Цілі та форми санації підприємства

Наявність реальної можливості відновлення платоспроможності підприємства-боржника є основною передумовою для проведення санації.

Санація представляє собою систему заходів по фінансовому оздоровленню підприємства, що реалізуються за допомогою сторонніх юридичних або фізичних осіб і спрямовані на упередження об'явлення підприємства банкрутом та його ліквідації.

Санація затверджується судом тільки у випадку узгодження її умов. Слід зазначити, що процедура санації підприємств по справах про банкрутство ще не набула широкого розповсюдження і застосовується досить рідко.

Санація підприємства, спрямована на його реструктуризацію (реорганізацію), застосовується при великих масштабах кризових явищ на підприємстві і пов'язана із зміненням статусу юридичної особи підприємства-боржника. Реструктуризація може виступати в таких формах:

- злиття здійснюється шляхом об'єднання підприємства-боржника з іншим фінансово стійким підприємством. При цьому підприємство, яке санується, втрачає свій юридичний статус, бухгалтерські баланси обох підприємств консолідуються. Виділяють:

· горизонтальне злиття (об'єднуються підприємства однієї галузі);

· вертикальне злиття (об'єднуються підприємства суміжних галузей);

· конгломератне злиття (об'єднання підприємств, що взагалі не пов'язані між собою ні галузево, ні технологічно).

- поглинання здійснюється шляхом придбання підприємства санатором. Підприємство-боржник втрачає при цьому свій самостійний статус, але як юридична особа воно може зберегтися у вигляді дочірньої фірми.

- розділення. У цьому випадку відокремлені підприємства отримують статус нової юридичної особи, а майнові права та обов'язки переходять до кожного з них на основі розподільчого балансу. Ця форма санації може застосовуватись добровільно (для підприємств, що здійснюють багатогалузеву господарську діяльність) та примусово (якщо підприємство зловживає монопольним становищем на ринку).

- передача в оренду. Така форма санації забезпечує фінансову участь персоналу в санації підприємства. Вона передбачає, що трудовий колектив повинен створити певний вид господарського товариства і в цій якості пропонувати послуги санатора державного підприємства. Умовою цієї форми є прийняття колективом орендаторів боргів підприємства і згода на це кредиторів.

- приватизація. В цій формі сануються в основному державні підприємства.

3.На сучасному етапі господарювання пріоритет на рівні підприємств в Україні віддається антикризовому управлінню. В той же час економічна безпека підприємства, яка покликана запобігати (передбачити і прогнозувати) кризовому стану витіснена на узбіччя в структурі заходів пов'язаних з економічною діяльністю суб'єктів господарювання.

В економічній теорії і практиці не існує однозначної термінології щодо визначення сутності економічної безпеки підприємства. Також не завжди чітко розмежовується поняття "небезпека", "загроза", "ризик".

Головними загрозами, які перешкоджають економічній безпеці, є різноспрямованість економічних інтересів держави, регіонів і підприємств, низький рівень мотивації працівників,значна зношеність активної частини основних засобів.

Отже, під економічною безпекою підприємства слід розуміти такий стан виробничо-комерційної діяльності підприємства при якому забезпечується дотримання його стійких економічних інтересів як системи, що самоорганізовується і саморозвивається і здатна запобігти при цьому впливу внутрішніх і зовнішніх загроз.

Головна ознака економічної безпеки підприємства полягає в тому, щоб гарантувати його стабільне та максимально ефективне поточне сучасне функціонування тепер і високий потенціал розвитку в майбутньому.

Належне з'ясування змісту і суті економічної безпеки підприємства вимагає визначення цілого ряду понять і категорій, а саме: об'єкта, суб'єкта і предмета економічної безпеки та економічного, виробничого, інвестиційного, фінансового ризиків.

Об'єктом економічної безпеки підприємства є звичайна, операційна, фінансова та інша діяльність підприємства, безпеку яких необхідно створити.

Суб'єктами економічної безпеки є керівництво (менеджери) підприємства та його персонал.

Предметом економічної безпеки підприємства є діяльність суб'єктів економічної безпеки, яка знаходить своє віддзеркалення в реалізації стратегічної програми або конкретних заходів щодо гарантій економічної безпеки.

Економічна безпека підприємствагарантує:

· найбільш ефективне використання ресурсів, інтелектуального та кадрового потенціалу;

· стабільність функціонування, стійкість та прогресивність розвитку;

· охорона комерційної таємниці та інформації;

· досягнення безпеки персоналу, майна та капіталу підприємства;

· можливість ефективно протидіяти негативним впливам зовнішнього і внутрішнього його функціонування.

Економічна безпека підприємницької діяльностівідображає рівень захищеності ведення підприємством новаторської діяльності, що пов’язане з ризиком, залученням ресурсів та має на меті систематичне отримання прибутку. Очевидно, що економічна безпека підприємницької діяльності стосується лише окремої діяльності підприємства, тому поняття «економічної безпеки підприємства» є ширшим.

Разом з цим «економічну безпеку підприємництва як сектора економіки» необхідно розглядати як ще ширшу економічну категорію, яка ввібрала в себе дві попередні.

Отже, «економічна безпека підприємництва як сектора економіки»означає такий рівень розвитку підприємництва, за якого дотримуються гарантії життєво важливих інтересів окремо взятих суб’єктів підприємницької діяльності ( СПД ) та підприємництва взагалі від внутрішніх та зовнішніх загроз. До зовнішніх загроз відносять:

· неефективну податкову та фінансово-кредитку політику держави ;

· корупцію державної влади;

· законодавчу нестабільність;

· негативні макроекономічні тенденції (інфляція, підвищення відсоткових ставок, зниження купівельної спроможності населення, несприятлива кон’юнктура ринку тощо)

До внутрішніх загроз відносять:

· небажані зміни будь-яких параметрів на рівні особи чи підприємства;

· зниження рівня ефективності господарської діяльності та використання ресурсів;

· різке погіршення рівня конкурентоспроможності підприємств тощо.

Розглянемо системні ризики економічної безпеки підприємництва, які чинять загрозу існування підприємництва як сфери діяльності в ринковій економіці:

· формування олігархічних структур;

· монополізація економіки;

· надмірна політизація економіки;

· відсутність ринку продажу бізнесу;

· створення псевдопідприємств та фіктивне банкрутство;

· лобіювання доступу до державних ресурсів (англ. «lobby» - «кулуари», «коридори») тощо.

Різні науковці дають різні тлумачення поняття “ризик”:

– це рівень невпевненості пов’язаний з проектом або з інвестуванням.

– визначається як небезпека, можливість збитку або втрат.

– це ймовірність втрати підприємством частини своїх ресурсів, недоотримання доходів чи виникнення втрат у результаті здійснення певної виробничої, фінансової або іншої діяльності.

Доцільно знати ці сфери, в яких можуть виникати загрози економічній безпеці підприємництва, а отже, так звані «підприємницькі ризики»:

1. До виробничих (техніко-технологічних) ризиків відносять:

- ускладнення доступу підприємств до господарських ресурсів, засобів праці та технологій;

- критичне зношення матеріально-технічної бази та неналежне її оновлення ;

- втрата виробничих зв’язків;

- впровадження конкурентами аналогічної техніки та технології тощо.

1. До галузевих ризиків відносять:

- різке посилення рівня конкуренції;

- «старіння» галузі, яке супроводжується зниженням попиту тощо.

1. До політичних ризиків відносять:

- надмірна політизація дій представників влади;

- їх бездіяльність протягом політичної кризи;

- затягування процедур дозвільних та погоджувальних рішень тощо.

4. Економічні та фінансові ризикивключають:

- неефективне фінансове планування та управління активами;

- непродуману маркетингову політику;

- форс-мажорні обставини або навіть дії кримінального характеру тощо.

5. Правові ризики включають :

- недоліки у законодавстві і системі його реалізації;

- неналежний рівень кваліфікації юристів підприємств тощо.

Неспроможність вчасно передбачити той чи інший ризик веде підприємця до втрат:матеріальних, трудових, фінансових, часу.

Крім названих видів втрат існують втрати, які важко піддаються класифікації. Формами прояву цих втрат можуть бути збитки морального плану: втрата престижу підприємця, його фірми. Ці види втрат не завжди піддаються чіткому кількісному виміру.

Таким чином, ризики і втрати доцільно класифікувати, виявити найбільш вагомі за величиною та ймовірністю виникнення. Це дозволить заздалегідь передбачити втрати, неминучі витрати і включити їх у бізнес-план. Щоб вижити в умовах ринкових відносин, потрібно вирішуватися на впровадження технічних нововведень і на сміливі, нетривіальні дії, а це підсилює ризик. Звідси випливає, що треба не уникати ризику, а вміти оцінювати ступінь ризику і керувати ним. Звичайно, ряд факторів має випадковий характер, і їх врахувати заздалегідь практично неможливо. Але знання найбільш важливих причин, що їх викликають, дозволяє послабити їх негативний вплив.

Управління і ризик – взаємопов'язані компоненти економічної системи. Особливо наочно це проявилося на початку трансформації вітчизняяної економіки: коли була втрачена її керованості, що створило ситуацію тотального ризику для підприємницької діяльності.

До головних проблем, які на сьогодні перешкоджають зміцненню економічної безпеки та структурним реформам у секторі підприємництва України, відноситься також наявність прямих та опосередкованих злочинних, кримінальних посягань, або так званого „рейдерства”( англ. raid.- «набіг», «захват»)

За даними Антирейдерського союзу підприємців України про високий рівень рейдерства в Україні свідчать наступні факти:

- в Україні діє щонайменше 40-50 спеціалізованих рейдерських груп, які складаються з досвідчених юристів та економістів;

- рейдерство в країні набуло системного характеру: 3000 захоплень на рік;

- результативність рейдерських атак понад 90 %;

- середньостатистична норма прибутку рейдера в Україні (за експертними оцінка­ми) становить близько 1000%;

- українське рейдерство має відчутну кримінальну складову: протиправні дії чиняться із залученням збройних формувань, а інколи – навіть співробітників правоохоронної системи тощо.

До замовлення та організації рейдерських дій, що призводять до перерозподілу власності, вдаються окремі потужні промислово-фінансові групи України.

Основними причинами, що зумовлюють поширення рейдерства в Україні є:

- слабкість правової системи;

- недосконалість судової влади;

- корумпованість органів влади;

- відсутність державних інститутів, які б ефективно захищали права власника;

- низький рівень правової культури;

- правовий нігілізм як у суб’єктів господарювання, так і представників органів влади;

Слід знати, що найчастіше «постраждалими» від рейдерства є ті, що ведуть свій бізнес не зовсім за правилами, внаслідок чого бояться звертатися до правоохоронних органів. Отже, прозорість і ефективність діяльності суб’єктів господарювання можуть зробити підприємство фактично невразливим до рейдерів.

4. Економічна безпека підприємства є універсальною категорією, яка віддзеркалює захищеність його діяльності від негативних впливів зовнішнього і внутрішнього середовища, а також спонукає менеджмент швидко реагувати і усувати різноманітні загрози, які можуть вплинути на конкурентоспроможність і економічну стабільність підприємства.

Сучасна економічна наука пропонує достатньо широкий арсенал інструментів антикризового управління. Вказані інструменти можуть суттєво відрізнятися за напрямом дії і силою впливу, за групами суб’єктів антикризового менеджменту, що їх застосовують. Тому групування інструментів антикризового управління дасть можливість наочніше відобразити їх функціональне призначення та допоможе спростити надання рекомендацій щодо вибору конкретного набору інструментів для подолання певних видів патологій, що призводять до виникнення кризи (рис. 1).

Рис. 1. Групування інструментів антикризового управління на підприємстві

Представлений на рис. 1 перелік інструментів антикризового управління на підприємстві не є вичерпним. В залежності від ситуації на рівні конкретного суб’єкта господарювання, галузі чи регіону, може бути розширений перелік інструментів кожної з груп. Крім того, тут не зазначені ті заходи антикризового регулювання, які може застосовувати держава в рамках антикризової політики, такі як :

- прийняття законодавства про банкрутство та санацію неплатоспроможних підприємств;

- впровадження державного контролю за процесом створення підприємств та формуванням їх статутного фонду;

- впровадження державного контролю за функціонуванням підприємств та проведенням ними окремих господарських операцій;

- створення рівних умов для ведення бізнесу, захист справедливих вимог та майнових інтересів підприємств, протидія монополістичним тенденціям та недобросовісній конкуренції;

- державний контроль за функціонуванням банківсько-кредитної сфери та фінансових посередників для протидії платіжній кризі і недопущення втрат коштів підприємств під час проведення розрахунків за господарськими операціями;

- створення спеціалізованого державного органу для розробки методичних засад антикризового управління, надання консалтингової методичної допомоги неплатоспроможним підприємствам, проведення підготовки та перепідготовки кадрів.

Прийняття рішення про впровадження тих чи інших інструментів антикризового управління має здійснюватися менеджерами відповідного рівня та компетенції. Чим складнішим за суттю, тривалішим за дією і дорожчим за необхідними витратами є інструмент антикризового управління, тим вищим рівнем менеджменту має прийматися рішення про застосування цього інструменту. Рішення про застосування стратегічних інструментів антикризового управління мають прийматися лише топ-менеджментом підприємства з обов’язковим їх узгодженням з власниками (механізм такого узгодження має передбачатися установчими документами).

Тема 3 ПЕРСОНАЛ ПІДПРИЄМСТВА. ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ

1. Поняття і види класифікацій персоналу підприємства.

2. Оцінка діяльності персоналу. Поняття продуктивності праці.

3. Поняття мотивації праці.

4. Сутність зарплати. Тарифна система.

5. Форми і системи оплати праці.

1. Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди, тобто їхня майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності. Існує безпосередня залежність конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якості трудового потенціалу персоналу підприємств та організацій даної країни.

!!!!AТрудові ресурси — це частина працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає певній сфері діяльності. Слід розрізняти трудові ресурси реальні (ті люди, які працюють) та потенційні (ті, що колись можуть бути залучені до конкретної праці).

Для характеристики всієї сукупності працівників підприємства застосовуються терміни — персонал, кадри, трудовий колектив.

!!!!AПерсонал підприємства — це сукупність постійних праців­ників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) ма­ють досвід практичної діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати участь інші працездатні особи на підставі тимчасового тру­дового договору (контракту).

Класифікація персоналу:

1. Усіх працівників підрозділяють на дві групи: а) промислово-виробничий персонал — працівники основних, допоміжних та об­слуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабо­раторій, заводоуправління, складів, охорони — тобто всі зайня­ті у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні; б) непромисловий персонал- працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підприємства, але не зв'язані безпо­середньо з процесами промислового виробництва: житлово-кому­нальне господарство, дитячі садки та ясла, амбулаторії, навчальні заклади тощо.

2. Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал поділяється на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та їхніх структурних підрозділів. До них належать директори (генеральні директори), начальники, завідувачі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених керівників.

Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спе­ціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи: інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрискон­сульти, соціологи тощо.

Дослужбовців належать працівники, що здійснюють підготов­ку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокре­ма — діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, стенографісти тощо.

Робітники — це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін. Окрім того, до складу робітників включають двірників, прибиральниць, охоронців, кур'єрів, гардеробників.

В аналітичних цілях усіх робітників можна поділити на основних — тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних — тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва. Поступово, з розвитком виробництва, його механізації та автоматизації чіткі межі між основними та допоміжними робітниками зникають, а роль останніх (зокрема наладчиків, механіків) зростає.

Найбільшу частку (більше ніж 80%) в складі промислово-виробничого персоналу підприємств України займають робітники, інші категорії — керівники, спеціалісти і службовці займають менше ніж 20 %.

3. Розподіл за професіями та спеціальностями.

Професія — це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність — це більш-менш вузький різновид трудової діяльності в межах професії.

Відповідно до цих визначень, наприклад, професія токаря охоплює спеціальності токаря-карусельника, токаря-револьверника, токаря-розточувальника тощо.

Кожна галузь має властиві лише їй професії та спеціальності. Водночас існують загальні (наскрізні) професії робітників та службовців ( економіст, бухгалтер ).

4. Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем. Кваліфікація — це сукупність спеціальних знань та практич­них навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій відповідної складності.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців - вирізняють спеціалістів най­вищої кваліфікації (працівники, що мають наукові ступені та звання), спеціалістів вищої кваліфікації (працівники з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом), спеціалістів середньої кваліфікації (працівники із середньою спеціальною освітою та певним практичним досвідом), спеціалістів-практиків (працівники, що займають відповідні посади, наприклад, інженерні та економічні, але не мають спеціальної освіти).

За рівнем кваліфікації робітників підприємств поділяють на чотири групи:

1. Висококваліфіковані — робітники, які виконують висококваліфіковані (особливо складні та відповідальні) роботи, і які пройшли тривалу (понад 2—3 роки) спеціальну підготовку, володіють глибокими знаннями зі спеціальності, мають великий практичний досвід, періодично проходять стажування (наприклад, робітники з обслуговування, з налагодження та ремонту електронного та іншого особливо складного устаткування, виготовлення інструменту тощо).

2. Кваліфіковані — робітники, які виконують кваліфіковані (складні) роботи, і які отримали необхідну підготовку (не менше ніж 1—2 роки) і мають значний досвід роботи (наприклад, слюсарі, токарі, столяри, електрики, оператори електронно-обчислювальних машин та ін.).

3. Малокваліфіковані — це робітники, для підготовки яких достатньо кількох тижнів і які виконують нескладні роботи (копіювальники, контролери, ліфтери та ін.).

4. Некваліфіковані — робітники, які виконують прості некваліфіковані або допоміжні роботи, виконання яких не потребує спеціальної підготовки (наприклад, завантаження та розвантаження матеріалів, продукції; прибирання виробничих, службових приміщень, територій тощо).

Ці класифікаційні ознаки персоналу підприємства поряд з інши­ми (5. стать, 6. вік, 7. стаж, 8. освіта) служать основою для розрахунків різних видів структур. Для ефективного управлі­ння важлива не проста констатація чисельності (або її динаміки) окремих категорій працівників, а вивчення співвідношення між ними. Це дає змогу виявити вплив фактора персоналу на кін­цеві результати діяльності підприємства.

Детально аналізуються такі дані : стать, вік, виробничий досвід, досвід роботи на даному підприємстві, кваліфікація, розряд. Зріст кваліфікації залежить від стажу роботи на даному підприємстві. У зв’язку з цим необхідно проводити аналіз постійності кадрового складу з використанням таких коефіцієнтів:

Коефіцієнт обороту з прийому робітників :

Чисельність прийнятого на роботу персоналу

К пр = ---------------------------------------------------------------

Середньооблікова чисельність персоналу

Коефіцієнт обороту з вибуття робітників :

Чисельність звільнених робітників

К в = ------------------------------------------------------------

Середньооблікова чисельність персоналу

Коефіцієнт постійності персоналу:

Чисельність робітників, які працювали увесь рік

К п = -------------------------------------------------------------------