Особливості розвитку промисловості країни: структура, еволюція окремих галузей та внутрішньогалузеві протиріччя

У 70-80 р.р. Україна була однією з самих індустріально розвинутих республік СРСР. Структура її промисловості за питомою вагою основних галузей в загальному обсязі виробництва характеризувалась такими показниками: електроенергетика – 3,2%, паливна промисловість – 5,7 %, чорна металургія – 11%, машинобудування і металообробка – 30,7% , легка промисловість – 10,8 %, харчова промисловість, відповідно, – 18,6%. Як свідчать статистичні дані, провідна роль належала галузям важкої промисловості: чорної металургії, машинобудуванню та металообробці, а легка промисловість, яка виробляла товари широкого народного вжитку, займала лише четверте місце. Це негативне співвідношення суттєво позначалось на добробуті наших громадян, але, при цьому, по виробництву сталі і чавуну на душу населення ми займали одне з перших міст у світі.

Важливою складовою і водночас суттєвим фактором розвитку всього промислового комплексу вважалась енергетика. В розглянутий період її структура характеризувалась перевагою енергії теплових станцій – 67%. За ними йшли атомні електростанції, які виробляли 24% енергії та останнє місце належало гідростанціям, які виробляли лише 8% струму. За основними показниками діяльності динаміка виробництва галузі характеризувалась стійкою тенденцією росту : в 1970 році було вироблено 137,6 млрд. кВт/ год, у 1985 – 272 млрд. кВт/ год, у 1990 – 298 млрд. кВт/ год електричної енергії, але це кількісне зростання було досягнуто, в основному, за рахунок будівництва нових енергетичних об’єктів. Паралельно здійснювалось будівництво ліній електропередач підвищеної напруги, що майже вдвічі збільшило їх пропускну спроможність.

Прогрес, досягнутий в будівництві ліній електропередач, дав змогу спочатку створити потужні регіональні енергосистеми, а потім об’єднати їх в єдину енергосистему України. Розвиток республіканського енергокомплексу був суперечливим. Поряд з кількісним показниками росту, з часом усе більше з’являлись негативні явища. Більшість енергоблоків, яка була встановлена в 60-х роках, поступово зношувалась і своєчасно не обновлювалась. Коефіцієнт корисної дії наших теплових станцій складав 30%, у той час, як світовий рівень складав 52%. Одна третина елек­тростанцій не досягла проектного рівня. Кожна четверта електростанція не справлялась з завданнями по знижен­ню питомої ваги палива, а 9% енергії втрачались у лініях електропередач. ТЕС залишались основним забруд­нювачем повітря, викидаючи щорічно 2,5 млн. т. легкої золи, окислів сірки та азоту. Проблемою стало, також, нагрома­дження золи. Вона займала значні площі і ставала допоміжним забруднювачем навколишнього середовища, хоча у ті часи вже існували технології викори­стання золи для виробництва цементу, силікатної цегли, пористого бетону. Та для цього необхідно було відокрем­лення золи від шлаку, що не входило в обов’язки енерге­тичних служб, а головне – фінансові ресурси для цього центром не виділялись. Крім того, механізми міжвідом­чих узгоджень (енергетика – виробництво будматеріа­лів) не відпрацьовувались. З часом, окреслилась ще одна суспільно небезпечна проблема – будівництво атомних станцій здійснювалось з метою здешевлення без захисних надбудов. Це означало, що можливий вибух реактора дорі­внюватиме вибуху декількох атомних бомб і може пошкодити значну територію країни. Пізніше це, як відомо, обернулось у 1986 році Чорнобильською трагедією. Не випад­ково після обслідування наших атомних станцій німець­кими фахівцями уряд ФРН прийняв рішення про закрит­тя АЕС НДР, які будувались за радянськими проектами.

Паливний сектор енергетики мав нераціональну струк­туру. Україна задовольняла свої потреби у вугіллі на 80%, у газі – на 20-25%, в нафті – на 10-12%. Дефіцит пали­ва ліквідовувався за рахунок поставок з інших респуб­лік. Вугільна промисловість була планово-збитковою та підтримувалась за рахунок бюджету. Протягом розгля­нутого періоду видобуток вугілля поступово знижував­ся. З 1970 р. він становив 196 млн. т., у 1985 вже 180, у 1990, відповідно, – 155 млн. т. Така тенденція мала свої причини. Значно погіршились гірничо-геологічні умови видобут­ку. Близькі до поверхні потужні вугільні шари були ви­роблені та виникла необхідність значного поглиблення шахт. У нових умовах їх глибина часто перевищувала один кілометр. Товщина ж розроблюваного вугільного ша­ру зменшилась з 2-2,5 метра до 0,7-1 метра. Відповідно, постійно зростали і затрати на підтримку шахтного господарства та підви­щувалась собівартість вугілля. Щоб подолати ці тенден­ції та підтримати загальний рівень видобутку в галузі постійно будувались нові об’єкти. Так, у 1971-1975 рр. стали до ладу 13 нових шахт. Крім того, 24 шахти було реконструйова­но, а 150 об’єднано. У 1975-1980 рр. збудовано ще 8 меха­нізованих шахт, 5 реконструйовано. Стали діяти 3 збага­чувальні фабрики. У Львівсько-Волинському басейні да­ла продукцію Червоноградська збагачувальна фабрика по­тужністю 9,6 млн. т. вугілля в рік. Традиційний кількісний шлях розвитку, в деякій мірі, сприяв підтримці галузі але з його допомогою не вдалось пересилити загальну тен­денцію зниження видобутку. Спроби інтенсифікації ви­робництва наштовхувались на дорожнечу та недосконалість гірничої техніки. Вартість нового обладнання комплекс­ного очисного забою в 6-8 разів перевищувала вартість старого вузькозахватного комбайну. Крім того, гірнича тех­ніка була неякісною, часто виходила з ладу та мали місце і недоліки в її використанні, а втрати електроенергії на одиницю продукції у вугільній промисловості в 2-3 рази перевищували аналогічні показники розвинутих країн.

У нафтогазовому комплексі республіки динаміка вироб­ництва характеризувалась такими фактами. З 1970 по 1975 р. виробництво нафти складало 12-13 млн. т. на рік, а природного газу – 60-68 млрд. м³, але з 1975 р. спо­стерігається різкий спад видобутку нафти до 7 млн. т. у 1980 р. і, відповідно, 5 млн. т. у 1990 р., а газу, відповідно, з 56 до 28 млрд. м³. Комплекс розвивався традиційним екстенсивним шля­хом. Були введені в експлуатацію 26 нових нафтових і газових родовищ. Прокладені нові газові магістралі: Шебелинка – Диканька – Київ, Єфимівка – Київ – західні райони України, Більча – Волиця – Пукеничі – Долина, Єлець – Кременчук – Кривий Ріг. Вступали в дію нові нафтопроводи: Мозир – Броди – Ужгород, Долина – Дро­гобич, Гніденці – Кременчук – Херсон, Кременчук – Чер­каси та інші. Через територію України пройшли експортні загальносоюзні газопроводи «Дружба», «Союз», Уренгой — Ужгород. Уже в 70-ті роки минулого століття в Україні була створена єдина система газопроводів. Основна частина газу споживалась промисловістю, тобто більш ніж 80%. Комунально-побутовий сектор споживав усього 13% газу. Нарощувалися потуж­ності нафтопереробної промисловості. Серед потужних но­вобудов – Кременчуцький та Лисичанський нафтопере­робні заводи. Вдосконалювались, також, технології пере­робки нафти на існуючих підприємствах. Асортимент нафтопродуктів зріс на 30 найменувань. Та за якістю ав­томобільних бензинів і мастил мало місце суттєве відста­вання від нафтопереробних заводів розвинутих країн. За­гальний спад виробництва в нафтогазовому комплексі був викликаний наростаючими ускладненнями розвитку всього господарського комплексу, скороченням капіталовкладень, подорожчанням та зниженням ефективності обладнання, вимушеністю видобутку сировини з великих глибин.

Од­нією з провідних галузей промисловості розглянутого пе­ріоду була металургія. За обсягом виробництва чавуну і сталі Україна поступалася тільки Японії, США і Росії. Ме­талургійний комплекс включав 270 підприємств. У тому числі: 16 металургійних заводів, 15 коксохімічних, 8 труб­них, 3 феросплавних, 15 заводів кольорової металургії, 21 гірничорудних підприємств і т. д.

Динаміка виробництва чавуну і сталі характеризувалась такими показниками – з 1970 по 1985 р. виробництво чавуну збільшилось з 41 млн. т. до 47 млн. т., а в наступній п’ятирічці спостерігався спад до 44,9 млн. т. у 1990 р. Аналогічна ситуація мала місце в стале­плавильній галузі. Так, з 1970 по 1985 р. простежувалось зростання виробництва з 46 до 55 млн. т., а у 1990р., відповідно, зниження до 52 млн. т. Винятком з наведеної тенденції стало виробництво прокату чорних ме­талів, яке демонструвало стійку тенденцію росту – з 32 млн. т. у 1970 р. до 38 млн. т. у 1990 р.

Виходячи з вище наведеного, ми можемо говорити про те, що динаміка виробництва свідчить про складність та суперечливість розвитку. Розглядаючи його основні напрямки, ми пересвідчуємося, що і в цій галузі основна увага приділялась кількісному росту. Паралельно вдоско­налювались технологічні процеси: збільшилось застосу­вання в процесі плавки кисню і природного газу, зріс тиск колошникових газів, покращилась підготовка шихти. Під­вищився коефіцієнт використання обсягу доменних печей. Питома вага киснево-конвертерного способу вироб­ництва сталі піднялась до 25%. Було освоєно виробницт­во 300 нових марок сталей. На «Азовсталі» із шлаків ви­робляли сировину для цементної промисловості: пемзу, щебінь, шлаковату. В галузі одночасно діяли і прямо протилежні тенденції. Слабо розповсюджувався ефектив­ний метод безперервної розливки сталі. Затягувався про­цес заміни мартенівської технології конвертерною. По­вільно набирала силу порошкова металургія. Відставав про­цес оновлення металургійного обладнання, викликаний недоліками відповідної галузі машинобудування. В резуль­таті зношеність основних фондів металургії на кінець 80-х років склала 61%.

У галузі мали місце і інші негативні явища. Структу­ра її виробництва була розрахована на потреби всього СРСР і країн соціалістичної співдружності, що призводи­ло до перевиробництва руди, коксу, чавуну. Україна ім­портувала ферохром і феросплави для виробництва ле­гованих і низьколегованих сталей. Місцевий кокс мав під­вищену частку сірки. Марганцеві руди відрізнялись високим вмістом фосфору, видалення якого потребувало значних енергозатрат. Специфіка коксу і марганцевих руд суттєво знижувала якість металу. В зв’язку з цим, мали місце його перевитрати в галузях споживача, особливо в машинобудуванні.

Нераціональним був і сам процес використання руд. Із залізної руди добувалось 50% компонентів, решта скла­дових: мідь, свинець, цинк, кобальт, ртуть — не викорис­товувались і йшли у відвали. З мідної руди добувалось лише 6% корисних речовин, решта направлялась у відхо­ди. Сировина алюмінієвих руд використовувалась у гра­ницях 0,1-0,3%.

у другій половині 80-х рр. ситуація в галузі значно погіршилась у зв’язку з ослабленням централізованого управління. Тенденція до зниження обсягів продукції, неконтрольованого росту цін, необов’язковості поставок знач­но посилилась. Нашарування цих явищ на перелічені упущення суттєво поглибило кризові явища в галузі та приз­вело до значного спаду виробництва чавуну і сталі.

Серцевиною індустріального комплексу України було машинобудування. На його частку приходилось близько третини всієї промислової продукції. Структура маши­нобудування включала 30 основних галузей і 29 підгалузей виробництва. В розглянутий період значно зросли ви­робничі фонди та поглибилась спеціалізація. Виникли но­ві підгалузі: автомобільна, підшипникова, електроніки, ра­діоелектроніки. Було налагоджено виробництво зварю­вального, ковальсько-пресового устаткування, обладнання для тваринницьких ферм. Динаміка виробництва основ­них видів продукції мала суперечний характер. Вироб­ництво металорізальних станків, ковальсько-пресових ма­шин, екскаваторів, мостових кранів з року в рік нароста­ло, але по виробництву вугільних комбайнів, тракторів, тракторних сівалок, плугів та іншої техніки з 1980 р. спостерігалась чітка тенденція спаду виробництва, що було пов’язано з на­ростанням кризових явищ у вугільній промисловості та сільському господарстві.

У розглянутий період шлях екстенсивного розвитку галузі був, в основному, вичерпаний. Вступили в експлуа­тацію всього два нові підприємства: завод станків-автоматів у Житомирі промислових роботів у Черкасах. Ос­новна увага приділялась реконструкції. Так були рекон­струйовані: Харківський тракторний завод і кооперовані з ним Мелітопольський та Кіровоградський заводи трак­торних деталей, Вінницький завод тракторних агрегатів, «Київтрактородеталь» та Чугуївський завод паливної апа­ратури.

Паралельно мали місце спроби інтенсифікації вироб­ництва. Впроваджувались автоматичні системи управлін­ня технологічними процесами, автомати і напівавтомати з програмованим числовим управлінням, гнучкі автома­тизовані системи. Почали застосовуватись нові способи обробки металу: плазмена різка, лазерні та ультразвукові технології. У середині 80-х років з’явились перші міжгалу­зеві науково-технічні комплекси: «Робот», «Технічні ла­зери», «Ротор», що включали в свою структуру науково-дослідні інститути, їх головною ціллю стало скорочення циклу впровадження науково-технічних новацій. В структурі галузевого виробництва діяли застарілі, нега­тивні тенденції. Так, наприклад, слабо розвива­лось точне машинобудування, включаючи робототехніку. Стримувався поступ і такої нової галузі, як електроніка. В Україні в її структурі налічувалось 128 підприємств, у тому числі, найбільш потужні «Квазар» у Києві, «Родон» у Івано-Франківську, «Гравітон» у Чернівцях, «Гамма» у Запоріжжі, але значні капіталовкладення на їх розвиток у достатній мірі не виділялись. Керівництво республіки в си­лу своєї обмеженості не приділяло уваги цій перспектив­ній галузі. В результаті в кінці 80-х років наша електро­ніка відставала від США на десять років, а в наступний період цей розрив значно збільшився.

Поряд з розвинутою галуззю машинобудування було суднобудування. Воно включало 11 суднобудівних заводів, найбільші з яких: Миколаївський «Океан», Чорноморський завод та завод ім. 61 комунара, 7 підприємств корабель­ного машинобудування, 11 – морського приладобудування, 27 науково-дослідних інститутів та конструкторських бю­ро. Слід відмітити, що в Україні будувалось 30% суден колишнього СРСР, військове суднобудування в її структурі складало 45%. Окрім названих, у машинобудуванні України продовжували іс­нувати інші внутрішньогалузеві негаразди. Зношеність обладнання окремих його видів складала 40-80% . Переважали старі фізичні методи обробки мета­лу за допомогою токарних верстатів, у результаті чого 1/3 мета­лу йшла у стружку. Нераціональність обробки доходила іноді до того, що з 2 тонн сталі одержували 100 кг деталей. Негативним був і один з найважливіших показників га­лузі – якість машин. Тільки 16% з них відповідали техніко-економічним вимогам. Більшість марок була не конкурентоспроможною на міжнародному ринку. Та й час­тина продукції, що йшла на внутрішній ринок, часто характеризувалась підвищеною вагою (необхідним був певний запас міцності конструкцій внаслідок неякісності металу), високими цінами та ненадійністю у роботі. Іноді використання нових марок машин приносило господарс­твам великі фінансові втрати. Так, збитки від упрова­дження комбайну «Нива» склали 80 млн. крб., а томатозбирального комбайну – 70 млн. крб. Перелічені нега­тивні факти стали реальністю в умовах низької культури виробництва. Його організація, особливо дисципліна пра­ці, була традиційно низькою. Половина станків викорис­товувалась на допоміжних операціях. Низьким був кое­фіцієнт змінності. У цих умовах усе більше знижувалась фондовіддача, падав рівень рентабельності підприємств. Напівстихійний, малопродуманий характер перетворень, що почалися з 1985 року, став додатковим негативним фактором, що сприяв внутрішньому розладу та некерова­ності у галузі.

Значні зміни відбувались у хімічній індустрії Украї­ни. Вона включала 20 підгалузей. З 1961 по 1985 р. їх виробничі фонди виросли майже у 7 разів, а валовий ви­пуск продукції у 11 разів, але і ця галузь розвивались, в основно­му, шляхом кількісного росту. Були побудовані: Жито­мирський і Сокальський заводи хімічного волокна, Оде­ський припортовий завод, стали до ладу нові комплекси для виробництва аміаку і карбаміду на Дніпродзержинському та Черкаському виробничих об’єднаннях «Азот», а Горлівський «Стирол» виробляв аміак та гранульовані міне­ральні добрива з коксового газу. У Сєверодонецьку почали виробляти продукцію підприємства «Склопластик» та «Азот». У розглянутий період було реконструйовано, також, ви­робниче об’єднання «Хімволокно» у Чернігові та почався випуск штучного хутра у Жовтих Водах.

Легка промисловість України (текстильна, швейна, шкі­ряна, взуттєва) в 70-80 роках XX століття також розви­валась, в основному, екстенсивним шляхом. Були побудо­вані Донецький і Тернопільський бавовняні комбінати, Макіївський та Долинський бавовнопрядильні комбіна­ти, Криворізька і Донецька камвольно-прядильні, Ніко­польська ниткова фабрика, Луцька фабрика меланжевих тканин, Рівненська фабрика нетканих матеріалів, трико­тажні фабрики у Донецьку, Ворошиловграді (сучасному Луганську), Дніпропет­ровську, Горлівці, Черкасах, Мукачево і т. ін. Всього всту­пило в дію більше 70 підприємств. Одночасно у галузі вдосконалювалась спеціалізація та росла концентрація ви­робництва. Матеріально-технічна база формувалась, в ос­новному, у першій половині 70-х років і, зрозуміло, в на­ступні п’ятирічки поступово зношувалась. Сировина для бавовнопрядильних комбінатів постачалася з республік Середньої Азії, що в роки перебудови і ослаблення міжрес­публіканських зв’язків негативно вплину­ло на їх виробничу діяльність.

По цілому ряду головних видів продукції: виробни­цтво тканин, трикотажних виробів, шкарпеток, спостері­гався постійний ріст. Слід відзначити, однак, що якість товарів у багатьох випадках була незадовільною, особли­во в сфері взуттєвого виробництва. Мільйони пар взуття, забраковані споживачем, затоварювали торгові склади. Не завжди якісним був пошив одягу. У цій ситуації співвіт­чизники намагались придбати зарубіжні товари. Зрозумі­ло, що фінансовий стан підприємств, які випускали не­якісну продукцію, систематично погіршувався. В ряді ви­падків собівартість продукції зростала разом із ростом цін на міжнародному ринку сировини. Так, наприклад, унаслідок безгос­подарності, коли велика кількість оленячих шкір гнила на заготі­вельних пунктах Сибіру та неякісно оброблялись шкіри власного місцевого виробництва, ми змушені були купувати за кордоном і такого роду сировину.

Харчова промисловість України включала 20 підгалузей і 70 виробництв. Розвивалась вона переважно за раху­нок кількісного росту. У 1966-1980 р. було введено в екс­плуатацію 116 нових і реконструйовано 620 старих під­приємств. Серед новобудов – 11 цукрозаводів та 32 м’ясокомбінати. Були введені в експлуатацію Полозький маслоекстрак-ційний завод, Дніпропетровська кондитерська та Тростянецька шоколадна фабрики, Нижнєгірський консервний завод та ін. Матеріально-технічна база галузі суттєво змінилась. Треба відзначити все ж, що рівень переробки сировини не завжди був достатнім. Ряд периферійних маслоекстракційних заводів неякісно переробляли насіння соняшника і значна частина олії залишалась у відходах. У цих умовах ряд німецьких підприємств закупили в Україні насінний жмих (відходи) і одержували з нього на своїх підприємствах ще 10% продукту. Слабо використовувались у нас та­кож відходи переробки винограду, помідор, буряків. Пере­важало відчужене ставлення робітників до сировини і до процесу виробництва в цілому. І ця відчуженість, крім всіх інших причин, була навіяна безгосподарністю та зако­ренілою байдужістю до виробника.