Глава 3. Основні риси цивільного права зарубіжних країн. Фізичними особами визнаються громадяни, іноземці та особи без громадянства
Фізичними особами визнаються громадяни, іноземці та особи без громадянства. Фізичні особи наділяються специфічними юридичними ознаками: правоздатністю як здатністю мати цивільні права та обов'язки і дієздатністю як здатністю своїми діями набувати та здійснювати цивільні права і створювати та виконувати цивільні обов'язки. Правоздатність усіх фізичних осіб рівна за обсягом, і її обмеження, окрім як у випадках, передбачених законом, не допускається. Правоздатність виникає з моменту народження1 та припиняється в момент смерті чи оголошення особи померлою або визнання її безвісно відсутньою2. Натомість обсяг дієздатності встановлюється законом залежно від різних обставин (вік, стан здоров'я тощо), внаслідок чого виокремлюється повна, обмежена дієздатність і недієздатність фізичних осіб. Також слід зауважити, що континентальній системі права притаманний інститут представництва, за яким компенсуються усі можливі дефекти в дієздатності фізичних осіб.
Досить детально в континентальній системі цивільного права розроблене вчення про юридичну особу. Юридична особа визнається певним фіктивним утворенням, основними ознаками якого є: організаційна єдність; відокремленість майна та здатність до самостійної майнової відповідальності; можливість брати участь у цивільному обороті та виступати в суді від свого імені тощо. Особлива увага при цьому приділяється класифікації юридичних осіб. Окрім цього також виокремлюються поняття «правоздатність» та «дієздатність» юридичної особи, які за своїм змістом є, як правило, спільними.
Створення юридичної особи можливе в дозвільному, нормативно-явочному чи явочно-заявному порядку і супроводжується, як правило, процедурою державної реєстрації. Припинення юридичної особи можливе як шляхом реорганізації, що передбачає перехід прав і обов'язків за правонаступництвом до інших юридичних осіб, так і шляхом ліквідації, що такого правонаступництва не передбачає.
Вирізняють два основні види юридичних осіб: публічного та приватного права. Юридичні особи публічного права створені на підставі публічно владних актів і не мають на меті участь у цивільному обороті, оскільки покликані для вчинення адміністративних функцій, а юридичні особи приватного права за своєю природою створені на підставі приватно-правових актів і мають на меті участь
1 Окремі науковці намагаються обґрунтувати позицію, згідно з якою правоздат
ність особи виникає в неї з моменту зачаття, мотивуючи це тим, що окремими
правами (на життя, спадщину тощо) особа наділяється ще в момент перебування в
утробі матері.
2 Проте не всім країнам континентальної системи цивільного права (наприклад,
Франція) відомий інститут визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її
померлою.
у цивільному обороті. У свою чергу юридичні особи приватного права поділяються на: товариства (союзи) та асоціації (установи).
Товариства (союзи) поєднують у собі всі види об'єднання фізичних осіб, які, залежно від підстав об'єднання (чи це об'єднання капіталів, чи об'єднання інтересів), членства в даному товаристві та порядку відповідальності членів товариства за боргами останнього поділяються, як правило, на повні, командитні, товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства1. При цьому повні та командитні товариства є саме об'єднаннями інтересів. Порядок відповідальності такий, що в повному товаристві учасники відповідають солідарно всім своїм майном, а в командитному — одні учасники (комплементарії) відповідають солідарно усім своїм майном, а інші (командисти) — у межах їх внесків. Акціонерне товариство та товариство з обмеженою відповідальністю є об'єднаннями капіталів (щодо акцій чи внесків) і тому відповідальність учасників даних корпорацій обмежена їх внеском у товариство. Окрім цих видів юридичних осіб, у деяких країнах континентальної системи права виокремлюють ще й негласне товариство — договірне товариство між власником товариства та особою, яка вносить внесок до майна власника, проте не бажає розголошувати свого імені. Управління товариством (союзом) здійснюється загальними зборами учасників та правлінням.
Установи як юридичні особи створюються на основі відособлення чужого майна, переданого в управління для досягнення визначеної мети існування установи. Установи не мають членства та діють в інтересах суспільства або конкретних осіб (дестинаторів), які не є власниками їх майна чи його розпорядниками. У формі установи існують скарбниця, державні підприємства, релігійні організації, благодійні фонди тощо.
Особисті немайнові права
У континентальному праві спостерігається чітка тенденція до всебічного захисту особистих немайнових прав фізичних осіб. Під особистими немайновими правами фізичних осіб розуміють невід'ємні (невідчужувані) від особи та такі права, що не наділені економічним змістом. До основних з них відносять право на життя та здоров'я, право на безпечне довкілля, право на честь, гідність та репутацію, право на власне зображення та голос, право на свободу та особисту недоторканність тощо. При цьому в деяких країнах ци-
1 У Німеччині повні товариства (оііепе Напйеііеезеїізпіїї) вважаються «відносною юридичною особою», а командитні товариства (Коттапс1іІее8е11зспа£і.) хоча і врегульовуються Німецьким торговим уложенням, проте не є юридичною особою.
З 3-285
Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
Глава 3. Основні риси цивільного права зарубіжних країн
вільне право на тільки охороняє дані особисті немайнові права, а й покликане регулювати їх властивим йому методом.
Ще однією з тенденцій в континентальному праві щодо особистих немайнових прав є виділення загального особистого немайново-го права, порушення якого вважається порушенням прав особи. При цьому його захист здійснюється в порядку, передбаченому для деліктних зобов'язань. Основним способом захисту даного права є компенсація моральної та відшкодування майнової шкоди.
Речове право
Речове право як юридична категорія в країнах континентальної цивільної системи права охоплює всі зв'язки особи з річчю, тобто так звані відносини статики. Речові права поділяються на: права на свої речі та права на чужі речі. До першої категорії слід відносити, як правило, право власності, до другої — сервітутні права, супер-фіцій, емфітевзис тощо. При цьому в законодавстві країн континентальної системи права перелік речових прав є обмеженим та поширювальному тлумаченню не підлягає.
Основним речовим правом, беззаперечно, є право власності, яким визначається весь спектр прав, що стосуються повного панування особи над річчю. При цьому в континентальній системі цивільного права для права власності характерні й певні загальні принципи: 1) право власності є єдиним та неподільним, тобто не може бути двох повних власників на одну річ; 2) право власності є найбільш повним серед інших речових прав і навіть попри те, що різні національні законодавства вкладають у це поняття різний спектр повноважень власника (володіння, користування, розпорядження, право на доходи тощо), завжди вказується, що цей перелік не є вичерпним.
Основною характерною ознакою решти речових прав є те, що вони стосуються чужих речей, тобто завжди є власник речі, на яку поширюються дані права, який повинен внаслідок цих прав на річ бути обмеженим у комплексі своїх прав на річ. Залежно від того, яке повноваження власника обмежується, виділяють такі види прав на чужі речі: 1) повноваження користування (сервітутні права); 2) повноваження розпоряджатись (залогові права); 3) повноваження володіти та користуватися (окремі орендні права на житло та земельну ділянку тощо); 4) повноваження володіти, користуватися та у визначених межах розпоряджатися (емфітевзис, довірче управління).
Захист права власності та інших речових прав здійснюється внаслідок застосування речово-правових та зобов'язально-правових способів захисту. Речово-правові способи захисту об'єднують у собі два основних речових позови: віндикаційний (позов власника про витребування
майна з чужого незаконного володіння) та негаторний (позов власника про припинення неправомірних діянь, що заважають власникові здійснювати весь спектр повноважень). Зобов'язально-правові способи захисту здійснюються через охорону майнових інтересів власника чи іншої уповноваженої особи внаслідок заподіяння шкоди їх майну. Право інтелектуальної власності (виключні права) Оскільки даний інститут континентальної системи цивільного права ґрунтується переважно на загальноприйнятих світових стандартах, до яких належать Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів від 24.07.1971, Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право від 06.09.1952, Паризька конвенція з охорони промислової власності від 20.03.1883, Європейська патентна конвенція від 09.09.1994 і т. ін., то і принципових відмінностей між його правовим регулюванням та захистом у цивільно-правових системах немає. Єдині відмінності має категоріальний апарат. Так, у континентальній системі права поняття авторських і патентних прав, як правило, об'єднується загальним поняттям «виключні права», натомість англо-американське право застосовує такі поняття, як «літературна (художня) власність» та «патентна власність».
Зобов'язальне право
Зобов'язання (ооііеаііо) є фундаментальною категорією зобов'язального права, під якою розуміють певну залежність між суб'єктами, внаслідок якої одна сторона має виконати на користь іншої певні дії або утриматися від їх виконання. Для переважної більшості країн континентальної системи цивільного права дане поняття є категорією доктринальною та такою, що не закріплена в чинному законодавстві. Сторони в зобов'язанні іменуються кредитором (сторона уповноважена) та боржником (сторона зобов'язана). За підставами виникнення зобов'язання поділяються на ті, що виникають із закону, правочинів, деліктів, односторонніх правочинів, безпідставного збагачення та ведення справ без доручення.
Найбільш розвинутими підсистемами зобов'язального права є договірні та деліктні зобов'язання.
Договір є однією з основних категорій у зобов'язальному праві, під якою розуміють домовленість двох чи більше осіб, внаслідок чого виникають взаємні права та обов'язки. За своїм змістом договори поділяються на такі види: 1) договори про передачу майна у власність чи інше речове право (купівля-продаж, поставка, дарування, міна); 2) договори про виконання робіт (підряд); 3) договори про надання послуг (зберігання, страхування) тощо. Окрім того, залежно від інших обставин договори поділяються на: 1) сіналагмати-
з'з-гм
Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
Дата добавления: 2016-08-07; просмотров: 569;