Класифікація господарських зобов'язань

Питання про класифікацію зобов'язань, в тому числі і господар­ських, завжди було дискусійним. Різні точки зору з цього питання висловлювались В.В. Лаптєвим, А.Г. Виковим, М.І. Брагинським, М.М. Агарковим та іншими вченими.

Зокрема, І.А. Танчук запропонував розмежувати господарські зобов'язання на три групи:

1) господарські зобов'язання галузі товарно-грошового обігу — відносні правовідносини, що регламентуються нормами цивільного законодавства;

2) господарсько-управлінські зобов'язання — правова форма, в яку втілюються деякі відносини, що виникають у процесі госпо­дарського керівництва;

3) внутрішньогосподарські зобов'язання — господарські право­відносини, пов'язані з рухом майна і такі, що виникають між кон­кретними підрозділами підприємства в процесі внутрішньовиробни­чого кооперування, організованого на госпрозрахункових засадах.

Не дивлячись на те, що подібна класифікація отримала визнання в науці господарського права ще в 1970 р., вона майже в незмінному виді знайшла відображення в ГК України, що підкреслює її концептуальну вірність. Зокрема, ч. 2 ст. 173 ГК основними ви­дами господарських зобов'язань називає майново-господарські і організаційно господарські зобов'язання. Перед характеристикою цих основних видів господарських зобов'язань слід класифікувати господарські зобов'язання за Іншими критеріями.

Так, за підставами виникнення їх поділяють на договірні зобов'язання, що виникають із договорів, та позадоговірні зобов'язання, що виникають із спричинення шкоди, безпідставного набуття (збереження) майна і із інших позадоговірних юридичних фактів.

За співвідношенням прав і обов'язків господарські зобов'язання поділяються на:

а) односторонні зобов'язання, що передбачають наявність у од­нієї із сторін тільки прав, а у іншої (зобов'язаної) сторони — тільки обов'язків. Наприклад, зобов'язання із безпідставного набуття (збереження) майна;

б) взаємні зобов'язання, що передбачають наявність у контр­агентів взаємних прав та обов'язків (наприклад, договори купівлі- продажу, поставки).

Залежно від конкретизації предмета виконання договору зобов'язання можуть бути однооб'єктними і альтернативними:

В однооб'єктних зобов'язаннях предмет договору є чітко визна­ченим і не підлягає заміні. Наприклад, за договором підряду на капітальне будівництво генеральний підрядник не може замість капітальної будівлі надати замовнику будівельні матеріали на ту ж суму.

В альтернативних зобов'язаннях боржник має право вибору із декількох дій, передбачених законом або договором. Зокрема, в договорах, що укладаються сільгоспвиробниками, їм надається ви­бір: провести розрахунок у грошовій формі або частиною врожаю.

За характером взаємозв'язку зобов'язань розрізняють:

а) головні — самостійні зобов'язання, які не залежать від ви­никнення або припинення інших зобов'язань;

б) акцесорні (додаткові) — супроводжують головні зобов'язання частіше за все у виді забезпечувальних заходів (порука, гарантія, неустойка, інші способи забезпечення виконання зобов'язань), тому автоматично припиняються а припиненням головних зобов'язань.

9а сукупністю прав і обов'язків суб'єктів зобов'язання можиа виділити прості зобов'язання, в яких сторони пов'язані одним пра­вом і одним обов'язком, і складні, в яких суб'єкти наділені двома і більше правами і обов'язками.

За суб'єктним складом розрізняють двосторонні і багатосторонні зобов'язання У двосторонньому господарському зобов'язанні беруть участь дві особи. Однак такий суб'єктний склад не завжди задоволь­ни» складним і багатогранним господарським відносинам. Часто

в одному зобов'язанні беруть участь декілька кредиторів та борж­ників. В цьому випадку говорять про зобов'язання з множинністю осіб (багатостороннє зобов'язання). Подібна ситуація можлива, наприклад, в угоді про заміну сторони в зобов'язанні.

V випадку, коли декілька боржників зобов'язані виконати зобов'язання перед одним кредитором, множинність іменується пасивною (наприклад, коли в договорі підряду беруть участь один підрядник і декілька підприємств замовників). І навпаки, коли декілька кредиторів мають право вимоги до одного боржника, зобов'язання кваліфікується як таке, що має активну множин­ність (наприклад, при спричиненні підприємцем шкоди майну, належному декільком підприємствам на праві спільної власності). В тих випадках, коли в господарських зобов'язаннях беруть участь декілька осіб як на стороні кредитора, так і на стороні боржника, - говорять про зобов'язання ві змішаною множинністю.

Наявність декількох суб'єктів у зобов'язанні зумовлює необ­хідність розмежування зобов'язань між особами-учасниками, що тягне застосування інститутів часткової та солідарної відповідаль­ності. Як правило, зобов'язання з множинністю осіб є частковими зобов'язаннями, при цьому кожен з кредиторів вправі вимагати ви­конання, а кожен із боржників зобов'язаний виконати зобов'язання у відповідній йому частці (п. 1 ст. 196 ГК), причому частки припус­каються рівними, якщо інше не встановлено законом або договором (ст. 540 ЦК).

Однак із правила рівності часток можливі винятки. Це належить до солідарних зобов'язань, в яких перед кредитором виступають декілька боржників. ГК України (ч. 2 ст. 196) в частині регулюван­ня солідарних господарських зобов'язань містить бланкетну відсилку на норми ЦК України. Зокрема, згідно зі ст.ст. 541-544 ЦК України в цих випадках кредитор має право вимагати виконання зобов'язання в повному обсязі або в якій-небудь його частині як від всіх боржників солідарно, так і від кожного окремо. Не отримавши повного виконання від одного із боржників, кредитор має право вимагати невиконаної частини від решти боржників. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними перед кредитором до по­вного виконання зобов'язання. Виконання зобов'язання одним із боржників звільняє решту солідарних боржників від виконання зобов'язання на користь кредитора. При цьому боржник, який виконав зобов'язання, отримує право регресної вимоги до решти боржників, за яких він здійснив виконання, набуваючи статус кредитора відносно решти боржників.

У низці випадків при незадоволенні вимог кредитора основним боржником, їх зобов'язаний виконати субсидіарннй боржник. Субсидіарні (додаткові) зобов'язання є ще одним різновидом зобов'язань з множинністю осіб. Мова йде про випадки, коли при не­задоволенні вимог кредитора основним боржником, їх зобов'язаний виконати субсидіарннй (додатковий) боржник.

Субсидіарне зобов'язання може існувати в межах категорії відповідальності. Наприклад, у такому виді виступає відповідальність засновника дочірнього підприємства в випадку наявності його вини в доведенні підприємства до банкрутства (п. 7 ст. 126 ГК Україна тощо). Однак у певних випадках субсидіарне зобов'язання може існувати в формі виконання зобов'язання в натурі (наприклад, за договором поруки) поза застосуванням мір відповідальності.

Залежно від кола суб'єктів господарські зобов'язання можуть бути розподілені на загальногосподарські та внутрішньогосподар­ські.

Загальногосподарські зобов'язання виникають між учасниками господарських відносин, не пов'язаних внутрішньогосподарськими зв'язками.

ГК України прямо не вирізняє поняття внутрішньогосподар­ських зобов'язань. Однак згідно зі ст. З ГК виділяються внутріш­ньогосподарські відносини — це відносини, які складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, і відносини органу управління суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами. На цій основі виникають внутрішньогосподарські відносини. Внутрішньогосподарські відносини можуть бути тільки організаційно-господарськими.

Між вищестоящим органом і філіалом виникають організаційно - господарські зобов'язання в силу владних повноважень органу управління. Між окремими філіалами, здавалося б, відносини ма­ють майнову основу. Наприклад, у межах діяльності крупної ком­панії виникає необхідність укладення угод між її філіалами з метою оцінки і стимулювання внутрішньогосподарської рентабельності таких підрозділів, стимулювання робітників і адекватно досягнутим результатам покращення умов їхньої праці, оптимізації оподат­кування всієї юридичної особи. Але такі зобов'язання не можуть регулюватися нормами цивільного права з огляду на виникнення їх у межах тієї ж внутрішньогосподарської вертикалі, а тому в силу ст. 175 ГК вони не належать до різновидностей майново-господарських зобов'язань.

Наявність таких зобов'язань виділялася ще радянськими вчени­ми. Внутрішньогосподарські зобов'язання характеризувались як акти оперативно-господарського планування, які включали в себе: «наскрізні графіки, графіки пропорційності тощо, — в машинобуду­ванні, комплектуючі графіки руху напівфабрикатів — в металургії, хімічній промисловості та ін.; графіки «стандартного тижня», що регулюють виробництво продукції за номенклатурою, — в легкій, харчовій промисловості тощо». На основі подібних актів оперативно-виробничого планування, які були доведені до конкретних виконавців, зазвичай і виникає внутрішньогосподарське зобов'язання. Для його установлення як правило не вимагається інших юридичних фактів (наприклад, угоди сторін). Майново-господарські зобов'язання є одним із основних видів господарських зобов'язань. Вони являють собою правовідносини, що базуються на автономії суб'єктів господарювання в процесі досяг­нення певного економічного результату. Даному виду зобов'язань за­звичай відповідає активна поведінка зобов'язаної сторони. Пасивна поведінка (утримання від вчинення дій) за загальним правилом не вичерпує юридичного об'єкта зобов'язання, а виступає як результат або як додаток до активних дій боржника. Матеріальним об'єктом майново-господарського зобов'язання є відповідна продукція, то­вари, роботи, послуги і інше майно. Для розмежування матеріального і юридичного об'єктів зобов'язання, наведемо наступний приклад. Між двома підприємствами укладено договір поставки табуретів. Матеріальними об'єктами будуть самі табурети і гроші — як зустрічне відшкодування. Юридичним же об'єктом є дії сторін з поставки і оплати товару, оскільки факт укла­дення договору може вплинути на подальшу поведінку сторін — вони зобов'язані виконати взяті на себе зобов'язання. Водночас укладення договору ніяк не впливає на самі табурети.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань є автономні учасники господарських відносин. Ця автономність проявляєть­ся в тому, що при реалізації майново-господарських зобов'язань поведінка сторін не скована владним підпорядкуванням однієї сторони іншій. Саме тому в ч. 2 ст. 175 ГК України визначено, що майново-господарські зобов'язання регулюються ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених ГК України (наприклад, відносно валюти зобов'язання).

Аналогічним чином ст. 551 ЦК України відносить встановлення розміру пені на розгляд сторін договору, а ГК України обмежує відпо­відальність суб'єктів господарювання за несвоєчасне проведення гро­шових розрахунків подвійною обліковою ставкою НБУ (ст. 343 ГК).

Зміст майново-господарського зобов'язання складають суб'єк­тивні юридичні права і обов'язки його учасників. В узагальненому вигляді воно складається із наявного у кредитора суб'єктивного права вимагати від боржника певної поведінки. Зміст конкретного зобов'язання визначається сторонами у відповідності до закону, іншого нормативно-правового акта або акта управління господар­ською діяльністю.

Дія (бездіяльність), яка є об'єктом господарського зобов'язання, повинна бути здійснена зобов'язаною стороною на користь кредито­ра. Виконання господарського договору третьою стороною, що не є стороною в зобов'язанні, допускається, якщо це не суперечить зако­ну, господарському договору або характеру зобов'язання (ст. 194 ГК України), України), особливо за умови що така третя особа - безпосередній виконавець (наприклад, виробник продукції мас право здійснити поставку, навіть коли не зазначений прямо в договорі). Водночас, згідно зі ст. 195 ГК кредитор вправі передати третій особі право на отримання майна, що належить йому згідно з зобов'язанням. Дані положення багато в чому подібні з положеннями ЦК України.

Це наочно показує, наскільки універсальним, суміжним, а час­то комплексним для окремих галузей є інститут зобов'язання. Ця універсальність дає можливість при регулюванні господарських відносин застосовувати в частині, що не суперечить ГК України, норми ЦК України про зобов'язання. Останні тим самим виступають нормами загального характеру. Окрім того, норми ЦК підлягають застосуванню в сфері господарювання в тому випадку, коли деякі приватно-правові відносини в ГК України не врегульовані.

Наприклад, ГК зупиняється лише її на договорі підряду на ка­пітальне будівництво (гл. 88 ГК), не регулюючи при цьому інші підрядні відносини, до яких застосовуються положення гл. 61 ЦК.

Окремі майново-господарські зобов'язання суб'єктів господарювання на користь інших учасників господарських відносин (напри­клад благодійність) виникають і реалізовуються з дотриманням вимог ГК, ЦК України, а також норм спеціального законодавства. Наприклад, державні комерційні підприємства не мають права безплатно передавати належне їм майно іншим юридичним особам або громадянам. Тому для даних суб'єктів не можуть виникати без­оплатні зобов'язання.

Майново-господарські зобов'язання, що виникають із госпо­дарських угод, мають, як правило, оплатну основу. Особливо це стосується господарських зобов'язань за участю суб'єктів підпри­ємництва, основною метою діяльності яких є отримання прибутку.

Згідно з ч. 4 ст. 175 ГК України зобов'язання майнового харак­теру. які добровільно прийняті на себе суб'єктами господарювання на користь інших учасників господарських відносин (благодійність і тп. не є підставою для вимог щодо обов'язкового їх виконання.

Мова йде про зобов'язання. в яких відсутнє так зване «зустрічне задоволення». Відсутність примусового харакеру виконання таких «добровільних» майнових зобов'язань є важливою гарантією свободи підприємницької діяльності, Адже в Україні нерідкими є дис­кримінаційні інші органів влади до підприємців про укладення договорів на участь у фінансуванні бюджетних проектів.

Організаційно-господарські зобовязання відносно незадовільно досліджені в юридичній літературі на відміну від майново-

господарських зобов'язань. Це пояснюється тим, що теорія зобов'язань тривалий час розвивалася виключно в рамках цивіль­ного права.

Організаційно-господарські зобов'язання доцільно розкри­вати через поняття управлінсько-господарських (організаційно- господарських) дій. Базуючись на положеннях ГК України, висновках науки господарського права і теорії управління (ад­міністративного права), такі дії можна визначити як підзаконну владну діяльність з організації господарських зв'язків і правового господарського порядку, яка здійснюється органами державної влади або місцевого самоврядування, що наділені господарською компетенцією, а також громадянами і юридичними особами, які є засновниками (учасниками) суб'єктів господарювання або здійсню­ють щодо них управлінські функції, засновані на вимогах законодав­ства, індивідуальних актах управління або установчих документах.

Згадані органи, громадяни і організації в ГК України об'єднані терміном «суб'єкти управлінсько-господарських (організаційно- господарських) повноважень» і виступають однією із сторін в організаційно-господарських зобов'язаннях. Другою стороною в таких зобов'язаннях завжди виступає суб'єкт господарювання. Як приклад організаційно-господарських зобов'язань можна на­вести угоди про кооперації виробництва, установчі договори між суб'єктами господарювання про створення господарських товариств або об'єднань підприємств; такі, що випливають із договорів про спільну діяльність, з приводу надання інформації за запитом анти-монопольних органів тощо.

Організаційно-господарські зобов'язаная відрізняються від майново-господарських зобов'язань перш за все, тям, що в них майновий аспект віднесений на другий план. Присутній він тут «в тій мірі, в якій дані обставини опосередковують організацію процесу переміщення майна в економіці, оптимізують даний про­цес, надають йому цілеспрямованого характеру у відповідності з метою і завданнями господарської (економічної) діяльності».

Юридичними об'єктами організаційно-господарських зобов'я­зань є визначені управлінсько-господарські дії, або утримання від їх вчинення. Прикладом останнього можуть бути зобов'язання не спричиняти шкоду навколишньому середовищу, що міститься в угоді суб'єкта господарювання з Держкомітетом природних ресур­сів України.

Склад організаційно-господарських зобов'язань можна вивести виходячи з ч. 2 ст. 176 ГК України. Такі зобов'язання виникають:

- між суб'єктом господарювання і власником (засновником) або органом державної влади (місцевого самоврядування), що на­ділений господарською компетенцією відносно цього суб'єкта;

- між суб'єктами господарювання — учасниками господар­ського товариства або господарського товариства і органами управління таких об'єднань або товариств;

- між материнською компанією і дочірнім підприємством;

- між учасниками договору про спільну діяльність;

- в інших випадках, передбачених законом або установчими документами суб'єктів господарювання, в яких реалізують­ся управлінсько-господарські (організаційно-управлінські) повноваження суб'єктів.

Організаційно-господарські зобов'язання не можна звужувати до рівня «установчих» і тісно пов'язаних з ними повноважень. Організаційно-господарські зобов'язання можуть мати місце між органами управління (в широкому розумінні) і суб'єктом господа­рювання з приводу організації останнім господарської діяльності. Наприклад, подання суб'єктом господарювання заяви на отримання ліцензії породжує організаційні зобов'язання між даним суб'єктом і органом, уповноваженим здійснювати видачу відповідної ліцензії.

Організаційно-господарські зобов'язання можуть мати як дого­вірну природу (наприклад, установчий договір), так і позадоговірну природу (наприклад, зобов'язання про декларування валютних цінностей та ін.).

Соціально-господарські зобов'язання суб'єктів господарювання називаються в ст. 177 ГК України, яка виділяє дві групи. Одні з них мають обов'язковий характер, інші — добровільний. У першому ви­падку мова йде про обов'язок суб'єктів господарювання за рішенням місцевих рад за рахунок своїх засобів створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю, а також організовувати їхню професійну підготовку (ч.І ст. 177 ГК).

Суб'єкти приватного сектора економіки традиційно опираються подібному впливу зі сторони держави, мотивуючи це тим, що соці­альний захист населення — обов'язок держави, а не окремого під­приємця. Але принципи ст. 13 Конституції України про соціальну орієнтованість економіки України роблять такий вплив держави виправданим.

До числа добровільних соціально-господарських зобов'язань ч. 2 ст. 177 ГК відносять зобов'язання про надання господарської допо­моги у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів, у будівництві і утриманні соціально-культурних об'єктів і об'єктів комунального господарства та побутового обслуговування, про на­дання іншої господарської допомоги з метою вирішення місцевих проблем.Специфічним видом господарських зобов'язань вважаються публічні зобов'язання суб'єктів господарювання. Це зобов'язання з продажу товарів, надання послуг або виконання робіт на користь будь-якої особи, що звернеться до суб'єкта господарювання на за­конних підставах, без права на відмову від оферти при наявності реальної можливості укласти договір (ст. 178 ГК України). Маючи товарну основу, дані зобов'язання є одним із різновидів майново- господарських зобов'язань.

Категорія публічно-господарського зобов'язання кореспондує з поняттям публічного договору в цивільному праві (ст. 633 ЦК України). Публічні зобов'язання виникають у тих сферах госпо­дарювання, де пропонування товарів (робіт, послуг) зі сторони суб'єктів господарювання направлено до невизначеного кола учас­ників господарських відносин. Прикладом може бути діяльність з енергопостачання, газопостачання, водопостачання, роздрібної торгівлі, надання банківських послуг, послуг транспорту і зв'язку, біржові послуги тощо. Публічний характер такого зобов'язання за­кріплюється, як правило, відповідним законом, або відображується в установчих документах суб'єкта господарювання. Конструкція публічного зобов'язання покликана забезпечити безперебійне функ­ціонування економіки і захист окремих споживачів, які в іншому випадку виявилися б позбавленими тих благ, на які розраховують всі суб'єкти економіки.

У випадку безпідставного ухилення від виконання публічного зобов'язання суб'єкт зобов'язання зобов'язаний компенсувати іншій стороні спричинені збитки в загальному порядку (ч. 2 ст. 178 ГК). Він також не має права віддавати перевагу одному споживачу перед іншим, окрім випадків, передбачених законодавством.

У даному випадку мова йде про такі ситуації, коли згідно з за­коном необхідно проведення тендера, аукціону і т.п., де впорядник зобов'язаний «надати перевагу» переможцю.