ВИСНОВКИ З ПЕРШОГО ПИТАННЯ. Історія людства складається з двох великих історичних періодів: первісного суспільства і державно-організованого (цивілізованого) суспільства

ВСТУП

Історія людства складається з двох великих історичних періодів: первісного суспільства і державно-організованого (цивілізованого) суспільства. Держава – атрибут останнього, але ж вона зародилися в надрах первісного суспільства, тому не випадково увага теоретиків, істориків держави і права тощо прикута в тому числі і до процесів, що відбувалися в суспільстві додержавного періоду. Про ці сторони життя народів того часу збереглося дуже мало історичних відомостей, тому усе, що відомо сьогодні про виникнення держави, не більш ніж історична реконструкція цього процесу. Ступінь її точності не піддається перевірці, тому точніше було б говорити про найбільш загальні закономірності її формування.

Перша лекція навчального курсу присвячена висвітленню процесу державо- і правотворення у країнах давньосхідних цивілізацій, де, згідно даних сучасної історичної науки, і виникли перші паростки людської цивілізації. Нашими задачами є спробувати реконструювати процес виникнення і розвитку державної організації в країнах Стародавнього Сходу, виявивши при цьому як спільні риси, так і особливості його, пояснити чим вони були обумовлені, відповісти на питання про сутність і основне призначення держави і права у давньосхідному суспільстві, особливості форми державної організації, права.

І. ПИТАННЯ

Виникнення держави у країнах давньосхідної цивілізації. Основи її суспільного ладу

Найбільш ранні державні форми стали виникати на Сході, переважно в південній частині Азії і частково в Північній Африці. В передній Азії, у долині рік Тигру і Євфрату, знаходилися Вавилон і Ассирія (раніше Шумер і Аккад), тут же по сусідству були розташовані Хетська держава, Фінікія, єврейські царства, Урарту й інші найдавніші держави; в Африці, в долині Нілу, знаходився древній Єгипет. У процесі утворення вони пройшли загальний для країн цього регіону шлях плавного переростання первісного родоплемінного суспільства в державу. Отут проявилися як описані вище загальні закономірності державотворчих процесів, так і окремі, специфічні для цих країн особливості.

Держава Стародавній Єгипет склалася в північно-східній частині Африки, у долині, розташованій по нижній течії Нілу. Все сільськогосподарське виробництво Єгипту було пов’язане з його щорічними розливами, із дуже раннім будівництвом тут іригаційних споруджень, на котрих і почала вперше використовуватися праця рабів-військовополонених. Природні межі Єгипту служили захистом країни від набігів ззовні, створенню етнічно однорідного населення — давніх єгиптян.

Поливне землеробство, що розвивалося досить інтенсивно, сприяло соціальному розшаруванню, виділенню управлінської верхівки на чолі із первосвящениками — жерцями вже в першій половині IV тис. до н.е. В другій половині цього тисячоліття з’являлися перші державні утворення — номи, що виникли внаслідок об’єднання навколо храмів сільських общин для спільного ведення іригаційних робіт.

Територіальне розміщення древніх номів, розташованих уздовж єдиної водної магістралі, дуже рано призвело до їх об’єднання під владою сильнішого ному, до появи у Верхньому (Південному) Єгипті єдиних царів з ознаками деспотичної влади над іншими номами. Царі Верхнього Єгипту до кінця IV тис. до н.е. завоювали весь Єгипет [цар Менес (Мернер) — 3200 р. до н.е.]. Характер господарства, пов’язаний із постійною залежністю населення від періодичних розливів Нілу, і необхідність управління з центру працею багатьох людей щодо подолання їх наслідків обумовили і ранню централізацію староєгипетської держави.

Стародавній Вавилон

Вавилонська держава розташовувалася в Азіатському Міжріччі (між ріками Тигром і Євфратом). Перші держави на цій території виникли на початку III тис. до н.е. Це були невеличкі міста-держави, у суспільному і державному ладі яких тривалий час зберігалися пережитки родоплемінної організації. Найдавнішим населенням країни, що заклало основи цивілізації в Міжріччі, були шумери. Від цього народу отримала свою назву держава Шумер, історія якої нараховує сім століть.

На північ від шумерів у Міжріччі мешкали аккадці, що поступово захопили всю територію Шумера і створили досить сильне Шумеро-Аккадське царство, яке проіснувало близько ста років.

Біля 2000 р. до н.е. Міжріччя було захоплено кочовиками — амореями, які перемогли Шумеро-Аккадське царство і розселилися широко на його території. Одним з їх опорних пунктів став Вавилон, що був значним поселенням вже в останньому столітті існування Шумера. Сприятливе географічне положення забезпечило піднесення Вавилону. Він став столицею невеличкого царства. Перші п’ять вавилонських царів значно розширили свої володіння. За часів правління шостого царя — Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.) —Вавилон перетворився в столицю величезної держави, яка включала в себе велику частину Міжріччя. Створена Хаммурапі держава, яка одержала назву за назвою її столиці—Вавилон, була значним, але не міцним державним об’єднанням.

Після смерті Хаммурапі Вавилон зазнав ряд важких поразок від своїх сусідів і в 1595 р. до н.е. його було знищено хетами і касситами, що правили Міжріччям біля 400 років.

Нове піднесення Вавилон пережив в VII-VI ст. до н.е., коли з 626 р.по539 р. до н.е. існувало т.зв. «Нововавилонське царство». У VI ст. до н.е. воно було завойоване персами,а з ІІІ ст. до н.е. фактично припинило своє існування.

Давньоєврейська державність

У безпосередній близькості від Вавилону виникла державність і в євреїв. Єврейські кочові племена з’явилися на землях історичної Палестини на початку II тис. до н.е., вийшовши через р. Євфрат. Приблизно в XIII-XII ст. до н.е., у період тимчасового ослаблення впливу Єгипту на держави Палестини і Фінікії, союз споріднених племен із загальною назвою Ізраїль витиснув і підпорядкував собі племена ханаанеїв, що жили там. У результаті асиміляції (мови були близькі) ізраїльський народ сформував загальну осілу цивілізацію з землеробською культурою. У політичному відношенні це була стадія формування надобщинних владних структур. Союз племен управлявся радами родової знаті і так званими «суддями» — виборними вождями. Зберігалися племінні народні збори, але найбільше значення мало внутрішньообщинне управління із беззаперечною владою глави роду-клану.

У XI ст. до н.е. під впливом зовнішньої небезпеки з боку нових племен филистимлян (звідси і грецька назва «Палестина» — Л.Б., Р.В.) ізраїльські общини і племена утворили єдину протодержаву. На зборах представників племен був обраний перший цар Ізраїлю — Саул. Надалі обрання (або загальнонародне затвердження) носія влади стало принципом ранньої державної організації.

Початок формування реальної державної організації визначається за часом правління спадкоємця Саула — царя Давида (кінець XI — поч. Х ст. до н.е.), коли з’явилася наймана армія, і особливо знаменитий біблійний мудрець царСоломон (X ст. до н.е.). За часи його правління була встановлена тверда система державних податків, постійна армія, система державно-розподільного господарства.

У 928 р. до н.е. під впливом різних зовнішніх і внутрішніх чинників єдина староєврейська держава розпалася на два окремих царства: Ізраїльське, що об’єднало більшість із старих племен, із центром у м. Наблус, іІудейське, із центром у Єрусалимі, де правили нащадки царя Давида. У соціальному відношенні обидва царства були однотипними й еволюціонували в напрямку класового суспільства, але політичні традиції стародавньої державності виявилися недовговічними.

Стародавня Індія

Стародавня Індія — одна з колисок людської цивілізації — розташовувалася на півострові Індостан у міжріччі Інду і Гангу. Першими її жителями були дравіди, яких через століття змінили численні племена, що відрізнялися один від одного укладом життя, мовою, віруваннями, культурою. Ці племена створили одну з найдавніших світових цивілізацій. Мохенджо-Даро і Хараппа — два найбільших міста того часу — були столицями політичних об’єднань. Джерела не дають достовірних знань про класову структуру і політичну організацію Хараппського суспільства, проте наявні свідчення дозволяють судити про його розшарування і розклад первіснообщинного ладу. У XVIII-XVII ст. до н.е. під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників Хараппа переживала період занепаду. Це пов’язують, у першу чергу, з приходом у серед. II тис. до н.е. арійських племен.

Період ізсередини II тис. до н.е. до першої половини I тис. до н. е., який одержав в історіїназву ведичного, відзначений утворенням класового суспільства і держави. Значні досягнення в галузі виробництва обумовили розшарування суспільства.

З посиленням соціальної нерівності раджа —військовий вождь племені, що раніше обирався зборами і міг бути усунутийними, усе більш піднімався над плем’ям, підпорядковуючи собі органи племінного управління. За посаду раджі велася боротьба між представниками знатних і могутніх родів у племені. Згодом ця посада стала спадковою.

Спочатку велику роль продовжували відіграватинародні збори, що впливали на призначення царя. Поступово зі зборів одноплемінників вони ставали зборами знаті, наближених царя. Зменшення ролі народних зборів пов’язано з посиленням царської влади.

Органи племінної адміністрації поступово перетворювалися в державні органи. Заняття вищих посад у державній адміністрації було привілеєм рабовласницької знаті. Усе більшого значення набував пурохита —царський жрець, що виступав також астрологом, радником царя.

Племінна дружина поступово переростала в постійне військо на чолі з начальником — сенапаті. Народ обкладався податками, які перетворилися з добровільного підношення вождю племені або дарунка богу, в жорстко фіксовану подать, яка сплачувалася царю через спеціальних чиновників.

Так на базі родоплемінних колективів виникли державні утворення, звичайно невеличкі за територією, які приймали форму монархій або республік.

Самою значною і сильною державою того часу була Магадха. Найвищої могутності вона досягла в IV-III ст.ст. до н.е. при династії Маур’єв, що об’єднала під своєю владою майже всю територію Індостану.

Магадхсько-Маурійська епоха розглядається як особливий етап в розвитку давньоіндійської державності. Це був період значних політичних подій. Створення об’єднаної індійської держави сприяло спілкуванню різноманітних народів, взаємодії їх культур, стиранню вузьких племінних рамок. В епоху Маур’єв були закладені основи багатьох державних інститутів, що одержали розвиток уже в наступний період.

У той же час імперія Маур’єв була конгломератом племен і народів, що стояли на різних ступенях розвитку. Незважаючи на сильну армію, міцний апарат управління, Маур’ям не вдалося зберегти єдність держави. В II ст. до н.е. Індія розпалася на безліч державних об’єднань.

Стародавній Китай

Історія Стародавнього Китаю звичайно поділяється на ряд періодів, що отримали назви від імені правлячих династій:

1.Період Шан (Інь) (XV-XI ст. до н.е.);

2.Період Чжоу (XI — III ст. до н.е.). У цей період виділяються особливі періоди: Чуньцю (VIII - V ст.ст. до н.е.) і Чжаньго — «царств, що борються» (V-III ст. до н.е.).

3. Період ЦиньіХань (III ст. до н.е. – III ст. н.е.).

1. Період Шан (Інь). Перші осередки цивілізації міського типу в Стародавньому Китаї почали виникати в II тис. до н.е. у долині ріки Хуанхе на базі родових груп іньських племен, що перейшлидо осілого способу життя. В іньському Китаї внаслідок розкладу родоплемінних зв’язків, які прогресували, поділу праці, почав виділятися, з одного боку, пануючий прошарок родової аристократії:правитель — вані його наближені, родичі, сановники, племінні вожді; з іншого — рядові одноплемінники, а також чужаки-іноплемінники, які перетворювалися, як правило, у рабів.

Створення початкового примітивного державного утворення в Шан (Інь) було пов’язане з необхідністю організації виробництва, зрошення земель, запобігання згубних наслідків розливу рік, захисту територій. Це знайшло своє вираження, по-перше, у перетворенні племінного вождя в обожнюваного правителя іньського царства, що володів значною владою, по-друге, в утворенні адміністративного апарату, що складався з численних управителів, воєначальників, жерців і інших, що протистояли значній частині общинників. В епоху Інь почала затверджуватися верховна власність царяна землю. Цьому сприяли уявлення про вана як про земне божество.

2. Період Чжоу.Соціальний і політичний розвиток народів усього басейну ріки Хуанхе було значно прискорене завоюванням царства Інь наприкінці XII ст. до н.е. чжоуськими племенами, які прийшли із заходу і встановили панування над населенням усього Північного Китаю, над безліччю розрізнених родоплемінних колективів, що знаходилися на різних стадіях розкладу родових відносин. Чжоуський ван був поставлений перед необхідністю організації управління величезною територією. З цією метою він передав завойовані землі в спадкові володіння своїм родичам і наближеним, які разом із землею одержували і відповідні титули.

Спочатку влада титулованих власників уділів стримувалася силою центральної влади. Проте в VIII ст. до н.е. авторитетні правителі, що були вірні піддані вану, починали набувати фактично повної незалежності. Влада вана обмежувалася його володінням-доменом. Становлячись місцевими царьками, правителі самі вже давали землі за службу, обростаючи своїми васалами, своїм апаратом управління.

Таким чином, у чжоуському Китаї панувала роздробленість із характерною для неї міжусобицею, що призводила до захоплення то одним, то іншим місцевим царством позицій гегемона, до поглинання ним більш дрібних царств.

Тривалі безупинні війни призвели до економічного спаду, до руйнації іригаційних споруджень і, нарешті, до усвідомлення необхідності зближення народів Китаю. Виразниками нових настроїв стали проповідники конфуціанської релігії, що закликали до об’єднання країни «без пристрасті і знищення людей». Незважаючи на війни, у період Чжань посилилися економічні і культурні контакти різноманітних районів і народів, наслідком чого стало їх зближення, «збирання» земель навколо семи значних китайських царств.

В історії Стародавнього Китаю V ст. до н.е. було переломним етапом. У цей час починають діяти чинники, які привели до об’єднання царств у єдину імперію, де стало панувати конфуціанство як основна політична ідеологія. Завдяки впровадженню залізних знарядь праці відбувався різкий підйом економіки. Освоєння нових земель, поліпшення іригаційних споруджень, зростання сільськогосподарського і ремісничого виробництва сприяли розвитку товарно-грошових відносин, складанню ринку, виділенню купецтва. Вцих умовах відбувався інтенсивний розклад общинної і затвердження приватної власності на землю, створення значного приватного землеволодіння.

Наслідком цих обставин стало те, що в останньому столітті до н.е. у Китаї виникло протиборство двох тенденцій у розвитку суспільства:

* з одного боку, розвивається значна приватна власність на землю, заснована на експлуатації селян-орендарів, найманих робітників, рабів;

* з іншого — формується широкий прошарок податного селянства, безпосередньо підпорядкованого державі. Це були два можливих шляхи розвитку:

1)через перемогу значної приватної власності на землю — шлях роздробленості, усобиць;

2)через зміцнення державної власності на землю — створення єдиної централізованої держави.

3. Період Цинь і Хань. Носієм другого шляху виступило царство Цинь.У 221 році до н.е. воно переможно закінчило боротьбу за об’єднання країни.Основи соціальних порядків, державна машина, створені в циньському Китаї, виявилися настільки пристосованими до потреб імперії, що майже без усяких змін були перенесені в Хань.Ставши традиційними, вони фактично збереглися в імператорському Китаї до буржуазної революції 1911-1913 років.

Таким чином, з оглянутого можна зробити висновок, що основним шляхом виникнення цивілізовано організованого суспільства в давньосхідних країнах слід вважати розклад родоплемінної організації. Щодо особливостей, то це передусім фактори, які прискорювали або стримували цей процес, зокрема, зовнішнє завоювання (Індія), внутрішня боротьба (Вавілон, Китай).

Основи суспільного ладу країн Стародавнього Сходу

Вище були розглянуті процеси розкладу родоплемінних відносин і виникнення держав у країнах Стародавнього Сходу. Насамперед, ми познайомилися з тією матеріальною базою існування цих країн, тобто із територією, яка є першою і найважливішою ознакою держави. У той же час держава не може існувати без людей, що діють між собою, стають суб’єктами всеосяжної системи суспільних відносин, яку звичайно іменують суспільним ладом.Це питання,на перший погляд, є чисто «історичним» і відноситься до «цивільної» історії. У принципі так, але юрист не може обходитись без знань хоча б таких основних елементів суспільного ладу, як форма власності, що складає основу економічного життя держави, соціально-класова структура суспільства, основні риси духовного життя й ін., які мають вирішальний вплив на форму й зміст державно-правових інститутів цього суспільства.

Загальні риси суспільного ладу давньосхідних країн

Як і на етапі виникнення протодержав, однією з основних соціальних форм, що відіграла вирішальну роль в еволюції давньосхідних суспільств державної епохи,буласільська община.Вона значною мірою визначала характер політичної влади в цих суспільствах, роль і функції давньосхідної держави, особливості правових систем.

У Стародавньому Китаї, наприклад, основою соціального життя протягом тривалого часу були патронімії (цзун), які об’єднували декілька сотень (до тисячі і більш) сімей, що належали до однієї родинної групи. Структура замкнутих сільських общин із натуральним характером виробництва, із поєднанням ремесла і землеробства в рамках кожної общини, слабким розвитком товарно-грошових відносин складала основу соціального життя й у Стародавній Індії.

Сільська община, зміцненню позицій якої сприяли колективні зусилля її членів по створенню іригаційних споруд, мала величезний вплив на уповільнення процесів класоутворення, на форми земельної власності і засоби експлуатації в давньосхідних суспільствах. Тут безпосереднім власником землі була сама община. Водночас і держава виступала в ролі верховного власника землі, владно-власницькі права якого реалізовувалися в отриманні з общинників податку.

Лад багатоукладного господарського життя визначав виключно неоднорідний соціальний склад давньосхідних суспільств, який можна диференціювати в межах трьох основних соціально-класових утворень:

1) пануючий соціальний прошарок, куди входили придворна і служива аристократія, командний склад армії, заможна верхівка землеробських общин та ін.;

2) вільні дрібні виробники — общинники-селяни і ремісники, що жили своєю працею;

3) різноманітні категорії осіб, позбавлені засобів виробництва: раби, залежні підневільні робітники та ін.

На Сході була відсутня чіткість соціально-класових меж, наприклад, існували різноманітні категорії залежного населення, що займали проміжні позиції між вільними і рабами, або деякі перехідні категорії вільних (від дрібних землевласників до пануючого прошарку, зокрема, до дрібного купецтва і чиновництва). Станово-правовий статус індивіда в суспільстві, як правило, не співпадав, а розходився з його соціально-економічним становищем.

Особливості суспільного ладу давньосхідних країн

Загальні закономірності розвитку давньосхідних багатоукладних суспільств не можуть перекреслити конкретні особливості кожного з них. Ці особливості були пов’язані:

- із домінуючим положенням того або іншого укладу і різноманітних форм їх взаємодії;

- з особливостями їх соціальних і політичних інститутів;

- зі специфічними рисами їх культурно-цивілізаційного розвитку: особливостями побуту, світорозуміння людей, засобами релігійної орієнтації.

У Стародавньому Вавилоні, наприклад, значне царсько-храмове господарство співіснувало з дещо відокремленим общинно-приватним господарством, основою якого була праця вільних общинників-селян, які сплачували податок державі. У царсько-храмових господарствах використовувалася праця рабів і осіб, що знаходилися у тому або іншому ступені залежності, ряди яких поповнювалися за рахунок вільних хліборобів, що втрачали свою общинну ділянку. Наявність сильного царсько-храмового господарства з відносно розвинутим ремеслом, яке широко здійснювало торгові операції за допомогою купців, послабляло податкову експлуатацію общинників-селян.

Деякі особливості виявилися й у соціально-класовій структурі давньовавилонського суспільства. У середовищі вільних людей виділялися дві групи. Перша — авілуми(«людина», «син людини»), друга — мушкенуми, особи більш низького соціального статусу («падаючі ниць», тобто такі, які б’ють чолом, звертаються до царя з проханням про прийняття на службу).

До авілумів належаливищі царські службовці, що поряд із великими службовими наділами володіли ще й общинною землею. Мушкенумбув царською служивою людиною нижчої категорії. Залежність мушкенумів, напевно, і визначалася тим, що вони не були нащадками «своїх» і не мали коренів в общині. Розходження між цими соціальними групами особливо яскраво проявилися в нормах права, які регулювали різні суспільні відносини: охорони власного життя, здоров’я, честі і членів їх сімей.

Для торгівлі зерном, придбання відсутніх на їх землях корисних копалин, металу, а також каменю, лісу й інших будівельних матеріалів ще общини Шумеру й Аккаду стали посилати в тривалі подорожі своїх торгових агентів, що одержали згодом назву тамкар — тобто лихвар, кредитор, торговець, людина, пов’язана із торговою, лихварською діяльністю палацу. Будучи залежними, тамкари тим часом користувалися широкою свободою фінансово-торгової діяльності, укладали значні торгові угоди, об’єднували капітали, створювали торгові організації.

Залежнообов’язковим було і ремісниче виробництво, що розвивалося головним чином у царському господарстві. Царськими доглядачами контролювалося не тільки ремісниче виробництво, але і збут продукції. У Нововавилонському царстві практикувалося навчання рабів кваліфікованому ремеслу. Але представники таких найважливіших ремесел, як ковалі, теслярі, броварники володіли тим або іншим рівнем самостійності, створювали фахові об’єднання та ін.

Ще більшою своєрідністю характеризувалася соціально-класова структура Стародавньої Індії. Процес соціального розшарування давньоіндійського суспільства, що почався в надрах розрізнених племінних общин, призвів, на відміну від інших давньосхідних суспільств, не до формування класів (рабовласників і рабів), а до виникнення особливих станових груп — варн[2] перші згадки про які можна знайти в самому ранньому творі ведичної літератури —Ригведі. Варн було чотири:

1. Брахмани (священнослужителі, жерці). Формуванню варни жрецької верхівки брахманів сприяла монополізація ними на визначеному етапі історичного розвитку відправлення релігійних церемоній, знання ведичних гімнів.

2. Кшатрії (воїни, правителі). Ця особлива військова верхівка, військова аристократія почала складатися в процесі завоювання аріями річкових долин у Північній Індії. У цю категорію спочатку входили тільки арії, але в ході асиміляції завойованих племен варна кшатріїв поповнювалася і місцевими вождями, главами сильних родових груп, на що, зокрема, вказує існування в Стародавній Індії особливої категорії «вратія-кшатріїв», тобто кшатріїв за обітницею, а не за народженням.

3. Вайш’ї (хлібороби, ремісники). Назва третьої варни походить від слова «виш» — народ, плем’я, поселення. Це основна маса трудового люду, хліборобів і ремісників. Відокремленню кшатріїв від своїх одноплемінників — вайш’їв — простолюдинів сприяло уявлення, що кшатрії — повновладні розпорядники багатства, яке приносить війна, у тому числі і рабів-військовополонених.

4. Шудри (слуги). Члени цієї варни були представниками скорених аріями племен. Вони займали найнижче становище серед варн. Шудри формально не були рабами, але вони повинні були обслуговувати зі смиренністю вищі, т.зв. «двічінароджені» варни.

На найнижчому щаблі серед вільних людей, але таких, що знаходились за межами варн, стояли так звані «недоторкані» — чандали й ін., народжені від змішаних шлюбів.

І на найнижчій ступені цієї складної ієрархічної градації знаходилися власне раби (даси), яких тривалий час ототожнювали із шудрами. Рабська праця в Стародавній Індії не була основою виробництва; рабство тут носило патріархальний характер.

Дещо іншою була соціально-класова структура давньоіндійських республік — ган. У ганах були раби, але основну масу працездатного населення складали хлібороби, селяни. Панівне положення займали кшатрії, їх знать — раджі.Брахмани тут не мали такого авторитету, як в інших частинах імперії (Маур’єв. — Л.Б., Р.В.). Відвідуючи гани, брахмани скаржилися, що до них ставляться без належної поваги. Становище громадян республіки залежало від того, чи належить він до кшатріїв. Усі, хто не належали до цієї варни, перебували на нижчих суспільних щаблях. У цьому своєрідність суспільного ладу давньоіндійських республік.

ВИСНОВКИ З ПЕРШОГО ПИТАННЯ

Таким чином, рабовласницькі відносини тут тісно перепліталися із станово-варновими, кастовими. Як в Індії, так і в інших країнах Стародавнього Сходу рабство мало свої особливості. Це було рабство при ще не зжитих цілком общинних відносинах, при пануванні державної й общинної власності на землю. Крім того, воно ще не втратило деякі властиві патріархальному побуту риси.

ІІ. ПИТАННЯ

Форма та сутність давньосхідної держави, основні її функції

Давньосхідна держава, будучи рабовласницькою, являла собою організацію панування над рабами і дрібними вільними виробниками — селянами і ремісниками.Основне її завдання полягалов охороні рабовласницької власностіі відповідної форми експлуатації величезної маси рабів і незаможної частини вільного населення, в придушенні, у разі необхідності, їх опору. Як відомо, суть держави проявляється в її функціях. Розглянемо функції давньосхідної держави.

Функції давньосхідних держав

Під функціями держави, як відомо із шкільного курсу «Правознавства», або ж з курсу «Теорія держави і права», якщо така тема вже вивчена, розуміють основні напрямки діяльності держави, в яких знаходять своє вираження суть і соціальне призначення управління суспільством. Як і сьогодні, так і в давні часи життєдіяльність суспільства здійснювалася в двохосновних сферах:всередині країни іза її межами. Тому при розгляді цього питання ми будемо дотримуватися загальноприйнятої класифікації функцій держави, а саме розподіл їх на зовнішніівнутрішні.