Формульна теорія епосу

Коли Р. Барт розглядав притаманні фольклору "кодифіковані правила виконання твору (метричні формули, атрибутивні формули і т. п.") лише як "знаки наративності" або "прояви оповідної комунікації, що пов’язують того, хто подає, і того, хто отримує текст", то у формульній теорії епосу, розробленій американськими фольклористами Мілменом Перрі та Альбертом Бейтсом Лордом, саме ці "метричні формули" стають першоосновою цікавих спроб встановити закономірності формування та екзистенції епосу.

Як уже згадувалося, М. Перрі прийшов до цієї теорії в пошуках відповіді на загадку постання поем Гомера. Він обрав експериментальний шлях вирішення проблеми, звернувшись до живої епічної традиції. Подібну ідею, до речі, Ф. М. Колесса висував ще 1910 р., стверджуючи, що українські думи важливі й як матеріал "для досліджування великих епопей старовинних і середніх віків, що збереглися лише в пісенній формі: генезис епічних циклів, змінливу форму варіантів, їх відношення до себе, спосіб традиції, імпровізування старих рапсодів, спосіб рецитації – все те можна зрозуміти лише на основі живих взірців рецитованої поезії" ⁵³.

В Югославії, точніше, серед боснійських співців (відомо було, що мусульманські епічні пісні довші, ніж у православних сербів) шукав М. Перрі свого "магометанського Гомера" і нарешті знайшов – у гуслярі Авдо Меджедовичі з Бієла Поля, котрий проспівав йому 1935 р. пісню "Весілля Смаїлагіча Мехо" обсягом 12223 вірша. Проблему Гомера, на думку М. Перрі, було вирішено.

Власний досвід кабінетного вивчення поетики Гомера, велика експедиційна робота, живе спілкування з гуслярами, вправне користування технікою (дослідник використовував фонограф і спеціально для нього виготовлені диктофони), активне врахування спостережень О. Ф. Гільфердинга над північною російською, Ф. Міклошича, М. Мурко, Г. Геземанна – над сербською і особливо В. В. Радлова над киргизькою та казахською епічною поезією – все це стало матеріалом для теоретичних узагальнень гарвардського професора, викласти котрі в монографічній формі йому перешкодила рання смерть (1935). Його учень А. Б. Лорд, продовживши почату вчителем експедиційну працю, частково переповів його думки, а головним чином виклав вже свою їх редакцію в монографії "Співець епосу", що вийшла першим виданням 1960 р. Сам А. Б. Лорд скромно називає цю свою редакцію "усною теорією, створеною Мілменом Перрі" ⁵⁴, але згодом за нею закріпилася справедливіша назва "теорія Перрі-Лорда".

М. Перрі вважав, що винайшов "формулістичну граматику епосу". Головна ідея: епічний твір будується за допомогою формул, вони ж замінюються одна на одну та наповнюються словами так само, як це відбувається з граматичними категоріями при переході від "мови" до "мовлення". Вільне оперування такими формулами дозволяє співцеві і скласти епічний твір, і, відтворюючи з пам’яті, проспівати його перед слухачами. Взагалі епічні формули були описані дуже давно. У російських билинознавців вони отримали назву "загальних місць", а П. Д. Ухов, незнайомий з працями М. Перрі та А.Б.Лорда, запропонував 1970 р. використовувати їх для атрибуції текстів билин ⁵⁵. За сербськими епічними формулами закріпилася назва "готових віршів", їхні тюркські відповідники В. В. Радлов називав "картинами" або "частками". Подібні явища в думовому епосі Ф. М. Колесса визначив 1907 р. як "сталі епічні звороти" і вказав, що вони "разом з повторюваннями заповняють добру половину всіх віршів думи" ⁵⁶. Згодом український дослідник, ознайомившись з попередніми висновками М. Перрі, висловленими в праці "Вивчення епічної техніки усного віршескладання. 1. Гомер і Гомерів стиль" (1930), розглядав епічні "традиційні формули" як одну із складових частин техніки "імпровізаційного стилю дум". Сам він зосередився на описі "формул закінчення" у думовому епосі, використовуючи свої спостереження, по-перше, в полеміці з П. Г. Житецьким і В. М. Перетцом як свідчення "понад усякий сумнів про усну техніку їх (дум – С.Р.) складання і передавання", по-друге, як інструмент для виявлення в думах пізніших нашарувань, по-третє, для "групування" їх у цикли та для підкріплення своєї гіпотези про послідовність виникнення цих циклів і окремих дум ⁵⁷.

Основна заслуга творців "формульної теорії епосу" полягає в тому, що вони запропонували загальне структурне осмислення стереотипних елементів усного епосу і спробували поширити його на епічний твір та епос у цілому. Найбільш традиційним в їх теорії є, на перший погляд, розуміння основної та, здавалося б, найпростішої одиниці "формулістичної граматики" (М. Перрі). Це – епічна формула, або, за визначенням М.Перрі, "група слів, що регулярно зустрічається в тих же метричних умовах і служить для висловлення того або іншого основного змісту" ⁵⁸. А. Б. Лорд додає від себе: "Формульним виразом я називаю вірш або піввірша, що будуються за зразком формули". У цій перспективі "епічна формула" виступає як певна абстракція, інваріант, що втілюється в конкретних "формульних виразах". У визначенні М. Перрі принципово важливим є закріплення "епічної формули" метрикою, а звідси – і в музичній формі виконання твору. Що ж до словесної форми, то ця "група слів" може варіюватися, бо "формули – це не закам’янілі кліше, як про них прийнято думати, навпаки, вони здатні змінюватися і часто породжують велику кількість інших, зовсім нових формул".

Наступний рівень "формулістичної граматики" – "тема". У простішому розумінні теми – це "епізоди та описи, що повторюються". У спеціальній розвідці А. Б. Лорд додає, що стереотипність "теми" "не пов’язана з певними метричними умовами, і тому вона не може бути зведена до буквальних словесних повторів" ⁵⁹. Розрізнення епічних формул і тем – найважливіше відкриття М. Перрі та А. Б. Лорда, їх невмирущий внесок до світового епосознавства.

Якщо повернутися до українських дум, то в них прикладом епічної формули буде звернення до брата:

Братику рідненький,

Голубчику сивенький.

А це кінцівка, "формула закінчення", за Ф. М. Колессою:

Господи, утверди і подержи

Люду царського, народу християнського

На многія літа.

Приклад теми:

Орли-сизоперці налітали,

Од жовтих костей тіло оббирали,

А із-під лоба очі виймали.

І тож олці-сірохманці

З великих степів набігали,

Од сустав кості одривали

Да по тернах, по байраках розношали.

Ей, да тож буйниї вітри повівали

Та комишами жовтиї кості покривали.

Ей, то тож козака ні отець, ні мати оплакала,

Як сива зозуля прилітала,

Да у головах сідала,

Да жалібно закувала:

"О голово, голово, козацькая молодецькая!

Се ж ти ні допила, ні доїла,

Ані хороше не сходила;

А й довелося валятися,

Звіру-птиці на поталу податися!" ⁶⁰

Цитата задовга – і тим наочніша різниця між епічною формулою та "темою" в епосі. Перший фрагмент стереотипно використовується в різних, але в дискурсі чітко визначених ситуаціях (звертання до брата), ми зустрічаємо його в думах "Три брати самарські", "Втеча трьох братів з полону...", "Сестра і брат". У другому випадку застосування формули обумовлено вже не залежною від змісту конкретної думи типовою для жанру архітектонікою: це компонент традиційної кінцівки. Третій фрагмент відрізняється від перших двох принципово. Це вже класична тема, котру кобзарі називали трохи моторошно "темним похороном". Вона відбиває окрему ситуацію, і специфіка її визначається не застосованими для її зовнішнього "одягу" словесними групами, а внутрішньою семантичною структурою: тіло козака "ховають" птахи; те ж саме роблять вовки; його кості намагається "покрити" вітер; оплакування "голови" (черепа) зозулею (третій компонент факультативний). Ця тема є обов’язковою складовою частиною думи "Втеча трьох братів....", її відбиток є також у думі "Смерть козака в долині Кодимі". Проте якщо би ця тема збереглася би навіть у єдиному записі однієї думи, ми мали би право бачити в такому фрагменті саме епічну тему – бо вона є міжнародною, наскрізною для індоєвропейського епосу, від "Махабхарати" до давньоанглійського ⁶¹.

Теми, за А. Б. Лордом, теж варіюють, мають свої "формальні різновиди" ("multiforms"). Вони об’єднуються у "тематичні комплекси" або "набори тем", пов’язані насамперед логікою сюжету. Для А. Б. Лорда теми є основними складовими частинами "пісні", власне її сюжету, і цей погляд він засвоює й епічним співцям: "Я гадаю, вірно буде сказати, що поет мислить собі пісню у вигляді узагальнених тем". Або рішучіше: "Поет уявляє собі пісню у вигляді певного гнучкого плану, послідовності тем, частково обов’язкових, частково факультативних".

Взагалі ж рівень макросюжетики творцями "формульної теорії епосу" розроблений не так вдало, як рівень формул і тем. А. Б. Лорд вважає, що в епосі "сюжет сам собою є важливішим, ніж історичний персонаж, до котрого він прив’язаний. Між піснею і героєм є тісний зв’язок, але, в усякому разі для деяких сюжетів, важливий не стільки конкретний герой, стільки тип героя". Щодо змісту пісень, то А. Б. Лорд, групуючи їх, обирає формально-сюжетні критерії, за якими й вирізняє групу "чітко окреслених категорій: весілля, визволення, повернення, завоювання міст". Щоправда, сучасний послідовник "усної теорії", професор університету штату Міссурі Д. М. Фоули, рішуче виділяє третю, після формули та теми, базову структуру епосу – "зразок сюжету, або сюжетний тип". "Ця структура підтримує форму всього наративу, від початку до кінця, згідно з передбачуваною зміною дій" ⁶². Ця "суперструктура", що теж варіює, не виглядає таким своєрідним здобутком сучасної "усної теорії", як епічна формула і тема в "теорії Перрі-Лорда".

Важливим недоліком цієї теорії й у первісній формі є надмірна обумовленість тим конкретним матеріалом, завдяки якому її було створено, а з другого боку, орієнтація як на, за висловом Д. М. Фоули, "суперзразок", лише на поеми Гомера. Неповна універсальність "теорії Перрі-Лорда" виявилася вже при перших спробах використати її при дослідженнях за межами південнослов’янського епосу. Найбільші труднощі тут викликала інтерпретація теми, недостатньо чітко визначеної у А. Б. Лорда. Вже 1968 р. Д. К. Фрай, ґрунтуючись на термінології, вжитій В. Арендом ще 1933 р. ⁶³, запропонував розрізняти "типову" сцену і тему. "Типова" сцена, за Д. К. Фраєм, є наративною одиницею, це "набір повторюваних умовних деталей, за допомогою яких створюється опис, що не вимагає ні буквального повторення, ані певного формульного наповнення". Темою ж дослідник пропонує вважати "структуру, що лежить в основі дії або опису і являє собою повторювану послідовність деталей та змістів, не пов’язану з якоюсь конкретною подією і таку, що не вимагає буквального відтворення або формул". В обох визначеннях другі їх половини мають відмежувати "типову" сцену та тему від формули. Між собою ж вони відрізняються за такими параметрами: "типова" сцена є безпосередньою одиницею оповіді, а тема ні, перша є певним набором конкретних оповідних деталей з чітко окресленим обсягом, а друга – більш дрібна і абстрактніша структура, що лежить у основі дрібнішої стереотипної "дії або опису". Таким чином, у нашому прикладі останній фрагмент думи в цілому відтворює, за Д. К. Фраєм, "типову" сцену "темного похорону", що будується з послідовності таких тем, як "птахи битви", "звірі битви" та "оплакування зозулею".

Полеміка навколо проблем, поставлених творцями формульної теорії, триває. Центр з вивчення усної традиції при Університеті штату Міссурі з 1986 р. видає під редакцією Дж. М. Фоули часопис "Усна традиція" ("Oral Tradition"), що виступає як своєрідна трибуна послідовників "теорії Перрі-Лорда". Тут регулярно друкуються й бібліографічні огляди, котрі продовжують справу, почату Е. Р. Хаймсом, який вже 1973 р. зафіксував більш ніж 700 публікацій, їй присвячених, або таких, що використовують методику гарвардських дослідників ⁶⁴.

ПИТАННЯ

Для самоперевірки. Епічна тема в "теорії Перрі-Лорда" – це ...

1. ... "загальні місця" в билинах.

2. ... розповідь про двобій епічного героя з ворогом.

3. ... певний варіант "типу сюжету" в епосі: пошуки нареченої, облога міст і т. п.

4. ... певний епізод бо опис, що повторюється в ідентичних оповідних ситуаціях, не вимагаючи при цьому повторення й словесної форми.

Відмінникові. Чи може епічна формула бути складовою частиною теми?