дозволяє при ре­гулюванні окремих господарських відносин обмежитись закріплен­ням в ГК України лише спеціальних норм з посиланням, у випадку необхідності, до положень ЦК України. Багато норм ГК України є загальними і для цивільних, і для господарських відносин.

Контрольні запитання:

1. Назвіть основні характеристики господарського зобов'язання.

2. Які види господарських зобов'язань передбачені законодав­ством України?

3. Як виникають, змінюються і припиняються господарські зобов'язання?

4. В чому полягає особливість законодавчого регулювання госпо­дарських договорів у порівнянні з регулюванням загальноцивільних договорів?

5. Що таке істотні умови господарського договору?

6. Як співвідносяться інститути визнання договору недійсним та неукладеним?