Ідеї російського та українського формалізму як теоретичні витоки структуралізму

Поруч з фрейдизмом поступово розвивалося нове вчення, котре, на відміну від нього, зароджувалося в надрах самої словесності та спочатку мало на меті не пояснення її витоків, а пошук адекватних їй методів дослідження. Ідеї формалізму витали у повітрі Європи кінця XIX ст., реалізуючись то у трактаті віденського музикознавця Е. Гансліка (1881), де доводилося, що музика – це лише "рухомі звукові форми", які не мають іншого змісту, ніж звуковий. Подібні думки пропагували й члени мюнхенського гуртка формалістів – А. Фідлєр, Г. Маре й, особливо, А. фон Гільдербрандт, чия монографія "Проблеми форми в зображальному мистецтві" (1893) отримала в Європі певний розголос.

1914 р. в Росії водночас з російським перекладом цього трактату було надруковано невеличку брошурку В. Б. Шкловського "Воскресіння слова", а в Україні – посібник В. М. Перетца "З лекцій з методології історії літератури". У грубому цьому томі відомий вчений, професор Університету св. Володимира, перебравши всі існуючі тоді методи літературознавства та фольклористики, зупинився на думці, що головне завдання тут дослідника – вивчення "формального боку" твору, "того, "як" висловив поет свою ідею, а не того, "що" висловив він" ²⁹.

На це твердження сучасники звернули увагу, і не сказати, щоб прихильну. Проте В. М. Перетц такі думки висловлював і раніше. У вже цитованій рецензії на магістерську дисертацію А. М. Лободи "Руські билини про сватання" (1904) він писав, що "історик літератури є лише дослідником прийомів і способів, котрими створюється літературне явище як таке"; його наука "має справу з формулами, а з дійсністю – історія" ³⁰. Проте, забезпечивши в такий спосіб пріоритет за українською наукою, далі принцип формалізму В. М. Перетц не розвивав.

Натомість нікому ще не відомий автор петербурзької брошурки став одним зі засновників утвореного в наступному році ОПОЯЗу (російська абревіатура назви Товариства вивчення поетичної мови) – угрупування молодих філологів, голосне в історії світової науки. У його членів (окрім В. Б. Шкловського, туди входили Ю. М. Тинянов, В. М. Жирмунський, Р. О. Якобсон та ін.) те ж розчарування методами академічної науки, що й у академіка В. М. Перетца, викликало прагнення радикального їх перегляду, результати котрого й отримали в науці назву "російського формалізму". Праці членів гуртка друкувалися, головним чином, у "Збірниках з теорії поетичної мови" (1–3, 1915, 1919), а потім "Поетика" (1–5, 1926–1929); більшість з цих праць було згодом перевидано на Заході, а частково, після "відлиги", і в СРСР. Оскільки цікавилися формалісти у першу чергу літературою, нас тут затримають лише ті їх ідеї, що відбилися на розвитку світової фольклористики.

В. М. Жирмунський, найбільш консервативний, на перший погляд, серед формалістів (бо час од часу критикував друзів з позицій, ближчих до традиційної філології), проголосив 1923 р.: "Оскільки матеріалом поезії є мова, до основи систематичної побудови поетики має бути покладена класифікація фактів мови, котру дає нам лінгвістика. Кожний з цих фактів, підкорений художньому завданню, стає, звідти, поетичним прийомом" ³¹. Узагальнюючи науковий досвід європейської фольклористики XIX ст. – від Я. Грімма до О. О. Потебні, – ця настанова водночас випереджувала таку особливість теоретичного пошуку в галузі фольклору пізніших формалістів і структуралістів, як принципова опора на досягнення лінгвістики.

Найбільше значення мало тут вже згадане (1.3) вчення Ф. де Сосюра про синхронію та діахронію як два стани мови (а водночас методів її вивчення), що передбачає протиставлення "мови" та "мовлення", системності та безсистемності, осей одночасності й осей послідовності, статики та динамізму. Важливу для фольклористики інтерпретацію цих ідей запропонував Ю. М. Тинянов. Зокрема, у розвідці "Про літературну еволюцію" (1927) він запроваджує до літературознавства системний підхід: "Треба раніш домовитися, що літературний твір є система, і системою є література" ³². Слід нагадати, що "система", термін взагалі багатозначний, означає тут єдність взаємопов’язаних компонентів. У наші часи, коли розвиток кібернетики звів ідею системності на рівень буденної свідомості, важко осягнути новаторство Ю. М. Тинянова.

З ідеї системності твору та літератури випливало, по-перше, що всі елементи системи твору ("сюжет, стиль, ритм, синтаксис у прозі, ритм і семантика в поезії") "співвіднесені між собою та існують у взаємодії". Замислившись над механізмом цієї взаємодії, Ю. М. Тинянов подає важливу новацію: "Співвіднесеність кожного елемента літературного твору як системи з іншими і, таким чином, з усією системою я називаю конструктивно функцією елемента". Перспективність цієї думки Ю. М. Тинянова (він розглянув і різні типи функцій) позначилася дуже швидко.

Поширення ідей формалістів на вивчення фольклору диктувалося й логікою розвитку самої фольклористики. В. Б. Шкловський у праці 1919 р. "Зв’язки прийомів сюжетоскладання із загальними прийомами стилю", розглянувши вже відоме нам розрізнення сюжету й мотиву у О. М. Веселовського (3.7), підвів підсумок: "Навіть допущення запозичення не пояснює існування однакових казок на відстані тисяч літ і десятків тисяч верст". Підрахунки тут передбачають "відсутність законів сюжетоскладання", проте вони, хоч і "невідомі", існують ³³.

Пошуку цих законів на синхронічному рівні й було присвячено книжку молодого тоді українського фольклориста Р. М. Волкова (1885–1959), де зроблено спробу структурного, як ми би тепер сказали, аналізу казок "про невинно гнаних" ³⁴. Зашифрувавши математичними символами мотиви цих казок, дослідник згрупував їх разом, а потім застосував арифметичний прийом "винесення за дужки". Результат отримав несенсаційний: виявилося, що "невинно гнані" спочатку переслідуються, а потім винагороджуються... Наступні томи дослідження так і не з’явилися.

Важливий крок до розгадки цієї таємниці зробив Олександр Ісакович Никифоров (1893–1941). Петербурзький учасник Семінарія руської філології В. М. Перетца, він щасливо поєднував таланти фольклориста-збирача і теоретика, друкував свої праці і в Україні, у виданні ВУАН "Етнографічний вісник". Вчений загинув під час німецької блокади Ленінграда, а праці його після війни паплюжилися як "сугубо формалістичні", а заразом й такі, в котрих "найбільш різко виявився вплив" буржуазної "фінської школи" ³⁵ – насправді ж О. І. Никифоров якраз гостро критикував теоретичні позиції послідовників історико-географічного методу.

1928 р. О. І. Никифоров друкує невеличку розвідку "До питання про морфологічне вивчення народної казки", де доводить існування таких найголовніших "композиційних закономірностей у побудові казки", як давно відомий (1) "закон повторення динамічних елементів казки"; (2) "закон композиційного стрижня, яким є герой" (йдеться про те, що "казка безгеройна" фактично вже губить ознаки жанру), і, нарешті, найцікавіший для нас (3) "закон категоріальної або граматичної формовки дії. Він являє себе в тому, що частково казкові дії складаються в єдиний хід за категоріями, аналогічними морфологічним категоріям словотворення в мові". У такому "ході" ("окремому замкненому колі дії") дослідник знаходить "ядрову (кореневу) дію та дії, що тяжіють до неї в порядку попередності (префіксальні) та в порядку слідування (суфіксальні та флексійні) дії...". Якщо в останньому "законі" втілено ідею використання лінгвістичної методики, котру ми бачили у В. М. Жирмунського, то на іншому рівні морфологічного аналізу, коли треба виявити загальні схеми розвитку дії у казці, О. І. Никифоров звертається до поняття функції, аналогічного запропонованому Ю. М. Тиняновим: "Конкретні персонажі казки не є чимось усталеним. Усталеною є лише функція персонажа, його динамічна роль у казці" ³⁶.

І того ж 1928 р., і теж у Ленінграді вийшла невеличка книжка Володимира Яковича Проппа (1895–1970) "Морфологія казки". Зв’язок автора з "формальною школою" позначився хіба що назвою серії, в якій вийшла його книжка: "Питання поетики. Вип. 12". Це було вже на самому заході російського формалізму, в СРСР брутально задавленого марксистською, тоді – примітивною "соціологічною", критикою. Не уникла її й монографія В. Я. Проппа.

Принциповий вибір морфологічного аналізу як методики дослідження В. Я. Пропп підкреслив не лише назвою, а й епіграфом з Й. В. Гете, де стверджувалося, що "спільний, такий, що ґрунтується на трансформаціях, тип проходить через усі органічні істоти, і його можна спостерігати в усіх частках на деякому середньому рівні". Варто пригадати, що кількома роками раніше А. ван Геннеп висував вимогу застосування до фольклору синхронічного підходу, а також методики біології: він радив фольклористам нарешті "вилікуватися від хвороби XIX ст., котру можна назвати історичною манією" і замінити її "методом біологічним". І все ж таки, оскільки мова йшла в нього про те, що зоологи та ботаніки вивчають свої об’єкти "в їх екзистенції та у природному середовищі" ³⁷, легко переконатися: В. Я. Пропп пропонує дещо принципово відмінне. Та й саме уявлення про морфологію у нього інше, ніж, наприклад, у О. І. Никифорова: той тяжів до морфології словотворення в лінгвістиці, а В. Я. Пропп – до загальнонаукового уявлення про структуру певного об’єкта, котре вироблене було природознавцями.

Коли ж морфологію казки можна прирівняти до структури деревини або епітелію, то й дослідження її має бути організовано таким чином, як це робиться у природничих науках. Перша проблема тоді – вибір об’єкта. В. Я. Пропп обирає казки чарівні, попереджаючи при цьому, що з погляду загальнонаукової методики вирізнення їх як окремого жанру є лише "необхідна робоча гіпотеза", але обіцяє потім "дати точніше визначення на основі отриманих висновків" ³⁸. Як повівся би далі вчений-природознавець? Визначив би ту необхідну кількість досліджуваних явищ (або обсяг репрезентативної вибірки), спостереження над котрою забезпечило б йому достовірні результати – кількість обстежених тварин, дослідів тощо. Сучасний природознавець для цього зазирнув би до довідника з математичної статистики, а В. Я. Пропп розв’язує проблему емпірично: "Ми вирішили, що 100 казок являють собою більш ніж достатній матеріал". Маються на увазі 100 текстів чарівних казок зі збірника О. М. Афанасьєва "Народні російські казки" (вип. 1–8, 1855–1863).

Далі В. Я. Пропп обирає одиницю аналізу казкової сюжетики, котрою буде "вимірювати" сюжети цих казок. Це вже знайома нам Тинянівська функція або "вчинок дійової особи, що визначається з погляду на його значущість для поступу дії". Потім висуваються кілька тез, котрі треба буде довести. Перша теза: зазначені функції, незалежно від того, хто і як їх виконує, "утворюють основні складові частини казки". Друга: "Кількість функцій, відомих чарівній казці, є обмеженою". Третя: "Послідовність функцій завжди однакова". Остання теза стає логічним висновком з трьох попередніх. Висновок цей, справді, "здається безглуздим, навіть диким". А втім: "Усі чарівні казки однотипні за своєю побудовою".

Доводить В. Я. Пропп ці тези, сказати б, експериментально: в обраних казках визначаються функції дійових осіб, кожна з них отримує окреме позначення (A, C_contr та ін.), за допомогою цієї абракадабри сюжет кожної казки транскрибований, а транскрипції зведено до таблиці "Схеми аналізування казок". Аналіз цей підтвердив, що сюжет чарівної казки на найбільш абстрактному рівні являє собою, сучасною мовою, лінійний інваріантний синтагматичний ряд функцій. В. Я. Пропп описує ці функції, даючи кожній максимально скорочену, в одному слові, назву: "вихід" (в оригіналі – "отлучка", що краще перекладається як "тимчасова відсутність"); "заборона"; "порушення" (заборони); "вивідування" (розвідка антагоніста); "видача" (відомості про жертву); "підступ"; "пособництво" тощо (усього в найповнішому варіанті 31 функція). Отже, дослідник доходить висновку, що на найбільш абстрактному рівні всі чарівні казки індоєвропейців мають, як не дивно, один сюжет.

Через сорок років книжку В. Я. Проппа було перевидано в СРСР – але лише після перекладу її майже всіма європейськими мовами на Заході. Можна запитати: звідки такий успіх? Хіба ж не транскрибував казкові сюжети Р. М. Волков? Так, але лише В. Я. Пропп винайшов ефективну методику аналізу таких транскрипцій. У Р. М. Волкова це були механічні суми мотивів у розумінні О. М. Веселовського. Автор "Морфології казки" не лише звів транскрипції сюжетів у таблицю, а й зробив з неї щось подібне до менделєєвської: розташувавши їх таким чином, щоб подібні функції опинилися під їхніми відповідниками в раніше транскрибованих казках, він отримав таблицю, котру можна було "читати" й "по горизонталі", й "по вертикалі": перший спосіб прочитання виявив індивідуальний у кожній казці набір функцій, а другий – згадану інваріантність послідовності функцій у загальній схемі, існування близьких за структурою груп казкових сюжетів тощо. Проте все це було б неможливо, коли б дослідник з самого початку не застосував як одиницю аналізу сюжетики саме Тинянівську функцію. Знову можна запитати: а хіба ж О. І. Никифоров не зробив те ж саме? Так, і навіть висловив думку, що "групування особистих функцій головного персонажа і вторинних персонажів у певну кількість комбінацій за принципом дуже (але не абсолютно) вільних сполучень і складає основну пружину казки". Справді, О. І. Никифоров дуже близько підійшов до епохального відкриття В. Я. Проппа, але не здійснив його – тому, головним чином, що надто широко визначив об’єкт своїх спостережень, обравши для них не лише казку в цілому, а навіть і "Urspungssage", тобто легенди про походження (речей та ін.).

Для історії української фольклористики надзвичайно цікавим є відгук В. М. Перетца на монографію В. Я. Проппа, надрукований в передостанній книжці "Етнографічного вісника" (1930). Побачивши "безперечну заслугу молодого вченого" як в "ідеї виучування функцій, що з них складається казка", так і в "низці висновків, які з того випливають", В. М. Перетц все ж таки вважає, що "звідти ще далеко до того, щоб здійснити Проппову надію – "побудувати праформу чарівної казки – не тільки схематично, але й конкретно" (с. 98)", адже "казка не застиглий організм, а вічно живий, що твориться заново, хоча б і за принципом сполучення функцій, уже відомих, та чи всі ці функції властиві були "праформі"?" Таким чином, визнаючи значимість відкриття В. Я. Проппа на рівні синхронічного вивчення сюжету чарівної казки, досвідчений дослідник не приймає його претензій на поширення цих висновків на рівень діахронії або історичний. Скепсис В. М. Перетца пов’язаний, в першу чергу, з його незадоволенням джерельною базою дослідження – збірником О. М. Афанасьєва, що має погану репутацію у фахівців: "Звісно було корисніше і для обґрунтування висновків В. Проппа, щоб він використав усі відомі записи чародійних казок, обмежившись дотого певною національно-мовною групою" ³⁹. Запропоновану В. М. Перетцом перевірку так і не було проведено, але й тепер не пізно здійснити задум вченого на матеріалі українських чарівних казок, добравши для цього справді авторитетні записи (див. ще: 5.8).

Всесвітню ж славу "Морфологія казки" здобула тому, що зроблене в ній відкриття заклало основи структурного вивчення фольклору, об’єктивно являючи собою одне з теоретичних джерел структуралізму – дуже впливового явища в суспільній думці третьої чверті XX ст.

ПИТАННЯ

Для самоперевірки. Заповніть місце, залишене вільним у таблиці, складеній з визначень бінарних функцій дійових осіб за "Морфологією казки".

заборона вивідування підступ ...

порушення видача пособництво перемога

заборони

Відмінникові. На відміну від В. Я. Проппа, що являв собою класичний тип кабінетного вченого, О. І. Никифоров багато записував казок і сам, повідомляючи про результати своїх експедицій на Російську Північ та спостереження, пов’язані з ними, і в українському ЕВ (1928, кн. 7; 1930, кн.. 9; 1932, № 10). Чи можна побачити в активній збирацькій діяльності вченого один з чинників, що завадив йому, йдучи тим же шляхом, що й В. Я. Пропп, зробити те ж відкриття?