Методи управління ВК банку

Законом України «Про банки і банківську діяльність» капітал банкувизначається як залишкова вартість активів після вирахування всіх його зобов’язань, що фактично характеризує поняття власного капіталу. Розрізняють такі види банківського капіталу: статутний, підписний, приписний, балансовий, економічний, регулятивний, основний, додатковий.

Стратегія управління капіталом банку полягає у: забезпеченні зростання абсолютної величини власного капіталу; його ефективному використанні з метою забезпечення виконання ним своїх функцій (захисна, забезпечення оперативної діяльності, регулююча:).

Головна мета процесу управління формуванням власного капіталу банку полягає в залученні та підтримці достатнього обсягу капіталу для розширення діяльності й створення захисту від ризиків. Величина власного капіталу визначає : обсяги активних операцій банку, розмір депозитної бази, можливості запозичення коштів на фінансових ринках, максимальні розміри наданих кредитів, величину відкритої валютної позиції та інші важливі показники, які істотно впливають на діяльність банку.

Для українських банків актуальними залишаються питання нарощування капітальної бази і для більшості з них мета управління формуванням власного капіталу полягає в його поповненні.

У банківській практиці використовуються два методи поповнення капіталу:метод внутрішніх джерел поповнення капіталу; метод зовнішніх джерел поповнення капіталу.

За першим методом головним джерелом нарощування капіталу є нерозподілений прибуток банку. Реінвестування прибутку – найприйнятніша та порівняно дешева форма фінансування банку, який прагне розширити свою діяльність. Такий підхід не розширює коло власників, а отже, дозволяє зберегти існуючу систему контролю за діяльністю банку і уникнути зниження доходності акцій внаслідок збільшення їх кількості в обігу.

Чистий прибуток, що залишився в розпорядженні банку після виплати податків, може бути спрямований на виконання двох основних завдань:

1) забезпечення певного рівня дивідендних виплат акціонерам;

2) достатнє фінансування діяльності банку.

Отже, дивідендна політика банку справляє значний вплив на можливості збільшення власного капіталу за рахунок внутрішніх джерел.

Завдання управління формуванням капіталу банку полягає у визначенні оптимального співвідношення між величиною прибутку, що спрямовується на поповнення власного капіталу, та розміром дивідендних виплат акціонерам банку. Низький рівень останніх приводить до зниження ринкової вартості акцій банку та спонукає власників до їх продажу, що означає відплив акціонерного капіталу з банку. Така дивідендна політика не заохочує потенційних інвесторів і може створити проблеми під час залучення капіталу у майбутньому, оскільки акції з низькими дивідендами не матимуть попиту на ринку.

Високий рівень дивідендних виплат приваблює акціонерів, але сповільнює процес накопичення капіталу. Це стримує зростання обсягу активних операцій, які генерують доходи банку, та підвищує загальний рівень ризику. Зниження надійності банку також може стати причиною відпливу власного капіталу через продаж акціонерами своїх акцій, які стають надто ризикованими.

Переваги методу внутрішніх джерел поповнення власного капіталу: незалежність від кон’юнктури ринку; відсутність витрат із залучення капіталу ззовні; простота застосування, оскільки кошти просто переводяться з одного бухгалтерського рахунку на інший; відсутність загрози втрати контролю над банком з боку акціонерів.

Недоліки методу внутрішніх джерел поповнення власного капіталу: повне оподаткування, оскільки на поповнення власного капіталу спрямовується чистий прибуток після сплати всіх податків; виникнення проблеми зменшення дивідендів; повільне нарощування капіталу.

Залучення власного капіталу за рахунок зовнішніх джерел можливе кількома способами: емісія акцій; емісія капітальних боргових зобов’язань (субординований борг); продаж активів та оренда нерухомості.

Менеджмент банку під час управління формуванням власного капіталу вдається до зовнішніх джерел зростання власного капіталу в разі, коли потрібно забезпечити швидке отримання великих обсягів коштів. Наприклад, в умовах інфляції власний капітал банків знецінюється і прибутку може не вистачити навіть на компенсацію втрат.

а). Найпопулярнішим зовнішнім джерелом є емісія звичайних і привілейованих акцій. Випуск та розміщення на ринку акцій банку – це найдорожчий з погляду вартості спосіб нарощування капіталу. Така процедура пов’язана з високими витратами та супроводжується значним ризиком, який пов’язаний з можливим зниженням прибутку на одну акцію та втратою контролю над банком з боку акціонерів. Якщо емісія акцій значна й акціонери не в змозі викупити всі нові акції, то перед банком постає загроза зміни власників через концентрацію контрольного пакету акцій. Разом з тим, розширення кола акціонерів створює сприятливі умови для залучення додаткових коштів в майбутньому.

Плануючи емісію акцій, менеджмент банку має зважити свої можливості й оцінити, чи буде забезпечено достатній рівень прибутковості для підтримання стабільного рівня дивідендів. Якщо цього досягти не вдається, то акції банку знецінюватимуться.

б). Капітальні боргові зобов’язання є довгостроковими позичковими коштами, вкладеними в банк зовнішніми інвесторами. Емісія може проводитись у формі випуску в обіг довогострокових цінних паперів або боргових зобов’язань. Передбачається, що такі зобов’язання банку мають характер субординованих, тобто в разі банкрутства вони є другорядними порівняно із зобов’язаннями перед вкладниками, але мають пріоритет перед акціонерами у разі встановлення черговості виплат. Хоча за своєю економічною природою субординовані зобов’язання для банку – позичкові кошти, які зрештою потрібно буде повертати власникам, проте з огляду на достатньо тривалий період їх використання та можливість обміну на акції банку, такі кошти прирівнюються до власних. Крім того, банки можуть користуватися цим джерелом необмежено довго, погашаючи попередній борг за рахунок нової емісії.

Субординовані зобов’язання менш ризиковані, ніж акції банку, тому мають нижчий рівень доходності. Для банку це джерело поповнення власного капіталу є більш дешевшим порівняно з емісією акцій. Здебільшого капітальні зобов’язання випускаються на 10-15 років під фіксовану ставку або на дисконтній основі, коли дохід забезпечується за рахунок зростання їх курсової вартості.

Перевага методу поповнення власного капіталу шляхом випуску субординованих зобов’язань полягає в підвищенні показників прибутковості на одну акцію за умови, що отримані в такий спосіб ресурси приносять дохід, який перевищує процентні виплати за ними. Але цей спосіб формування власного капіталу зменшує стійкість банку (співвідношення власних і залучених коштів) та підвищує ризик, що може негативно вплинути на ціну акцій банку.

в). Для поповнення власного капіталу й одержання значних грошових коштів банки вдаються до проведення таких фінансових операцій, як продаж активів, зокрема будівель, споруд, офісів, котрі належать банку, з одночасною довгостроковою їх орендою у нових власників. Такі операції стають успішними за умов, коли через інфляцію ринкова вартість майна зростає, а законодавством дозволена прискорена амортизація нерухомості. Частіше в банках створюються резерви переоцінювання основних засобів для покриття різниці між їх ринковою та балансовою вартістю. На суму дооцінки активів випускаються акції, які безкоштовно розміщуються між акціонерами банку, збільшуючи частку їх власності. Така операція капіталізації резервів і дооцінювання активів називається бонусною емісією. Вона збільшує розмір власного капіталу, не розпорошуючи власності і не підвищуючи ризику втрати контролю над банком з боку акціонерів.

Вибір способу залучення власного капіталу із зовнішніх джерел має базуватися на результатах глибокого фінансового аналізу альтернативних варіантів та їх потенційного впливу на величину прибутку в розрахунку на акцію.