Стан сільського господарства в умовах довготривалої кризи

З 70-80 рр. сільське господарство України давало 23% валового виробництва сільгосппродукції СРСР. З 42 млн. сільськогосподарських угідь орні землі займали 32 млн. га. Головним напрямком розвитку галузі було рослин­ництво. Про його структуру у 1980 р. свідчать розміри посівних площ з окремих сільськогосподарських куль­тур: під зерновими було – 16,4 млн. га, під буряками – 1,7, соняшником – 1,6, картоплею – 1,6, кормовими куль­турами – 10,6 млн. га. Провідна галузь рослинництва – вирощування зернових у розглянутий період перебу­вала в стані застою. З 1975 по 1990 рік врожайність з одного гектара не змінювалась і утримувалась на рівні 25-35 центнерів. Дев’ять років Україна не виконувала плани закупок зерна, і це при умовах, коли технічна осна­щеність сільського господарства, згідно з офіційними даними, зростала. З 1970 по 1985 р. кількість тракторів збільши­лась з 317 тис. до 408 тис. шт., а зернових комбайнів з 81 до 111 тис. шт. У цей же період енергоозброєності праці одного колгоспника зросла з 9 до 26 кінських сил. Мав місце суттєвий приріст основних виробничих фондів кол­госпів і радгоспів. Якщо у 1971-1975 р.р. обсяг фондів скла­дав 22,7 млрд. крб., то у 1981-1985 р.р. – піднявся до 46 млрд. крб. У зв’язку з цим виникає питання: чому такою низькою на практиці виявилась результативність галузі? Почнемо з аналізу стану основних виробничих фондів, які дійсно зро­стали. Реально вони були значно нижчими офіційних да­них через систематичний ріст цін на будівельні матеріа­ли і сільськогосподарську техніку. Кількість тракторів і комбайнів росла, але, при цьому, якщо комбайн «СК-4» коштував 3 тис. крб., то комбайн «Нива», який його замінив, кошту­вав уже 5 тис. крб., а – «Дон» 29 тис. крб.

Оранка і збір урожаю були механізовані, але державні закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію після неодноразово­го підвищення цін на техніку та паливно-мастильні матеріали для товаровиробників, залишались мізерними. Середня ціна, за якою реалізувалась картопля, складала 16 коп. Навіть, якщо колгосп продав би на ринку 1000 т. за ціною 68 коп. за тону, він не зміг би на виручені кошти придбати ні картоплезбиральний, ні, тим більше, зерно­вий комбайн. У той же час з року в рік зростали ціни на бензин, мазут та інші паливно-мастильні матеріали.

Виходячи з вище наведеного, нескладно зрозуміти, що це суттєво підвищувало транспортні витрати сільгосппідприємств. Використання вантажного автомобіля «КамАЗ» протягом дня, наприклад, обходилось у 300 крб., «Колхіди» – у 180. Росли ціни на запасні частини. Техніка була нена­дійною, часто виходила з ладу. Значно підвищились ціни на добрива. Все це значно звужувало фінансові можливо­сті господарств і в частині експлуатації техніки. Так що загальна кількість машин у господарствах – це показ­ник, за яким приховувалась дійсність прямо протилеж­ного плану: часто автомобілі простоювали з причини до­рожнечі пального, комбайни і трактори – через відсут­ність запчастин та неякісного ремонту та ін.

Однак дуже складний та надто дорогий технічний прогрес у галузі у ті часи все ж мав місце. Технічні культури, в основному, збирались поточ­ним методом з використанням буряко та картоплеком­байнів, провадження сівалок точного висіву і використання високопродуктивних сортів скоротило затрати праці на вирощу­ванні та збиранні буряків у 2 рази. Цікаво, що дуже дорогий комбайн «Дон» мав і ряд суттєвих експлуатаційних переваг. Так, при його експлуатації втрати зерна на збиранні знижувались у 2 рази, а економія пали­ва досягала 9%. За продуктивністю роботи він заміняв 2-3 старі комбайни. Однак, проголошений курс на комплекс­ну механізацію сільськогосподарських робіт не витриму­вався. Правда, заміна причіпних машин навісними впро­ваджувалась постійно. Дуже часто самі поставки обладнання і техніки були некомплексними . В результаті на початку 1986 р. було тільки 50% обладнання, необхідного для ком­плексної механізації. У другій половині 80-х років по­ставки тракторів, зернозбиральних і сілосозбиральних ком­байнів значно знизились. Одним з суттєвих недоліків тех­нічної бази села була завищена потужність окремих ма­рок машин, що призводило до росту експлуатаційних ви­трат, підвищеному тиску на ґрунт та порушенню його структури. Так, наприклад, багатотонний трактор К-700 проектував­ся спочатку як військовий тягач, але згодом його стали впро­ваджувати і у сільському господарстві. При цьому, з 60 робо­чих навісних знарядь для нього підходило всього 6, а за­трати пального порівняно з іншими марками тракторів були більшими майже у два рази.

Поряд з системою зна­рядь праці суттєвим фактором виробничих сил землероб­ства, як відомо, є земля. Від рівня її культурного викорис­тання, в основному, залежить продуктивність галузі. У зв’яз­ку з цим, необхідно спочатку відмітити особливості українсь­ких ґрунтів. Так, із загальної кількості орних земель у 32 млн. га – 10 млн. мають підвищену кислотність та потребують покращення шляхом внесення вапняку. У південних, засушливих степах не рідкість солонцюваті ґрунти, що потребують гіпсування. Одночасно 12 млн. га орних земель вражені водною, а 19,2 млн. га – вітряною ерозією. Щорічно з полів змивалось 600 млн. т. ґрунту, у тому числі 45 млн. т. гумусу. Крім того, за останні деся­тиліття вміст гумусу в ґрунтах знизився з 6-9 до 2-3%. І, нарешті, 20 млн. га земель вражені радіацією.

Усе це ра­зом узяте характеризує загальні умови, що передували використанню землі. Основними її напрямками були хімі­зація, меліорація, боротьба з ерозією. З 1960 по 1985 рр. кількість внесених на поля добрив зросла в 10 разів. Ши­роко використовувались хімічні засоби боротьби з бур’я­нами – гербіциди та з шкідниками (різного роду кома­хами) – інсектициди. З 1964 р. у сільському господарст­ві існувала агрохімічна служба у формі зональних агрохімлабораторій. Її спеціалісти спостерігали за правиль­ним співвідношенням між азотом, фосфором і калієм в оброблюваних ґрунтах. Використання ядохімікатів було пов’язано з низкою особливо негативних, побічних наслід­ків. Ядами вражались землі, корисні рослини, люди. Зник­ла частина степової фауни: жайворонок, перепел, дрофа. Для людини всі пестициди є мутагенами, тобто виклика­ють вроджені відхилення. У другій половині XX ст. щорічно у світі отруювалось пестицидами 2 млн. осіб і вмирало 50 тис. осіб. Для людини нітрати небезпечні ще й тим, що взаємодіючи з гемоглобіном крові, протиді­ють передачі кисню і породжують канцерогени. Таким чином, хімізація, що вирішила проблему боротьби з бур’яна­ми та шкідниками і забезпечила певною мірою середню врожайність у 25-26 ц/га, про які вже йшла мова, стала водночас суворим фактором погіршення середовища ви­живання і здоров’я самої людини. Слід відзначити, що внесення у ґрунти одних мінеральних добрив, ще не вирі­шувало проблему. Зниження змісту гумусу у оброблюва­них землях вимагало внесення особливо органічних добрив, але ця проб­лема, на жаль, залишалась невирішеною. Зменшення поголів’я ху­доби, постійна нестача кормів, висока трудомісткість ро­біт по внесенню органіки та безгосподарність – все це сто­яло на шляху покращення продуктивності ґрунтів.

Дуже повільними темпами здійснювалась і боротьба з ґрунтовою ерозією. Протидіючим і захисним фактором у цих умовах став подальший розвиток зрошувальних систем. У 1985 р. площа зрошуваних земель складала 2,4 млн. га. Діяли такі великі зрошувальні системи, як Каховська, Південно-Крим­ська, Приазовська, Краснознаменська та інші. Вступила в дію Дунай-Дністровська система. Полив здійснювався, в основному, за допомогою широкозахватних поливних аг­регатів. Ефективність поливного землеробства у 80-х ро­ках поступово знижувалась. Основними причинами були падіння трудової дисципліни та несвоєчасний обробіток пропашних культур. Здійснювалось також осушення зе­мель, в основному, в районі Полісся. В тому ж 1985 р. площі осушених земель складали 2,9 млн. га. Слід сказати, однак, що в цілому в ряді районів осушення здійснювалось неякісно, призвело до порушення традиційного водного режиму, викликало обміління річок та озер. Негативно позначалось воно і на природничій фа­уні та флорі. В умовах бюрократичної системи управління того часу, відомі органи, що керували меліоративними ро­ботами, як і всі інші, не несли відповідальності за свої рішення. Безнаказаним залишалось підтоплення відомо­го заповідника «Асканія Нова» водами Каховського і Пів­нічно-Кримського каналів, полив солоною водою з озера Сасик колгоспних полів, аналогічний факт у гирлі Дністра у Білгород-Дністровському районі Одеської області та ін.

Одним з головних факторів виробничих сил галузей, як відомо, є праця. Трудові ресурси в сільському госпо­дарстві поступово скорочувались. Мав місце значний відтік молоді до міста. З 1965 по 1985 р. сільське населен­ня України зменшилось на 4,9 млн. осіб. Поступово під­вищувалась питома вага населення старших вікових груп та знижувалась народжуваність. Погіршувалось здоров’я громадян: майже 70% з них на 1991р. складали значно ослаблені та хворі.

Коефіцієнт смертності на 1000 осіб у 1960 році був 6,9, у 1985 році – 12,1, а в 1999 році – 14,8. Що стосується кваліфікаційної структури управлінських кадрів, то провідною була тенденція росту спеціалістів з вищою освітою серед керівників господарств і головних спеціалістів. У структурі керівників середньої управлінської ланки (бригадири виробничих бригад у рослинництві, завідуючі тваринницькими фермами) збільшувалась кількість фахівців з середньоспеціальною освітою. Та майже ко­жен третій інженер, технік чи завідувач ремонтними майстернями спеціальної освіти не мали. Не мали її і 19% бригадирів у рослинницьких бригадах. У цілому ж за 1970-1985 рр. чисельність кваліфікованих кадрів у сільському господарстві виросла в 1,8 рази і складала на кінець періоду 2,5 млн. чол. Механізаторів нараховува­лось майже 2 млн. осіб. Підвищилась питома вага кваліфікованої праці. Та на самому низовому рівні спо­стерігалось таке: 10% робіт у рослинництві та у 40% у тваринництві виконувались вручну. Гарантована оплата праці та певний її ріст співіснували з зрівнювальною тенденцією. Поширювалось пияцтво і розкрадання продукції та майна господарств, а основна маса трудового селянства забезпечу­вала життєвий мінімум за рахунок підсобних господарств.

Що стосується тваринництва, то воно було збитковою підгалуззю. І хоча поголів’я великої рогатої худоби і сви­ней повільно зростало, якісні показники виробництва залишались незадовільними. Автоматизована роздача кор­мів і автоматизоване доїння збільшували галузеві витрати. Надої молока від однієї корови далеко відставали від по­казників передових зарубіжних країн: у 1960 р. вони скла­дали 1784 кг, а в 1985 р. – 2570 кг. Традиційно відста­лою була кормова база, а кормовий клин у цілому ряді господарств був нераціональним.

Слабо використовувались багатолітні трави, а там де їх висівали, рівень агротехніки залишався низьким. Мало практикувались висіви люцерни з суданкою та сої. Для сої, правда, не вистачало гербіцидів, не було і спеціальних комплексів машин. Не завжди раціонально в структурі кормів використовувались відходи цукрових та спирто­вих заводів – жом і барда. В цілому, вартість кормів поступово зростала. Однією з головних причин була ви­сока питома вага кормового зерна, що з кожним роком дорожчало. Через незбалансованість кормів, щорічно Агропром СРСР перевитрачав до 15 млн. т. зерна. Виникло парадоксальне явище: щорічно за кордоном закупляли за валюту десятки мільйонів тонн зерна, і, у той же час, мільйони тонн йшли на корм сільськогосподарським тваринам. Тим часом об­ладнання кормовиробничих цехів зношувалось. Суттєво, особливо в останні роки перед розпадом СРСР, зростала ручна праця і, при цьому, продовжували існу­вати низькі закупочні ціни на м’ясо. Державна політика в цьому відношенні не сприяла розвитку галузі. Спроби змінити негативну ситуацію у сільському господарстві, що мала місце в другій половині 80-х років, вагомих позитив­них наслідків не дали. Впровадження колективного під­ряду нерідко здійснювалось за допомогою тих же команд­но-адміністративних методів. Були створені районні аг­ропромислові об’єднання на утримання яких з господарств відраховувались певні суми, але їх існування нічого не змінило. Те ж слід сказати про створення ряду колгос­пів. Керівництво вишукувало резерви в близьких для нього бюрократичних формах старої командної системи. Тим часом усі негаразди в галузі концентрувались у го­ловній негативній тенденції – безперервному рості собі­вартості сільськогосподарської продукції. Рівень рента­бельності падав: 70% колгоспів та радгоспів були збитко­вими. Нав’язані панівною системою влади форми господарювання виявились не життєвими та затри­мали на десятки років розвиток галузі і духовну еволю­цію виробника.