Стан сільського господарства в умовах довготривалої кризи
З 70-80 рр. сільське господарство України давало 23% валового виробництва сільгосппродукції СРСР. З 42 млн. сільськогосподарських угідь орні землі займали 32 млн. га. Головним напрямком розвитку галузі було рослинництво. Про його структуру у 1980 р. свідчать розміри посівних площ з окремих сільськогосподарських культур: під зерновими було – 16,4 млн. га, під буряками – 1,7, соняшником – 1,6, картоплею – 1,6, кормовими культурами – 10,6 млн. га. Провідна галузь рослинництва – вирощування зернових у розглянутий період перебувала в стані застою. З 1975 по 1990 рік врожайність з одного гектара не змінювалась і утримувалась на рівні 25-35 центнерів. Дев’ять років Україна не виконувала плани закупок зерна, і це при умовах, коли технічна оснащеність сільського господарства, згідно з офіційними даними, зростала. З 1970 по 1985 р. кількість тракторів збільшилась з 317 тис. до 408 тис. шт., а зернових комбайнів з 81 до 111 тис. шт. У цей же період енергоозброєності праці одного колгоспника зросла з 9 до 26 кінських сил. Мав місце суттєвий приріст основних виробничих фондів колгоспів і радгоспів. Якщо у 1971-1975 р.р. обсяг фондів складав 22,7 млрд. крб., то у 1981-1985 р.р. – піднявся до 46 млрд. крб. У зв’язку з цим виникає питання: чому такою низькою на практиці виявилась результативність галузі? Почнемо з аналізу стану основних виробничих фондів, які дійсно зростали. Реально вони були значно нижчими офіційних даних через систематичний ріст цін на будівельні матеріали і сільськогосподарську техніку. Кількість тракторів і комбайнів росла, але, при цьому, якщо комбайн «СК-4» коштував 3 тис. крб., то комбайн «Нива», який його замінив, коштував уже 5 тис. крб., а – «Дон» 29 тис. крб.
Оранка і збір урожаю були механізовані, але державні закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію після неодноразового підвищення цін на техніку та паливно-мастильні матеріали для товаровиробників, залишались мізерними. Середня ціна, за якою реалізувалась картопля, складала 16 коп. Навіть, якщо колгосп продав би на ринку 1000 т. за ціною 68 коп. за тону, він не зміг би на виручені кошти придбати ні картоплезбиральний, ні, тим більше, зерновий комбайн. У той же час з року в рік зростали ціни на бензин, мазут та інші паливно-мастильні матеріали.
Виходячи з вище наведеного, нескладно зрозуміти, що це суттєво підвищувало транспортні витрати сільгосппідприємств. Використання вантажного автомобіля «КамАЗ» протягом дня, наприклад, обходилось у 300 крб., «Колхіди» – у 180. Росли ціни на запасні частини. Техніка була ненадійною, часто виходила з ладу. Значно підвищились ціни на добрива. Все це значно звужувало фінансові можливості господарств і в частині експлуатації техніки. Так що загальна кількість машин у господарствах – це показник, за яким приховувалась дійсність прямо протилежного плану: часто автомобілі простоювали з причини дорожнечі пального, комбайни і трактори – через відсутність запчастин та неякісного ремонту та ін.
Однак дуже складний та надто дорогий технічний прогрес у галузі у ті часи все ж мав місце. Технічні культури, в основному, збирались поточним методом з використанням буряко та картоплекомбайнів, провадження сівалок точного висіву і використання високопродуктивних сортів скоротило затрати праці на вирощуванні та збиранні буряків у 2 рази. Цікаво, що дуже дорогий комбайн «Дон» мав і ряд суттєвих експлуатаційних переваг. Так, при його експлуатації втрати зерна на збиранні знижувались у 2 рази, а економія палива досягала 9%. За продуктивністю роботи він заміняв 2-3 старі комбайни. Однак, проголошений курс на комплексну механізацію сільськогосподарських робіт не витримувався. Правда, заміна причіпних машин навісними впроваджувалась постійно. Дуже часто самі поставки обладнання і техніки були некомплексними . В результаті на початку 1986 р. було тільки 50% обладнання, необхідного для комплексної механізації. У другій половині 80-х років поставки тракторів, зернозбиральних і сілосозбиральних комбайнів значно знизились. Одним з суттєвих недоліків технічної бази села була завищена потужність окремих марок машин, що призводило до росту експлуатаційних витрат, підвищеному тиску на ґрунт та порушенню його структури. Так, наприклад, багатотонний трактор К-700 проектувався спочатку як військовий тягач, але згодом його стали впроваджувати і у сільському господарстві. При цьому, з 60 робочих навісних знарядь для нього підходило всього 6, а затрати пального порівняно з іншими марками тракторів були більшими майже у два рази.
Поряд з системою знарядь праці суттєвим фактором виробничих сил землеробства, як відомо, є земля. Від рівня її культурного використання, в основному, залежить продуктивність галузі. У зв’язку з цим, необхідно спочатку відмітити особливості українських ґрунтів. Так, із загальної кількості орних земель у 32 млн. га – 10 млн. мають підвищену кислотність та потребують покращення шляхом внесення вапняку. У південних, засушливих степах не рідкість солонцюваті ґрунти, що потребують гіпсування. Одночасно 12 млн. га орних земель вражені водною, а 19,2 млн. га – вітряною ерозією. Щорічно з полів змивалось 600 млн. т. ґрунту, у тому числі 45 млн. т. гумусу. Крім того, за останні десятиліття вміст гумусу в ґрунтах знизився з 6-9 до 2-3%. І, нарешті, 20 млн. га земель вражені радіацією.
Усе це разом узяте характеризує загальні умови, що передували використанню землі. Основними її напрямками були хімізація, меліорація, боротьба з ерозією. З 1960 по 1985 рр. кількість внесених на поля добрив зросла в 10 разів. Широко використовувались хімічні засоби боротьби з бур’янами – гербіциди та з шкідниками (різного роду комахами) – інсектициди. З 1964 р. у сільському господарстві існувала агрохімічна служба у формі зональних агрохімлабораторій. Її спеціалісти спостерігали за правильним співвідношенням між азотом, фосфором і калієм в оброблюваних ґрунтах. Використання ядохімікатів було пов’язано з низкою особливо негативних, побічних наслідків. Ядами вражались землі, корисні рослини, люди. Зникла частина степової фауни: жайворонок, перепел, дрофа. Для людини всі пестициди є мутагенами, тобто викликають вроджені відхилення. У другій половині XX ст. щорічно у світі отруювалось пестицидами 2 млн. осіб і вмирало 50 тис. осіб. Для людини нітрати небезпечні ще й тим, що взаємодіючи з гемоглобіном крові, протидіють передачі кисню і породжують канцерогени. Таким чином, хімізація, що вирішила проблему боротьби з бур’янами та шкідниками і забезпечила певною мірою середню врожайність у 25-26 ц/га, про які вже йшла мова, стала водночас суворим фактором погіршення середовища виживання і здоров’я самої людини. Слід відзначити, що внесення у ґрунти одних мінеральних добрив, ще не вирішувало проблему. Зниження змісту гумусу у оброблюваних землях вимагало внесення особливо органічних добрив, але ця проблема, на жаль, залишалась невирішеною. Зменшення поголів’я худоби, постійна нестача кормів, висока трудомісткість робіт по внесенню органіки та безгосподарність – все це стояло на шляху покращення продуктивності ґрунтів.
Дуже повільними темпами здійснювалась і боротьба з ґрунтовою ерозією. Протидіючим і захисним фактором у цих умовах став подальший розвиток зрошувальних систем. У 1985 р. площа зрошуваних земель складала 2,4 млн. га. Діяли такі великі зрошувальні системи, як Каховська, Південно-Кримська, Приазовська, Краснознаменська та інші. Вступила в дію Дунай-Дністровська система. Полив здійснювався, в основному, за допомогою широкозахватних поливних агрегатів. Ефективність поливного землеробства у 80-х роках поступово знижувалась. Основними причинами були падіння трудової дисципліни та несвоєчасний обробіток пропашних культур. Здійснювалось також осушення земель, в основному, в районі Полісся. В тому ж 1985 р. площі осушених земель складали 2,9 млн. га. Слід сказати, однак, що в цілому в ряді районів осушення здійснювалось неякісно, призвело до порушення традиційного водного режиму, викликало обміління річок та озер. Негативно позначалось воно і на природничій фауні та флорі. В умовах бюрократичної системи управління того часу, відомі органи, що керували меліоративними роботами, як і всі інші, не несли відповідальності за свої рішення. Безнаказаним залишалось підтоплення відомого заповідника «Асканія Нова» водами Каховського і Північно-Кримського каналів, полив солоною водою з озера Сасик колгоспних полів, аналогічний факт у гирлі Дністра у Білгород-Дністровському районі Одеської області та ін.
Одним з головних факторів виробничих сил галузей, як відомо, є праця. Трудові ресурси в сільському господарстві поступово скорочувались. Мав місце значний відтік молоді до міста. З 1965 по 1985 р. сільське населення України зменшилось на 4,9 млн. осіб. Поступово підвищувалась питома вага населення старших вікових груп та знижувалась народжуваність. Погіршувалось здоров’я громадян: майже 70% з них на 1991р. складали значно ослаблені та хворі.
Коефіцієнт смертності на 1000 осіб у 1960 році був 6,9, у 1985 році – 12,1, а в 1999 році – 14,8. Що стосується кваліфікаційної структури управлінських кадрів, то провідною була тенденція росту спеціалістів з вищою освітою серед керівників господарств і головних спеціалістів. У структурі керівників середньої управлінської ланки (бригадири виробничих бригад у рослинництві, завідуючі тваринницькими фермами) збільшувалась кількість фахівців з середньоспеціальною освітою. Та майже кожен третій інженер, технік чи завідувач ремонтними майстернями спеціальної освіти не мали. Не мали її і 19% бригадирів у рослинницьких бригадах. У цілому ж за 1970-1985 рр. чисельність кваліфікованих кадрів у сільському господарстві виросла в 1,8 рази і складала на кінець періоду 2,5 млн. чол. Механізаторів нараховувалось майже 2 млн. осіб. Підвищилась питома вага кваліфікованої праці. Та на самому низовому рівні спостерігалось таке: 10% робіт у рослинництві та у 40% у тваринництві виконувались вручну. Гарантована оплата праці та певний її ріст співіснували з зрівнювальною тенденцією. Поширювалось пияцтво і розкрадання продукції та майна господарств, а основна маса трудового селянства забезпечувала життєвий мінімум за рахунок підсобних господарств.
Що стосується тваринництва, то воно було збитковою підгалуззю. І хоча поголів’я великої рогатої худоби і свиней повільно зростало, якісні показники виробництва залишались незадовільними. Автоматизована роздача кормів і автоматизоване доїння збільшували галузеві витрати. Надої молока від однієї корови далеко відставали від показників передових зарубіжних країн: у 1960 р. вони складали 1784 кг, а в 1985 р. – 2570 кг. Традиційно відсталою була кормова база, а кормовий клин у цілому ряді господарств був нераціональним.
Слабо використовувались багатолітні трави, а там де їх висівали, рівень агротехніки залишався низьким. Мало практикувались висіви люцерни з суданкою та сої. Для сої, правда, не вистачало гербіцидів, не було і спеціальних комплексів машин. Не завжди раціонально в структурі кормів використовувались відходи цукрових та спиртових заводів – жом і барда. В цілому, вартість кормів поступово зростала. Однією з головних причин була висока питома вага кормового зерна, що з кожним роком дорожчало. Через незбалансованість кормів, щорічно Агропром СРСР перевитрачав до 15 млн. т. зерна. Виникло парадоксальне явище: щорічно за кордоном закупляли за валюту десятки мільйонів тонн зерна, і, у той же час, мільйони тонн йшли на корм сільськогосподарським тваринам. Тим часом обладнання кормовиробничих цехів зношувалось. Суттєво, особливо в останні роки перед розпадом СРСР, зростала ручна праця і, при цьому, продовжували існувати низькі закупочні ціни на м’ясо. Державна політика в цьому відношенні не сприяла розвитку галузі. Спроби змінити негативну ситуацію у сільському господарстві, що мала місце в другій половині 80-х років, вагомих позитивних наслідків не дали. Впровадження колективного підряду нерідко здійснювалось за допомогою тих же командно-адміністративних методів. Були створені районні агропромислові об’єднання на утримання яких з господарств відраховувались певні суми, але їх існування нічого не змінило. Те ж слід сказати про створення ряду колгоспів. Керівництво вишукувало резерви в близьких для нього бюрократичних формах старої командної системи. Тим часом усі негаразди в галузі концентрувались у головній негативній тенденції – безперервному рості собівартості сільськогосподарської продукції. Рівень рентабельності падав: 70% колгоспів та радгоспів були збитковими. Нав’язані панівною системою влади форми господарювання виявились не життєвими та затримали на десятки років розвиток галузі і духовну еволюцію виробника.
Дата добавления: 2016-10-17; просмотров: 654;