Глава 3. Основні риси цивільного права зарубіжних країн. Фізичними особами визнаються громадяни, іноземці та особи без громадянства

Фізичними особами визнаються громадяни, іноземці та особи без громадянства. Фізичні особи наділяються специфічними юридични­ми ознаками: правоздатністю як здатністю мати цивільні права та обов'язки і дієздатністю як здатністю своїми діями набувати та здійс­нювати цивільні права і створювати та виконувати цивільні обов'яз­ки. Правоздатність усіх фізичних осіб рівна за обсягом, і її обмежен­ня, окрім як у випадках, передбачених законом, не допускається. Правоздатність виникає з моменту народження¹ та припиняється в момент смерті чи оголошення особи померлою або визнання її безвіс­но відсутньою². Натомість обсяг дієздатності встановлюється зако­ном залежно від різних обставин (вік, стан здоров'я тощо), внаслідок чого виокремлюється повна, обмежена дієздатність і недієздатність фізичних осіб. Також слід зауважити, що континентальній системі права притаманний інститут представництва, за яким компенсують­ся усі можливі дефекти в дієздатності фізичних осіб.

Досить детально в континентальній системі цивільного права розроблене вчення про юридичну особу. Юридична особа визнається певним фіктивним утворенням, основними ознаками якого є: орга­нізаційна єдність; відокремленість майна та здатність до самостій­ної майнової відповідальності; можливість брати участь у цивільно­му обороті та виступати в суді від свого імені тощо. Особлива увага при цьому приділяється класифікації юридичних осіб. Окрім цього також виокремлюються поняття «правоздатність» та «дієздатність» юридичної особи, які за своїм змістом є, як правило, спільними.

Створення юридичної особи можливе в дозвільному, нормативно-явочному чи явочно-заявному порядку і супроводжується, як прави­ло, процедурою державної реєстрації. Припинення юридичної особи можливе як шляхом реорганізації, що передбачає перехід прав і обо­в'язків за правонаступництвом до інших юридичних осіб, так і шля­хом ліквідації, що такого правонаступництва не передбачає.

Вирізняють два основні види юридичних осіб: публічного та при­ватного права. Юридичні особи публічного права створені на підста­ві публічно владних актів і не мають на меті участь у цивільному обороті, оскільки покликані для вчинення адміністративних функ­цій, а юридичні особи приватного права за своєю природою створені на підставі приватно-правових актів і мають на меті участь

¹ Окремі науковці намагаються обґрунтувати позицію, згідно з якою правоздат­
ність особи виникає в неї з моменту зачаття, мотивуючи це тим, що окремими
правами (на життя, спадщину тощо) особа наділяється ще в момент перебування в
утробі матері.

² Проте не всім країнам континентальної системи цивільного права (наприклад,
Франція) відомий інститут визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її
померлою.

у цивільному обороті. У свою чергу юридичні особи приватного пра­ва поділяються на: товариства (союзи) та асоціації (установи).

Товариства (союзи) поєднують у собі всі види об'єднання фізич­них осіб, які, залежно від підстав об'єднання (чи це об'єднання ка­піталів, чи об'єднання інтересів), членства в даному товаристві та порядку відповідальності членів товариства за боргами останнього поділяються, як правило, на повні, командитні, товариства з обме­женою відповідальністю та акціонерні товариства¹. При цьому пов­ні та командитні товариства є саме об'єднаннями інтересів. Поря­док відповідальності такий, що в повному товаристві учасники від­повідають солідарно всім своїм майном, а в командитному — одні учасники (комплементарії) відповідають солідарно усім своїм май­ном, а інші (командисти) — у межах їх внесків. Акціонерне товари­ство та товариство з обмеженою відповідальністю є об'єднаннями капіталів (щодо акцій чи внесків) і тому відповідальність учасників даних корпорацій обмежена їх внеском у товариство. Окрім цих ви­дів юридичних осіб, у деяких країнах континентальної системи пра­ва виокремлюють ще й негласне товариство — договірне товариство між власником товариства та особою, яка вносить внесок до майна власника, проте не бажає розголошувати свого імені. Управління товариством (союзом) здійснюється загальними зборами учасників та правлінням.

Установи як юридичні особи створюються на основі відособлення чужого майна, переданого в управління для досягнення визначеної мети існування установи. Установи не мають членства та діють в ін­тересах суспільства або конкретних осіб (дестинаторів), які не є вла­сниками їх майна чи його розпорядниками. У формі установи існу­ють скарбниця, державні підприємства, релігійні організації, бла­годійні фонди тощо.

Особисті немайнові права

У континентальному праві спостерігається чітка тенденція до всебічного захисту особистих немайнових прав фізичних осіб. Під особистими немайновими правами фізичних осіб розуміють не­від'ємні (невідчужувані) від особи та такі права, що не наділені еко­номічним змістом. До основних з них відносять право на життя та здоров'я, право на безпечне довкілля, право на честь, гідність та ре­путацію, право на власне зображення та голос, право на свободу та особисту недоторканність тощо. При цьому в деяких країнах ци-

¹ У Німеччині повні товариства (оііепе Напйеііеезеїізпіїї) вважаються «від­носною юридичною особою», а командитні товариства (Коттапс1іІее8е11зспа£і.) хоча і врегульовуються Німецьким торговим уложенням, проте не є юридичною особою.

З 3-285

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Глава 3. Основні риси цивільного права зарубіжних країн

вільне право на тільки охороняє дані особисті немайнові права, а й покликане регулювати їх властивим йому методом.

Ще однією з тенденцій в континентальному праві щодо особис­тих немайнових прав є виділення загального особистого немайново-го права, порушення якого вважається порушенням прав особи. При цьому його захист здійснюється в порядку, передбаченому для деліктних зобов'язань. Основним способом захисту даного права є компенсація моральної та відшкодування майнової шкоди.

Речове право

Речове право як юридична категорія в країнах континентальної цивільної системи права охоплює всі зв'язки особи з річчю, тобто так звані відносини статики. Речові права поділяються на: права на свої речі та права на чужі речі. До першої категорії слід відносити, як правило, право власності, до другої — сервітутні права, супер-фіцій, емфітевзис тощо. При цьому в законодавстві країн континен­тальної системи права перелік речових прав є обмеженим та поши­рювальному тлумаченню не підлягає.

Основним речовим правом, беззаперечно, є право власності, яким визначається весь спектр прав, що стосуються повного пану­вання особи над річчю. При цьому в континентальній системі ци­вільного права для права власності характерні й певні загальні принципи: 1) право власності є єдиним та неподільним, тобто не мо­же бути двох повних власників на одну річ; 2) право власності є най­більш повним серед інших речових прав і навіть попри те, що різні національні законодавства вкладають у це поняття різний спектр повноважень власника (володіння, користування, розпорядження, право на доходи тощо), завжди вказується, що цей перелік не є ви­черпним.

Основною характерною ознакою решти речових прав є те, що вони стосуються чужих речей, тобто завжди є власник речі, на яку поши­рюються дані права, який повинен внаслідок цих прав на річ бути об­меженим у комплексі своїх прав на річ. Залежно від того, яке повно­важення власника обмежується, виділяють такі види прав на чужі речі: 1) повноваження користування (сервітутні права); 2) повнова­ження розпоряджатись (залогові права); 3) повноваження володіти та користуватися (окремі орендні права на житло та земельну ділян­ку тощо); 4) повноваження володіти, користуватися та у визначених межах розпоряджатися (емфітевзис, довірче управління).

Захист права власності та інших речових прав здійснюється внас­лідок застосування речово-правових та зобов'язально-правових способів захисту. Речово-правові способи захисту об'єднують у собі два основ­них речових позови: віндикаційний (позов власника про витребування

майна з чужого незаконного володіння) та негаторний (позов власника про припинення неправомірних діянь, що заважають власникові здійс­нювати весь спектр повноважень). Зобов'язально-правові способи за­хисту здійснюються через охорону майнових інтересів власника чи ін­шої уповноваженої особи внаслідок заподіяння шкоди їх майну. Право інтелектуальної власності (виключні права) Оскільки даний інститут континентальної системи цивільного права ґрунтується переважно на загальноприйнятих світових стан­дартах, до яких належать Бернська конвенція про охорону літера­турних та художніх творів від 24.07.1971, Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право від 06.09.1952, Паризька конвенція з охорони промислової власності від 20.03.1883, Європейська патентна конвенція від 09.09.1994 і т. ін., то і принципових відмінностей між його правовим регулюванням та захистом у цивільно-правових сис­темах немає. Єдині відмінності має категоріальний апарат. Так, у континентальній системі права поняття авторських і патентних прав, як правило, об'єднується загальним поняттям «виключні пра­ва», натомість англо-американське право застосовує такі поняття, як «літературна (художня) власність» та «патентна власність».

Зобов'язальне право

Зобов'язання (ооііеаііо) є фундаментальною категорією зобов'я­зального права, під якою розуміють певну залежність між суб'єкта­ми, внаслідок якої одна сторона має виконати на користь іншої пев­ні дії або утриматися від їх виконання. Для переважної більшості країн континентальної системи цивільного права дане поняття є ка­тегорією доктринальною та такою, що не закріплена в чинному за­конодавстві. Сторони в зобов'язанні іменуються кредитором (сторо­на уповноважена) та боржником (сторона зобов'язана). За підстава­ми виникнення зобов'язання поділяються на ті, що виникають із закону, правочинів, деліктів, односторонніх правочинів, безпідстав­ного збагачення та ведення справ без доручення.

Найбільш розвинутими підсистемами зобов'язального права є до­говірні та деліктні зобов'язання.

Договір є однією з основних категорій у зобов'язальному праві, під якою розуміють домовленість двох чи більше осіб, внаслідок чого виникають взаємні права та обов'язки. За своїм змістом дого­вори поділяються на такі види: 1) договори про передачу майна у власність чи інше речове право (купівля-продаж, поставка, дару­вання, міна); 2) договори про виконання робіт (підряд); 3) договори про надання послуг (зберігання, страхування) тощо. Окрім того, за­лежно від інших обставин договори поділяються на: 1) сіналагмати-

з'з-гм

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА