ПОНЯТТЯ ТА ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Україна поширила на іноземців та осіб без громадянства національний правовий режим (ст. 26 Конституції України), у тому числі у сфері цивільного судочинства, але з особливостями при вирішенні окремих питань правового регулювання. Такі особливості закріплені в законодавстві України та міжнародних договорах, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і які належать до джерел міжнародного цивільного процесу.

Міжнародний цивільний процес – порядок провадження в цивільних справах з іноземним елементом та вирішення питань, пов’язаних з наданням правової допомоги судам інших країн, врегульований нормами різноманітних систем права (внутрішньодержавного та міжнародного).

Міжнародний цивільний процес (МЦП) є складовою частиною цивільного процесуального права України як внутрішнього права держави і регулюється Цивільним процесуальним кодексом України та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно зі ст. 2 ЦПК, цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені ЦПК, застосовуються правила міжнародного договору. Насамперед це означає, що участь іноземців у цивільному процесі як позивачів або відповідачів не змінює загального порядку розгляду справ у суді України. Провадження ведеться за загальними правилами цивільного судочинства, встановленими ЦПК України.

Відповідно до чинного законодавства та домінуючої в міжнародному приватному праві доктрини суд, розглядаючи справу за участю іноземної особи, повинен застосовувати, як правило, процесуальне право своєї країни або закон суду (lex fori). Вказівки про застосування в процесуальних питаннях лише власного права країни суду є в багатьох міжнародних договорах.

Стаття 1 Закону України “Про міжнародне приватне право” дає визначення поняття “іноземний елемент” – це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм:

хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;

об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

юридичний факт, який впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, мав чи має місце на території іноземної держави.

В сучасних умовах одним із найефективніших засобів правового регулювання порядку вирішення цивільно-правових спорів за участю іноземного елемента є укладення міжнародних двосторонніх та багатосторонніх договорів.

Міжнародним цивільним процесуальним правом є сукупність норм різноманітних систем права (внутрішньодержавного та міжнародного), які регулюють цивільні процесуальні правовідносини щодо відправлення правосуддя в цивільних справах між національними судами та іншими учасниками процесу, один з яких є іноземним елементом.

Систему міжнародного цивільного процесуального права складають норми щодо:

· компетенції судів України відносно цивільних справ за участю іноземного елемента: міжнародної підсудності та юрисдикції;

· процесуально-правового становища учасників цивільного судочинства – іноземних фізичних та юридичних осіб, держав, їх дипломатичних представництв та консульських установ, посадових осіб міжнародних організацій, осіб без громадянства;

· допустимості тих чи інших засобів доказування або судових доказів у цивільних справах з іноземним елементом;

· правової допомоги у цивільних, сімейних, трудових справах, у тому числі судових доручень, виконання іноземних доручень;

· визнання та виконання рішень іноземних судів;

· порядку визначення змісту іноземного (матеріального та процесуального) права та його застосування та ін.

ВИСНОВОК З ПЕРШОГО ПИТАННЯ:

До джерел міжнародного цивільного процесуального права належать:

джерела внутрішнього законодавства, у якому закріплено норми міжнародного цивільного процесу: Конституція України, Цивільний процесуальний кодекс України, закони України; підзаконні нормативно-правові акти: укази Президента України постанови Верховної Ради України; постанови Кабінету Міністрів України та ін.

До міжнародних договорів, якими врегульовані правила міжнародного цивільного процесу, належать двосторонні та багатосторонні договори з участю України, конвенції.

ІІ. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ІНОЗЕМНИХ ОСІБ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Відповідно до ст. 410 ЦПК іноземні фізичні та юридичні особи, особи без громадянства, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації мають право звертатися за захистом своїх прав та законних інтересів до судів України і можуть бути суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин.

Національним законодавством України встановлено національний режим у галузі захисту прав та інтересів іноземних осіб. Це означає, що на іноземців, осіб без громадянства, іноземні організації поширюється такий самий режим, як і на фізичних та юридичних осіб України, однакові процесуальні права (ст. 22 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”).

Поширення національного режиму в цивільному судочинстві на іноземних осіб грунтується на принципі безумовності і не пов’язане з їх проживанням в Україні. Норми цивільного процесуального закону, якими визначені правила процесуальної правоздатності та дієздатності, цивільної юрисдикції, підсудності, процесуального становища осіб, які беруть участь у справі, та інші права і гарантії, поширюються на іноземців незалежно від того, чи передбачено законодавством їх держави рівнозначні права для громадян та юридичних осіб України.

Отже, суб’єктами права, яким надається цивільний процесуальний захист, є громадяни та юридичні особи кожної з договірних сторін, а відповідно до ст. 1 Конвенції держав – членів СНД також особи, які проживають на території кожної з країн. Ними можуть бути іноземці, особи з подвійним громадянством, особи без громадянства. Обсяг правового захисту, що надається іноземцям, визначається національним режимом.

Об’єктами цивільного процесуального захисту є особисті та майнові права громадян і юридичних осіб з правовідносин, розгляд спорів з яких належить до компетенції цивільного судочинства.

Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців. Іноземні особи можуть бути суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин, якщо вони визнані носіями процесуальних прав і обов’язків, наділені процесуальною правоздатністю і володіють процесуальною дієздатністю.

Процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України (ч. 1 ст. 74 закону України “Про міжнародне приватне право”). В Україні процесуальна правоздатність (як здатність мати цивільні поцесуальні права і обов’язки) визнається за всіма громадянами та юридичними особами держави, а процесуальна дієздатність – за громадянами, які досягли повноліття, а також за юридичними особами (ст. 28, 29 ЦПК).

Згідно зі ст. 26 Конвенції держав – членів СНД дієздатність фізичної особи визначається законодавством договірної сторони, громадянином якої є ця особа, а дієздатність особи без громадянства – за правом держави, у якій вона має постійне місце проживання. Правоздатність юридичної особи визначається законодавством держави, за законами якої вона була заснована. Однак визнання обмежено дієздатним або недієздатним громадянина іншої держави (іноземця) можливе за законами держави, на території якої цей громадянин має місце проживання, за умов, передбачених статтею 27. Аналогічно Конвенцією вирішені питання про визнання особи безвісно відсутньою, оголошення її померлою і встановлення факту смерті (ст. 28).

Представництво іноземних осіб. Національний режим цивільного судочинства, поширений на іноземців, надає їм право вести цивільні справи у суді особисто або через своїх представників (ст. 38 ЦПК України), незалежно від місця їх проживання та перебування. Їх представниками у суді можуть бути адвокати (громадяни України або іноземці), а також інші особи, які досягли вісімнадцяти років, мають цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва у суді (ч. 1 ст. 40 ЦПК). Стаття 41 ЦПК встановлює, хто не може бути представником у суді, і не містить будь-яких обмежень за ознакою громадянства.

Іноземні особи, як правило, доручають ведення своїх справ Українській іноземній юридичній колегії (далі – Укрінюрколегії). У силу принципу “закону суду” порядок оформлення довіреності на ведення справи в суді передбачений ст. 42 ЦПК. Стосовно адвокатів Укрінюрколегії треба мати на увазі, що доручення на ведення ними справи може бути оформлено іноземцем не тільки згідно із законодавством України, а й за іноземним законодавством держави, в якій він мешкає. Вважається, що такий порядок оформлення доручення не суперечить “закону суду” за умови, якщо його зміст відповідає вимогам статей 42 і 44 ЦПК України.

Крім цієї умови іноземна довіреність, як і будь-який офіційний документ, що походить від іноземної влади, повинна бути легалізована. Згідно з Консульським Статутом України від 2 квітня 1994 р. зі змінами від 21 травня 2002 р., органи України приймають такі документи і акти на розгляд лише при наявності консульської легалізації, якщо інше не передбачено законодавством України або міжнародним договором, учасником якого є Україна і держава перебування (див. також ст. 13 Закону України “Про міжнародне приватне право”).

Процесуальними представниками як іноземців у судах України, так і громадян України в іноземних судах можуть бути консули. Право консула здійснювати представництво громадян своєї держави у країні свого перебування передбачено міжнародними угодами, консульськими конвенціями, укладеними колишнім СРСР з Францією, ФРН, Австрією, Фінляндією, США, Великою Британією Японією, Швецією, Італією, Монголією, Кубою та іншими країнами, які мають юридичну силу для України відповідно до ст. 7 Закону України “Про правонаступництво України”. Україна уклала консульські конвенції з Угорщиною, Китаєм, Польщею, Румунією, Росією, Казахстаном, В’єтнамом, Молдовою, Литвою. Відповідно до норм консульських конвенцій консул здійснює представництво від імені громадян своєї країни у судових та інших органах держави свого перебування, якщо вони відсутні або з інших поважних причин самі не в змозі захищати свої права та інтереси. Так, Віденська конвенція про консульські зносини покладає на консула захист у державі його перебування інтересів держави, яку він представляє, і її громадян у межах, які допускаються міжнародним правом (ст. 5).

Міжнародними конвенціями і договорами не визначений обсяг повноважень консула як процесуального представника, а лише передбачене загальне правило, згідно з яким консул здійснює представництво громадян своєї держави за місцем свого перебування. Отже, обсяг повноважень консула як цивільного процесуального представника визначається внутрішнім законодавством України. Але, якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені ЦПК, то застосовуються правила міжнародного договору (ч. 2 ст. 2 ЦПК).

Характеризуючи правове становище іноземних осіб, слід спинитися на правовому становищі іноземної держави. Йдеться про так званий судовий імунітет. Імунітет від цивільної юрисдикції судів України полягає в тому, що до іноземної держави не може бути пред’явлений позов, вона не може бути відповідачем, до неї не може бути застосоване забезпечення позову шляхом звернення стягнення на її майно, що знаходиться на території іншої держави. Отже, судовий імунітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави. Він грунтується на суверенній рівності держав, відповідно до якої “рівний над рівними не має юрисдикції” (par in parem non habit jurisdictionen). У теорії і практиці МЦП деяких держав застосовується правило обмеженого або функціонального імунітету, за яким останній визнається лише щодо публічних, а не приватних актів.

Україна підтримує правило стосовно імунітету, що закріплено у нормі ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», згідно з якою пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах лише в межах, що визначаються принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами України. Міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах у межах, визначених міжнародними договорами України або законами України.

У тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою статті 79 цього Закону забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, судовий імунітет поширюється на акредитовані в Україні дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав. Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції суду України у цивільних справах лише у межах, що визначаються принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

ВИСНОВОК З ДРУГОГО ПИТАННЯ:

Ключовими щодо другого питання лекції є поняття: національний режим у галузі захисту прав та інтересів іноземних осіб, суб’єкти права, об’єкти, цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, представництво іноземних осіб, судовий імунітет (імунітет від цивільної юрисдикції судів України)

ІІІ. ПІДСУДНІСТЬ СПРАВ З ІНОЗЕМНИМ ЕЛЕМЕНТОМ

Підсудність цивільних справ за участю іноземних осіб (міжнародна підсудність) – це компетенція національних судів (зокрема судів України) щодо розгляду та вирішення цивільних справ та вчинення окремих процесуальних дій за участю іноземного елемента.

При вирішенні питання про міжнародну підсудність суд встановлює межі власної компетенції та не зачіпає питання про те, чи компетентний вирішувати дану справу будь-який іноземний суд або інший юрисдикційний орган.

Відповідно до ст. 76 Закону України “Про міжнародне приватне право” суди України можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом за наявності визначених нею підстав: 1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону; 2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи – відповідача; 3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України; 4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні; 5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач – фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа-відповідач – місцезнаходження в Україні; 6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання; 7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України; 8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України; 9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України; 10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном; 11) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

Відповідно до ст. 77 Закону України “Про міжнародне приватне право” виключно судам України передбачена підсудність у таких справах з іноземним елементом: 1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України; 2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місцепроживання в Україні; 3) якщо у справі про спадщину спадкодавець – громадянин України і мав в ній місце проживання; 4) якщо спір пов’язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні; 5) якщо спір пов’язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців; 6) якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України; 7) якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України; 8) якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні; 9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території України; 10) в інших випадках, визначених законами України.

Отже, при вирішенні питання про міжнародну підсудність в Україні діє “закон суду”. Це означає, що при визначенні підсудності цивільних справ за участю іноземної особи може мати місце загальна територіальна, альтернативна, виключна підсудність.

Правила про визначення міжнародної підсудності за законодавством України застосовуються, якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, не встановлено інших правил. Правила про підсудність, що передбачені в міжнародних договорах, мають пріоритет перед нормами внутрішнього права (ч. 2 ст. 2 ЦПК). Норми про розмежування компетенції судів у справах з участю іноземних громадян передбачені у міжнародних конвенціях і двосторонніх договорах України. Загальні правила міжнародної підсудності широко визначені Конвенцією держав – учасників СНД.

ВИСНОВОК З ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ:

Отже, за законодавством України та укладеними нею міжнародними договорами компетентними у справах з іноземним елементом визнаються: суди держави за місцем пред’явлення позову (за місцем проживання чи місцем знаходження відповідача); суди держави, громадянином якої є сторона; суди держави, на території якої знаходиться спірне майно; суди держави, на території якої здійснюється торговельна, промислова чи інша господарська діяльність відповідача. Колізійні питання, які виникають у судах України при визначенні підсудності справ з іноземним елементом, вирішуються відповідно до правила ч. 2 ст. 2 ЦПК України, яка надає перевагу нормам міжнародного договору.

ІV. ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ ЗА УЧАСТЮ ІНОЗЕМНОЇ ОСОБИ

Провадження у справі за участю іноземної особи має свої особливості. Так, при підготовці справи до судового розгляду для правильного визначення фактів, які необхідно встановити для вирішення спору, необхідно з’ясувати питання про те, право якої країни повинно застосовуватися. Згідно з ч. 6 ст. 8 ЦПК норми права інших держав суд застосовує у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. У цій статті йдеться про застосування норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, у тому числі з участю іноземного елемента. Отже, вибір застосовного права суд здійснює на підставі колізійної норми.

При застосуванні іноземного права виникають питання, які доводиться вирішувати суду: з’ясовувати і тлумачити іноземні закони, встановлювати зміст іноземного закону тощо. Іноземне право повинно застосовуватися судами України так, як воно застосовувалося б у країні, де це право діє. Норми права інших держав мають застосовуватися відповідно до їх офіційного тлумачення та практики застосування. З метою з’ясування змісту норми іноземного права суд може звернутися до Міністерства юстиції України чи іншого компетентного органу або залучити експертів.

Для визнання іноземного права велике значення мають угоди про правову допомогу, в яких містяться правила про надання взаємної інформації про чинне або про те, яке було раніше чинним в іноземній державі, законодавство та судову практику. Такі правила є в усіх двосторонніх угодах про правову допомогу, а також у Конвенції держав – членів СНД. Суди України мають можливість отримувати інформацію відносно іноземного законодавства завдяки участі України з 1995 р. в Європейській конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства від 1968 р. та приєднанню України до Додаткового протоколу до цієї Конвенції від 15 березня 1978 р.

Існують особливості підготовки до судового розгляду справ з участю іноземного елемента з питань подання доказів, звернень судів України з дорученнями до іноземних судів і виконання судових доручень іноземних судів.

Як докази одна із сторін може подавати документи, що видані іноземними державами. Але такі документи визнаються в Україні дійсними лише за наявності консульської легалізації. Це загальне правило випливає з Консульського Статуту України. Відповідно до нього консул легалізує документи і акти, складені за участю влад консульського округу, або такі, що виходять від цих влад. Органи України приймають такі документи і акти до розгляду лише за наявності консульської легалізації, якщо інше не передбачено законодавством України, або міжнародним договором, учасником якого є Україна і відповідна держава перебування. Консульська легалізація полягає у встановленні й засвідченні справжності підпису, повноважень посадової особи, яка підписала документ чи акт або засвідчила попередній підпис на них, справжності відбитка штампа, печатки, зразки яких отримано консулом офіційним шляхом від компетентних органів держави перебування (ст. 54).

Правило про консульську легалізацію міститься також у Консульських конвенціях. Правила про дійсність документів (їхню легалізацію) діють, якщо інше не передбачено договорами про правову допомогу.

10 січня 2002 р. Верховною Радою України прийнято Закон, відповідно до якого Україна приєдналася до багатосторонньої Конвенції, що скасовує вимоги легалізації іноземних офіційних документів, укладеної в м. Гаага 5 жовтня 1961 р. Конвенція набула чинності для України 22 грудня 2003 р. і застосовуватиметься у відносинах з державами, що не висловили заперечень проти приєднання України до Конвенції. Відповідно документи, які мають бути представлені на території однієї з Договірних держав, звільняються від консульської легалізації. Заперечення проти приєднання України до Конвенції висловили Бельгія та ФРН. Згідно зі ст. 12 Конвенції, це означає, що на території України щодо документів, виконаних на території цих країн, застосовується вимога дотримання процедури консульської легалізації.

На стадії підготовки справи до судового розгляду суддя має вирішити питання про належність поданих сторонами доказів, допустимість засобів доказування, якщо необхідно, вирішити клопотання сторін про витребування доказів, у тому числі на території іншої держави. Виконання процесуальних дій за межами України можливе шляхом звернення судів України з дорученнями до іноземних судів, тобто шляхом звернення за сприянням до судових органів інших держав, що охоплюється поняттям “міжнародної правової допомоги”. Порядок таких зносин регулюється законами України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Надання міжнародної правової допомоги – це сприяння, яке здійснюється судами та іншими установами юстиції однієї держави судам та іншим установам іншої держави у зв’язку з розглядом цивільних справ. Суди України виконують передані їм в установленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи, огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли: 1) виконання доручення порушує суверенітет України або загрожує національній безпеці України; 2) виконання доручення не належить до юрисдикції цього суду (ч. 1 ст. 415 ЦПК).

Процесуальний порядок виконання судових доручень у кожній країні регулюється її внутрішнім законодавством та міжнародними договорами, в яких бере участь Україна. Практично у кожному міжнародному договорі України про правову допомогу та правові відносини визначений перелік процесуальних дій, які можуть здійснюватися для виконання доручень іноземних судів. Велике значення для підготовки справи до судового розгляду за участю іноземних осіб мають Конвенція про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, укладена 15 листопада 1965 р., і Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 р. (до цих Гаазьких конвенцій Україна приєдналася 19 жовтня 2000 р.).

ВИСНОВОК З ЧЕТВЕРТОГО ПИТАННЯ:

Розгляд цивільних справ з іноземним елементом здійснюється за “законом суду”, тобто, якщо справа розглядається судом України, то розгляд відбувається в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України. Надання міжнародної правової допомоги – це сприяння, яке здійснюється судами та іншими установами юстиції однієї держави судам та іншим установам іншої держави у зв’язку з розглядом цивільних справ. Суди України виконують передані їм в установленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи, огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли: 1) виконання доручення порушує суверенітет України або загрожує національній безпеці України; 2) виконання доручення не належить до юрисдикції цього суду (ч. 1 ст. 415 ЦПК).

V. ВИЗНАННЯ І ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ

Порядок визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню визначається міжнародними договорами України, а також розділом УІІІ ЦПК України.

Визнання – це надання юрисдикційному акту іноземної держави сили і значення рішення вітчизняного суду, яке не вимагає застосування примусових заходів на захист і поновлення порушеного права.

Визнання рішення іноземного суду – це поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, встановленому ЦПК.

Виконання рішення іноземного суду означає застосування засобів примусового виконання рішення іноземного суду в Україні в порядку, передбаченому ЦПК.

Відповідно до ст. 390 ЦПК рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Якщо держава не є учасницею конвенції чи міжнародного договору про правову допомогу (наприклад, США, Ізраїль, Франція), за якими Україна взяла на себе обов’язок щодо визнання і виконання судових рішень іншої договірної сторони, клопотання про визнання і виконання на території України рішень цієї держави судами України не розглядаються, а при надходженні таких суд постановляє ухвалу про відмову в їх прийнятті на підставі п. 1 ст. 122 ЦПК. Якщо провадження у справі було відкрито, його закривають.

Отже, міжнародні договори про правову допомогу поширюються лише на учасників даного договору, а за наявності між учасниками багатостороннього і двостороннього договорів мають застосовуватися, насамперед, двосторонні договори, а багатосторонні – при вирішенні лише тих питань, які не охоплені цими двосторонніми договорами.

Мінською конвенцією держав – учасниць СНД, укладеною 22 січня 1993 р., встановлено єдиний порядок визнання і виконання рішень її учасниками. На розвиток Мінської конвенції була прийнята Кишинівська конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах країн СНД, яку Україна підписала 7 жовтня 2002 р. і яка після ратифікації і набрання чинності припиняє дію Мінської конвенції від 22 січня 1993 р. (ст. 120).

Кожна з договірних сторін на умовах, передбачених Конвенцією держав – учасників СНД, визнає і виконує такі рішення, ухвалені на території інших договірних сторін: 1) рішення судів у цивільних і сімейних справах, у тому числі й мирові угоди у таких справах майнового характеру, затверджені судом; 2) рішення судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди, заподіяної злочином; 3) рішення судів про накладення арешту на майно, включаючи грошові кошти на банківських рахунках, з метою забезпечення позову.

Пред’явлення до примусового виконання в Україні рішення іноземного суду можливе протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, а рішення про стягнення періодичних платежів – протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки (ст. 391 ЦПК).

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається до суду за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника. Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України, або останнє невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника. Таке клопотання, як правило, подається безпосередньо особою (стягувачем), проте якщо міжнародними договорами передбачено подання такого клопотання через органи державної влади України, суд приймає до розгляду клопотання, що надійшло через орган державної влади України (ст. 393 ЦПК).

Клопотання про визнання і надання дозволу на примусове виконання судового рішення має бути складене за формою і змістом, встановленими запитуваною договірною стороною. Відповідно до ст. 394 ЦПК воно подається у письмовій формі і має містити: ім’я (найменування) стягувача або його представника (якщо клопотання подається представником), зазначення їхнього місця проживання (перебування) або місцезнаходження; ім’я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні, мотиви подання клопотання. До клопотання додаються документи, передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором не визначено перелік таких документів чи немає такого договору, застосовується ч. 3 ст. 394 ЦПК, якою встановлений необхідний перелік: 1) належно засвідчена копія рішення іноземного суду, про примусове виконання якого подається клопотання; 2) документ, який засвідчує, що рішення іноземного суду набрало законної сили; 3) документ, який засвідчує, що сторона, щодо якої ухвалено рішення іноземного суду і яка не брала участі у судовому процесі, належно була повідомлена про час і місце розгляду справи; 4) документ, що визначає, у якій частині чи з якого часу рішення іноземного суду підлягає виконанню (якщо воно вже виконувалося раніше); 5) документ, що посвідчує повноваження представника, стягувача, якщо клопотання подається ним; 6) належно засвідчений переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами України.

Суд, встановивши недоліки щодо змісту клопотання та неповноти доданих документів, залишає клопотання без розгляду та разом з документами, що додані до нього, повертає стягувачеві.

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародними договорами таких випадків не передбачено, то застосовується ч. 2 ст. 396 ЦПК, якою встановлено підстави для відмови у задоволенні клопотання, зокрема: 1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили; 2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином повідомлено про розгляд справи; 3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України; 4) якщо ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді; 5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Законом строк пред’явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні; 6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду; 7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України; 8) в інших випадках, встановлених законами України. За міжнародними договорами України визнання і виконання рішення іноземного суду здійснюється у порядку, встановленому законодавством договірної сторони, на території якої воно виконується.

Відповідно до ст. 395 ЦПК суд, до якого надійшло клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, у п’ятиденний строк письмово повідомляє боржника і пропонує йому у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотання. Після перебігу цього строку суддя постановляє ухвалу, у якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що стягувач і боржник повідомляються письмово не пізніше як за десять днів до його розгляду. За наявності поважних причин за заявою боржника або стягувача суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє сторони.

Справа за клопотанням про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається одноособово суддею у відкритому судовому засіданні

Розглянувши подані документи та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання.

У триденний строк з дня постановлення копія ухвали про дозвіл або про відмову у наданні дозволу на примусове виконання надсилається судом стягувачеві або його представникові. Ухвала про дозвіл чи про відмову у наданні дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду може бути оскаржена у порядку, передбаченому ЦПК. З набранням законної сили ухвалою про дозвіл на примусове виконання видається виконавчий лист. Виконавчі дії провадяться відповідно до Закону України “Про виконавче провадження”.

До рішень, які не підлягають примусовому виконанню, належать рішення про визнання прав, визнання недійсними певних актів, про позбавлення батьківства, розірвання шлюбу, визнання договору недійсним, усиновлення, встановлення юридичних фактів, визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим тощо.

В Україні визнається рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, за умови якщо його виконання не передбачене міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за допомогою ad hoc з іноземною державою, рішення суду має виконуватися в Україні (ст. 399 ЦПК).

На відкриття провадження про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, заінтересованою особою подається клопотання до суду за місцем проживання (перебування) або місцем знаходження боржника, а якщо таке відсутнє або невідоме, то клопотання подається за місцем знаходження майна боржника в Україні.

Клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, за умови, що це передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, подається до суду заінтересованою особою у порядку, встановленому статтями 392-394 ЦПК, з урахуванням визначених цим Кодексом особливостей.

Клопотання подається у письмовій формі за змістом, визначеним ст. 394 ЦПК. До клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, додаються такі документи: 1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про визнанння якого порушується клопотання; 2) офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили, якщо це не зазначено в самому рішенні; 3) засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 2 ст. 400 ЦПК). Якщо клопотання і документи не оформлено відповідно до встановлених вимог, суд залишає без розгляду та повертає клопотання разом з документами, що додані до нього, стягувачеві.

Про надходження клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, суд у п’ятиденний строк письмово повідомляє заінтересовану особу і пропонує їй у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотання. Після перебігу зазначеного строку, незалежно від того, чи було подане заперечення, суддя постановляє ухвалу про час і місце розгляду клопотання і повідомляє заінтересованих осіб письмово не пізніше ніж за десять днів до його розгляду. За наявності поважних причин суд може за заявою заінтересованої особи перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє заінтересованих осіб.

Клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, розглядається суддею одноособово у відкритому судовому засіданні. Неявка у судове засідання без поважних причин заінтересованих осіб, яким своєчасно було вручено повістки про виклик до суду, не перешкоджає розгляду клопотання. За результатами його розгляду та розгляду заперечення у разі його надходження суд постановляє ухвалу про визнання в Україні рішення іноземного суду та залишення заперечення без задоволення або про відмову у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. Копія ухвали надсилається судом заінтересованим особам у триденний строк з дня постановлення ухвали. Така ухвала може бути оскаржена в порядку і строки, встановлені ЦПК.

Суд відмовляє у визнанні в Україні рішення іноземного суду у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, або якщо міжнародними договорами такі випадки не передбачені, суд відмовляє у задоволенні клопотання за наявності підстав, передбачених ст. 396 ЦПК.

ВИСНОВОК З П’ЯТОГО ПИТАННЯ:

Визнання і виконання рішень іноземних судів в Україні відбувається згідно з цивільно-процесуальним законодавством і нормами договорів, учасниками яких є Україна.

Відповідно до ст. 390 ЦПК рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Якщо держава не є учасницею конвенції чи міжнародного договору про правову допомогу (наприклад, США, Ізраїль, Франція), за якими Україна взяла на себе обов’язок щодо визнання і виконання судових рішень іншої договірної сторони, клопотання про визнання і виконання на території України рішень цієї держави судами України не розглядаються, а при надходженні таких суд постановляє ухвалу про відмову в їх прийнятті на підставі п. 1 ст. 122 ЦПК. Якщо провадження у справі було відкрито, його закривають.

Отже, міжнародні договори про правову допомогу поширюються лише на учасників даного договору, а за наявності між учасниками багатостороннього і двостороннього договорів мають застосовуватися, насамперед, двосторонні договори, а багатосторонні – при вирішенні лише тих питань, які не охоплені цими двосторонніми договорами.

1.